Демократизація суспільних відносин і загрози народовладдя в перехідних суспільствах

Вступ

Як засвідчує світова практика, жодна країна не може досягти успіху в демократичних перетвореннях без належного наукового підґрунтя. Тому для України, як і для інших суспільств перехідного типу, поєднання сучасних наукових розробок із реальною практикою має стати фундаментом реформаційної стратегії, яка враховувала б соціокультурні особливості українців і давала змогу реалізувати їхній творчий потенціал. Це, своєю чергою, вимагає ретельного аналізу як західних, так і інших моделей суспільно-політичних трансформацій.

Історичний досвід демонструє: демократія здатна виконувати свою суспільну місію лише тоді, коли вона еволюціонує від «суспільства спостерігачів» до «суспільства участі». У демократичних теоріях участь трактується як інструмент розширення простору для громадянської ініціативи та творчості, обмеження впливу еліт і бюрократії, а також як чинник гармонізації суспільних відносин і всебічного розвитку особистості. Демократія не приймає ані тотального залучення всіх громадян до політики, ані їхнього повного відсторонення від неї.

Питання кількісних та якісних параметрів демократії посідає центральне місце в її теоретичному осмисленні. Найвиразніше ця проблематика розкрита в роботах представників елітарних і колективістських концепцій, а також теоретиків демократії участі — Г. Моски, В. Парето, Й. Шумпетера, К. Пейтмен, Б. Барбера, Д. Ціммермана. Вагомий внесок у розробку оптимальних моделей участі зробили Р. Даль, А. Лейпхарт, Д. Сарторі, С. Хантінгтон, Ф. А. фон Хайєк. На пострадянському просторі цією тематикою займаються Д. Гончаров, В. Горбатенко, О. Ковлер, А. Колодій, О. Куценко, А. Мельвіль, О. Чемшит.

1. Демократизація суспільно-політичного життя і формування української політичної нації

Специфіка переходу України до демократичних форм суспільно-політичного устрою полягає в тому, що ці перетворення змушені були спиратися на успадковані від радянських часів соціальну структуру та політичну культуру. На нинішньому етапі державотворення демократичному поступу заважають послаблення консолідації суспільства, поглиблення розколу за лінією Схід–Захід, а також конфронтація щодо оцінок поточних подій і бачення майбутнього. Особливої ваги набуває дисбаланс між публічною та приватною активністю: громадяни виявляють недостатню залученість до публічної сфери, натомість активно використовують інституційні зв’язки для досягнення особистих цілей. Це призводить до зростання «тіньової економіки», корупції та, відповідно, втрати довіри до влади. Розв’язання цих проблем визначає на перспективу головне завдання державної політики — створення умов для переорієнтації активності громадян у публічну площину. Це дасть змогу повніше презентувати нагальні суспільні проблеми та досягати компромісу в конфлікті інтересів різних соціальних груп.

На сьогодні більшість українців не володіє ані соціокультурним досвідом (знаннями, вміннями, навичками), потрібним для участі в демократичному житті, ані матеріальними чи часовими ресурсами, які можна було б інвестувати в демократичні проєкти. Крім того, різні покоління мають відмінні очікування від суспільних змін, що посилює розбіжності у поглядах на майбутнє та спонукає до альтернативних громадянству форм консолідації — етнічної, регіональної, корпоративної тощо. Тому демократизація українського суспільства потребуватиме не лише економічного зростання, а й підкріплення заходами, спрямованими на формування демократичної культури на основі спільного громадянства, що дозволить подолати альтернативні моделі соціальної єдності.

На шляху становлення української політичної нації необхідно створити демократичні механізми, здатні спрямувати конфліктну енергію в річище демократичних проєктів. Демократизація суспільно-політичного життя вимагатиме формування умов, за яких громадська ініціатива набуватиме дієвих форм. Це стимулюватиме розробку та впровадження таких заходів:

1. Формування демократичної культури громадян через підтримку громадських ініціатив, що стосуються неполітичних питань (екологічних, соціальних, культурних), а також створення мережі консультаційно-освітніх центрів і громадських приймалень.
2. Створення сприятливих умов для розвитку громадянського суспільства. Очікується вдосконалення процедур представлення інтересів громадян у публічній сфері, розробка нормативно-правової бази для діяльності громадських організацій та забезпечення їхньої присутності в медіа.
3. Налагодження партнерських відносин між державними органами та громадськістю. Дієвими кроками з боку держави стануть законодавче врегулювання взаємодії державних інститутів із громадськими організаціями, чітка формалізація та ефективність процедур впливу громадян на обраних депутатів усіх рівнів, а також реальне забезпечення пріоритетності прав і свобод громадян для держави та її посадовців [4, c. 15-18].

