Державне регулювання економічних процесів АПК

Вступ

Аграрна сфера посідає особливе місце в економіці будь-якої держави, оскільки її стан безпосередньо визначає якість життя населення. В Україні у цьому секторі зайнято приблизно 20% працездатного населення, а частка у валовому внутрішньому продукті сягає 12–14% [2, с.8]. Унікальність сільського господарства полягає також у тому, що земля тут виступає головним, незамінним і невідтворюваним засобом виробництва. Відповідно, ефективність господарювання напряму залежить від якості ґрунтів, їх родючості та розташування. Окрім того, цей вид діяльності належить до найбільш ризикованих через вплив численних факторів: природно-кліматичних умов, наявності фінансових і матеріально-технічних ресурсів, ситуації на аграрному та агропромисловому ринках. Важливість розвитку аграрного сектору для держави додатково підсилюється підготовкою до вступу в СОТ. Успішне вирішення завдань підвищення ефективності та конкурентоспроможності галузі, особливо на тлі глобальної продовольчої проблеми, виходить за національні межі й набуває міжнародного значення.

Актуальність. Саме тому держава відіграє ключову роль у розвитку аграрного сектора, реалізуючи реформи та створюючи передумови для ефективного виробництва. Однак проведена аграрна реформа поки що не дала очікуваних результатів: не вдалося суттєво підвищити обсяги та ефективність виробництва, забезпечити раціональне використання земельно-ресурсного потенціалу та гарантувати продовольчу безпеку. Здійснені перетворення не стали стимулом для сталого розвитку сільськогосподарських підприємств. Більше того, спостерігається руйнування виробничого потенціалу галузі та падіння рівня життя сільського населення.

Серед ключових проблем аграрного сектора варто виділити: низьку ефективність виробництва; недосконалі механізми інвестування; порушення цінових пропорцій; неефективне використання земель та відсутність ринку землі сільськогосподарського призначення; недостатнє забезпечення основними засобами виробництва; нерозвинену інфраструктуру та механізми регулювання ринку; деформацію структури виробництва та загострення соціальних проблем на селі.

Причин такого стану багато, проте головною є неефективність державного регулювання, зумовлена відсутністю стратегії розвитку галузі, послідовної державної політики підтримки, безсистемністю та некомплексністю реформ, а також браком зваженої політики розвитку сільських територій та механізмів її впровадження.

Теоретичні аспекти державного регулювання аграрного сектора досліджували такі науковці, як О. Амосов, В. Амбросов, Л. Анічин, Г. Андрусенко, П. Гайдуцький, М. Калінчик, І. Кириленко, М. Корецький, І. Лукінов, П. Макаренко, О. Могильний, Г. Мостовий, T. Осташко, О. Онищенко, В. Перебийніс, П. Саблук, М. Хорунжий, О. Шпичак, В. Юрчишин, К. Якуба та інші.

Проте комплексні підходи до вивчення механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки України залишаються недостатньо опрацьованими як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці. Проблема ускладнюється необхідністю визначення оптимального «дозування» методів державного втручання. Питання про те, де ефективніші державні механізми, а де – ринкові, не має однозначної відповіді. Ступінь участі держави в регулюванні аграрного сектора залишається відкритим. Тому проблема оптимального поєднання ринкових та державних важелів регулювання є надзвичайно актуальною і потребує глибокого дослідження.

Метою цього дослідження є визначення концептуальних підходів до вдосконалення механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки України.

Розділ 1. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу

1.1. Структура агропромислового комплексу і сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових відносин

Розвиток агропромислових зв'язків на рівні окремих підприємств і фірм ґрунтується на ширшому економічному інтеграційному процесі – формуванні структурного утворення в економіці, відомого як аграрно-промисловий комплекс.

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) – це вертикально інтегрована та скоординована сукупність галузей і підприємств, що займаються виробництвом продовольства та продуктів із сільськогосподарської сировини, їх зберіганням, переробкою та доведенням до кінцевого споживача.

АПК – це не просто набір галузей і підприємств, об'єднаних у спільний організаційно-технологічний ланцюг і пов'язаних модифікованими економічними відносинами. Його формування є загальнонаціональною, а часто й міжнародною координацією виробництва та реалізації широкої групи споживчих товарів, насамперед продовольства та товарів, безпосередньо пов'язаних із сільським господарством [9, с. 287].

Структура АПК включає чотири основні сфери (блоки). Перша охоплює машинобудування (тракторне, сільськогосподарське, для легкої та харчової промисловості), хімічну промисловість (мінеральні добрива, засоби захисту рослин), мікробіологічну та комбікормову галузі. Друга сфера – це власне сільське господарство. Третя сфера включає галузі, що забезпечують доведення продукції до споживача (заготівля, переробка, зберігання, транспортування, реалізація). Четверта сфера – це галузі виробничої та соціальної інфраструктури (шляхи, зв'язок, матеріально-технічне постачання, складське господарство, культурно-побутове обслуговування). Існують й інші підходи до визначення сутності АПК та його сфер [9, с. 289].

Функціональний зміст АПК розкривається через аналіз соціально-економічних міжгалузевих зв'язків на макроекономічному рівні та рівні підприємств. Усі різноманітні міжгалузеві зв'язки слід розглядати у двох аспектах: організаційно-технологічному (характер та особливості господарських зв'язків) та соціально-економічному (соціальна природа відносин та їх наслідки).

Важливо враховувати, що міжгалузеві зв'язки активно впливають на техніко-економічний стан одних галузей АПК через вплив на них інших сфер. Цей вплив здійснюється як через прямий технологічний ланцюг, так і через опосередковані та зворотні зв'язки.

Важливою ознакою взаємодії галузей АПК є економічна та соціальна реорганізація аграрної сфери, в якій активну участь беруть держава, промислові та торгові фірми, фермери. Процес економічної взаємодії в розвинених країнах характеризується переходом від незалежного стихійного розвитку окремих галузей до системи поступової координації їх діяльності.

Головною економічною функцією АПК є задоволення потреб споживачів, зниження витрат на виробництво та переробку продукції, а також покращення соціальних умов працівників. Ця мета досягається через розв'язання суперечностей та усунення негативних наслідків, таких як соціальна диференціація, банкрутство дрібних фермерів, втрата ними самостійності, згортання виробництва в окремих регіонах, загострення проблем реалізації та зайнятості.

Водночас розвиток АПК сприяє підвищенню продуктивності праці, технічному зближенню сільського господарства і промисловості, зростанню самозабезпеченості країн продовольством, полегшенню праці домогосподарок, підвищенню кваліфікації робочої сили, зменшенню аграрного перенаселення та впорядкуванню соціальної міграції.

