Держава Київська Русь

1. Чинники, що зумовили виникнення ранньофеодальної держави Київська Русь (економічні та соціально-політичні).

2. Хрещення Київської Русі та його наслідки для економічного, політичного й культурного поступу.

3. Господарське життя Київської Русі, торговельні контакти із зарубіжними країнами.

4. Роль і місце Київської Русі в історичному процесі.

5. Діяльність гетьмана І. Виговського (1657–1659 рр.) та Гадяцька угода.

6. Урядування Ю. Хмельницького (1659–1663 рр.) і започаткування Руїни.

7. Гетьман І. Мазепа та політика Петра І стосовно української козацької держави. Формування Центральної Ради.

8. Перший Універсал Центральної Ради.

9. Третій Універсал Центральної Ради.

10. Четвертий Універсал Центральної Ради.

Перелік використаної літератури.

1. Передумови утворення ранньофеодальної держави Київська Русь (економічні та соціально-політичні)

Виникнення Давньоруської держави у ІХ ст. на просторах Східної Європи стало підсумком складної взаємодії багатьох чинників, що діяли як у тогочасному суспільстві, так і в попередні епохи.

Господарська діяльність східних слов'ян базувалася на землеробстві, доповнювалась розвинутим скотарством і різноманітними промислами. Удосконалення знарядь праці у VII–IX ст., зростання продуктивності та збільшення обсягів додаткового продукту призвели до суттєвих зрушень у соціальній структурі. Посилилося майнове розшарування: землевласники поступово ставали феодалами, а вільні общинники — залежним населенням, що створювало підґрунтя для формування державності.

Відділення ремесла від землеробства та зародження товарного виробництва у VIII–X ст. активізували внутрішній обмін і зовнішню торгівлю. Найтісніші торгові стосунки підтримувалися з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими державами. Розвиток торгівлі, з одного боку, збагачував родоплемінну верхівку та посилював соціальне розшарування, а з іншого — висував нагальну потребу в охороні торговельних шляхів.

Базою для перших протодержавних утворень слугували великі племінні союзи — дулібів, бужан, волинян. Із розкладом родоплемінного ладу та появою класів у VIII–IX ст. активізувалося об'єднання племен. Виникали племінні княжіння та їхні федерації. Арабські джерела свідчать про існування у VIII–IX ст. трьох центрів східнослов'янської державності: Куявії (землі полян із Києвом), Славії (Новгородщина) та Артанії (Ростово-Суздальщина або Причорномор'я). Найпотужнішим було об'єднання, назване літописцем Руською землею (арабські автори пов'язують його з Куявією), з осередком у Києві. Саме воно стало ядром, навколо якого сформувалася Давньоруська держава.

2. Запровадження християнства в Київській Русі, його вплив на соціально-економічний, політичний та культурний розвиток держави

Прийняття християнства у його східному, православному варіанті мало для Київської Русі визначальне значення. Воно зміцнило князівську владу та сприяло консолідації східнослов'янських племен. Завдяки шлюбу з Анною та переходу в християнство Володимир суттєво підвищив міжнародний престиж держави, особливо серед сусідів — Польщі, Чехії, Німеччини, а також розширив економічні й культурні контакти з європейськими країнами. Візантійський вплив поширився на всі сфери життя: від уявлень про державний устрій до освіти, книжної справи та архітектури. Церква впливала на суспільну мораль, засуджуючи помсту, крадіжки, рабство, багатоженство та інші вади. Водночас монастирі та церковні ієрархи були великими землевласниками й підтримували феодальний лад.

Володимир, ставши християнським правителем могутньої держави, перетворився на одного з провідних лідерів Європи. Дружні відносини з ним підтримували Польща, Угорщина, Чехія, Норвегія, Німеччина. Князь встановив династичні зв'язки, одруживши своїх синів на доньках польського короля Болеслава Хороброго та шведського короля Олафа.

Володимир першим серед руських князів розпочав карбування власної монети — золотої та срібної, запозичивши багато елементів від арабських країн і Візантії. На монетах зображали князя, образ Христа, а на деяких — тризуб.