Громадянське суспільство — явище надто широке, щоб висувати до нього конкретні вимоги, як це намагаються робити деякі політики. Його визначають як розгалужену мережу вільних асоціацій громадян — так писав про нього Алексіс де Токвіль, досліджуючи американську демократію. Воно не може існувати без соціального капіталу, на чому слушно наголошував Роберт Патнем, без міжособистісної довіри, віри у можливість впливати на політичну систему та у позитивні наслідки такого впливу.

Водночас варто пам’ятати: громадянське суспільство не покликане створювати опозицію державній владі — воно охоплює лише ту сферу, куди держава не має втручатися. Йдеться про родинні стосунки, віру, різноманітні прояви асоціативного життя. І лише за певних обставин, захищаючи інтереси своїх членів, громадянське суспільство може виконувати наглядову функцію щодо ефективності владних повноважень. Адже держава має власні механізми контролю — для цього існують виборні посади, поділ влади на три гілки, які діють як противаги одна одній.

У нас же намагаються незвичним чином етатизувати поняття громадянського суспільства та ввести його в державний дискурс. Наприклад, дослідник і політик Володимир Литвин у статті в газеті «День» висловив переконання, що «з погляду теорії, громадянське суспільство — це необхідна складова сучасної демократії, яка суто відображає ідею правління народу, коли через найрізноманітніші форми організації і самоорганізації суспільного життя люди прагнуть інституювати власні інтереси та реалізувати їх через громадську діяльність і водночас впливати на державну владу, аби та адекватно реагувала на постійно змінювані суспільні відносини, потреби, пріоритети тощо».

Якщо щодо «складової демократії» ще можна погодитися, то з тим, що це «відображає ідею правління народу», рішуче не погоджуюся. Таке розуміння громадянського суспільства викликає сумнів, адже навряд чи людина народжується лише для того, щоб виконувати громадянський обов’язок через голосування чи створення груп тиску на владу. У людей є й інші турботи — сім’я, друзі, туристичні походи — які не завжди реалізуються через державний механізм. Otium post negotium — говорили римляни, наголошуючи, що після публічних справ залишається час для себе, для власного розвитку [2, c. 4-6].

Попри це, українські політики заполітизовують проблему громадянського суспільства та намагаються втиснути його у формальні рамки політичної системи, де воно може реалізувати себе лише на межі з державою. Так, Володимир Литвин продовжує у своїй статті (щоправда, з посиланням на Володимира Фесенка), що громадянське суспільство — це «паралельна державі і заснована на самоорганізації спільнота, каркас якої ... складають політичні партії і громадські організації». Але ж каркас створюють зовсім не політичні партії — щодо них виникає найбільше питань, чи належать вони до громадянського суспільства. Навпаки, його каркасом є тепло людських сердець, як писав Роберт Патнем. Навіть акцент на громадських організаціях як основній одиниці громадянського суспільства — лише один із підходів до визначення цього поняття.

Громадянське суспільство охоплює всю сукупність відносин у суспільстві, які не є державно-політичними і перебувають поза сферою впливу держави, стверджує професор Сергій Рябов. Тобто не варто намагатися поставити громадянське суспільство під контроль політичної системи — його потрібно максимально вивести з цієї сфери, щоб забезпечити недоторканність приватного життя.

Натомість влада робить усе навпаки. Так, у жовтні 2002 року Президент Леонід Кучма підписав Указ «Питання Комісії зі сприяння розвитку громадянського суспільства», в якому основними завданнями Комісії визначив:

• забезпечення узгодженості дій щодо проведення політичної реформи та проведення відповідних консультацій між об'єднаннями громадян і органами державної влади для досягнення консенсусу в цій сфері;
• сприяння формуванню інститутів громадянського суспільства на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності, організації та проведенню громадянських форумів у регіонах України та всеукраїнського громадянського форуму;
• підготовка пропозицій щодо залучення громадськості до контролю в усіх сферах функціонування держави, сприяння реалізації зусиль об'єднань громадян, спрямованих на запобігання порушенням законодавства у соціально-політичній сфері;
• сприяння становленню суспільного телерадіомовлення, що ґрунтується на широкому представництві різних верств суспільства [8, c. 58-60].