У більшості країн з перехідною економікою становлення АПК відбувається на основі лише організаційно-юридичного, а не економічного об'єднання ланок. Мета такого об'єднання – забезпечення реальної економічної єдності, особливо між сільським господарством та суміжними галузями промисловості й інфраструктури, оскільки неузгодженість у їх розвитку та порушення еквівалентності обміну перешкоджають досягненню відчутних результатів.

В Україні інтеграційні процеси гальмуються незбалансованим розвитком окремих галузей і сфер АПК. Незбіг інтересів промислових міністерств та інтересів сільських трудівників призвів до різкого зростання цін на промислову продукцію, дисбалансу між планами виробництва та матеріально-технічного забезпечення. Це послабило інтеграційні процеси, а в окремих випадках призвело до дезінтеграції.

Розвиток і зміцнення інтеграційних зв'язків можливі на шляху переходу до ринкових відносин, функціонування різних форм господарювання та вдосконалення економічного механізму взаємодії суміжних галузей.

Докорінне оновлення продуктивних сил під впливом НТР та становлення сучасного агропромислового виробництва має відбуватися через міжнародне співробітництво, надання Україні допомоги у впровадженні сучасних технологій, форм і методів господарювання, створенні підприємств з переробки та зберігання врожаю.

Державне регулювання агропромислового виробництва. Загострення суперечностей у сфері агропромислового виробництва зумовлює необхідність активізації державного регулювання для забезпечення, з одного боку, відповідного рівня цін, доходів та обсягів виробництва для виробників, а з іншого – охорони та раціонального використання земельних і водних ресурсів, а також наукового забезпечення розвитку АПК. Необхідність державного регулювання зумовлена також відсталістю соціально-економічної структури аграрного сектора, гостротою соціальних конфліктів, пов'язаних у розвинених країнах з надвиробництвом, а в інших – з дефіцитом продовольства.

Державне регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється практично в усіх країнах, однак його мета, методи та механізми визначаються конкретними особливостями становища в АПК та можливостями уряду.

Наприклад, закон 1933 р. про регулювання сільського господарства США ґрунтувався на концепції паритету [10, с. 314], яка передбачає збереження незмінного співвідношення між цінами на продукцію фермерів та цінами на товари й послуги, що вони споживають. Для цього держава вводить ціни підтримки (мінімальні ціни). Введення таких цін у США та інших країнах призвело до таких наслідків:

• оскільки ціна підтримки вища за ціну рівноваги, утворюються надлишки продукції, які змушений закуповувати уряд;
• досягається «ефект особливих інтересів» за рахунок суспільства;
• споживачі змушені платити вищу ціну, що зменшує загальний рівень споживання;
• суспільство зазнає втрат, оскільки підтримується неефективне виробництво, збільшуються витрати на зберігання та реалізацію продукції;
• така політика негативно впливає на виробництво аналогічної продукції в інших країнах-експортерах.

Враховуючи наслідки політики паритету, уряди різних країн почали розробляти програми, спрямовані на обмеження пропозиції та збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію. Обмеження пропозиції пов'язувалося з програмами скорочення посівних площ, а підтримка попиту – зі створенням умов для вищого попиту. Наприклад, програма «Продовольчі талони» забезпечує стійкий попит на продукти харчування для малозабезпечених сімей, а програма «Продовольство в ім'я миру» розширила експортні можливості США.

У країнах колишнього радянського блоку агропромислове виробництво регулювалося за допомогою прямих та опосередкованих регуляторів.

До прямих економічних регуляторів належать:

• централізоване затвердження обсягів і цільовий розподіл інвестицій між галузями АПК;
• обов'язковість виконання планів поставки продукції;
• фінансування галузей з державного бюджету;
• дотримання встановлених правил господарської діяльності;
• дотримання правил будівництва та експлуатації виробничих об'єктів;
• регламентований характер підготовки і використання кадрів.

До опосередкованих економічних регуляторів належать:

• встановлення рівня цін та їхнього співвідношення;
• система державних дотацій до цін;
• регулювання рівня доходів підприємства;
• регулювання рівня заробітної плати та індивідуальних доходів;
• регулювання зовнішньоторгових зв'язків тощо.

У більшості розвинених країн з ринковою економікою держава, як правило, не має власних сільськогосподарських підприємств. Вона представлена переважно закладами інфраструктури, що здійснюють науково-дослідну та навчальну діяльність, агропропаганду, аналіз ринкових зв'язків та вивчають кон'юнктуру ринку. Державні заклади тісно співпрацюють з університетами, науковими центрами, метеорологічною службою, агрокосмічними закладами. Їхні дані широко використовуються для прогнозування врожайності, визначення перспектив інтеграції, попиту та пропозиції, розробки заходів з охорони навколишнього середовища та регулювання трудових відносин [10, с. 319].

Результатом державного регулювання стало подальше вдосконалення кооперації, яка отримала додатковий імпульс для розвитку. Сьогодні жоден фермер не працює самостійно через широкий розвиток спеціалізації та інтеграції. Так, у Швеції всі фермери об'єднані в кооперативи, причому кожен бере участь у двох і більше. У Данії, Норвегії, Фінляндії понад 70% збуту сільськогосподарської продукції та 50–60% поставок засобів виробництва належать кооперативам.

У Японії ці показники ще вищі. Хоча сільськогосподарська кооперація не гарантує фермерів від банкрутства, вона відповідає їхнім інтересам і створює ефективний господарський механізм для налагодження міжгалузевих зв'язків у межах АПК [10, с. 321].

Значні труднощі із забезпеченням населення продуктами харчування відчувають країни зі слаборозвиненою економікою. Найбільш напружена ситуація в Африці, де темпи зростання населення випереджають темпи виробництва сільськогосподарської продукції. З середини 70-х років валове виробництво зерна в регіоні зросло на 25%, а валовий збір на душу населення зменшився на 10%. Економісти прогнозують, що нерегульовані демографічні процеси та неефективна державна політика можуть призвести до надзвичайної продовольчої кризи.

Загрозлива ситуація склалася і в Україні. Для подолання кризових явищ передбачено докорінно змінити командну систему, стереотипи господарювання, структурно перебудувати АПК та перейти до реального плюралізму форм власності, що закріплено законодавчими актами Верховної Ради України та указами Президента.

