Державне регулювання міжнародної торгівлі та економічні наслідки протекціоністської політики

Вступ

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також контроль за міжнародною торгівлею та рухом фінансових ресурсів стають дедалі вагомішими в умовах інтернаціоналізації світового господарства та посилення взаємозалежності національних економік.

Від часу формування перших наукових концепцій Адама Сміта та Давида Рікардо щодо зовнішньої торгівлі до створення цілісної системи державного управління цією сферою минуло приблизно двісті років. Класична економічна теорія й досі слугує методологічним підґрунтям для розробки міжнародних та національних стратегій, політик і механізмів, хоча, звісно, не є єдиним джерелом. Інституційна структура, органи та інструменти регулювання зовнішньоекономічної діяльності як на національному, так і наднаціональному рівнях також відображають здобутки та виклики кейнсіанства й інших сучасних економічних шкіл.

Варто наголосити, що управління зовнішньоекономічною діяльністю як наукова дисципліна спирається на макроекономічні теорії та пов'язані з ними концепції розвитку світового господарства. Воно не може функціонувати ізольовано від цих теоретичних засад. Більше того, загальна теорія управління відіграє тут другорядну роль порівняно з макроекономікою та теорією світової економіки.

1. Багатостороннє регулювання зовнішньої торгівлі

Товарообмін між країнами у сфері зовнішньої торгівлі базується на міжнародному поділі праці, тобто спеціалізації держав на виробництві продукції, яка обходиться їм дешевше, ніж іншим, з подальшим продажем на світовому ринку. Проте жодна країна не допускає безконтрольного переміщення товарних потоків через власні кордони. Держава завжди встановлює певні обмеження на ввезення та вивезення.

Якими ж є основні напрями та інструменти державного регулювання торгівлі? Ключовими важелями зовнішньоторговельної політики виступають тарифні та нетарифні методи.

Митний тариф (мито) — це податок, що стягується з товарів, які перетинають митний кордон. Залежно від напрямку руху товару розрізняють вивізне (експортне), ввізне (імпортне) та транзитне мито. Найчастіше застосовується імпортне мито, яке слугує інструментом підвищення цін на закордонні товари. Сплачуючи високе мито, іноземний виробник змушений збільшувати ціну, що робить його продукцію неконкурентоспроможною на внутрішньому ринку.

Такий механізм використовується для захисту національних виробників аналогічних товарів. Крім того, мито є джерелом поповнення державного бюджету.

Питання оподаткування товарів митом, звільнення від нього та розміри ставок регулюються митним законодавством кожної держави. В Україні з 1993 року діє Закон «Про єдиний митний тариф», який є систематизованим переліком ставок мита на товари, що ввозяться на територію країни або вивозяться за її межі. Цей тариф ґрунтується на міжнародних нормах і постійно вдосконалюється відповідно до світової практики.

Існують такі види мита: адвалерне (нараховується у відсотках до митної вартості), специфічне (у фіксованому грошовому розмірі на одиницю товару) та комбіноване (поєднує обидва підходи). В Україні найпоширенішими є адвалерне та комбіноване мито. Базою для нарахування є митна вартість, яка включає ціну товару згідно з рахунком-фактурою, а також витрати на транспортування, страхування, навантаження та інші супутні послуги до моменту перетину кордону.

Товари у Митному тарифі розміщені згідно з Гармонізованою системою опису та кодування товарів (ГС), прийнятою Радою митного співробітництва у 1988 році. На її основі у 1990 році в СРСР було створено Товарну номенклатуру зовнішньоекономічної діяльності (ТНЗЕД), яку нині використовують усі пострадянські республіки. За узагальненою класифікацією товари поділяються на такі групи:

• сільськогосподарська сировина та продовольство;
• паливо, мінеральна сировина та метали;
• машини, обладнання, транспортні засоби;
• промислові товари народного споживання.

