Державне регулювання страхової діяльності

1. Суть державного регулювання страхової діяльності

У будь-якій країні держава прагне впорядковувати всі сфери людської активності. Згідно з новим тлумачним словником української мови, поняття «регулювати» означає «пристосовувати, упорядковувати щось, керуючись певними принципами, підкоряючи його відповідним правилам». Виходячи з цього трактування, кожна держава формує власну систему регулювання як внутрішніх, так і міжнародних економічних відносин.

Державне регулювання страхування, як і економіки загалом, є науково обґрунтованим механізмом захисту суспільного устрою від деструктивних тенденцій ринкової економіки, що виникають через наявність позитивних зворотних зв'язків. Ключовими структурними ознаками ринкової економіки виступають:

• основні форми власності;
• спосіб узгодження господарських та економічних інтересів.

Координація є інструментом впливу соціально-економічної системи на поведінку суб'єктів господарювання відповідно до пріоритетних цілей цієї системи. Такий вплив реалізується як адміністративними, так і економічними методами, з перевагою останніх. Іншими словами, регулювання фінансово-господарського механізму в страховій сфері з боку держави спрямоване на досягнення головної мети сучасного суспільства — стабілізації економіки країни через організаційний, правовий, фінансовий та мотиваційний вплив на учасників фінансово-господарських відносин.

Правова система регулювання в Україні має таку ієрархію нормативно-правових актів:

• Конституція України — основний закон;
• міжнародні договори, обов'язковість яких схвалена Верховною Радою і які тому є складовою національного законодавства;
• Цивільний кодекс України;
• Закони України — акти найвищої юридичної сили;
• декрети Кабінету Міністрів (в Україні досі чинні близько 50 таких документів);
• інші нормативно-правові акти.

В умовах формування правової держави та ринкової економіки в Україні визначення основ регулювання страхової діяльності набуває особливого значення. Можна виокремити основні причини, що зумовлюють необхідність державного регулювання страхування в Україні:

• по-перше, страхові внески сплачуються сьогодні, а потенційна вигода виникає лише в майбутньому, тому страховики можуть скористатися цим і отримати несправедливий дохід;
• по-друге, страхування є досить складним продуктом, а інформаційна асиметрія між страхувальниками та страховиками може призвести до придбання невідповідного страхового продукту або до переплати за нього;
• по-третє, страхування — це прибутковий бізнес, який має підлягати оподаткуванню;
• по-четверте, страхування відкриває широкі можливості для інвестиційної діяльності, у якій держава безпосередньо зацікавлена.

Державне регулювання страхової діяльності проходить певні етапи, які можна схематично представити. З огляду на ці етапи, об'єктом державного регулювання страхової галузі є система соціально-економічних відносин щодо організації захисту від ризиків та ведення страхового бізнесу через об'єднання коштів учасників цих відносин. Суб'єктом державного регулювання виступає держава в особі її різноманітних інституцій.

Страхування перебуває під контролем державних органів ще з XV–XVI століть. Насамперед комерційна діяльність страхових компаній регулюється для забезпечення гарантій достатності коштів для виплати страхових відшкодувань при настанні страхових випадків. Платоспроможність компанії є головною метою контролю з боку державних органів страхового нагляду.

2. Типи та форми державного регулювання страхової діяльності

Ліберальний (м'який) тип передбачає, що страхові операції підлягають ліцензуванню, однак нагляд за діяльністю страхових компаній є відносно слабким (характерно для Великобританії).

Авторитарний (жорсткий) тип означає, що кожен конкретний вид страхування проходить процедуру ліцензування та має відповідати певним вимогам щодо правил страхування та фінансово-господарської діяльності страхової компанії; конкуренція між страховиками чітко регламентується (характерно для Німеччини).

Змішаний тип поєднує обидва підходи — виважена система регламентації діяльності страхових компаній доповнюється гнучкими підходами, що забезпечують достатній рівень конкуренції (характерно для Франції).

На мою думку, система державного регулювання страхової діяльності в Україні за ступенем впливу на розвиток ринку та за методами, що застосовуються, посідає проміжне становище між німецькою та французькою моделями. Страхова компанія має отримати ліцензію на кожен конкретний вид страхування. Законодавчі та нормативні акти встановлюють чіткі вимоги до платоспроможності страховиків (розмір статутного капіталу, кількість і порядок формування резервів, норми відрахувань та порядок розміщення страхових і вільних резервів тощо). Водночас держава гарантує захист інтересів страхових компаній та забезпечує умови вільної конкуренції у страховій діяльності. Не допускається (за винятком страхування життя та обов'язкових видів страхування) централізоване регулювання розмірів страхових тарифів, страхових сум, страхових виплат та інших умов договорів страхування, якщо вони не суперечать законодавству України. Також не допускається втручання держави та інших структур у роботу страхових компаній, за винятком здійснення повноважень органами державного нагляду.

