Демократія і людина

Вступ

1. Демократія у світовому вимірі
2.  Українська демократична спадщина
3.  Демократичні складники в історичному шляху України
4.  Виклики демократії в сучасній Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

      Одним із найважливіших питань для українського суспільства, що перебуває у перехідній фазі, є потреба в новому самоусвідомленні та самоідентифікації в умовах змінених соціальних реалій. Визначення стратегічних і тактичних напрямів розвитку, формування моделі бажаного стану суспільних інститутів, пошук ефективних інструментів для її досягнення — це ключове завдання для українських суспільствознавців, серед яких особлива роль належить політологам.

       Завдяки наполегливій праці інтелектуальних кіл суспільства вдалося нарешті отримати позитивні відповіді на питання, що хвилює всіх: «Куди ми рухаємося?». Ці відповіді частково закріплені в Конституції України, де наша держава визначається як демократична, правова та соціально орієнтована. Ця концептуальна тріада значною мірою конкретизує вектори руху, переводячи дискусію у практичну площину реалізації цих положень, які часто є цільовими орієнтирами та ціннісними ідеалами.

       Ціннісний підхід є характерною рисою «людського виміру» політики та суспільного життя загалом. Поняття «цінність» відображає те значення, якого людина надає політичним реаліям, з якими стикається, і той сенс, який для її існування мають суспільна справедливість, рівність, влада чи наявність опозиції. Ціннісні орієнтації — це внутрішнє, духовне підґрунтя поведінки людини, що значною мірою визначає її життєві програми та плани.

       На практиці ціннісні підходи виявляються в оцінках, які людина дає обставинам, політичним подіям, життєвим ситуаціям, конфліктам і самій собі.

       Серед політичних цінностей демократія займає особливе місце, оскільки правова держава передусім дбає про реальне забезпечення прав громадян як рівноправних учасників суспільного життя. Ідея соціальної держави, своєю чергою, передбачає створення умов для реалізації цих прав у матеріальному, культурному та духовному аспектах. Отже, демократія є визначальним орієнтиром і необхідною умовою всього процесу державотворення та формування суспільства, здатного забезпечити не просто виживання, а повноцінне людське життя за сучасними цивілізаційними стандартами.

1. Демократія у світовому вимірі

       Попри внутрішні та зовнішні суперечності, демократія успішно пройшла історичну перевірку на міцність. Політичні події в Європі наприкінці 90-х років спростували прогнози теоретиків про завершення «віку соціал-демократизму». Ідея демократії продовжує надихати своїх прихильників. У дванадцяти з п’ятнадцяти країн Європейського Союзу при владі перебувають соціал-демократи, соціалісти, лейбористи та інші ліві партії.

       Виборці цих країн, як і раніше, покладають на них надії щодо справедливого вирішення гострих соціальних проблем, які існують навіть у цьому розвиненому регіоні.

Соціальна статистика свідчить, що в країнах ЄС налічується близько 20 мільйонів безробітних, 50 мільйонів людей живуть у бідності, а 50 тисяч громадян щороку вчиняють самогубство. Це означає, що на Заході формується «суспільство двох третин», де майже третина громадян перебуває у маргіналізованому стані без належного соціального забезпечення.

       Ще гостріше потреба у здоровому соціально-економічному розвитку постає в країнах, що розвиваються, зокрема в Україні. Незважаючи на всі труднощі та перешкоди, процес демократизації, заснований на принципах політичного та економічного плюралізму, розподілу влади та свободи створення громадських об’єднань, поступово формує в Україні передумови для розвитку суспільної та індивідуальної демократичної свідомості, посилюючи тенденції демократичної ресоціалізації населення в умовах складної зміни ціннісних орієнтацій.

       Світовий досвід переконує, що саме демократія як усталена соціальна цінність є доказом реальності нової моделі «суспільного договору», можливості забезпечення «угоди незгодних» та об’єднання різних соціальних груп заради спільної мети. Таким чином, демократія виконує надзвичайно важливу функцію суспільного інтегратора («консенсусна демократія»). Велич і цінність демократії полягає в тому, що вона не лише допускає, але й вважає необхідною постійну дискусію щодо мети загального блага та вільний обмін думками про стратегію і тактику політичної діяльності як обов’язкову передумову інтелектуальної мобілізації всіх соціально відповідальних сил.

       Демократизація свідомості є першим кроком до демократизації всього суспільного життя. Справжня демократія не створюється «офіційно», вона формується в глибинах суспільного життя та громадської культури, зростаючи знизу. Лише тоді демократія стає принципом організації життя соціуму, виявляючи себе як духовна та ідеологічна засада, що забезпечує стабільність держави та її орієнтацію на людину як найвищу соціальну цінність.