2. Державна політика зовнішньої торгівлі

Зовнішньоторговельна політика різних країн зазвичай спрямована на обмеження торгівлі товарами перших трьох груп. Вони оподатковуються високими експортними митами, підлягають квотуванню та ліцензуванню. Натомість експорт готової промислової продукції всіляко заохочується. Імпортне мито, як правило, є найнижчим на сировину та напівфабрикати, а найвищим — на готову продукцію, що дозволяє захищати переробну промисловість.

У митному тарифі України передбачено такі види ставок ввізного мита:

Пільгові ставки застосовуються до товарів, що походять з країн, які користуються режимом найбільшого сприяння, а також з країн, що розвиваються.

Повні ставки використовуються для товарів з країн, які не надають Україні режим найбільшого сприяння. Вони також застосовуються до товарів, що ввозяться фізичними особами понад встановлену неоподатковувану норму.

Ставки ввізного мита регулярно переглядаються та затверджуються постановами Кабінету Міністрів України. Для окремих товарів може встановлюватися сезонне мито строком до чотирьох місяців. У певних випадках застосовуються спеціальне, антидемпінгове та компенсаційне мито.

Серед нетарифних методів регулювання найпоширенішими є квоти та ліцензії. Квоти — це кількісні обмеження обсягу товарів, дозволених до імпорту чи експорту протягом певного періоду (зазвичай року). Вони бувають індивідуальними (для конкретної країни), груповими (для групи країн) та глобальними (без зазначення країн). Для кожного виду товару встановлюється лише один тип квоти.

Особливим видом квотування, що повністю забороняє торгівлю, є ембарго. Наприклад, США запроваджували ембарго на торгівлю з Нікарагуа з 1984 по 1990 рік, що завдало значної шкоди економіці цієї країни, зокрема унеможливило збут бананів на американському ринку.

Поряд із квотуванням уряд застосовує ліцензування зовнішньоекономічних операцій. Ліцензія — це дозвіл на імпорт чи експорт, що видається компетентними органами (в Україні — Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі) на певний строк. Використовуються три види ліцензій: генеральна (відкритий дозвіл на операції з певним товаром або країною), разова (іменний дозвіл на конкретну операцію) та відкрита індивідуальна (дозвіл на експорт чи імпорт протягом певного періоду з визначенням загального обсягу). Обсяг товарів у ліцензії не може перевищувати встановлену квоту.

Квоти та ліцензії належать до кількісних обмежень. До інших нетарифних заходів відносяться ускладнення документації, посилення вимог до якості, пакування та маркування, ветеринарний, санітарний та екологічний контроль. Держава також підтримує експортерів через субсидії, пільгове кредитування, страхування експорту, податкові пільги, консультаційні та інформаційні послуги, підготовку кадрів.

3. Протекціоністська політика держави

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності також здійснюється через укладання торговельних угод, що визначають принципи взаємовідносин з іноземними державами. Основними рисами таких відносин сьогодні є протекціонізм та лібералізація (вільна торгівля).

Протекціонізм має на меті створення сприятливих умов для реалізації національних товарів на внутрішньому ринку, захист від іноземної конкуренції та зменшення безробіття.

Особливого захисту потребують молоді галузі, які не можуть витримати конкуренції на початковому етапі розвитку. Тимчасовий захист дозволяє їм «стати на ноги», залучити кваліфікованих працівників та запровадити сучасні технології. Спочатку ціни на продукцію можуть бути високими, але з часом витрати знижуються. Прикладом є Сінгапур та Корея, які на стадії індустріалізації захищали свої галузі, а нині Сінгапур є одним зі світових економічних лідерів.

На практиці протекціонізм реалізується через мита, квоти та ліцензії. Ці інструменти підвищують ціни на імпортні товари, скорочують їх споживання та збільшують доходи уряду.

Протекціонізм може сприяти зростанню зайнятості, оскільки підвищення цін на імпорт стимулює попит на національну продукцію, що змушує фірми наймати більше працівників.