Страховий нагляд — це контроль за діяльністю страхових установ, що здійснюється державними органами. Органи страхового нагляду перевіряють платоспроможність страхових організацій, надають рекомендації щодо використання вільних коштів та страхових резервів, видають ліцензії на певні види страхування, затверджують тарифи премій тощо.

Враховуючи світовий та вітчизняний досвід, можна виокремити три форми державного нагляду за діяльністю страхових організацій.

Мета ліцензування — формування інституту страховиків, який відповідає встановленим законодавством України стандартам підприємницької діяльності.

Контрольна форма держнагляду має на меті дотримання інтересів суб'єктів страхової діяльності. Предметом такого контролю є ведення страховиком фінансових операцій, пов'язаних із формуванням страхових резервів, розміщенням активів, забезпеченням наявності вільних активів у розмірах не менше встановленого нормативу, а також відповідність діяльності виданій ліцензії.

Статистична форма державного нагляду здійснюється на основі перевірки фінансової звітності, що надається страховиком. Склад і форми бухгалтерської звітності, принципи бухгалтерського обліку та план рахунків затверджуються відповідними нормативними документами. Страховики зобов'язані оприлюднювати річну звітність про свою діяльність, бухгалтерський баланс та фінансові результати за підсумками фінансового року.

3. Роль держави в регулюванні страхової діяльності. Органи, що здійснюють регулювання

У сучасних умовах Україна, як і кожна держава, має орган нагляду за страховою діяльністю. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 166 від 14.03.93 р. було створено Укрстрахнагляд, який підпорядковувався Кабінету Міністрів і забезпечував реалізацію державної страхової політики. До 01.03.2000 р. нагляд і контроль у страхуванні здійснював Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю.

Закон України «Про страхування» від 04.10.01 р. передбачає здійснення державного нагляду за страховою діяльністю в Україні Уповноваженим органом та його територіальними органами.

Сьогодні органом, що регулює страхову діяльність, є Департамент фінансових установ та ринків Міністерства фінансів України. До складу цього Департаменту входять такі Управління:

• кредитних і небанківських фінансових установ;
• страхової діяльності;
• контролю фінансових ринків, ліцензування та нагляду.

Кожне Управління складається з відділів. До Управління страхової діяльності входять такі відділи:

• розвитку страхової справи та законодавчого забезпечення;
• методології, обліку та аналізу страхування;
• накопичувального страхування;
• нагляду за страховою діяльністю;
• ліцензування та ведення справ страховиків.

Крім спеціального органу — Управління страхової діяльності — відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.96 р. № 1136 в країні було створено Експертну Раду з питань організації страхування при Кабінеті Міністрів України, яка в 2000 році невиправдано припинила свою діяльність.

У багатьох країнах світу створюються спеціальні органи із захисту прав страхувальників. Наприклад, у Данії діє Комітет із захисту прав страхувальників, який розглядає претензії та скарги у сфері страхування, іпотечного кредитування, банківської справи, туризму. Також формується система прямих державних гарантій страхувальникам через удосконалення державного нагляду за страховою діяльністю, запровадження вимог щодо погодження інвестиційної діяльності страховика зі страхувальниками та державою тощо. В Україні в 2001 році низка міністерств та відомств (наприклад, Міністерство транспорту, фінансів, охорони здоров'я та інші) активно підтримала можливість створення Міжвідомчої Координаційної Ради з питань страхування при Кабінеті Міністрів України.

Роль держави в регулюванні страхової діяльності є досить значною і, на мою думку, має зводитися до наступного:

1. встановлення норм та вимог до функціонування страхових компаній;
2. використання фінансового механізму в регулюванні страхової справи;
3. контроль за виконанням суб'єктами страхового ринку чинного законодавства України;
4. визначення обов'язкових видів страхування.

Головними «регулювальниками» компромісу інтересів суб'єктів страхових відносин в Україні є органи трьох гілок влади, побудовані за ієрархічним принципом, а також Національний банк України. Законотворча влада представлена Кабінетом Міністрів України, де вирішальну роль відіграють комітети, підкомітети та комісії з економічних питань. Саме тут досягається компроміс між групами економічних інтересів, узгоджуються регіональні програми розвитку страхової галузі з іншими програмами економічної діяльності. Судова влада покликана слідкувати за суворим дотриманням законів, постанов, положень тощо. До органів, відповідальних за економічну ситуацію, належать Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Національний банк.