       Саме в цьому полягає гуманістичний сенс демократії, її «призначення». Як свого часу зауважив Дж. Дьюї, демократія — це більше, ніж форма правління; це насамперед форма спільного життя людей, їхнього спільного досвіду та взаємодії. Демократія в сучасному розумінні — це система державних, громадянських та ідеологічних інституцій, покликаних не лише забезпечити народовладдя, але й створити умови для цивілізованого життя людей. У цьому аспекті демократія набуває значення політичної цінності, адже в її первісному сенсі вона є визначенням однієї з форм державності.

       Людина як громадянин існує лише в державі, а її особиста свобода та права можуть бути гарантовані лише законом. Сильна, незалежна держава з розвинутою правовою системою є визначальною умовою існування та реалізації всього комплексу демократичних цінностей. Демократія не може задовольнити громадян лише своєю політичною формою (правова держава); вона набуває значення соціальної демократії, тобто суспільної системи, яка на гідному людини рівні задовольняє її розумні потреби та сприяє саморозвитку ініціативи й самодіяльності.

       Демократія, яка не виражає життєві інтереси людей, втрачає їхню підтримку та приречена на формальну, удавану роль. Будь-яка ідея дискредитує себе, коли відокремлюється від інтересу. Це зауваження К. Маркса повною мірою стосується демократії. Якщо демократичні за заявами державні програми та дії політиків не покращують життя людей, а навпаки, погіршують його, вони перетворюються на звичайну політичну риторику. За таких умов комунікативні, спонукальні та виховні функції демократичної політичної культури залишаються «річчю в собі», що замість інтеграції спричиняє розшарування суспільства та посилення соціальної напруги.

       Демократія — це також конкретна риса світоглядної культури суспільства та окремого індивіда. Демократичні погляди та демократичний стиль життя є візитною карткою державного службовця, вченого, письменника чи дипломата, який є прихильником демократичних цінностей і керується ними у своїй діяльності. Тому демократія є духовною, гуманістичною цінністю, а її формування — одним із напрямів суспільно-освітньої та виховної роботи.

       Суспільствознавчі, насамперед політичні, науки досліджують весь спектр ціннісних значень демократії — політичний, соціальний, духовний. Це непросте теоретичне завдання. Багатоаспектність феномена демократії, її багатовимірність — адже існує понад 200 понять демократії — фіксується розгалуженим смисловим рядом визначень її форм, різновидів та ознак: «політична демократія», «економічна демократія», «виробнича демократія», «громадська демократія», «військова демократія» тощо.

       Політологічна думка зафіксувала також наявність «негативних» проявів цього типу ціннісного виміру соціального світу: «тоталітарна демократія», «олігархічна демократія», «тіньова демократія», «нерозумна демократія» і навіть «кримінальна демократія». Теорія демократії останнім часом збагатилася низкою понять, які персоніфікують різні моделі здійснення демократичних інститутів: «представницька демократія», «учасницька демократія», «пряма демократія», «дорадча демократія», «радикальна демократія» тощо.

       Поняття демократії нині набуло статусу провідної категорії суспільствознавчої науки, а демократичний устрій соціального життя більшість теоретиків та практичних політиків визнає найдосконалішим. Демократичні цінності — свобода, справедливість, незалежність, самобутність, рівність — є найціннішими надбаннями людства, з якими воно вступає в новий вік і на ґрунті яких будуватиме цивілізацію ХХІ століття.

       Політологічний аналіз феномена демократії дозволяє зрозуміти її блага, турботи та проблеми, виявити притаманні їй суперечності й парадокси, сильні та слабкі сторони.

Почнімо з того, що далеко не всі політичні мислителі — як минулі, так і сучасні — визнають демократію безумовною цінністю. Відверто зневажав демократію видатний грецький мислитель Геракліт. Приводом стало те, що жителі його рідного Ефеса, діючи «як більшість», вигнали Гермодора — «найкращого» серед них — зі словами: «між нами нікому не бути кращим, а якщо є такий, то бути йому на чужині і з чужинцями». Геракліт побажав їм, щоб вони «повісили один одного».

       Інший відомий античний філософ і політик Платон вважав, що демократія як форма правління розташована між охлократією (владою натовпу) і тиранією. Платон був глибоко вражений тим, що його вчителя Сократа засудили до смерті саме «демократичним» способом. Народне журі з 501 особи, до складу якого входили простолюдини — ремісники, торговці, моряки віком не молодше 30 років, — більшістю голосів (280 «за» і 221 «проти») змусило великого мудреця випити отруту.

       До речі, звинувачення, пред’явлені Сократу, за своєю суворістю аж ніяк не тягнули на смертний вирок. Його звинувачували у «розбещуванні молоді», адже він закликав не вірити «істинам», а шукати їх! Цікаво, що ініціатори смертного вироку самі невдовзі були покарані — Мілета, головного обвинувача Сократа, стратили, інших засудили на вигнання.

