Державне регулювання і громадська самоорганізація та їх взаємодія як основа забезпечення сталого економічного розвитку

Вступ.

1. Державне регулювання як особливий тип соціально-економічного управління.

2. Самоорганізація та самоуправління в соціально-економічній діяльності.

3. Взаємодія державного регулювання та громадської самоорганізації, його сутність і роль у забезпеченні сталого соціально-економічного розвитку.

4. Загальні та специфічні методи державного управління і громадського самоуправління та їх взаємодія.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Проголошення суверенітету України ознаменувало собою активізацію демократичних економічних перетворень, орієнтованих на успішне входження до світового ринкового простору, що гармонійно поєднує ринкові механізми та державне регулювання.

Сучасний ринок перебуває під впливом держави, яка використовує правові акти для закріплення ринкових відносин, активно застосовує договірні механізми, фінансує розвиток державного сектору, науки, культури, освіти та соціального захисту, а також використовує податкову, кредитну, банківську системи та ціноутворення для досягнення цілей державної соціально-економічної політики.

У західній економічній думці регуляторні функції держави в ринковій економіці зазвичай зводять до трьох ключових: законодавчої, стабілізуючої та розподільної. Законодавча функція передбачає створення державою системи економічних, соціальних та організаційно-господарських законів, що формують правове підґрунтя ринку. Стабілізуюча функція спрямована на забезпечення високого рівня зайнятості, цінової рівноваги та стимулювання економічного зростання. Розподільна функція, з одного боку, має на меті справедливіший розподіл доходів, а з іншого — ефективніше розміщення ресурсів у ринковій економіці.

В умовах української економіки перехід до ринку суттєво трансформує сутність та характер державного регулювання. Відмовившись від прямого директивного планування, держава переорієнтовується на регулювання ринкових відносин між вільними та рівноправними економічними суб'єктами. Пріоритетними стають такі інструменти, як прогнозування, індикативне планування, розробка цільових програм, а також формування нової фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики.

1. Державне регулювання як особливий тип соціально-економічного управління

Державне управління економікою — це організуючий та регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку, що має на меті її впорядкування та підвищення результативності.

Регулювання економіки є однією з ключових функцій управління. Процес управління розпочинається з виокремлення об'єкта. Найбільш агрегованим об'єктом державного регулювання економіки (ДРЕ) виступає економічна система держави. Саме тому методологічною основою ДРЕ є економічна теорія, насамперед макроекономіка.

До об'єктів ДРЕ також належать: економічні підсистеми (економіка регіонів, галузей, народногосподарських комплексів, сектори економіки, стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, капіталів).

Через складність втілення цих об'єктів у чіткі організаційні форми, вплив держави на підсистеми, процеси, відносини та ринки є переважно опосередкованим. Безпосереднім же об'єктом державного регулювання виступає діяльність підприємств, установ, організацій, державних органів та домашніх господарств.

Первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин як виборець висловлює та захищає свої інтереси через механізм голосування. Однак виборці обирають не напрямки соціально-економічної політики чи методи ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Таким чином, суб'єктом державного регулювання економіки виступає держава в особі її органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).

На сучасному етапі розвитку товарного виробництва держава об'єктивно змушена виконувати роль суб'єкта регулювання економіки, що передбачає реалізацію багатьох економічних функцій. До головних з них належать:

• визначення головних цілей та пріоритетів макроекономічного розвитку країни, виходячи з сучасного стану економіки та перспективних умов її розвитку. Це передбачає розробку стратегії соціально-економічного розвитку, визначення необхідних ресурсів, пріоритетних напрямів та очікуваних наслідків. Ці цілі та пріоритети стають основою індикативних планів та економічних програм;
• розробка та затвердження правових основ функціонування ринкової економіки, що раціоналізують ринкове середовище та надають йому цивілізованого характеру. Економічне законодавство визначає права приватної власності, узаконює різні види господарської діяльності, регламентує діяльність підприємств та встановлює "правила гри" на ринку. Держава виконує роль арбітра у господарських відносинах, виявляючи порушення та застосовуючи відповідні заходи;
• цілеспрямований вплив на економічну діяльність суб'єктів господарювання через систему економічних регуляторів, таких як державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата;
• захист конкуренції як головного "мотора" ринкового механізму. Для цього держава розробляє антимонопольне законодавство та контролює його дотримання;
• регулювання зовнішньоекономічних відносин через митне законодавство, експортне та імпортне мито, визначення режимів експорту та імпорту товарів і капіталів;
• здійснення контролю за додержанням соціальних параметрів. Ця функція зумовлена природою ринку, який жорстко пов'язує доходи з результатами трудової діяльності, що породжує надмірну розбіжність у доходах. Держава встановлює мінімальну заробітну плату, гарантує право на працю та соціальне забезпечення, застосовує пільги при оподаткуванні, індексацію доходів, програми допомоги малозабезпеченим, виплачує пенсії, регулює ціни на товари першої необхідності;
• фінансування загальносуспільних благ та послуг, які є неподільними: благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, закладів культури, утримання армії, розвиток науки, освіти [1, c. 16-17].