За часів Володимира Руська держава стала однією з наймогутніших у Європі, а Київ міг змагатися з Константинополем. У місті діяло вісім базарів і близько 400 церков. Князювання Володимира відкрило нову епоху в політиці, релігії, культурі, торгівлі та будівництві.

3. Соціально-економічний розвиток Київської Русі, торгівельні зв'язки з іншими державами та народами

У X–XII ст. у давньоруському суспільстві формувалися васальні відносини: князь за вірну службу надавав боярам і дружинникам міста та села. Передавалося не право власності на територію, а право збору податків. Так виникла помісна форма землеволодіння, яка не передбачала спадкування чи відчуження землі без згоди князя. Зі слабшанням центральної влади та посиленням відцентрових процесів поширювалася вотчина — спадкове володіння, яке можна було продавати, дарувати чи передавати у спадок.

Значну роль у господарстві відігравало ремесло. Найпоширенішими були залізообробне, гончарне, ювелірне та ткацьке виробництва — загалом понад 60 видів. Ремісники поділялися на сільських, вотчинних і міських. На ранньому етапі переважали перші дві категорії, а в період роздробленості зростала роль міських. Міське ремесло вирізнялося складністю та якістю. Найбільших успіхів досягнуто в металургії та обробці заліза — асортимент залізних виробів налічував до 150 найменувань.

Відокремлення ремесла від землеробства та спеціалізація ремісників сприяли розвитку торгівлі та зростанню міст. Територія Київської Русі була вкрита мережею міжнародних торговельних шляхів. Найдавнішим був «грецький» шлях («із варяг у греки»), який через Дніпро з'єднував Прибалтику з Причорномор'ям. «Шовковий» шлях через Наддніпрянщину пов'язував Центральну Європу із Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» і «залізний» шляхи сполучали Кавказ із Прикарпаттям.

Київська Русь відігравала ключову роль у міжнародному житті, впливаючи на перебіг світової історії. Вона стримувала напади кочівників, які вторгалися зі сходу в причорноморські степи, фактично захищаючи Європу. Розташована на перехресті торгових шляхів, держава була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією, підтримуючи широкі торговельні зв'язки та сприяючи активізації світової торгівлі.

4. Історичне значення Київської Русі

Формування українського народу відбувалося на територіях Подніпров'я, Лівобережжя та Прикарпаття, які становили основну частину Київської Русі. Державу започаткувало плем'я полян — «основи основ» українського етносу. Столицею був Київ, головне полянське місто. Назва «Русь» передусім стосувалася Середнього Подніпров'я. Київські князі розширювали державу, спираючись на сили подніпровського населення. У X ст. це була держава східних слов'ян, але провідну роль відігравали поляни та інші подніпровські племена. З огляду на територіальні, лінгвістичні, етнічні та політичні ознаки, Київську Русь слід вважати переважно українською державою, а Україну — її безпосередньою спадкоємицею. Спадщину Київської Русі не можна приписувати лише Росії.

Московська держава виникла пізніше на основі північно-східних племен і князівств Київської Русі, а також земель фінських племен (мері, мордви та інших), тому вона також має часткове відношення до її спадщини. Культурні здобутки, створені спільно, увійшли в російську літературу, мистецтво та релігійне життя, сприяючи подальшому прогресу. Подібне відношення до спадщини Київської Русі має й білоруський народ, який сформувався на основі західних східнослов'янських племен і частково литовських.

Для українського, російського та білоруського народів Київська держава була спільною протягом тривалого історичного періоду та відіграла прогресивну роль у їхньому розвитку, особливо в державотворенні та культурі. Без цього об'єднання історична доля трьох народів могла бути значно важчою, а рівень економіки та духовності — нижчим. Київська Русь була об'єднанням рівноправних племен і племінних угруповань.