Технічні перевороти та нові технології спричинили докорінні зміни в агропромисловому виробництві, поставивши перед країнами завдання адаптації господарських механізмів до швидкозмінних продуктивних сил через структурну перебудову АПК. Ці процеси прискорилися завдяки технодргічній революції, яка зумовила масове впровадження ЕОМ та безлюдних технологій. Це призвело до масового вивільнення працівників, що породжує гострі соціальні проблеми та диктує необхідність структурних змін. На ці процеси також суттєво впливає екологічна обстановка.

Наприкінці 70-х років головним напрямом у сільськогосподарському машинобудуванні вважалося збільшення потужності та кількості механізмів, що призвело у США до розорювання маргінальних земель та ерозії орних земель (близько 40%). Вихід знайшли у впровадженні нових технологій обробітку землі та використанні «малої» техніки. Оскільки машини 90-х років відпрацьовують свій ресурс, парк поповнюватиметься технікою нового покоління з комфортнішими умовами роботи. Незважаючи на високі ціни через насичення спеціальною апаратурою, попит на таку техніку буде стійким [10, с. 325]. У цьому ж напрямі розвиватиметься і сільськогосподарське машинобудування України.

Особливого значення набуває якість продуктів харчування. Споживачі хочуть знати, чим вони харчуються, скільки в продуктах калорій, солей, цукру, жирів та як вони впливають на здоров'я.

Особливе занепокоєння викликають хімічні елементи в добривах, пестицидах, інсектицидах, які проникають у продукти харчування. Значна частина населення незадоволена станом навколишнього середовища та порушенням правил застосування хімікатів, що призводить до різних захворювань. Це зумовило переорієнтацію фермерів на запити споживачів щодо екологічно чистої продукції, хоча вона реалізується за вищими цінами.

У структурі АПК виникла нова галузь – природоохоронне господарство, яке зосереджується на державних підприємствах, у національних парках, заказниках, водоохоронних спорудах, зонах відпочинку. Поряд з державними функціонують приватні та акціонерні підприємства, що спеціалізуються на природоохоронних роботах.

Значно зросла сфера обслуговування. У сільській місцевості з'явилися сучасні магазини, торгові центри, центри автосервісу, побутового обслуговування, засобів зв'язку. Зростання сфери обслуговування зумовлено поширенням практики масового відпочинку міських жителів у сільській місцевості.

Проте головна роль у структурних зрушеннях аграрної економіки належить промисловості, що концентрується в невеликих містечках у центрі сільського району. Завдяки розвиненій транспортній інфраструктурі ці точки акумулюють вільну робочу силу, утворюючи «полюси розвитку». У таких містечках поширюються невеликі та середні підприємства, які використовують фондозберігаючу форму НТП і залишаються фінансово стійкими.

З позицій макроекономіки для забезпечення пропорційності в АПК важливо враховувати три взаємопов'язані аспекти: пропорції між сферами, всередині сфер та між АПК та іншими комплексами.

В Україні намітилися значні структурні зміни в розвитку АПК, зумовлені потребами внутрішньої збалансованості. Результативність праці визначається не кількістю виробленої, а доведеної до споживача продукції. Це залежить від технології виробництва, ефективності переробки та зберігання. Лише за рахунок останнього чинника можна збільшити продовольчі ресурси на 20%. Це не лише економічна, а й моральна проблема, оскільки значна кількість вирощеної продукції гине. Важливим напрямом структурної перебудови є відмова від спорудження підприємств-гігантів у містах та переміщення переробки до місць виробництва.

Структурні зміни між галузями АПК зумовлені також скороченням частки живої праці в сільському господарстві. Це загальна позитивна тенденція, і в міжнародних порівняннях головним критерієм рівня розвитку АПК є саме ця пропозиція. Проте лише абсолютне скорочення чисельності зайнятих при збільшенні або стабільному рівні виробництва може свідчити про підвищення продуктивності інших чинників виробництва.

1.2. Державне регулювання функціонування та розвитку АПК

Система державного регулювання розвитку АПК об'єднує низку умов (чинників), кожен з яких впливає на результативність господарювання та забезпечує ефективність виробництва. В узагальненому вигляді вони являють собою комплекс організаційно-економічних, науково-технічних, соціальних і політичних умов функціонування продуктивних сил і виробничих відносин. Взаємодіючи в сукупності, вони зумовлюють рівень ефективності виробництва в цілому по АПК, у галузевих продуктових підкомплексах, окремих господарюючих структурах і галузях.

Метою державного регулювання функціонування та розвитку АПК є забезпечення населення продуктами харчування та іншими товарами з сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин та багатоукладності економіки [1].

Функції державного регулювання на макрорівні виконують у складі Міністерства економіки України департамент розвитку АПК (з відділами економіки розвитку сільського господарства, економіки виробництва продовольчих товарів, аграрної реформи), Міністерство сільського господарства та продовольства, а також ряд державних комітетів (Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет по рибному господарству і рибній промисловості та ін.).

Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулювання розвитку АПК:

• визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та спрямування інвестицій;
• регулює земельні відносини;
• здійснює заходи щодо стабілізації продовольчого постачання;
• здійснює підтримку пріоритетних галузей і сфер АПК через пряме бюджетне фінансування, дотації, цільове субсидіювання;
• сприяє процесам роздержавлення, приватизації та розвитку нових форм господарювання;
• встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на поставку сільськогосподарської продукції та сировини;
• здійснює індикативне планування розвитку АПК;
• регулює ціни на деякі види продовольства;
• визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і механізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.

Земельні відносини в Україні регулюються Земельним Кодексом України та іншими актами законодавства.

Цінове регулювання в сфері АПК здійснює департамент цінової політики Міністерства економіки України, у складі якого функціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства. Міністерство фінансів та Національний банк України встановлюють механізм фінансово-податкового і грошово-кредитного регулювання, використовуючи систему економічних важелів – податків, податкових пільг, диференційованих умов кредитування [6, с.3].

1.3. Макроекономічне планування розвитку галузей АПК

Планування розвитку галузей АПК базується на показниках потреби в обсягах кінцевої продукції та забезпечення її сільськогосподарською сировиною, в першу чергу власного виробництва. Необхідність і темпи розвитку сільського господарства визначаються потребами в його продукції, які встановлюються для: задоволення потреб населення в продуктах харчування (включно з державними потребами та ринковими фондами); виробничих потреб сільського господарства (насіннєві, фуражні, страхові й перехідні фонди); промислової переробки на технічні цілі; експорту; поповнення державного резерву; приросту перехідних залишків у заготівельних, торгових і промислових підприємствах.