Однак, попри переваги, протекціонізм має суттєві недоліки. Як зазначали американські економісти П.Семюелсон та В.Нордгаус, вільна торгівля допомагає потроху всім, тоді як протекціонізм — небагатьом, але дуже сильно. Наприклад, квота США на цукор вигідна виробникам, але коштує споживачам понад 1 млрд доларів щорічно. Адам Сміт ще раніше писав, що свободі торгівлі протистоять приватні інтереси окремих індивідів. Мито підвищує ціни, і споживачі платять за протекціонізм.

Крайнім виявом протекціонізму є «торговельні війни» — заходи урядів щодо обмеження доступу іноземних товарів на внутрішні ринки. В історії було чимало таких прикладів: «годинникова війна» між Швейцарією та США у 50-х роках, «текстильна війна» між Японією та США на початку 70-х, а також колективна «війна» країн ЄС, США, Австралії та Канади проти Японії у середині 70-х через демпінгові ціни. Досвід показує, що доведення країн до стану торговельної війни є небезпечним, оскільки втрачають усі сторони.

Значна робота з лібералізації торгівлі розпочалася після Другої світової війни зі створенням ГАТТ (Генеральної угоди з тарифів і торгівлі) у 1947 році. Статут ГАТТ передбачає підвищення рівня економічного розвитку через зменшення мит, квот та інших бар'єрів, усунення дискримінації та надання статусу найбільшого сприяння. Торговельні конфлікти мають вирішуватися шляхом консультацій та арбітражу.

Сьогодні ГАТТ/СОТ вдалося знизити митні ставки на імпорт до 10%. Під егідою цих організацій створюються зони вільної торгівлі (наприклад, між США, Канадою та Мексикою) та регіональні об'єднання — Європейська асоціація вільної торгівлі, Латиноамериканська асоціація інтеграції. Україна має статус спостерігача та планує вступити до ГАТТ/СОТ, але для цього необхідно підняти економіку, вдосконалити правову базу та лібералізувати митне законодавство.

При наступальному (агресивному) протекціонізмі захищаються не найуразливіші, а, навпаки, ті галузі, які здатні здійснити наступ на світові ринки. Комбінацією селективного та наступального є тотальний (суцільний) протекціонізм, коли майже рівномірно захищаються всі галузі економіки.

Висновки

Зовнішньоторговельна політика є органічною складовою зовнішньоекономічної політики. Її можна визначити як курс дій урядових структур, що використовує принципи, методи та інструменти впливу на розвиток торгівлі для досягнення національних інтересів.

Зміст та напрями зовнішньоторговельної політики визначаються такими складовими:

• експорт та імпорт (товарна і регіональна структури, обсяг, динаміка);
• мито та митні податки (елементи тарифу, класифікація, методи визначення походження товару, ставки);
• кількісні обмеження (види, контингенти, рівень);
• нетарифні методи регулювання (технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютно-кредитне регулювання);
• підтримка національного експорту (фінансова, податкова, організаційно-технічна).

Щодо цих складових прийнято говорити про планування державної політики у сфері експорту, кількісних обмежень та підтримки національного виробника.

Протекціонізм виник як політика національних урядів, але розвиток інтеграційних процесів зумовив появу протекціонізму, який провадять інтеграційні угруповання щодо третіх країн.

Практичне завдання

Розробити демографічну програму для двох країн світу — Бангладеш та Австралії.

Виконання практичного завдання включає кілька етапів:

1. Користуючись енциклопедичними довідниками та матеріалами Інтернету, дати загальну характеристику країн, для яких розроблятиметься демографічна програма.