5. Гетьманування І.Виговського (1657-1659 pp.). Гадяцький трактат

Іван Виговський був наближеною особою Богдана Хмельницького. Він спирався переважно на старшину та був відірваний від народу. Після обрання гетьманом на Генеральній козацькій раді в Корсуні в жовтні 1657 р. він розпочав активну діяльність. Свою зовнішньополітичну позицію він окреслив під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (хоча не завжди дотримувався цього принципу). Виговський уклав союз зі Швецією, відновив стосунки з Кримом і налагодив порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах із Польщею та Росією він намагався балансувати між Варшавою та Москвою, щоб зберегти автономію України та втримати владу.

Внутрішня політика зазнала значних змін порівняно з часом Хмельницького. Усунувши Ю. Хмельницького, Виговський відмовився від ідеї спадкового гетьманату та монархічної моделі управління. Він обрав курс на олігархічну республіку. На Корсунській раді він запевняв старшину: «Без вашої військової ради жодних справ не буду робити». Така позиція передбачала опору на шляхту та козацьку старшину, які прагнули відмежуватися від решти козацтва, зосередити землеволодіння та стати привілейованим класом. Ці верстви штовхали гетьмана до відновлення старих соціально-економічних відносин, зокрема кріпацтва. Така політика послаблювала центральну владу, посилювала старшину та шляхту, порушувала соціальну рівновагу та викликала масове невдоволення.

Розуміючи неминучість війни з Росією, Виговський пішов на зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав Гадяцький договір. Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське, ставала третім членом федерації — Речі Посполитої — на рівних правах із Польщею та Литвою. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, якого обирали довічно та затверджував король. Українська армія мала становити 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Православні зрівнювалися в правах із католиками.

Однак Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративного устрою, який існував до 1648 р., повернення польським магнатам і шляхті маєтків, відновлення повинностей селян. Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення договору прискорило події. Цар Олексій Михайлович видав грамоту, у якій назвав Виговського зрадником і закликав народ до непокори. У листопаді 1658 р. російське військо під командуванням Г. Ромодановського перетнуло кордон України. Навесні 1659 р. до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, і чисельність армії сягнула 100 тис. осіб. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й завершилася повною перемогою Виговського. У Москві почалася паніка, царський двір готувався до втечі в Ярославль.

Проте гетьман не зміг скористатися перемогою. Гадяцький договір викликав невдоволення та зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Ситуацію ускладнювала московська залога в Києві під командуванням В. Шереметьєва та напад запорозького кошового Сірка на Крим, через що татари-союзники повернулися додому. У жовтні 1659 р. Виговський зрікся булави та виїхав до Польщі.

6. Гетьманування Ю.Хмельницького (1659-1663 pp.) Початок Руїни

Юрій Хмельницький (прибл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657 р. та в 1659–1663 рр. Син Б. Хмельницького. Здобув домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. Намагався продовжити справу батька, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. уклав новий Переяславський договір із Росією, який суттєво обмежував суверенітет України. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав із Польщею Чуднівський договір. Не маючи здібностей і можливостей реалізувати свою програму, у 1663 р. відмовився від гетьманства та постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі спочатку підтримував П. Дорошенка, а влітку 1669 р. перейшов на бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив у полон до татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. Портою призначений володарем «Руського князівства» зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після Бахчисарайського договору 1681 р. відкликаний до Стамбула.

60–80-ті роки XVII ст. увійшли в історію як «доба Руїни». Спадкоємці Б. Хмельницького не змогли завершити його починання. Початком Руїни стало усунення Ю. Хмельницького від влади восени 1657 р. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

На початку другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: прибув на переговори до Переяслава, де стояв із великим військом О. Трубецькой. Пізніше гетьман згадував: «Я два тижні був в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною». Новий Переяславський договір від 27 жовтня 1659 р. фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало відбуватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати полковників, карати старшин без суду, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися зносини з іншими країнами; російські залоги розташовувалися в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату.