На рівні аграрних підприємств розраховується загальний обсяг валової продукції сільського господарства в порівнянних цінах з виділенням продукції рослинництва й тваринництва, а також визначається показник загального обсягу виробництва в громадському та приватному секторах. Для визначення валового виробництва в особистих підсобних господарствах населення та фермерських господарствах здійснюються вибіркові обстеження.

Під час розробки плану використовуються техніко-економічні показники продуктивності: урожайність культур, річна продуктивність тварин, виробництво продукції на 100 га сільськогосподарських угідь (ріллі), виробіток на трактор, комбайн та ін. Планову врожайність та продуктивність тварин визначають з урахуванням досягнутого середньорічного рівня за попередні 5 років та намічених заходів інтенсифікації [14, с. 42].

Основними напрямами інтенсифікації є вдосконалення структури посівних площ, впровадження прогресивних технологій з використанням високопродуктивних сортів і порід, підвищення рівня механізації, автоматизації, електрифікації та хімізації виробництва.

Під час планування сільськогосподарського виробництва користуються балансовим методом. Баланси розробляють у вигляді таблиць, що складаються з прибуткової (виробництво й надходження) та видаткової (використання) частин. Баланси поділяють на матеріальні (натуральні) та вартісні. Серед матеріальних виділяють баланси основних видів продукції, техніки, добрив та інших засобів виробництва. Особливе значення надається балансам земельних і трудових ресурсів. До вартісних балансів належать баланси доходів і витрат, баланси основних фондів тощо.

Розрахунок обсягу матеріальних витрат, у тому числі продукції сільськогосподарського походження у фактичних та порівнянних цінах, здійснюється на основі затверджених внутрішньогосподарських нормативів. Напрями використання основних сільськогосподарських продуктів (зерна, картоплі, овочів, соняшнику, плодів, м'яса, молока) визначаються за даними натурально-вартісних балансів.

У державному індикативному плані розвитку АПК України визначаються:

• основні напрями економічного розвитку агропромислового комплексу;
• виробництво основних видів сільськогосподарської продукції;
• виробництво основних видів продукції харчової промисловості;
• обсяги державного замовлення на сільськогосподарську продукцію, зокрема поставок спецспоживачам та до державного резерву;
• обсяги централізованих капітальних вкладень та державні замовлення на введення в дію основних виробничих фондів та потужностей.

Для розрахунку узагальнюючих показників розвитку економіки України обчислюють показник валової продукції сільського господарства по всіх категоріях господарств.

Валову продукцію сільського господарства визначають як суму вартості продукції землеробства і тваринництва, приросту або зменшення незавершеного виробництва. Її розраховують за методом валового обороту в розрізі галузей і категорій господарств у порівнянних і поточних цінах. Показники виробництва найважливіших видів продукції мають прогнозно-розрахунковий характер і розробляються з урахуванням усіх категорій господарств на підставі пропозицій товаровиробників.

В індикативному плані затверджується і контролюється показник державного замовлення (державного контракту) на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції. Державне замовлення за своїм обсягом повинно забезпечити мінімальні потреби держави у продовольстві та сировині, виконання зобов'язань по міжурядових угодах, створення необхідних державних резервів.

Обсяг державного замовлення по кожному з найважливіших видів продукції визначають з урахуванням загальнодержавних та обласних потреб. До загальнодержавних потреб належать потреби на забезпечення армії та інших спецспоживачів, виконання міжурядових угод та створення державних резервів.

Водночас із встановленням розмірів державних замовлень визначають можливості сільського господарства по виробництву цієї продукції. З цією метою розробляють укрупнені натурально-вартісні баланси по основних видах продукції та баланси валових ресурсів по господарствах.

Форми балансів валових ресурсів можуть бути різними: баланси по продукції землеробства складають на сільськогосподарський рік (з 1 липня поточного року по 1 липня наступного) і на календарний рік, а баланси по продуктах тваринництва – на календарний рік.

Обсяги держзамовлення (контракту) зіставляються з даними прогнозу виробництва сільськогосподарської продукції з урахуванням перспектив урожайності, посівних площ, поголів'я та продуктивності праці.

Розділ 2. Шляхи удосконалення механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки України

2.1. Удосконалення механізму державного регулювання АПК

У багатьох програмних документах, розроблених для активізації державного регулювання аграрного сектора, часто використовується поняття «механізм державного регулювання». Так, у Концепції комплексної програми аграрного та сільського розвитку України, розробленої відповідно до Програми уряду «Назустріч людям», зазначається, що основними напрямками є запровадження дієвих механізмів державного (у т.ч. бюджетного) регулювання в АПК через створення механізмів державної підтримки аграрного виробника [1]. У загальнодержавній Комплексній програмі підтримки та розвитку українського села «Добробут через аграрний розвиток» на 2005–2010 рр. зазначається, що основними цілями є визначення стратегічних галузевих пріоритетів за рахунок збалансованого використання ринкових та державних механізмів регулювання [1]. У Програмі розвитку фермерства в Україні на 2005–2015 рр. ставиться завдання розробити механізм державного регулювання ринку земель сільськогосподарського призначення [1].

Однак чіткого визначення поняття «механізм державного регулювання» стосовно розвитку аграрного сектора економіки України сьогодні не існує. У науковій літературі ця категорія трактується по-різному. О. Комяков розглядає механізм державного регулювання як сукупність організаційно-економічних методів та інструментів, за допомогою яких виконуються взаємопов'язані функції для забезпечення безперервної, ефективної дії відповідної системи (держави) на підвищення функціонування економіки [2, с.67]. Л. Дідьківська та Л. Головко визначають механізм макроекономічного регулювання ринкової економіки змішаного типу як систему макроекономічних регуляторів, що складаються з ринкових регуляторів, важелів державного впливу, корпоративного управління та інституту соціального партнерства [2, с. 68]. М. Корецький та І. Кириленко підкреслюють, що зміст поняття «механізм державного регулювання економіки» можна визначити як систему засобів, важелів, методів і стимулів, за допомогою яких держава регулює економічні процеси, забезпечує реалізацію соціально-економічних і правових функцій [2, с. 71]. П. Макаренко основними складовими механізму державного регулювання економіки ринкового типу визначає планування, програмування, структурну і податкову політику, регулювання цін. Він наголошує, що державний механізм регулювання аграрного виробництва «включає політико-правові, організаційно-управлінські форми та засоби управління (регулювання) господарською діяльністю суб'єктів аграрної економіки» [2, с. 72].