Бангладеш

Народна Республіка Бангладеш — держава в Південній Азії, утворена на місці колишньої пакистанської провінції Східний Пакистан. Політичні лідери 26 березня 1971 року оголосили про створення держави, назва якої означає «бенгальський народ». Фактичною датою заснування вважається 16 грудня 1971 року, коли пакистанські війська здалися об'єднаному командуванню східнобенгальських та індійських сил. Країна розташована переважно в дельтових рівнинах Гангу та Брахмапутри, а також у гірській області на стику з М'янмою та північно-східною Індією. Бангладеш межує з Індією та на короткій ділянці з М'янмою, на півдні омивається Бенгальською затокою. Площа — 144 тис. кв. км. Населення — 125,7 млн осіб. Це одна з найгустонаселеніших країн світу. Столиця — Дакка.

Австралія

Австралія — материк у Південній півкулі та незалежна держава, офіційна назва якої — Австралійський Союз. До складу держави входять материк, острів Тасманія та інші острови. Материк омивається Тихим океаном на сході та Індійським — на заході й півдні.

Австралія відділена Бассовою протокою (240 км) від Тасманії та Торресовою протокою (145 км) від Нової Гвінеї. Найкоротша відстань до Індонезії через Тиморське море — 480 км, до Нової Зеландії через Тасманове море — 1930 км. Материк простягається на 3180 км з півночі на південь та на 4000 км зі сходу на захід. Це найменший материк: загальна площа, включаючи Тасманію, становить 7682,3 тис. кв. км. Довжина берегової лінії — 36 700 км. На півночі глибоко вдається затока Карпентарія, на півдні — Велика Австралійська затока.

Австралійський материк — один з найдавніших у світі, тривалий час був ізольований від інших масивів суші, тому тут збереглися унікальні тварини, зокрема сумчасті (кенгуру, коала) та яйцекладущі (качкодзьоб, єхидна).

Австралія має високий рівень розвитку сільського господарства та видобувної промисловості, є одним з основних постачальників вугілля, золота, пшениці та залізної руди. Обробна промисловість орієнтована переважно на внутрішній ринок. Країна імпортує автомобілі, обладнання, комп'ютери, засоби зв'язку та хімічну продукцію.

В Австралії діє федеративна система управління. Загальнонаціональний уряд створено у 1901 році на основі угоди про федерацію шести штатів: Новий Південний Уельс (801,6 тис. кв. км; 6,3 млн осіб), Вікторія (227,6 тис. кв. км; 4,6 млн), Квінсленд (1727,2 тис. кв. км; 3,4 млн), Південна Австралія (984 тис. кв. км; 1,5 млн), Західна Австралія (2525,5 тис. кв. км; 1,8 млн) і Тасманія (67,8 тис. кв. км; 0,5 млн). Є також дві території: Північна територія (1346,2 тис. кв. км; 0,2 млн) та Австралійська столична територія (2,4 тис. кв. км; 0,3 млн), де розташована столиця Канберра.

2. Використовуючи статистичні дані з сайту http://www.cia.gov/cia/publications/factbook/, проаналізувати та оцінити демографічну ситуацію в кожній з країн.

Бангладеш

За переписом 1951 року, на території Бангладеш проживало 44 957 тис. осіб, у 1961 — 54 353 тис., тобто щорічний приріст становив близько 2%. У наступне десятиліття темпи зросли до 2,7%. Попри програму «планування родини» та втрати через циклон 1970 року і громадянську війну 1971 року, населення продовжувало швидко зростати. Переписи 1974 і 1981 років зафіксували 76 398 тис. та 89 940 тис. жителів відповідно, щорічний приріст — 2,4%. У 1981-1995 роках темпи знизилися до 1,6%. У 2006 році населення становило 147,365 млн осіб, приріст — 2,08%. Коефіцієнт народжуваності у 2004 році — 29,8 на 1000 осіб, смертності — 8,27 на 1000. Середня тривалість життя — 62,46 року (62,47 у чоловіків, 62,45 у жінок).

Бангладеш — одна з найгустонаселеніших країн світу (середня щільність — 873 особи на 1 кв. км). Найвища щільність — в областях Дакка та Читтагонг (1017 осіб на 1 кв. км), у приміських зонах перевищує 1550 осіб. Найнижча — у горах (округ Гірський Читтагонг — 78 осіб) та прибережних районах (300-350 осіб). В округах Дінаджпур та Сілхет — менш ніж 400 осіб на 1 кв. км.