У 1660 р. розпочався новий етап російсько-польського протистояння. На Волинь вирушило 20-тисячне російське військо під командуванням В. Шереметьєва. У другому ешелоні рухалося 30 тис. козаків на чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєвода зневажливо говорив: «Этому гетьманишке идет лучше гусей пасти, чем гетьмановать». Під Чудновом російські війська потрапили в оточення та зазнали поразки. Юрій під тиском пропольської старшини (Г. Лісницький, Г. Гуляницький) схилився до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р. укладено Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Угода нагадувала Гадяцьку, але обмеження були значнішими: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман позбавлявся права зовнішніх зносин і зобов'язувався надавати військову допомогу Польщі; польській шляхті поверталися маєтності. Найтрагічнішим наслідком став початок територіального розколу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, усвідомивши, що не зміцнив єдність держави, а став одним з ініціаторів її розмежування, зрікся булави та пішов у монастир.

7. Гетьман І.Мазепа. Політика Петра І щодо української козацької держави

Іван Мазепа був обраний 25 липня 1687 р. у військовому таборі на річці Коломак. На вибори впливало російське військо, що оточувало козацьку Раду. Процедурою обрання керував сам Голіцин.

Одночасно з обранням і затвердженням гетьмана підписано Коломацькі статті, основою яких були Глухівські статті. Вони складалися з 22 статей, п'ять із яких були новими. Формально підтверджувалися Переяславська 1654 р. та Глухівська 1669 р. угоди, але Коломацькі статті посилювали обмеження гетьманської влади: гетьман не міг без царського указу позбавляти посад генеральних старшин; старшина й козаки мали стежити за гетьманом і доносити цареві про підозрілі справи; реєстр козаків становив 30 тис. осіб. Гетьман мав збудувати лінію фортець на лівому березі Дніпра та на річках Самарі, Орелі, Берестовій, Орчику й заселити їх українцями.

Царський уряд уперше відкрито заявив про прагнення «злити» малоросійський народ із великоросійським, тобто проводити асиміляцію українців. Гетьман і старшина мали сприяти зближенню з росіянами, зокрема через змішані шлюби.

Наслідки поразки Карла XII та Івана Мазепи у Полтавській битві були тяжкими для українських інтересів: втрата півдня на користь татар і турків, перехід Правобережжя до Польщі, знищення Запорожжя — послідовного захисника українських мас. Запорожці на довгі роки опинилися під протекторатом кримського хана. Січ розташувалася в гирлі Дніпра (Алешківська Січ, недалеко від сучасного Херсона) і не мала права спілкуватися чи торгувати з Україною. Одним із найтяжчих наслідків стала поступова ліквідація Гетьманської держави. Петро І зрозумів, що ідея української державності може загрожувати Російській імперії. Він систематично знищував ознаки української державності, ослаблював Україну, фізично винищуючи населення, руйнуючи добробут і підриваючи генофонд нації.

8. Створення Центральної Ради. І Універсал Центральної Ради

Після Лютневої революції питання самовизначення України опинилося в центрі політичної боротьби. Кадети, що домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, який визначав політику Рад, сходилися в поглядах на національне питання. Вони обстоювали унітарну форму російської держави та визнавали за Україною лише право на національно-культурну автономію. Таке вирішення не відповідало вимогам часу та рівню національного руху, тому породжувало суперечності та призвело до появи альтернативного центру влади — Центральної Ради, громадсько-політичного об'єднання, створеного 4 березня 1917 року. За короткий час Центральна Рада стала впливовим представницьким органом. Важливу роль у її створенні та діяльності відіграли три партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою обрано М. Грушевського.

Добу Центральної Ради поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.).

Наприкінці травня 1917 р. Центральна Рада направила до Петрограда делегацію на чолі з В. Винниченком та С. Єфремовим, яка подала вимоги Тимчасовому уряду. Але він відмовився вирішувати питання автономії до Всеросійських Установчих Зборів. Цю позицію підтримав і Виконком Петроградської Ради, крім більшовиків.

10 червня 1917 р. на засіданні комітету Центральної Ради ухвалено Перший Універсал — державний документ у формі звернення до населення, оприлюднений того ж дня на II Всеукраїнському військовому з'їзді. У ньому проголошувалася автономія України. «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, — говорилося в Універсалі, — хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям». Практичне втілення суверенітету покладалося на Всенародні Українські Збори (Сейм), вибори до яких планувалося провести після виборів до Всеросійських Установчих Зборів. М. Грушевський зазначав, що в Універсалі люди доброї волі знайшли «заспокоєння, запоруку ладу і порядку і з радістю привітали перехід Ради до активної роботи над захистом і упорядкуванням життя краю, до закладання підстав його автономного життя».