       Арістотель, який вважав, що кожен вільний громадянин є за своєю природою політичною істотою («зоон політікон»), також, як і Платон, зневажливо ставився до демократичної форми правління. Пересічні громадяни (старогрецькою — «idiotes»), на його думку, з легкістю здатні підпасти під вплив безсоромних і неосвічених демагогів.

       Історія ХХ століття підтвердила справедливість цього прозорливого застереження. Як відомо, демократичним шляхом до влади прийшов такий зловісний диктатор, як Шикльгрубер-Гітлер. Серед його виборців — звичайних людей — робітники становили 70 відсотків. Німецький політолог Макс Вебер, який помер задовго до приходу Гітлера до влади, прозорливо передбачав ту політичну модель, у яку нацистський рух розвинув «традиційну модель західної демократії». «Немає сумнівів у тому, що цей зв’язок з демократичними настроями через зв’язок з партійною системою і навіть через включення специфічного плебісцитарного інструменту мав значення для зльоту фашистської диктатури», — зазначав американський політолог Т. Парсонс.

       Інакше кажучи, до схеми Платона про можливу трансформацію народоправства — демократія – охлократія – тиранія — політична дійсність внесла одну, але значну ремарку: перехід до тиранії можливий і минаючи стадію «правління натовпу». Новітня історія дає свіжі ілюстрації взаємодії демократії та диктатури — вибори президента Іраку С. Хусейна дали результат, яким не можуть похвалитися навіть однопартійні системи: його кандидатуру схвалили дев’яносто дев’ять відсотків виборців!

2. Українська демократична спадщина

       Ідея демократії не була безроздільно пануючою і у свідомості українських політичних діячів. Теза Михайла Грушевського про «одвічний демократизм» українського народу, яка становила концептуальну основу ідеології української соціал-демократії ХІХ-ХХ століть, зустрічала різку опозицію з боку прихильників ідеї клерикальної держави (С. Томашевський), мілітаристичної держави (В. Кучабський), «націократії» з правовою монархією (В. Липинський). «Я не демократ, — проголошував останній, — я не визнаю за народом нічим не обмежених, самодержавних, суверенних прав...».

       Ідеали демократії були і залишаються об’єктом гострої критики з боку ідеологів радикального націоналізму. Втім, сам факт існування демократії як стійкої багатовікової традиції суспільно-політичного життя свідчить про її незаперечну життєздатність. Як ідея, принцип, якісний показник сутності політичного життя, демократія здатна реально існувати і працювати лише за умов, коли переважна більшість населення сприймає її як загальносуспільне благо, за умов існування стійкого інтересу до цінностей демократичного способу життя та потреби в демократично влаштованих суспільних інститутах.

       Доречно зауважити, що значення демократії змушені визнавати й ті, хто принципово дотримувався зовсім інших політичних ідеалів. «Важко сказати, яка форма правління гірша, до того ж усі вони погані, — бідкався Джон Байрон. — А демократія — найгірша, адже що таке демократія, як не аристократія негідників?» Поділяючи цю тезу, такий знавець практичної політики, як Дж. Черчілль, зазначав: «Ніхто не претендує, що демократія є досконалою і всевидющою. Насправді можна визнати демократію найгіршою формою правління, якщо не брати до уваги всіх інших, випробуваних людством». Це парадоксальне визнання демократії як «найменшого зла» утворило своєрідний пароль для всіх, хто не полюбляє демократичні ідеали.

       Але демократичні ідеї в цілому відповідали «західному менталітету» з його культом індивідуалізму та свободи, насамперед підприємницької. До речі, саме такі особливості демократії «західного типу» спричиняють її несприйняття з позицій іншої, східної, ментальності. Як пише французький політолог М. Єрме («Народ проти демократії»), населення країн так званого «третього світу» взагалі не відчуває ніякої потреби в демократії.

       Повертаючись до історії західної демократії, зазначимо, що протягом свого існування вона нагромадила величезний досвід організації «зверху» і самоорганізації, як ми тепер можемо сказати, у синергетичний спосіб. Втім, наприкінці ХХ століття дедалі виразніше стали проглядати вади «старої», «втомленої» демократії, які були зафіксовані в численних творах політологів і фахівців з політичної філософії.

       Світовий досвід, узагальнення та перестороги класиків політичної науки переконливо свідчать: сакралізація демократії — річ небезпечна. Сучасні теоретики демократії, досліджуючи реалії політичного життя розвинутих країн, застерігають проти її абсолютизації. «Реальні демократії», як і раніше, залишаються варіантами того соціального порядку, в якому керуючі панують над керованими, — зазначає М. Єрме.

Чимало західних дослідників, фіксуючи зростаючі масштаби «неучасті», факти «відсутності більшості», «краху консенсусу», напругу між популістськими вимогами демосу і потребами ефективного управління, пишуть про «відкат демократії», її «незавершеність», зазначають, що на рубежі ХХ–ХХІ століть часи стійких «недемократій» уже минули, але епоха стабільних демократій ще не настала (С. Гантінгтон. Третя хвиля. Демократизація в сучасному світі. 1992).