Державне регулювання страхової діяльності в Україні здійснюють такі органи:

• Кабінет Міністрів України;
• Міністерство фінансів України;
• Ліга страхових організацій України.

Поступово в Україні формується достатнє правове поле страхової діяльності, що базується на законодавчій базі та раціональному державному регулюванні й контролі в цій галузі економіки. Хоча говорити про повноцінний розвиток страхового ринку та страхової справи в Україні ще зарано.

Отже, здорова макроекономічна та структурна державна політика є суттєвою передумовою стабільності системи страхування й запобігання серйозним викривленням страхового ринку.

4. Напрямки вдосконалення державної політики в галузі страхування

Основні засади вдосконалення державної політики у сфері страхування ґрунтуються на європейських підходах до контрольної діяльності держави, які формуються міжнародною організацією страхових наглядів та Комітетом зі страхування при Європарламенті. Їх можна визначити так:

• подальша інтеграція України в міжнародні страхові структури;
• розвиток законодавчої та нормативної бази;
• розробка стандартів електронного обігу та обліку;
• створення умов для взаємовигідної інтеграції страхової та банківської систем;
• формування об'єднань страховиків із найважливіших проблем страхування;
• створення оптимальної структури співвідношення між обов'язковим і добровільним страхуванням;
• залучення страхового ринку до вирішення найважливіших питань соціального страхування;
• створення комплексної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.

Подальший розвиток законодавчої та нормативної бази передбачає розробку й ухвалення низки законодавчих актів, які розвивають страхове законодавство України. Насамперед це стосується перестрахування, а також діяльності страхових посередників.

Потребує невідкладного впорядкування нормативна база у сфері обліку, статистичної та бухгалтерської звітності, аудиту. Не вирішено повністю питання щодо того, як у системі обліку слід ураховувати передання резервів перестраховикові або резерви для майбутніх виплат після вирішення спірних питань тощо. Необхідна комплексна система фінансових показників та їх розшифрувань для страхової компанії (окремі форми звітності для податкових і статистичних органів, органів страхового нагляду, а також для преси та страхувальників).

Важливо також законодавчо й нормативно вдосконалювати систему страхування життя, медичного та пенсійного страхування, страхування політичних ризиків, діяльності товариств взаємного страхування тощо.

Розвиток страхового ринку потребує вирішення багатьох актуальних питань через об'єднання страховиків, що спеціалізуються на найважливіших напрямках страхової діяльності.

В Україні набула поширення така форма, як страхові бюро. Членство в таких бюро, створених відповідно до рішень Уряду України, є обов'язковим для всіх страховиків, які отримали ліцензію на певний вид діяльності. Першим таким бюро стало Моторне (транспортне) страхове бюро, яке об'єднало страховиків, що здійснюють страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів. Далі згідно із законодавством України створено Морське та Авіаційне страхові бюро — об'єднання страховиків, які страхують морські та авіаційні ризики. Проектами відповідних актів законодавства передбачено також створення Ядерного й Космічного страхових бюро. А за планами найближчим часом можуть бути створені бюро страхування фінансових та експортних ризиків.

Особливістю бюро є те, що законодавче регулювання та державний нагляд тут органічно поєднуються із саморегуляцією страхового ринку. Фактично створюється орган, де страховики самостійно на демократичних засадах встановлюють загальні «правила гри», затверджують нормативні регуляційні документи щодо розвитку галузі, координують здійснення страхування, погоджуючи умови страхування, страхові тарифи, розмір комісійних тощо, а також проводять єдину міжнародну політику.

При цьому ніхто не повинен втручатися в нормальну конкурентну боротьбу за ринок і клієнтів. Держава здійснює свій нагляд через наглядові Ради, що є в кожному бюро. Крім того, загальні умови функціонування цих бюро також затверджуються державними органами.

У найближчій перспективі державне регулювання через обов'язкові пули — страхові бюро — може стати одним із основних напрямків державного впливу в галузі страхування.

Важливе значення має також подальша інтеграція України у світові структури, що визначають міжнародну політику в галузі страхування.

Україна лише з 1992 року почала активно залучатися до міжнародної інтеграції. Очевидно, що за час, який минув відтоді, наша країна ще не ввійшла в усі необхідні структури як на європейському, так і на світовому рівні. Проте вже є певні успіхи в цьому плані. Так, у 1997 році Україна першою з країн СНД стала асоційованим членом системи «Зелена картка».

Подальша інтеграція України в міжнародні структури дозволить вивірити державну політику щодо регулювання страхової діяльності згідно із застосовуваними у світі формами, методами та важелями. Розвинені країни — члени Європейського Союзу — мають максимально ідентифіковані методи державного регулювання, установлювані відповідними директивами цього Союзу. Наша країна, стаючи поступово повноправним членом найавторитетніших міжнародних організацій, оволодіває методами впливу держави на страховий ринок, що відповідають найвищим світовим стандартам.