У Бангладеш переважають бенгальці (98%). Їхню етнічну основу склали індоарійські племена. Монголоїдні народності зосереджені в деяких східних округах. Бенгальська мова належить до індоарійської групи, виникла на базі санскриту, пракритів і палі, зазнала впливу арабської, перської та англійської мов. Вона замінила англійську як державну, хоча остання використовується в установах, бізнесі та освіті.

Австралія

За оцінкою 2006 року, населення Австралії становило 20,264 млн осіб, у т.ч. у Новому Південному Уельсі — 6 306,3 тис., Вікторії — 4 627,3 тис., Квінсленді — 3 430,4 тис., Західній Австралії — 1 811,1 тис., Тасманії — 471,8 тис., на Австралійській столичній території — 309 тис., на Північній території — 189,2 тис. Вікторія та столична територія — найгустонаселеніші, пустельні області — найменш населені.

Ріст населення залежить від природного приросту та міграції. Темпи природного приросту за останні 50 років значно скоротилися, народжуваність становить 1,76 дитини на жінку, що нижче норми відтворення (2,1). Тривалість життя збільшилася: 83,52 року для жінок та 77,64 для чоловіків.

За переписом 2006 року, 13,2 млн осіб (74% населення) є віруючими. Переважають християни — 12,6 млн (71%), серед них католики (26,4%), англікани (20,5%), Об'єднана церква (11%), пресвітеріани (5%), православні (4%), баптисти (2%), лютерани (2%). Серед нехристиянських — буддизм та мусульманство (по 200 тис., по 1,1%), іудаїзм та індуїзм (по 70 тис., по 0,4%).

У країнах, що перебувають на стадії демографічного вибуху, основна мета політики — зниження народжуваності та природного приросту. Це досягається через популяризацію контрацептивів, санітарну освіту, консультування з планування родини, пропаганду малодітної родини та економічні й адміністративні заходи. Деякі країни заохочують добровільну стерилізацію.

Проведення демографічної політики в країнах, що розвиваються, є особливо актуальним, але утруднене браком фінансових ресурсів і часто обмежується деклараціями. Політика нерідко не приймається громадянами через традиції багатодітності та високий соціальний статус материнства. Уряди багатьох мусульманських країн відкидають втручання держави в планування родини.

Австралія

Демографічна політика зазвичай ґрунтується на комплексі економічних, адміністративно-правових, виховних і пропагандистських заходів.

Австралія — країна з невеликою кількістю населення, тому їй варто проводити політику, спрямовану на збільшення населення.

До економічних заходів стимулювання народжуваності належать оплачувані відпустки, посібники при народженні дітей, допомоги залежно від кількості дітей та складу родини, позички, кредити, податкові та житлові пільги. Адміністративно-правові заходи включають законодавчі акти, що регулюють вік вступу в шлюб, розлучення, ставлення до абортів і контрацептивів, майнове становище матері та дітей, режим праці жінок. Виховні та пропагандистські заходи спрямовані на формування суспільної думки, норм демографічної поведінки, ставлення до релігійних традицій та політики планування родини, статеве виховання молоді.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К.: Кондор, 2005. — 263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук. — К.: МАУП, 2002. — 214 с.

3. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид., стереотипне. — К.: Знання-Прес, 2003. — 405 с.

4. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406 с.

5. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник / А. С. Філіпенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 256 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 190 с.

7. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча; за ред. Анатолія Румянцева. — К.: Знання-Прес, 2003. — 447 с.

8. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К.: Знання, 2005. — 397 с.

9. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Олександр Передрій. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.

10. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник / Євген Савельєв; за ред. Олександра Устенка. — Тернопіль: Економічна думка, 2002. — 495 с.

11. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник / Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 231 с.