Державне регулювання економіки в умовах ринкового господарства є системою типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, що здійснюються правомочними державними установами та суспільними організаціями для стабілізації та адаптації соціально-економічної системи до змінних умов.

Державне регулювання економіки — це діяльність держави зі створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонування економічного механізму відповідно до цілей і пріоритетів державної економічної політики. Раціональне державне регулювання не протистоїть ринковому механізму й не підміняє його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надаючи ринковим регуляторам цілеспрямованого характеру. Це сприяє досягненню поставлених цілей з меншими економічними та соціальними витратами.

Ринковий механізм та його інструменти є основою державного регулювання економіки. Однак воно не обмежується лише ними. Держава використовує й неринкові інструменти, які доповнюють ринковий механізм, надаючи економічному механізму системнішого та цивілізованішого характеру. Індикативні плани, соціально-економічні прогнози, цільові програми, бюджетне фінансування колективних благ не є інструментами ринку, але без них неможливо вирішити важливі питання соціально-економічного розвитку.

Державне регулювання економіки є суб'єктивною формою її регулювання. Його ефективність залежить від того, наскільки держава враховує об'єктивні економічні закони, насамперед закони ринку. Закони ринкового механізму створюють об'єктивну межу для втручання держави в економіку. Ринковий механізм — це сфера державного невтручання. Держава повинна сприяти його розвитку, усувати штучні перешкоди, зокрема монопольні. Втручання можливе лише тоді, коли ринковий механізм ще не досягнув необхідного потенціалу й не здатний виконувати свою позитивну роль. Пошук межі такого втручання є актуальною проблемою для державних органів [5, c. 24-26].

2. Самоорганізація та самоуправління в соціально-економічній діяльності

Однією зі складових систем підтримки малого підприємництва є державна підтримка. Проте, як свідчить світовий досвід, вона не може повною мірою забезпечити життєздатність суб'єктів малого бізнесу. Тому поряд із державною підтримкою важливими є різні форми взаємодії великих і малих господарських структур через інтеграційні зв'язки. Значну роль відіграють також міжнародна фінансова та технічна допомога, а також система самоорганізації суб'єктів цього сектора економіки.

Форми інтеграції великих та малих підприємств не є ідеальною моделлю, що замінює старі механізми розподілу ресурсів чи колишні організаційні форми. Йдеться про створення нової якості ринку та організаційних структур або про якісну трансформацію цих форм. В Україні формування такої інтеграції часто відбувалося спонтанно. Однак цей ключовий елемент зовнішнього середовища малого підприємництва має дедалі більше перетворюватися на інструмент цілеспрямованої координації учасників процесу відтворення. Сукупність форм кооперації між великими та малими фірмами є особливим сегментом у системі зовнішніх зв'язків великих корпорацій [1, c. 15].

Основними формами інтеграції великих та малих підприємств є субпідряд, франчайзинг, лізинг та венчурне фінансування. Усі вони відповідають критеріям підтримки малого підприємництва, оскільки їх використання має забезпечувати: по-перше, зростання стабільності зовнішнього середовища малого підприємництва; по-друге, взаємовигідний рух інформаційних, технологічних, сировинних, фінансових та кадрових ресурсів. Значна роль у становленні цих форм належить системі державної підтримки малого підприємництва.

Подальший розвиток системи господарської інтеграції став можливим завдяки зростанню виробничої спеціалізації, що дозволило великим компаніям масового виробництва звільнитися від необхідності виготовлення виробів і деталей невеликими обсягами та безпосереднього обслуговування споживачів. Саме цей процес сприяє розвитку виробничо-господарської кооперації та появі її нових форм.