На нашу думку, механізм державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки – це спосіб дій суб'єкта регулювання, який ґрунтується на базових функціях і принципах, забезпечуючи за допомогою форм, методів і засобів ефективне функціонування системи державного регулювання для досягнення визначеної мети та розв'язання протиріч. Економічні функції держави визначають напрямки її діяльності, завдання і цілі, а механізм державного регулювання забезпечує способи їх реалізації.

До базових функцій органів державного регулювання розвитку аграрного сектора, на наш погляд, необхідно віднести:

1. Визначення мети, завдань та моделі розвитку.
2. Формування правил «гри».
3. Координування інтересів.
4. Стимулювання економічних процесів.
5. Моніторинг і аналіз розвитку.
6. Контроль.

Розглянемо сутність першої функції – визначення мети, завдань та моделі розвитку, а також способи її практичної реалізації в аграрному секторі економіки України.

Мета – це описаний у формальному вигляді орієнтир, який бажано досягти протягом визначеного періоду. Вона являє собою стратегічний напрямок розвитку аграрного сектора, репрезентує невідкладні або високо пріоритетні завдання. Мета повинна охоплювати порівняно тривалий період часу, ліквідувати розрив між поточним і бажаним рівнем розвитку галузі, окреслювати чіткий напрямок і бути реалістичною та досяжною.

Сьогодні згідно із Законом України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 р. N 2982-IV державна аграрна політика спрямована на досягнення таких стратегічних цілей:

• гарантування продовольчої безпеки держави;
• перетворення аграрного сектора на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки;
• збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації;
• комплексний розвиток сільських територій та розв'язання соціальних проблем на селі [1].

Завдання – це конкретні і вимірювальні показники для досягнення цілей. Вони повинні відповідати таким критеріям: відображати конкретні бажані досягнення, а не способи їх реалізації; вести до вироблення конкретних дій і бути досить докладними; бути кількісно вимірюваними; бути напруженими, але не вимагати неможливого; відповідати наявним ресурсам; вказувати на результат; бути обмеженими часовими рамками.

Для досягнення цілей державної аграрної політики вищезазначеним Законом визначені такі завдання:

• розвиток земельних відносин;
• формування сприятливого економічного середовища для ефективної діяльності суб'єктів аграрного сектора;
• розвиток ринків продукції сільського господарства і продовольства;
• вдосконалення системи державного регулювання, а також ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі;
• комплексний розвиток сільських територій, підвищення соціального захисту і життєвого рівня сільських жителів.

До системи цілей належать бачення майбутнього, місія, стратегічні цілі (тривалий термін), операційні цілі (середній термін), оперативні завдання (короткий термін). Бачення майбутнього – це елемент довгострокового планування розвитку об'єкта регулювання, який окреслює різносторонній оптимістичний погляд на розвиток аграрного сектора в майбутньому і є основою завдань, виконання яких повинно бути визначено стратегічним планом.

За результатами аналізу багатьох нормативно-правових документів органів державної влади щодо стратегічного розвитку аграрного сектора економіки України, зокрема Концепції збалансованого (сталого) розвитку агроекосистем в Україні на період до 2025 р. (Наказ Міністерства аграрної політики України від 20 липня 2003 р. N 280), Комплексної програми реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку на 2003–2015 рр. (постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. N 634), в основі яких лежать ідеї конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) та Всесвітнього самміту із збалансованого розвитку (Йоганнесбург, 2002 р.), наукових видань, а також за результатами семінарів, «круглих столів» та анкетування близько 350 експертів із п'яти областей України, було визначено бачення майбутнього розвитку аграрного сектора економіки України [6, с.13]. У процесі проведення семінарів та анкетування бачення майбутнього концентрувалось на:

• екологічному високотехнологічному аграрному виробництві з використанням енерго- і ресурсозберігаючих технологій;
• ефективному господарюванні підприємств ринкового типу з належним рівнем державного (особливо цінового) регулювання і підтримки;
• розвинутому агросекторі з надійним ринком збуту, існуванням державного замовлення і державних інвестицій;
• експортоорієнтованому, багатоукладному аграрному секторі з елементами концентрації, кооперації, спеціалізації, де держава повинна взяти на себе питання реалізації надлишкової продукції;
• аграрному секторі, який вирішує соціальні питання людей, а також забезпеченому кадрами і професіоналами-керівниками;
• аграрному секторі, де існують МТС, лізинг і довгострокове пільгове кредитування;
• аграрному секторі, де існують чесні та порядні держслужбовці;
• аграрному секторі, який забезпечує продовольчу безпеку держави.

Отже, бачення майбутнього розвитку аграрного сектора було сформовано таким чином: екологічний, з енерго- і ресурсозберігаючими високими технологіями, розвинутий з ефективно господарюючими підприємствами ринкового типу, належним рівнем інвестування і кредитування, державного регулювання, підтримки і надійним ринком збуту продукції, експортоорієнтований, багатоукладний з елементами концентрації, кооперації, спеціалізації, забезпечений кадрами і професіоналами-керівниками аграрний сектор, який вирішує соціальні питання людей та забезпечує продовольчу безпеку держави.

З баченням майбутнього тісно пов'язана така категорія, як місія розвитку аграрного сектора. Вона відбиває вищий сенс, мету існування об'єкта регулювання в майбутньому і може бути обґрунтована лише за умов чіткого уявлення про наявні майбутні ресурси, соціально-політичну та економічну ситуацію.

Звідси, місія аграрного сектора – задоволення потреб внутрішнього та світового ринку у високоякісній, екологічно чистій, конкурентоспроможній продукції сільського господарства.

Стратегічні цілі розвитку аграрного сектора – це описані у формальному вигляді орієнтири, яких бажано досягти в довго-, середньо- та короткострокових періодах.

Для визначення цілей розвитку аграрного сектора необхідно використовувати комплексний підхід, тобто створювати систему цілей, яка б відображала функціонування аграрного сектора з точки зору як внутрішнього, так і зовнішнього середовища та була підпорядкована місії. Це можна забезпечити за допомогою декомпозиції цілей або розроблення «дерева цілей».

Виходячи з вищенаведеного, стратегічною метою розвитку аграрного сектора повинно бути досягнення сталого та високоефективного аграрного виробництва для задоволення потреб внутрішнього та зовнішнього ринків у продукції сільського господарства (вершина «дерева цілей»).