       Визнання демократії як соціальної цінності, зазначає італієць В. Парето, зовсім не означає, що вона є абсолютною цінністю. На його думку, такий феномен суспільного життя, як демократія, також не уникнув фетишизації, як і аналогічні персоніфіковані «соціальні божества» — Прогрес, Пацифізм, Соціалізм. Популярний французький соціолог Р. Арон звертав увагу на доцільність констатації відомого політичного філософа А. де Токвіля («Демократія в Америці») про те, що демократичні суспільства можуть бути як ліберальними, так і деспотичними. «Будь-яка демократія еволюціонує до централізації. Вона, отже, переходить у певний деспотизм, що загрожує перерости у деспотизм окремої особи. Демократія постійно багата на загрозу тиранії більшості». До речі, ця думка перегукується з аналогічним судженням Платона...

       Один із законодавців сучасної політологічної моди німецький філософ Юрген Хабермас, у свою чергу, рішуче критикує «західну модель» розвинутого демократичного лібералізму, атестуючи її як «плебейську», популістську: «міра ліберальності, за яку боролися на Заході, вичерпана». Визнаючи, як і багато інших теоретиків, переваги демократії, Хабермас наполягає на тому, що сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудовуватися не за традиційним принципом суб’єкт-об’єктних відносин (керуючі-керовані), а на механізмах «комунікативної поведінки», тобто суб’єкт-суб’єктних відносинах, на принципах визначення рівноправності як людини державної, так і людини «приватної», що передбачає як головну демократичну процедуру «діалогову комунікацію» державної влади і «вільної громадськості».

       Своїми працями («Теорія комунікативної дії», «Мораль і комунікація») Юрген Хабермас започаткував розробку проблематики демократії у її соціально-ціннісному значенні — «соціальна демократія», своїм авторитетом підкріпив лави прихильників «людського виміру» політичних інституцій.

Система суспільної демократії не може бути гарантована лише державою, якою б сильною і соціально орієнтованою вона не була. Класики політичної філософії підкреслювали, що альфа і омега демократичного устрою життя — це людська свобода, яка визначається розвитком і співвідношенням трьох основних форм соціального існування індивіда: держава, громадянське суспільство, сім’я.

       При цьому саме «сім’я та громадянське суспільство складають передумови держави» (К. Маркс «Критика гегелівської філософії права»). Демократія у її справжньому людському значенні є, за словами Маркса, «повернення державного ладу до свого дійсного підґрунтя», повернення до «реального народу», її утвердження як власне народної справи. У такій демократичній системі не людина існує для держави і закону, а держава і закон мають слугувати людині.

       Приміряючи ці справедливі тези до сучасних реалій українського політичного життя, ми переконуємося, наскільки політична практика сьогодення далека від зазначених ціннісних критеріїв «справжньої» демократії. У ході політичної реформи, яка відбувається в нашому суспільстві, виникла проблема участі вищих державних посадовців у політичних, зокрема виборчих, заходах, можливості використання ними так званого «адміністративного ресурсу».

       Одна із форм реакції «згори» на цю ситуацію — запровадження посад «державних секретарів», які мають бути за всіх обставин провідниками «державної лінії», з урахуванням можливості міністрів бути водночас і політичними діячами. Не торкаючись питання, наскільки держслужбовці здатні бути цілком «нейтральними» щодо політичних пристрастей, зазначу доцільність забезпечення стабільності роботи державного апарату, його служіння загальнодержавним, а не партійно обмеженим інтересам. Стабільність державного управління дає можливість концентрувати суспільний досвід. «Міністр не завжди краще чиновника знає, що треба робити. У більшості випадків — гірше», — констатує французький соціолог Р. Арон.

       До цього додамо ще одну афористичну фразу, яка наголошує на важливості саме державного підходу до політики: «Політик розмірковує про майбутні вибори, тоді як державний діяч думає про майбутні покоління». Тому винятково важливою теоретичною і практичною проблемою суспільного життя є з’ясування тих суперечностей, явних та латентних загроз і перепон, які супроводжують складний процес формування демократичної свідомості та культури демократичних перетворень.

Одна із таких загроз, як з’ясовує політологічна наука, корениться в механізмах державної влади, яка часто-густо реалізується далеко не демократично мислячими особами (бюрократія). Взаємини бюрократії та демократії досить суперечливі. З одного боку, саме розвиток бюрократії сприяв становленню демократії як своєрідного антипода. З іншого — надмірне зростання бюрократії та посилення її влади — безсумнівна загроза демократичним інститутам.