Серед організаційних форм взаємодії великих і малих фірм у виробництві насамперед слід виділити субпідрядну систему. Вона являє собою довгострокові відносини в сфері постачання між великою (головною) компанією, що виробляє масову продукцію, та багатьма малими підприємствами, які працюють на основі подетальної, технологічної чи модельної спеціалізації, виробляючи продукцію відносно невеликими обсягами або за вузької номенклатури [3, c. 56-57].

Самоорганізація, попри свою поширеність як природний феномен, стала предметом наукового дослідження лише близько 40 років тому. Нині її вивчають такі дисципліни, як синергетика, термодинаміка нерівноважних процесів, математична теорія катастроф. Синергетика є універсальним науковим підходом, що досліджує причини виникнення нерівноважної впорядкованості та формування нових стабільних структур. Її пропонують розглядати як метод еволюційного моделювання, коли методи функціонального детермінування не спрацьовують через умови, за яких еволюційний процес не можна представити як плавну зміну рівноважних станів [6, c. 106].

Кластерний аналіз є сучасним методом дослідження процесів і закономірностей конкуренції. Його основоположник М. Портер вважав, що "кластер або промислова група — це група географічно співіснуючих взаємозалежних компаній і пов'язаних з ними організацій, що діють у певній сфері й характеризуються спільністю діяльності й взаємодоповнюючих один одного".

Сьогодні під кластером розуміють стійку сукупність економічних суб'єктів, що випускають спеціалізовану конкурентоспроможну продукцію. Поняття кластера й галузі не співпадають. Кластер — це локалізована складова частина, обмежена територіально. Для нього характерні концентрація (збільшення масштабів виробництва однорідних виробництв) і кооперація (виробничі зв'язки між підприємствами). Цим кластер відрізняється від несистематичної, механічної сукупності підприємств у межах регіону. Кластер орієнтований на випуск порівняно вузької номенклатури спеціалізованої продукції й містить у собі промислові підприємства. Асоціації споживачів та інші організації, що не мають прямого відношення до виробництва, до складу кластерів не входять. Така точка зору дозволяє виявити в складі кластера дійсно істотні елементи й взаємозв'язки, виключивши випадкові сегменти.

Таким чином, кластер — це впорядкована, відносно стійка сукупність спеціалізованих підприємств, що випускають конкурентоспроможну продукцію. Упорядкованість означає наявність прямих господарських зв'язків у межах кластера, орієнтованих на поставку сировини, спеціалізованих факторів виробництва й робочої сили, що утворюють ієрархічну систему. Найважливішою складовою кластера є науково-дослідні й навчальні заклади. Стійкість кластера означає порівняно однорідний його склад у динаміці, тобто переважну частку спеціалізованих підприємств, що випускають відносно мало диференційовану продукцію [2, c. 37-38].

3. Взаємодія державного регулювання та громадської самоорганізації, його сутність і роль у забезпеченні сталого соціально-економічного розвитку

Як відомо, ознак громадянського суспільства набуває за наявності відповідних соціально-економічних та політико-правових умов. Водночас якість імплементації цих умов безпосередньо залежить від рівня розвитку політичної культури суспільства та інституційного фону, на якому вона відбувається.

Історично на українських територіях розвивалися досить специфічні форми самоорганізації, що зумовлено тривалими періодами відсутності державності. Однією з основних причин є те, що влада у свідомості суспільства ототожнювалася з чимось "чужим". Ця тенденція простежується ще з часів Київської Русі, адже саме з цим періодом пов'язують концепцію про норманське походження слов'ян і те, що "варяги були покликані на князівство до Києва". Ще виразніше ця тенденція проявилася в наступні періоди української історії: монголо-татарської навали, Речі Посполитої, і особливо Російської імперії (заборона Запорізької Січі, рівень закріпачення українських селян, Валуєвський указ). Протягом періоду бездержавності домінувала політична еліта, яка керувалася рішеннями "чужої влади", заперечуючи будь-які можливості впливу суспільства на ці рішення.