Зміст цілей має відповідати завданням вирішення визначених раніше головних проблем і реалізації стратегічної мети розвитку галузі. Пріоритетність досягнення цілей обґрунтовується ранжуванням проблем за ступенем невідкладності їх розв'язання. Тому операційними цілями повинні бути:

1. Підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.
2. Гарантування продовольчої безпеки держави.
3. Забезпечення конкурентоздатності сільськогосподарської продукції на внутрішньому та зовнішніх ринках.
4. Технічне та технологічне оновлення аграрного виробництва.
5. Створення цивілізованих умов для проживання в сільській місцевості.

До принципів, на базі яких повинен відбуватись стратегічний розвиток аграрного сектора, необхідно віднести:

• відповідальність держави за стан справ в аграрному секторі;
• нарощування інвестиційного потенціалу та інноваційності;
• спеціалізацію, кооперацію, кластерізацію та концентрацію виробництва;
• використання енергозберігаючих технологій;
• нарощування експортного потенціалу галузі;
• відповідність вимогам ЄАП та СОТ;
• екологізацію господарської діяльності;
• захист і підтримання належного стану навколишнього природного середовища;
• спрямованість на добробут селян та їх соціальний захист;
• залучення всіх зацікавлених сторін до досягнення цілей стратегічного розвитку галузі [14, с.35].

Саме досягнення визначеної стратегічної мети та операційних цілей, при дотриманні зазначених принципів, на наш погляд, дасть змогу вивести аграрний сектор на якісно новий етап розвитку, забезпечити продовольчу безпеку країни, соціальний розвиток села та підвищити добробут усього населення.

Щодо моделі розвитку, то це таке утворення, що дозволяє імітувати певний процес. Моделі розробляються і використовуються для досягнення певної мети через представлення найважливіших особливостей досліджуваних економічних процесів.

Спроби змоделювати розвиток аграрного сектора були зроблені в Концепції комплексної програми підтримки розвитку українського села на 2006–2010 рр., схваленій розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. N 536-р. Згідно з цим документом розвиток сільського господарства та сільських територій може відбуватися за трьома варіантами:

1. незмінність фінансово-економічних механізмів і збереження обсягів бюджетного фінансування в межах 5–6 млрд. грн., що призведе до подальшого занепаду соціальної сфери та галузей тваринництва і рослинництва;
2. незначне збільшення обсягів бюджетного фінансування (до 8–10 млрд. грн.) дасть змогу лише стабілізувати виробництво на існуючому рівні, але не забезпечить істотних зрушень у розвитку сільських територій, створення умов для розвитку агропромислового комплексу та інтенсифікації відтворення в сільському господарстві;
3. щорічна державна підтримка в межах 15–18 млрд. грн. дасть змогу до 2010 р. розв'язати більшість соціальних проблем на селі, забезпечити розвиток сільських територій, підвищити рівень зайнятості сільського населення, подолати кризову ситуацію у тваринництві та основних галузях рослинництва, задовольнити потреби країни у продуктах харчування, сприятиме істотному пом'якшенню наслідків вступу України до СОТ, переходу сільськогосподарського виробництва на принципово нові ефективні технології, вирішенню питань матеріально-технічного забезпечення, зростанню ефективності виробництва та інвестиційної привабливості галузі [1].

Сьогодні для аграрного сектора економіки настав момент якісної зміни моделі розвитку, що ставить вимогу до певних перетворень у системі та структурі механізмів державного регулювання як на центральному, так і місцевому рівнях.

За якісними складовими для аграрного сектора економіки України необхідно розробляти та реалізовувати дві моделі стратегії:

• модель стратегії першого рівня – інвестиційно-інноваційну (технологічну), яка ґрунтуватиметься на максимально можливому залученні інвестицій (бюджетних, приватних, іноземних) у галузь і пошуку стратегічних резервів зростання з метою створення умов для пріоритетного розвитку окремих галузей аграрного сектора, де експерти прогнозують максимальні темпи зростання, а також галузей з найбільш високою доданою вартістю в обсязі виробництва. Вона може включати антикризові заходи для галузей-аутсайдерів; активну державну інвестиційну політику, використовуючи ефект інвестиційного «детонатора» для залучення приватних інвестицій; просування перспективних інвестиційних проектів у галузі, які претендують на «ручний супровід»; інвестиції в техніко-технологічні інновації;
• модель стратегії другого рівня – синергетично-інноваційну (організаційну), в основу якої покладено концепцію синергізму, яка інтегрує в єдиний вектор розвитку організаційні, економічні, соціальні й інші складові інноваційних процесів. При цьому головним фактором розвитку аграрного сектора при реалізації цієї моделі повинен служити синергетичний ефект, що виникає при об'єднанні.

Розробка моделі стратегії розвитку аграрного сектора на основі концепції синергізму є найбільш актуальним і перспективним напрямком державного регулювання економічних відносин на селі вже сьогодні.

До основних складових синергетично-інноваційної моделі стратегії розвитку необхідно віднести:

• кооперативний і кластерний підходи до розвитку аграрного сектора;
• адміністративну реформу;
• активізацію людського фактора.

2.2. Вимоги ВОТ до державного регулювання регіонального ринку сільськогосподарської продукції України

Державне регулювання України, як країни з перехідною ринковою економікою, повинно базуватися на основних положеннях та вимогах СОТ (Світової організації торгівлі). Україна обрала курс європейської інтеграції, тому її економіка повинна відповідати та працювати за принципами світового ринку.

Держави-учасниці Світової організації торгівлі визнають, що їх економічні та торгові відносини повинні сприяти підвищенню рівня життя, досягненню більш повної зайнятості населення, високих постійно зростаючих доходів та ефективних потреб, росту виробництва і торгівлі товарами та послугами з більш корисним використанням світових ресурсів з метою стабільного розвитку.

Також вони повинні сприяти захисту та охороні навколишнього середовища з урахуванням потреб та інтересів, пов'язаних з неоднаковим рівнем їх економічного розвитку. Учасники звертають увагу на те, що для росту міжнародної торгівлі необхідно враховувати різний рівень економік, а саме менш розвинені повинні займати частку згідно з власними потребами їх економічного розвитку. Держави повинні укладати такі домовленості та договори, які повинні бути взаємовигідні та направлені на значне скорочення тарифів та інших бар'єрів у торгівлі, а також на знищення дискримінаційних заходів у міжнародній торгівлі.

Основна ціль створення Всесвітньої організації торгівлі – створення цілісної, стабільної та ефективної системи різноманітних норм, які базуються на Генеральній домовленості з тарифів та торгівлі, а також на досягнутих результатах лібералізації торгівлі, з урахуванням результатів Уругвайського раунду, та на основних принципах різноманітної торговельної системи [2, с. 160].