2. Громадянське суспільство та народовладдя в сучасній Україні

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Київський інститут східної лінгвістики і права за участю редакцій журналів «Політичний менеджмент» і «Віче» провели методологічний семінар «Громадянське суспільство та народовладдя в сучасній Україні». На обговорення винесли такі питання: яким критеріям має відповідати суспільство, щоб його можна було кваліфікувати як громадянське; співвідношення суспільства і держави; вірогідні сценарії розвитку громадянського суспільства та народовладдя в Україні.

З доповідями виступили завідувач відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, доктор філософських наук Фелікс Рудич («Громадянське суспільство та народовладдя: методологічний контекст») та головний науковий співробітник Інституту, член-кореспондент НАН України Микола Михальченко («Методологічні проблеми дослідження взаємодії соціально-правової держави і громадянського суспільства»).

Як зазначив професор Фелікс Рудич, винесена на обговорення проблема є не лише об’ємною, а й надзвичайно складною та комплексною. Комплексність полягає в тому, що при її вирішенні так чи інакше порушується низка ключових питань: співвідношення суспільства і державної влади, прав і обов’язків громадян перед державою та обов’язків держави перед громадянами; правове регулювання суспільних відносин; діяльність політичних партій і громадських організацій; місце та роль засобів масової інформації.

У цьому контексті цілком логічним є зацікавлення проблемою вчених-політологів — як зарубіжних, так і вітчизняних.

Історія політичної думки свідчить про багатоманітність підходів до теоретичного розвитку проблеми громадянського суспільства, однак за великим рахунком їх можна звести до двох. Перший: громадянське суспільство — це особлива позадержавна сфера соціуму. Другий: громадянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму, що ідентифікується з державою, взятою в цілому.

На думку професора Ф. Рудича, у методологічному контексті продуктивним є такий підхід: громадянське суспільство є основою держави. Його становлення відбувається в тісному зв’язку зі становленням держави як правової, соціальної, демократичної. Громадянське суспільство — це суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини. Громадянське суспільство — це суспільство вільних громадян. Воно вільне від держави, але взаємодіє з нею заради загального блага. Сутність громадянського суспільства полягає в забезпеченні законних прав людини. Особа в ньому здобуває гарантоване право вільного вибору тих чи інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки та погляди. На межі ХХ і ХХІ століть така ідея в методологічному контексті стає панівною [6, c. 25-29].

Що стосується України, то доповідач бачить кілька сценаріїв розвитку в ній громадянського суспільства.

1. Згортання громадянського суспільства та реставрація в якомусь вигляді тоталітарного режиму.
2. Консервація на тривалий час існуючого стану речей і, відповідно, авторитарних методів управління.
3. Поступовий, еволюційний розвиток і зміцнення громадянського суспільства.

Останній сценарій вчений вважає найвірогіднішим, хоча й не виключає можливості двох інших.

Поступ громадянського суспільства в нашій країні залежить від розв’язання чималої кількості непростих проблем. Одна з них — удосконалення відносин між державою і суспільством, владою і громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити умов, за яких більшість громадян відчувала б себе активними суб’єктами політики. Влада, за словами доповідача, є однією з фундаментальних засад суспільства. Але до владних структур нахабно лізе кримінальна та напівкримінальна корумпована буржуазія. Люди працьовиті, енергійні, високої культури та інтелекту, які переймаються честю і благом країни, залишилися без правової підтримки та належної винагороди за сумлінну працю. У принизливому становищі опинилися інтелігенція, робітники, сільські трудівники. Це негативно позначається на довірі громадян до органів влади.

Головним ресурсом демократичної влади є не нагромадження речей, грошей чи земель, а високорозвинене матеріальне і духовне виробництво. Пекуча проблема — формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості та зростання потужного середнього класу — основи громадянського суспільства.

За таких умов роль держави в розвитку громадянського суспільства зростає. Самі його інститути потребують сильної державної влади, яка б створювала правові, політичні, організаційні умови для їх існування та виступала гарантом їх функціонування. Простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства та владних структур: держава невпинно поширює свої повноваження в соціальній сфері, а громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної системи.

Професор Микола Михальченко, також відзначивши посилення уваги науковців до взаємодії держави і громадянського суспільства, зауважив, що нині на перший план висувається проблема визначення методологічних підходів дослідження цих питань. Необхідно чітко окреслити категоріально-понятійний апарат, за допомогою якого досліджується соціально-правова держава, громадянське суспільство та їх взаємодія [7, c. 61-63].

У дослідженнях соціально-правової держави основний каркас категорій і понять визначений: держава, влада, соціальна держава, правова держава, конституціоналізм, парламент, уряд, президент, закон, декларація, об’єкт і суб’єкт політики тощо. З громадянським суспільством ситуація складніша. Це поняття не завжди окреслює предмет дослідження. Політологи різних країн дають сутнісно різні його визначення.