       Адже сама природа державних чиновників, як це переконливо показав Макс Вебер, часто-густо спричиняє їхнє бажання видати власні інтереси за загальнонародні. Характеризуючи професійних політиків, Вебер зазначає, що є два способи зробити із політики свою професію: або жити для політики, або жити за рахунок політики і самою політикою. За рахунок політики як професії живе той, хто прагне зробити з неї постійне джерело доходу. Прагнення використати своє службове становище у власних інтересах — одне із нездоланних у діяльності служителів влади. При цьому немає значення, в якій державі і якому народові цей чиновник служить. Ф. Енгельс, наприклад, пророкуючи виникнення майбутніх соціалістичних держав, попереджав, що робітничий клас — гегемон у цих державах — «має убезпечити себе проти своїх власних депутатів та чиновників», а В. Ленін у 1918 році з гіркотою визнавав, що нова «пролетарська бюрократія» ще гірша за царську.

3. Демократичні складники в історичному шляху України

       Повертаючись до української дійсності, зазначимо, що корумпованість держслужбовців за умов розбудови незалежної української державності не лише не зникла, а, навпаки, набула нових загрозливих масштабів і вимірів. Корупція — це справжній тріумф антидемократизму. Армія корумпованих «слуг народу» самим фактом свого існування сприяє відчуженню громадян від влади і держави, знецінює демократично спрямовані гасла і програми. І не випадково, за матеріалами соціологічних досліджень, лише 9,4 відсотка представників наймасовішої категорії нашого населення — «середній клас» — відчувають себе господарями своєї держави. Переважна кількість — майже 83 відсотки — себе такими не вважають.

На слабку втіху нашим співвітчизникам слід сказати, що корупція за останні десятиріччя із явища «аномального» перетворилася на нову звичайність, своєрідну «норму» й у країнах розвинутої демократії. Французький політолог Ален Котта визнає, що розвиток ринкових відносин супроводжується процесом «стихійної демократизації» корупції. Загальне поширення корупції робить контроль над нею «майже символічним». Тому єдине, що може дозволити собі суспільство, — це запобігати «надмірностям» у цьому процесі.

       Корумпованість держслужбовців, продажність, відверта заангажованість частини депутатського корпусу — не єдина загроза демократії. Розгортання демократичних перетворень гальмується і тим, що демократична процедура обрання законодавчої влади і керівника держави за умов концентрації влади, посилення її провідної ролі в процесі прийняття рішень («центромація») девальвує саме поняття демократії як управління самого народу.

       Адже занадто централізована влада прагне підпорядкувати собі й інститути громадянського суспільства, обмежує права громадян, свободу слова та інші людські свободи. Томас Джефферсон, автор Декларації незалежності США, ще два століття тому прозорливо підмітив: «173 депутати, безсумнівно, будуть пригнічувати народ так само, як і один. І у парламенту в руках може опинитися абсолютна влада, і у президента або у когось іншого. Законодавча влада може все захопити у свої руки, а захопивши все, вона може звести все до однієї людини, яку назве головою».

За своєю природою демократія продукує певне недовір’я до влади, до її «нагромадження» та абсолютизації. Ось чому засновники демократичних систем прагнули втілити в державний устрій максимум «опонуючих» механізмів, які б не допускали надмірної концентрації влади не лише в однієї особи, але навіть в одній із трьох гілок влади («збалансована демократія»). Тому важливою теоретичною та практичною проблемою є з’ясування «межових можливостей» влади, сприяння її децентралізації, розширенню повноважень місцевих виборних органів, формуванню культури самоврядування, становленню цивілізованого громадянського суспільства.

       Сприяючи утворенню громадянського суспільства, держава тим самим зміцнює підвалини свободи. Розгалужена мережа громадських установ і органів місцевого самоврядування, розвиток добровільних асоціацій та жорстко визначеної відповідальності чиновництва — запорука міцної та здорової «зрівноважувальної демократії». Демократія, таким чином, — це не тільки і не стільки форма державного устрою, а режим існування і життєдіяльності всіх структур і систем суспільства.

Винятково важливим чинником справжньої демократії і проявом її сутності є ступінь суспільної та індивідуальної свободи. Цінність демократії не в тому, що вона є владою всіх, а в тому, що вона є свободою для всіх і тому виступає як благо для тих, хто потребує свободи.

       Однією з центральних проблем забезпечення свободи є вирішення питання про свободу інформації. Інформаційна система стала хребтом сучасного суспільства. Ця констатація промовисто говорить про значущість у житті суспільства засобів масової інформації, які покликані бути одним із захисників громадянської свободи.

       Інформація — це справжня «валюта демократії». Право на чесну, об’єктивну, повну інформацію — одне з визначальних демократичних прав. Втім, за наслідками соціологічних опитувань 727 журналістів з усіх регіонів України, становище із свободою інформаційного слова в Україні далеке від оптимального. Переважна більшість журналістів (понад 86 відсотків) визнає існування політичної цензури. На діяльність ЗМІ, на їхню думку, найнегативніше впливають кримінальні клани, адміністрація Президента. І не випадково майже 80 відсотків громадян вважають професію журналіста небезпечною.