Мета наших досліджень. Проаналізувати основні положення та вимоги Світової організації торгівлі, основні моменти державного регулювання ринку сільськогосподарської продукції, що відповідають принципам світового ринку і які повинні працювати в умовах України.

Результати. Державне регулювання ринку сільськогосподарської продукції – це втручання держави в обмінні процеси (інтервенції та експортно-імпортний режим), що здійснюється у потрібний час, у потрібному місці, у необхідних розмірах і переважно ринковими важелями.

У цьому плані розрізняють грошові інтервенції і товарні. Грошові інтервенції застосовуються державою у разі регулювання ринкових цін на сільськогосподарську продукцію: держава закуповує продукти, і такий спосіб підтримує попит, захищає вітчизняного товаровиробника. Товарні інтервенції – це пропозиція раніше закупленої сільськогосподарської продукції в інтересах споживача, що стримує підвищення цін, або пряме державне фінансування виробників сільськогосподарської продукції у межах державних комплексно-цільових програм.

У рамках експортно-імпортного регулювання застосовуються експортні субсидії з метою підтримки експорту у разі перевищення внутрішніх цін світовими, а також протекціоністські митні тарифи, зорієнтовані на захист внутрішнього ринку. Розвинені країни активно стимулюють національне сільське господарство шляхом регулювання внутрішніх цін, що перевищують світові, та експортної експансії національного аграрного виробництва [2, с. 181].

Кожне підприємство-виробник сільськогосподарської продукції повинно мати власні особливості організації виробництва, специфіку технологічного процесу, але незалежно від форми організації виробництва їх діяльність підпорядкована вимогам законів країни, інших нормативних актів.

Організовуючи підприємницьку діяльність, товаровиробники дотримуються принципів ринкової економіки: конкуренція, самозабезпечення, вільний вибір партнерів.

Специфіка аграрної сфери виробництва свідчить, що опрацювання єдиної аграрної політики є найскладнішим аспектом функціонування Європейського Союзу, де аграрна політика інтегрує такі основні цілі:

• підвищення ефективності виробничо-комерційної діяльності на основі науково-технічного прогресу, раціоналізації виробництва, головним чином, за рахунок підвищення продуктивності праці;
• створення аграрникам сприятливих умов життя та стійких прибутків від сільськогосподарської діяльності;
• захист виробників та споживачів сільськогосподарської продукції від зовнішнього впливу, зокрема деградації аграрних ринків;
• гарантоване забезпечення споживачів продуктами харчування шляхом виробництва країнами-членами Європейського Союзу основних продуктів харчування, чим забезпечується незалежність внутрішнього ринку від коливань світового ринку;
• задоволення продовольчого попиту споживачів за доступними цінами;
• аграрна сфера виробництва визнається основою національної безпеки;
• ціна виступає контрольним компонентом регулювання ринку;
• оптимізація взаємодії аграрних і організаційно-економічних структур та ринкової політики.

Поточна аграрна політика – це політика ціноутворення, субвенцій, кредитів, товарних резервів. Структурна політика – це політика концентрації, спеціалізації, організаційно-економічної модифікації форм підприємництва, розвитку аграрних регіонів тощо [6, с.15].

Поняття «державне регулювання економіки» охоплює весь спектр економічних функцій в умовах ринку [6, с.15]. Зміст і масштабність цих функцій визначають пропорції – поєднання ринкового саморегулювання та державного втручання, що є однією з найскладніших проблем сучасного управління економічними системами, і кожна країна вирішує її по-своєму, з урахуванням власних специфічних особливостей. Проте у цьому процесі можна виділити багато спільних рис і загальних тенденцій. Першою такою тенденцією є формування нормативно-правових засад функціонування економіки, нормативно-правової бази встановлення та підтримання стабільних умов функціонування ринкового середовища, які можуть змінюватися лише під впливом суттєвих змін економічних умов функціонування системи чи цілей, які ставить перед собою країна. Аграрне законодавство охоплює питання функціонування власне сільськогосподарського виробництва, сфери реалізації, банкрутства, оподаткування, права успадкування, специфіки антимонопольного чи торгового законодавства. Особливе значення на ринку сільськогосподарської продукції мають правові засади регулювання власності, де виділяють три основних аспекти:

• гарантії права приватної власності як основи господарського життя;
• регулювання державного втручання у процеси використання приватного майна;
• забезпечення умов ефективного перерозподілу приватної власності відповідно до законів ринкової економіки.

Особливої деталізації та нормативного забезпечення ці аспекти потребують стосовно землі, оскільки на неї мають поширюватися усі права власності з погляду на землю як базовий ресурс аграрного виробництва та компенсації за поліпшення її якості.

Друга тенденція стосується гармонізації перерозподілу валового продукту з метою удосконалення структури суспільного виробництва та оптимізації рівнів доходів різних верств населення.

Відрізняють загальне та спеціальне регулювання ринку сільськогосподарської продукції як складової частини загальнонаціонального продовольчого ринку, що є складним механізмом цілеспрямованого формування державної аграрної структури, міжгосподарських та міжгалузевих зв'язків, оптимальних розмірів виробничих одиниць, соціальної інфраструктури сільської місцевості, продовольчого ринку, доходів аграрників тощо.

Основними складовими механізму державного регулювання ринку сільськогосподарської продукції є:

• спеціальне законодавство з питань регламентації організації та подальшого функціонування продовольчого ринку;
• регулювання попиту та пропозиції (через політику ціноутворення);
• регулювання доходів виробників та переробників сільськогосподарської продукції (через систему оподаткування);
• регулювання експортно-імпортного режиму (через систему квот);
• бюджетне фінансування цільових соціально-економічних програм.

Світовий досвід показує, що у формуванні ринку продовольства саме крупні компанії, у першу чергу торговельні, цілеспрямовано здійснюють політику цін, змінюють власний конкурентний статус, що посилює конкуренцію – головну рушійну силу ринку.

Майже завжди держава, виступаючи на продовольчому ринку ринковим суб'єктом (наприклад, при організації міждержавних поставок продовольства та сировини), визначає не лише ринкову кон'юнктуру, але й структуру ринку, контролює діяльність крупних центрів оптової торгівлі через створення змішаних адміністративних рад, реалізує свою організаційну роль у ціноутворенні шляхом підтримки гуртових цін на продукцію аграрного сектору [1].

На формування ринку сільськогосподарської продукції впливає промисловий і торговий капітал – завдяки вертикальній інтеграції, що охоплює усі ланки – від безпосередніх виробників до переробних підприємств та підприємств торгівлі. Вертикальна інтеграція набуває двох форм: повної інтеграції кооперування та контрактації (квазіінтеграція). Розширення вертикальної інтеграції в обох її формах позначається не лише на структурі ринку, але й його функціонуванні, і в першу чергу на таких процесах, як ціноутворення, стандартизація товарів, ритмічність поставок продукції тощо.