Вчений звернув увагу, що в останні п’ятнадцять років науковці широко обговорюють питання, якою повинна бути сучасна держава і яким має бути громадянське суспільство. Дехто вважає, що держава має бути слабкою, а громадянське суспільство — сильним. Популярні також тези, що держава має бути сильною, особливо в перехідний період, а громадянське суспільство нехай поволі еволюціонує. Останнім часом усе більше підтримується положення, що держава і громадянське суспільство не повинні бути ні слабкими, ні сильними, а ефективними.

На думку доповідача, щоб держава існувала як ефективна соціальна організація, в суспільстві має діяти система домовленостей різних соціальних верств, груп, сил (частково закріплених у конституції та законах) щодо спільних соціальних цілей і здійснення окремих соціальних функцій. І тут виникає проблема розмежування цих функцій і цілей між державою, громадянським суспільством та особою (громадянином). Кожен із суб’єктів спільного соціального організму — суспільства — повинен ретельно дотримуватися своїх прав і обов’язків та виконувати свої соціальні функції. Цей процес спонукає різні соціальні (економічні, політичні, ідеологічні) структури пристосовуватися одна до одної, враховувати різницю в поглядах. Взаємне пристосування — необхідний елемент ефективно діючої соціальної організації. Внутрішньополітичні ідеологічні орієнтації соціальних сил і лідерів, якщо вони домовляються з кардинальних проблем, можуть стати стабілізаторами держави та гармонізувати її взаємодію з інститутами громадянського суспільства.

В Україні, зазначає М. Михальченко, побутує кілька підходів до визначення громадянського суспільства: а) недержавний сектор економіки, сфери політичного і духовного життя; б) сукупність громадських об’єднань і організацій; в) опозиційні, напівопозиційні та нейтральні до влади соціальні сили. В усіх цих визначеннях є сильні й слабкі сторони. Але доповідач категорично відкидає як деструктивну позицію: «В Україні громадянського суспільства немає». Такі твердження, вважає він, свідчать про політичну та юридичну неосвіченість.

Громадянські суспільства найчастіше узагальнено поділяють на два типи — американо-англійський та континентально-європейський. В Україні, на думку М. Михальченка, використовується переважно континентально-європейська модель. Така ж тенденція простежується і в інших постсоціалістичних країнах Європи. Вона уявляється досить ефективним інструментом стримування держави в нестабільній ситуації.

Вирішення проблем модернізації суспільства і держави, зокрема в соціально-правовій і гуманістичній сферах, у сферах економіки і політики, заявив доповідач, неможливе без розробки й реалізації концепції взаємовідносин держави і громадянина, держави та інститутів громадянського суспільства.

І найгостріше питання — чи є держава його складовою? Професор І. Кресіна вважає: якщо громадянське суспільство відокремити від держави та визнати його формою реалізації тільки приватного інтересу, як пропонують деякі дослідники, то втрачають сенс будь-які дискусії щодо участі громадян у здійсненні державної влади, ухваленні важливих політичних рішень — тобто щодо питань народовладдя, його суб’єктів та меж їх політико-правової діяльності. Якщо ж визнати державу складовою громадянського суспільства як результат його діяльності, то цілком коректно говорити про народовладдя як систему демократичних процедур і механізмів участі громадян у прийнятті політичних рішень, закріплюваних на рівні державної влади [3, c. 470-472].

Основною формою виявлення суспільних настроїв і важливим чинником впливу на суспільне життя є громадська думка. Вона виявляється через такі інститути безпосередньої демократії, як всенародні обговорення, колективні та індивідуальні звернення громадян, народні ініціативи, петиції тощо. Однак у нас і досі не всі ці інститути дістали правове закріплення. Тому одним із найважливіших напрямків розвитку українського законодавства є прийняття відповідних законів та інших нормативних актів, які сприяли б адекватній та якомога повнішій інституціоналізації громадської думки, а відтак і розширенню сфери громадянського суспільства.

Провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Олександр Дергачов зосередив увагу на проблемі критеріїв оцінки рівня демократичності держави, в першу чергу — на її позанаукових оцінках. Побутує кілька варіантів розуміння демократії та практичного ставлення до її вимог: кланово-олігархічний, чиновницький та комуністичний. Вони користуються здебільшого однаковими аргументами, посилаючись на національну специфіку та суверенне право тлумачити принципові питання на власний розсуд, щодо яких, тим часом, існують загальновизнані судження. Якщо додати до цього низьку самокритичність, бажання видавати бажане за дійсне, спроби звести все до формальностей, навіть до декорацій, та ще й прагнення подбати про власний імідж, а «по дорозі» заплямувати конкурентів, то матимемо пояснення поширеного в нас сприйняття зарубіжних оцінок наших суспільно-політичних процесів і стану нашої демократії.