Ухвалення І Універсалу стало історичною віхою в розвитку Української революції та початком відродження державного життя в Україні.

9. III Універсал Центральної Ради

На політичну ситуацію впливало протистояння УЦР і Радянського уряду Росії, який підтримувала більшість українських Рад робітничих і солдатських депутатів. Центральна Рада намагалася не випустити політичної ініціативи. Вона вживала заходів для звільнення території України від військ неукраїнської національності, зайнялася демобілізацією та роззброєнням російських солдатів, відправляючи їх на батьківщину.

Вирішуючи державотворчі питання, Центральна Рада анулювала Інструкцію Тимчасового уряду і 7 листопада 1917 р. ухвалила поіменним голосуванням III Універсал, яким проголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР). У ньому наголошувалося: «...не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів». До УНР належали Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму). Документ визначав головні принципи УНР: скасування приватної власності на поміщицькі та інші землі «нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення», які передавалися без викупу селянам через земельні комітети; забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків, права вживання місцевих мов; запровадження 8-годинного робочого дня; «національно-персональна автономія» для національних меншин; упорядкування судової системи. Вибори до Українських Установчих Зборів призначалися на 27 грудня 1917 р. Проголошення УНР стало визначною подією, що знаменувала відродження української державності у XX ст. та завершення важливого етапу Української революції.

До прийняття III Універсалу УЦР підштовхнули зовнішні чинники — події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. З міркувань тимчасовості цієї влади УЦР зробила ставку на федерацію.

Після прийняття III Універсалу більшовики, вбачаючи в УЦР основного суперника, розгорнули проти неї пропагандистську кампанію, характеризуючи її як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з «заколотником» генералом Каледіним.

10. IV Універсал Центральної Ради

Останню надію на порятунок Центральна Рада покладала на мирні переговори в Бресті, про участь у яких заявила ще на початку грудня 1917 р. Але для укладення миру з центральними державами Україні потрібно було офіційно вийти зі складу Російської Республіки та стати самостійною державою, суб'єктом міжнародного права.

У такій обстановці Центральна Рада 9 січня 1918 р. прийняла IV Універсал, який юридично підтверджував відокремлення України від Росії. У ньому наголошувалося: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Підтверджувалися демократичні свободи та заходи уряду, проголошені III Універсалом. Зазначалося, що Українські Установчі Збори мають вирішити питання про федеративний зв'язок із народними республіками колишньої Російської імперії. Генеральний секретаріат перейменовувався на Раду Народних Міністрів, головою якої обрано (замість В. Винниченка) українського есера В. Голубовича.

Січневе (1918 р.) повстання в Києві та встановлення радянської влади

У січні 1918 р. більшовицькі військові частини продовжували наступ. Робітничий клас, підтримуючи більшовиків, створював загони Червоної гвардії, у яких налічувалося понад 100 тис. осіб. У багатьох містах відбулися повстання збільшовизованих солдатів та червоногвардійців (Одеса, Миколаїв, Херсон та ін.). Впродовж січня більшовицькі війська зайняли Лівобережну Україну.

Ситуація стала критичною, коли 15 січня у Києві більшовики підняли збройне повстання проти УЦР, центром якого став завод «Арсенал». Протягом тижня війська УЦР під командуванням С. Петлюри та Є. Коновальця придушили повстання. Але до міста підійшли більшовицькі війська на чолі з М. Муравйовим, які після п'ятиденного гарматного обстрілу 26 січня 1918 р. захопили Київ. Сюди з Харкова переїхали ЦВК і Народний Секретаріат України. Український уряд 25 січня залишив Київ і переїхав до Житомира, а невдовзі — до Сарн.

Майже на всій Україні встановлено радянську владу, а Центральна Рада свій порятунок від остаточного розгрому покладала лише на допомогу країн Четверного союзу.

Список використаних джерел

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентівдистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.