Поряд з політичними формами суспільної самоорганізації в Україні дещо пізніше відроджуються незалежні громадські організації поза політичною сферою. Визначальну роль мала одна з основних передумов — громадська самоідентифікація — система мотивацій суб'єкта, що формується на основі певних ціннісних установок, політичних та соціальних орієнтацій. В українському суспільстві на початку-середині 90-х рр. ХХ ст. глибока соціальна криза призвела до подальшого відчуження держави і суспільства. У скрутних ситуаціях громадяни радше покладалися на самих себе або найближче оточення — сім'ю, колег, людей зі схожими поглядами. В ситуації кризового послаблення інтеграції та соціальної захищеності на перший план вийшли індивідуальні форми реагування, прагнення до індивідуальної вертикальної мобільності за принципом "кожен сам за себе", що реалізуються в діапазоні від кримінальної поведінки до різноманітних форм підприємницької діяльності.

Наведені аргументи свідчать про існування в Україні протягом років незалежності корпоративної моделі взаємодії держави і суспільства. Корпоратизм — це різновид авторитаризму, що утверджується в суспільствах із досить розвиненим економічним і соціальним плюралізмом, де мобілізація громадян досягла необхідного рівня для ефективної політичної участі. Корпоратизм обмежується представництвом інтересів нечисленних, недобровільних, незмагальних, ієрархічно організованих, функціонально різних, визнаних або створених державою груп, які мають монопольне представництво в обмін на контроль за обранням лідерів та артикуляцією вимог. Наслідком утвердження корпоративної моделі є свідоме відсторонення суспільства від процесів прийняття політичних рішень, що свідчить про появу небезпечних тенденцій "збільшення кількості держави" у суспільно-політичних процесах [6, c. 108-109].

Зауважимо, що збільшення "кількості держави" у політичних та економічних процесах є загальносвітовою тенденцією, зумовленою глобалізацією та взаємоускладненням соціальних систем. У цьому випадку держава найкраще здатна виконувати функцію арбітра. Водночас у західних країнах це відбувається за рахунок розширення політико-правових гарантій функціонування позаполітичних структур, а також розширення форм політичної та неполітичної участі громадян через запровадження нових механізмів взаємодії у сфері виробництва та управління.

В Україні посилення ролі держави також об'єктивно зумовлене, по-перше, активним залученням до процесів глобалізації, що посилює роль держави як арбітра; по-друге, потребами подальшого регулювання внутрішнього життя при високому рівні соціального розшарування та необхідності законодавчого забезпечення суспільно-політичних та економічних процесів.

З утвердженням принципів місцевого самоврядування та зростанням довіри до місцевих органів влади в українському суспільстві інтенсивно відбуваються процеси колективної інтеграції та самоорганізації в межах локальних співтовариств — місцевих громад. На цьому рівні українські громадяни демонструють високий рівень залучення до вирішення місцевих проблем — від упорядкування під'їздів, будинків, дитячих майданчиків, дворів до колективних акцій, пов'язаних із життям міста, селища чи села. Але це, як правило, спонтанні форми самоорганізації, які не вимагають постійної зайнятості чи відповідних інститутів.

Перевага синергетичного підходу полягає в тому, що він дає можливість побудувати цілий спектр альтернативних сценаріїв соціально-економічного розвитку, комплексно враховувати всю сукупність факторів (економічних, соціально-політичних, суб'єктивних), які визначають вибір того чи іншого сценарію. В основу синергетичного підходу покладено принцип імовірності вибору серед можливих (віртуальних) альтернатив. Синергетика забезпечує свободу конструювання майбутнього в межах потенційних можливостей, притаманних самій реальності. Моделювання соціально-економічного розвитку — це дотримання інновацій синергетичної парадигми, вивчення альтернативних шляхів соціально-економічного розвитку [1, c. 94-96].

4. Загальні та специфічні методи державного управління і громадського самоуправління та їх взаємодія

Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою методів, тобто способів впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку та некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання поділяються на методи прямого впливу (засновані на системі обмежень, штрафів, дозволів, ліцензій, квот, державних контрактів) та методи опосередкованого впливу, суть яких зводиться до встановлення певних умов для суб'єктів ринку, що мотивують їх поведінку. До цих методів належать податкове регулювання, політика прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції.

Залежно від обраних засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні та економічні методи державного регулювання.

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Юридичні норми мають бути зрозумілими, обґрунтованими, системно організованими та придатними для практичної реалізації.

Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов'язане з юридичним визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації державної влади. Предметом правового регулювання економіки є: відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності; відносини "всередині" держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу; відносини між суб'єктами господарської діяльності (виробник — посередник, замовник — підрядник, боржник — кредитор, власник — орендар); економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські процеси як з приводу професійного виконання обов'язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення власних проблем.

Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм (правил) поведінки суб'єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза — це елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція — частина норми, яка визначає права або обов'язки учасників відносин. Санкція — це частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов'язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні норми. Основними вимогами до різних форм правового регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування [4, c. 82-84].

У світовій практиці застосовуються два типи методів державного регулювання економіки: адміністративні та економічні.

Сутність адміністративних методів полягає в прямому управлінні економікою, заснованому на застосуванні обов'язкових для суб'єктів ринку державних замовлень, державних санкцій, ліцензій, дозволів, квот, встановленні норм і стандартів, що регламентують вимоги до якості робіт і послуг, продукції, організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку. Вони проявляються багатогранно залежно від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. Наприклад, ліцензування як адміністративний метод здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії як спеціальні дозволи, що видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих видів діяльності, в Україні запроваджені на пошук та експлуатацію родовищ корисних копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення і реалізацію медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізацію тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання гральних закладів та інші види діяльності. Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на діяльність з оформлення та реєстрації документів про право власності на квартири (будинки). Вони необхідні для здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, експорту деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування як метод державного регулювання вводиться з метою прямого встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота). В Україні квоти запроваджені як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввезення в країну. У цьому випадку вони виконували завдання найбільш ефективно використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Система санкцій передбачається державою або законодавством проти порушення чи невиконання суб'єктами ринку встановлених умов діяльності. Як економічні санкції держава може встановлювати сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зобов'язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до державного бюджету. Економічні санкції передбачаються і в міжнародних угодах, пов'язаних з обміном товарів, наданням кредитів та іншими економічними відносинами між країнами.

Адміністративні методи регулювання в розвинених країнах з ринковою економікою використовуються в незначних масштабах, їх сфера діяльності в основному обмежується охороною навколишнього середовища та створенням мінімальних побутових умов для слабо соціально захищених верств населення.

Заходи примусу можна проілюструвати тим, що державні органи всіх розвинених країн зобов'язують промислові підприємства організовувати виробниче навчання молоді, створювати певні побутові зручності для зайнятих, встановлювати очисні споруди.

Економічні методи державного регулювання поділяються на методи грошово-кредитної та бюджетної політики. Самостійним комплексним методом ДРЕ є індикативне планування, прогнозування і державне економічне програмування, що охоплює численні цілі та весь набір інструментів ДРЕ [2, c. 53-55].

Висновки

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки — це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на те економічне середовище, в якому діють ринкові закони. Впливаючи на це середовище, вона спрямовує розвиток економіки відповідно до визначених цілей та пріоритетів. Так, застосовуючи політику "дорогих" або "дешевих" грошей, держава не втручається в закон ціноутворення, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші й через це співвідношення використовує ціну для стримування чи стимулювання виробництва.

У другому випадку держава, враховуючи обмежені можливості ринкового механізму та його здатність породжувати негативні побічні наслідки, може нейтралізувати їх за допомогою неринкового механізму. Так, державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним членам суспільства забезпечують їхній соціальний захист без втручання в ринковий механізм.

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування в регулюючих діях держави індивідуальних умов конкретної країни. Ці умови характеризуються такими показниками, як частка державного сектора в економіці, структура економіки, досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки в світовому поділі праці, демографічні, національні та політичні умови. Врахування цих умов вимагає від кожної держави пошуку особливих підходів до межі та змісту свого втручання в економіку.

Список використаної літератури

1. Білоус В.С. Системно-синергетична модель управління трансформаційними процесами в Україні // Збірник матеріалів ІІ міжнародної конференції «Сучасні проблеми управління». - № 27-28. – К., 2003. – С. 15-17

2. Воронов А. Кластери – новая форма самоорганизации в условиях конкуренции // Маркетинг. – 2002. - № 5. – С. 37-43

3. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. - 5-те вид., стереотип.. - К.: Знання , 2006. - 213 с.

4. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-ге вид., доопрац. і доп.. - К.: КНЕУ, 2005. - 316 с.

5. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Михасюка. - Львів: Українські технології, 1999. - 639 с.

6. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. - К.: Вікар, 2003. - 262 с.

7. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. - К.: Знання , 2006. - 339 с.

8. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. - К.: Знання , 2006. - 435 с.