На переконання О. Дергачова, звернення політологів до строго наукового визначення критеріїв та методики оцінки рівня демократії має вирішити крім суто наукової ще й інші проблеми, а саме: заповнити лакуни знання про демократичний устрій і нівелювати свідомі спроби підмінити поняття, заплутати ситуацію та дискредитувати демократію як таку. У суто практичному плані це може слугувати й оптимізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики, якщо вони справді базуються на європейському виборі. Універсалізація засад внутрішнього життя в Європі дедалі тісніше поєднує можливості партнерства з моделлю національного розвитку та стає основою вирішення питань міжнародної безпеки й поглиблення співпраці. Отже, реальне зближення з об’єднаною Європою перетворюється для нас на нагальну потребу, ігнорування якої означатиме ізоляцію та маргіналізацію країни.

Кожна країна, що розвивається демократичним шляхом, зазначає О. Дергачов, виробляє власну форму демократії, яка відповідає її особливостям і задовольняє її потреби. Проте очевидно, що уточнювати та розвивати демократичні принципи можна лише в режимі реальної демократичної практики. Але в Україні така практика «трапляється лише епізодично, анклавно і не виходить на національний рівень. Україна ще не готова безпосередньо долучитися до захисту і розвитку демократії. Більше того, їй ще належить витримати екзамен на здатність утвердити демократію. При цьому звернення до наробок світової, передусім європейської цивілізації є неминучим» [5, c. 68-71].

Висновки

Тривалий час в Україні побутувала думка, що розвиток демократичних інституцій є результатом розвитку саме громадянського суспільства. Проте така думка не може бути прийнята беззастережно не лише в умовах перехідного суспільства, а й у країнах з усталеною демократією. Більше того, для західних науковців досі залишається нерозв’язаним питання про те, наскільки широкий загал може впливати на формування політичного режиму в країні. З одного боку, теорія політичної культури Альмонда і Верби стверджує, що тип політичної культури адекватний типу політичного режиму, який існує в країні, а життєздатність демократичних інституцій значною мірою залежить від віри громадян у можливість впливати на політичні рішення, від відчуття позитивної дії такого впливу та від довіри до своїх співгромадян. Країни з таким типом політичної культури, який ідентифікують як громадянський, вважаються найбільш стійкими та стабільними в плані дотримання демократичних свобод і цінностей.

Більшість ознак громадянської політичної культури не мають більш-менш визначного впливу на зміни в бік демократичності. Більше того, одна з ознак — міжособистісна довіра — точно є наслідком саме демократичних перетворень, а аж ніяк не навпаки.

Єдина можливість для громадянського суспільства в Україні розвивати демократію — створювати тиск на виборних посадовців на місцевому рівні, від яких і залежить наше повсякденне життя — чисті під’їзди, прибрані вулиці, нормально працюючі школи та дитячі садки. І якщо громадянське суспільство справиться з цим завданням, воно буде більш готовим розв’язувати (або принаймні відчуватиме свою компетентність) питання національного значення.

Список використаної літератури

1. Бабкіна О. Демократичні детермінанти трансформації українського суспільства // Віче. - 2007. - № 13 (Лип.). - C. 25-29.
2. Горбатенко І.А. Політологія як основа демократизації і соціокультурного розвитку українського суспільства // Віче. - 2007. - № 16. - C. 4-6.
3. Крюков О. Демократизація суспільства та розвиток еліти / О. Крюков // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 4. - C. 470-475.
4. Латигіна Н. Передумови демократизації суспільства: основні підходи // Персонал. - 2005. - № 3. - C. 15-18.
5. Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства // Політичний менеджмент. - 2005. - № 2. - C. 68-77.
6. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість // Право України. - 2005. - № 7. - С. 25-29.
7. Прокопюк В.С. Громадянське суспільство і демократизація // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2000. - Вип. 32: Філософія. Політологія. - C. 61-63.
8. Циба В. Демократичні перетворення в країні: Діалектичні і соціально-психологічні аспекти // Політичний менеджмент. - 2003. - № 3. - C. 56-70.
9. Шевченко Г. Демократизація суспільства крізь призму синергетики // Вісник Національної академії наук України. - 2007. - № 4. - C. 53-55.