Інструментами обмежувальної дозвільної системи контролю імпорту та експорту продовольства в країнах Європейського Союзу є імпортно-експортні ліцензії та сертифікати. У світовій практиці з наукового та практичного погляду ринок розуміють у двох значеннях: система господарювання та форма організації і регулювання економіки; спосіб розподілу і перерозподілу матеріальних ресурсів, продукції і товарів, та форма організації товарно-грошових відносин.

Висновки

Агропромисловий комплекс України – це цілісна народногосподарська система взаємопов'язаних у своєму розвитку галузей, які забезпечують виробництво сільськогосподарської сировини та продовольства, їх заготівлю, зберігання, переробку і реалізацію населенню.

До складу функціонально-галузевої структури агропромислового комплексу входять три групи галузей і підприємств:

1. Галузі і підприємства, які виробляють засоби виробництва для усіх підрозділів АПК: тракторне і сільськогосподарське машинобудування, машинобудування для тваринництва і кормовиробництва, легкої і харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин, будівельних матеріалів, спеціалізованого автотранспорту і устаткування меліоративної техніки, будівництво в АПК, виробництво спеціалізованого устаткування і приладів для галузей АПК, підприємства з промислової обробки гібридного і сортового насіння, комбікормова та мікробіологічна промисловість, підсобні господарства, зайняті виробництвом засобів виробництва для сільського господарства.
2. Галузі сільського господарства, які виробляють продукцію рослинництва і тваринництва, а також лісове і ставкове господарство.
3. Галузі, зайняті заготівлею та переробкою сільськогосподарської продукції: харчова та борошномельно-круп'яна промисловість; галузі легкої промисловості, які здійснюють первинну переробку сільськогосподарської сировини (первинна переробка бавовни, льону, вовни, пушно-хутрової сировини), підсобні промисли сільськогосподарських підприємств, які виробляють борошно, масло, сир, переробляють овочі, фрукти.

Ядром агропромислового комплексу є галузі сільського господарства. У своєму розвитку вони характеризуються певними особливостями, а саме: впливом природно-кліматичних факторів на характер і організацію виробництва, об'єктивною необхідністю використання частини виробленої продукції як засобів виробництва, універсальністю основного засобу виробництва – землі. Усе це зумовлює особливості становлення ринкових відносин в агропромисловому комплексі та особливості його державного регулювання.

Сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових відносин полягає у: проведенні земельної реформи; розвитку різних форм власності на землю і господарювання; ліквідації жорсткого адміністративно-державного управління у сільському господарстві; сприянні розвитку конкуренції; поступовому відмовленні від обов'язкового встановлення державних замовлень (державних контрактів) на виробництво і поставку сільськогосподарської продукції; розробці і здійсненні цільових програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктури на селі при фінансовій підтримці держави.

Державне регулювання ринку сільськогосподарської продукції – це втручання держави в обмінні процеси (інтервенції та експортно-імпортний режим), яке здійснюється в певний термін у необхідних розмірах і переважно ринковими важелями. Досвід розвинутих країн свідчить, що в Україні підтримка сільського господарства у період значних структурних змін має здійснюватися централізовано на державному рівні.

Основні напрями державного регулювання економіки на найближчу перспективу повинні бути наступні:

• здійснення заходів щодо формування мінімального продовольчого фонду з необхідним матеріально-технічним забезпеченням;
• усунення диспаритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію та інших видів диспаритету;
• пряме державне фінансування окремих підрозділів аграрного сектора з загальнодержавного та місцевих бюджетів: ліній електропередач, магістральних водо- і газопроводів, каналізацій, телефонних станцій, ветеринарних і карантинних служб;
• природоохоронні заходи, заходи з охорони здоров'я; освітні і дошкільні заклади; підготовка спеціалістів;
• вдосконалення системи кредитування, встановлення пільгових ставок для підтримання нових підприємницьких форм;
• спрощення і уніфікація системи оподаткування;
• вдосконалення інвестиційної політики: особливої уваги потребує сфера АПК, де втрачається найбільша частина кінцевого продукту;
• послідовна реалізація принципу аграрного протекціонізму по відношенню до вітчизняних товаровиробників, поступове скорочення імпорту продуктів харчування;
• запровадження економічного планування на всіх рівнях господарської діяльності на противагу «зацентралізованій» плановій економіці чи стихійному ринку.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 р. N 2982-IV // http://zakon.rada.gov.ua

2. Аграрна реформа в Україні / П.І. Гайдуцький, П.Т. Саблук, Ю.О. Лупенко та ін.; За ред. П.І. Гайдуцького. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 424 с.

3. Дідьківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2000. – 209 с.

4. Загальнодержавна Комплексна програма підтримки та розвитку українського села «Добробут через аграрний розвиток» на 2005–2010 роки // http://darukraine.com.ua

5. Кириленко І.Г. Трансформація соціально-економічних перетворень у сільському господарстві України: проблеми, перспективи. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 452 с.

6. Комяков О.М. Державне регулювання перехідної економіки // Автореф. дис... канд. екон. наук. – К., 2000. – 19 с.

7. Концепція комплексної програми аграрного та сільського розвитку України // http://www.agrichamber.org.ua

8. Концепція програми розвитку фермерства в Україні на 2005–2015 роки // http://www.coop.in.ua

9. Корецький М.Х. Державне регулювання аграрної сфери у ринковій економіці: Моногр. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 260 с.

10. Макаренко П.М. Моделі аграрної економіки. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 682 с.

11. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Комплексної програми розвитку українського села на 2006-2010 роки» від 21 грудня 2005 р. No536-р // http://zakon.rada.gov.

12. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Комплексної програми підтримки розвитку українського села на 2006-2010 роки» від 21 грудня 2005 р. N 536-р.

13. Саблук П.Т. Розвиток сільських територій у контексті забезпечення економічної стабільності держави: Доповідь на Сьомих річних зборах Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників 9-10 листопада 2005 р. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 19 с.

14. Соціально-економічні проблеми розвитку українського села і сільських територій: Матеріали до Сьомих річних зборів Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників 9-10 листопада 2005 р. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 83 с.

15. Статистичний щорічник «Сільське господарство України» за 2004 рік / Державний комітет статистики України / За заг. кер. Ю.М. Остапчука. – К., 2005. – 340 с.