       Звичайно, проблема свободи слова, інформації взагалі має розглядатися і крізь призму професіоналізму, відповідальності й незаангажованості самих працівників ЗМІ. Проблема свободи взагалі характеризується суперечливістю: «свобода для...» (позитивна свобода) опонує «свободі від...» (негативна свобода). Її розв’язання має враховувати загрози «нерегульованої демократії», яка спонукає до суспільної анархії. Але незаперечним є те, що справжня демократична система цінностей має спиратися на політичний плюралізм, позбавлений сприйняття опонентів у категоріях «образу ворога». Автономія слова, думки, судження, право громадян на незалежну інформацію — одна із підвалин і цінностей демократії.

Тільки з урахуванням зазначених умов, а їхній перелік тут далеко не повний, демократія здатна слугувати принципом організації життя соціуму в цілому, сприяти перетворенню жителів тієї чи іншої країни на патріотично мислячий народ. А це, у свою чергу, є запорукою стабільності суспільства, гарантією його стійкого розвитку.

       Соціальна надійність держави — цінність, вартість якої значно зростає у часи лихоліття, кризових невизначеностей. Здатність демократично влаштованого суспільства сприяти соціальному миру, соціальній злагоді, втім, характеризує насамперед «зовнішню» функцію демократії, той соціальний простір, суспільні обставини людського життя, які вона забезпечує. Головна цінність демократії, її кредо — визнання людського життя найвищою цінністю, а прав людини — головним показником цивілізованості суспільства. Демократія — не лише політична, а й соціальна і моральна категорія, адже вона покликана «олюднити» державу, надати їй гуманістичного значення.

       Звернімося ще раз до палкого прихильника ідеї демократії — Михайла Грушевського. «Українська демократія, — писав він, — повинна перейнятися почуттями державності — патріотизму і пієтизму для своєї трудової держави, зробити її центром, усе будувати на державному фундаменті, а від держави, навпаки, жадати забезпечення своїх потреб і здійснення своїх жадань соціалізувати державу і заразом удержавнювати соціальне життя в широкому значенні цього слова». Ідея «олюднення держави», її соціалізація, за висловом М. Грушевського, — одна із відправних у сучасній політичній думці. Держава — це «ще не сосуд людяності, але вона пропонує нам засоби, за допомогою яких ми здатні олюднити державу».

       Демократія має безсумнівне моральне значення. Вона утворює той життєвий суспільний простір, який забезпечує рух до єднання соціально існуючого і морально «повинного», утворює духовний клімат, у якому моральні доброчинності існують не всупереч обставинам, а саме завдяки їм.

       Цінності демократії — гласність, змагальність, виборність, альтернативність, підзвітність — та моральні чесноти — гідність, справедливість, відповідальність, порядність, повага — взаємопов’язані і взаємозумовлені, вони «підживлюють» одна одну, утворюють особливий духовний простір, у якому найкращі соціальні і моральні якості особистості можуть розкритися, а негативні — нейтралізуватися й блокуватися.

       Залучаючи людей до різноманітної політичної діяльності, демократія сприяє розвитку людини як моральної особи, формує в ній почуття власної гідності, що є головною умовою існування громадянина у його стосунках з державою, владою. На думку німецьких соціал-демократів, які плідно попрацювали над тим, щоб надати Німеччині соціального характеру, визначальною цінністю є гідність людини. «Люди народжуються вільними і рівними в людській гідності і правах», — проголошує програма СДПН (1989 рік). У ній зазначається, що справедливість базується на рівній повазі щодо гідності всіх людей. Вона вимагає однакової свободи, рівності перед законом, рівних можливостей у політичному й соціальному житті, а також соціальної захищеності.

       Гуманістична спрямованість визначає всі інші ціннісні демократичні уявлення, підпорядковує їх цьому принципу. Примітно й те, що принцип пріоритету людської гідності в програмі соціал-демократів органічно поєднується з орієнтацією на створення «солідарного суспільства», у якому вільно діючі індивіди вирішуватимуть спільно визначені соціальні завдання. Тільки спільні дії, а не егоїстичний індивідуалізм, створюють і забезпечують передумови для індивідуального самовизначення.

       Концепція «соціальної держави», складовою якої є «соціальна демократія», втім, у наші дні вже не сприймається як панацея від усіх суспільних лих і негараздів. Її критики небезпідставно вказують на те, що постійне збільшення державних інвестицій та субсидій у соціальну сферу, підвищення заробітної платні, яке не збалансоване з рівнем продуктивності праці, невиправданий «патерналізм» породжують психологічні та соціальні настрої утриманства, заважають розвиткові індивідуального підприємництва, обмежують ініціативну енергію людини.