Державна політика має також удосконалюватися через сприяння оптимізації співвідношення між обов'язковим та добровільним страхуванням.

Закон України «Про страхування» передбачає запровадження нових видів обов'язкового страхування тільки внесенням змін до цього Закону, тобто можливості запровадження такого страхування дуже обмежені, а процедура досить складна.

Таке положення цілком виправдане, оскільки введення того чи іншого виду обов'язкового страхування підвищує ступінь відповідальності держави. Тобто при розширенні поля обов'язкового страхування держава фактично змушує громадян або юридичних осіб до використання цієї послуги. А оскільки в умовах демократичного суспільства та ринкової економіки примушення з боку держави має бути мінімальним, відповідальність при запровадженні обов'язкового страхування набуває великої ваги.

У цьому плані сьогодні постають три головні завдання. Перше — перегляд щодо можливого зменшення діючих видів обов'язкового страхування. Друге — упорядкування умов та порядку здійснення зазначених видів. І третє — введення нових видів тільки в разі реальної потреби в цьому.

Деякі види обов'язкового страхування слід упорядковувати, удосконалюючи умови їх проведення, якомога чіткіше встановлюючи обов'язки страховика й визначаючи форми типових договорів. Завдання з упорядкування діючих видів обов'язкового страхування стосується насамперед таких його видів, як авіаційні ризики, втрата врожаю, нещасні випадки на транспорті.

У цілому сфера розширення поля обов'язкового страхування уже значною мірою вичерпана, і головне завдання полягає нині не у запровадженні нових видів, а у вдосконаленні діючих.

Зазначене завдання споріднене з таким: залучення страхового ринку до вирішення найважливіших питань соціального страхування.

Сьогодні держава не в змозі вирішувати такі важливі соціальні питання, як медичне обслуговування, виплата пенсій, надання допомоги з безробіття, відшкодування витрат при травматизмі на виробництві тощо, лише за рахунок державного бюджету. Отже, потрібно залучати кошти підприємств, роботодавців, працівників. Якщо таке залучення здійснювати напряму, то це фактично означатиме введення нових видів податків. Крім того, кошти, які залучаються, мають деякий час розміщуватися так, щоб приносити додатковий дохід.

Такі завдання може виконати страховий ринок. Відносини, які виникають при залученні страхового ринку до вирішення соціальних програм, якісно відрізняються від відносин, пов'язаних із прямим відчуженням коштів. Роботодавці, підприємства та працівники вступають у гарантійні цивільно-правові відносини, де страхова компанія бере зобов'язання отримати додатковий дохід завдяки розміщенню взятих коштів і здійснити ті виплати, під які взято зобов'язання (пенсії, допомога, компенсації тощо).

Тому найближчим часом необхідно законодавчо визначити поле, що його має посідати страховий ринок у соціальних програмах, і прийняти необхідні рішення щодо його входження в ці програми. Зауважимо, що страховий ринок не може повністю взяти на себе виконання функцій за соціальними програмами. Держава за рахунок своїх власних коштів має гарантувати мінімум соціальних благ за всіма напрямками.

Важливе значення для держави має нині створення комплексної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у системі страхування.

Тепер головне завдання державної політики — налагодити дворівневу підготовку. Перший — базовий бакалаврський рівень — має забезпечувати оволодіння фундаментальними знаннями як у галузі страхування, так і в цілому з економіки, фінансів, основ математики тощо. Цей рівень повинен охоплювати здебільшого молодь після здобуття середньої освіти, а також молодь, що вже має деякий досвід роботи на страховому ринку.

Другий — рівень спеціаліста та магістра — повинен охоплювати передусім тих, хто має освіту бакалавра з економіки, а також тих, хто має досвід роботи на страховому ринку і раніше здобув вищу освіту за іншим профілем, осіб із досвідом керівної роботи на страховому ринку. При цьому слід розвивати базу спеціалізованої підготовки на рівні магістрів та спеціалістів.

Завдання держави — регулювати також систему короткотермінової перепідготовки кадрів із дуже вузьких питань, таких як актуарні проблеми, перестрахування тощо.

І, нарешті, серйозного значення набуває сьогодні посилення впливу держави на проведення інвестиційної політики з боку страховиків.

Література

1. Забарило Р. Державне регулювання страхової діяльності. Київ, 2005 р.
2. Демченко Р.О. Страхування, 2004 р.
3. Панкратов Р.О. Страхування, 2005 р.