       Втім, формування демократичної свідомості й культури демократичного життя в Україні потребує ретельного опрацювання того цінного досвіду, який нагромадили країни розвинутої демократії. До цього досвіду, зокрема, входить розвиток засад прямої демократії. Одним із її конкретних проявів є практика широкого використання референдумів, всенародних опитувань. Типовим прикладом «демократії референдумів» є Швейцарія, де систематично проводяться такі заходи публічної демократії як на державному, так і на кантональному рівнях і є обов’язковими та факультативними. Практика референдумів — матриць прямої демократії, її попередні процедури, зокрема, формування проблеми-запитання, обговорення, узагальнення думок, відповідей — стимулює розвиток народної ініціативи, формує почуття соціальної (колективної) відповідальності за долю держави і суспільства.

       Проникаючи в суспільну свідомість та психологію і закріплюючись у них, «референдумна демократія» формує ліберальний тип особистості, яка, з одного боку, інтегрується в загальну спільноту, виступає як свідома частка народу, а з іншого — зберігає свою індивідуальність, демонструє незалежність власного політичного судження. Суспільно-інтегративна функція референдумів досить вдало поєднується з функцією захисту «меншини», в тому числі національної. І не випадково Швейцарія, ця альпійська республіка з поліетнічним населенням і державною багатомовністю, вигідно вирізняється серед своїх європейських сусідів досить спокійним та стабільним соціальним життям.

       Уміння розвивати демократичні процеси з оглядом на національний чинник має велике значення. Адже і в Україні особливості демократичних перетворень багато в чому визначаються таким чинником, як поліетнічний склад її населення. Успіх справи будівництва цивілізованої держави — України буде зумовлений і послідовністю державної національної політики, реалізацією її демократичних інтенцій. Адже розвинута ідея демократії йде значно далі звичайної етнокультурної спільності роду, долає ті ізоляціоністські тенденції, які притаманні процесу етнічної самоідентифікації і формуванню національної держави.

       Формування системи національної демократії здійснюватиметься тим успішніше, чим ретельніше буде врахований і творчо засвоєний новітній досвід тих новацій, якими позначена сучасна концепція демократії. Йдеться, зокрема, про той величезний зсув, яким позначається нині демократичний простір. Від колишньої демократії полісу — міста-держави — він розширився до нації-держави і цілих об’єднань демократичних країн, таких як Європейський Союз.

       За останні десятиріччя істотно змінилася сама демократична теорія. Адже вона від ідеї суспільної угоди стосовно невеликої спільноти людей тепер застосовується широкомасштабно. Її новими вимірами є представництво, розширений простір, визначення меж участі, різноманітність, конфлікти, поліархія.

Моністична, «однолінійна» модель демократії змінюється її плюралістичним антиподом. Чимало фундаментальних принципів демократії, насамперед рівність, справедливість, свобода, незалежність (автономія), істотно корегуються, наповнюються новим змістом. Справедливість як базова цінність демократії у її сучасній інтерпретації поповнюється положенням про «диференційовану рівність», соціальна справедливість допускає «обмеження рівності», якщо це відповідає загальносуспільному благу («рівна нерівність» Дж. Роулса).

       Демократичний ідеал як відбиття загальної солідарності (принцип полісної общинності, колективізму, спільноти) уточнюється відповідно до зростання уявлень про цінність індивідуальної свободи — «досвід особистості», появи нових форм об’єднання, комунітарний рух. «Традиційні колективні цінності поступилися місцем цінностям, згідно з якими люди об’єднуються один з одним задля відстоювання своїх власних інтересів. Традиційна суспільна солідарність звільнила шлях для нових форм етичного індивідуалізму», — констатує англійський професор Річард Сахва.

4. Виклики демократії в сучасній Україні

       Формуючи політичну демократичну культуру українського суспільства, слід зважити і на непрості взаємини демократії з практикою ринкових відносин. Досвід демократичних країн з розвинутою ринковою економікою переконливо свідчить, що безпосередній зв’язок між демократією і ринком є скоріше винятком, ніж правилом. На власному досвіді легко переконатися в тому, наскільки важко поєднуються в умовах України фахова діяльність володарів інтелектуальної власності — людей науки та творчої праці — з практикою ринкової стихії. Функціонуючи за вимогами масового повсякденного попиту, ринок несумісний із фундаментальною наукою, високим мистецтвом та освітою. Справжня культура не може і не повинна бути об’єктом ринкових стосунків. Ринкова економіка зовсім не тотожна «ринковому суспільству». Навпаки, ці поняття — антиподи. Як і чисте повітря, культура належить до суспільних благ, збереження і примноження яких є обов’язковою прерогативою держави.

       Сучасний процес демократизації суспільного життя України позначений не лише складностями духовно-ідеологічного самовизначення, суперечливістю процесів «відродження» і «модернізації». Головна особливість державного будівництва, здійснення демократичних перетворень в усіх сферах соціуму полягає в тому, що вони відбуваються в гострій ситуації, на фоні незавершення реформ політичних, економічних і соціальних інститутів.

       Сучасний політичний устрій України являє собою конгломерат елементів президентського правління, парламентської республіки, системи радянської влади на місцях та елементів «тіньового», нелегітимного управління. На відміну від більшості європейських країн, в Україні ще не сформувалися впливові політичні партії, які здійснювали б політичну мобілізацію мас саме на демократичні перетворення. Енергія інтелектуальних сил, ангажованих до політичної діяльності, часто-густо використовується нераціонально: значна частина партій здебільшого кристалізує конфліктні інтереси, суспільні розбіжності та суперечності.

Серйозною перешкодою вітчизняному процесу демократизації є відсутність належної правової бази. Невирішеність у законний спосіб проблеми власності, її напівстихійний перерозподіл призводять до різкого соціально-майнового розшарування населення. Внаслідок значного зубожіння основних верств населення соціальна база демократичних реформацій в Україні виглядає значно вужчою порівняно з такими східноєвропейськими країнами, як Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина.

Тому не випадково в соціально-економічній структурі українського суспільства спостерігається більше ознак конфліктогенного типу, ніж «нормальної» функціональності. Такі економічні й соціальні реалії не лише дискредитують офіційні демократично позначені декларації, але й працюють на відновлення консервативних настроїв, стимулюють регресивні тенденції.

       Суперечністю позначене і питання демократичного узгодження принципу народовладдя («єдиним джерелом влади в Україні є народ») з вимогами професіоналізму та компетентності у справах державного управління. «Рівність — сутність демократії і найбільша загроза демократії», — влучно зазначив український політолог Михайло Комар. А видатний англієць Бернард Шоу дотепно зауважив, що демократія не може стати вище рівня того матеріалу, з якого складені її виборці.

       Пересічних громадян відділяє від ефективної участі у політиці й та обставина, що вони часто-густо нездатні усвідомити своє справжнє місце і значення в суспільстві.

       Демократія як політичне поняття і управління як фахово-організаційна функція далеко не завжди збігаються. На думку М. Вебера, «справжній чиновник» взагалі не повинен втручатися у політику. Зазначена дихотомія має ще один аспект: співвідношення плюралістичної (принцип загальної участі та відкритості) і елітарної (принцип обраності, винятковості) демократії.

       Поняття «демократія» та «еліта» взагалі істотно відрізняються за своїм змістовим «навантаженням» і є своєрідними антиподами. Не випадково сучасна політична лексика часто-густо віддає перевагу іншому терміну демократичного кшталту, а саме — «мерітократія». Це — така політична верхівка або еліта, належність до якої визначається не соціальним станом людини, не знатністю походження, а власними її здібностями та індивідуальними зусиллями (Майкл Янг, Піднесення мерітократії, 1870–2003, Д. Белл, Становлення постіндустріального суспільства).

       Втім, поняття «демократична еліта» посідає у сучасній політологічній літературі помітне місце. Правління об’єднаної і відповідальної еліти стабілізує демократію країн з неоднорідною політичною культурою, як це добре помітно на прикладі Австрії, Голландії, Бельгії.

Висновки

       Зазначені обставини, які великою мірою пояснюють і особливості демократичного процесу в Україні (а їхній перелік, звичайно, можна продовжити), дають змогу зробити таке узагальнення. Сучасна концепція демократії в її ціннісно-людському вимірі виходить з того, що всі її визначальні чинники, показники і критерії реалізуються внаслідок узгодженої дії всіх складових суспільної системи — економіки і політики, культури та освіти, ідеології та практики. Справжня демократія, на відміну від її сурогатних або віртуальних форм («тіньова демократія»), органічно поєднує свободу із законопослухом; незалежність із відповідальністю; самоповагу, власну гідність із толерантністю до інших. Вона синтезує цінності загальносуспільного з цінностями індивідуального (лібералізм).

       У творенні демократії як способу життєдіяльності суспільства важливі всі суспільні «полюси»: державні, демократично спрямовані закони та програми і самодіяльна, демократично визначена ініціатива. Вона формується і розвивається як «згори», так і «знизу», зумовлюється дією суб’єктивних і об’єктивних чинників, серед яких особливе місце належить системі демократичного гуманітарного виховання.

Звичайно, «нормальний» демократичний процес, «здорова демократія» можливі лише за умов дотримання суспільного порядку, оптимальної стабільності соціального життя (концепція «організованого суспільства»). Чинники, що заважають утвердженню та розвитку демократії, такі ж багатоманітні, як і фактори, що цьому сприяють. Відсутність будь-якої із перелічених передумов демократії робить процес демократизації надзвичайно важкою справою.

       Сучасне українське суспільство, якщо використовувати критерії розвинутої демократії, перебуває в «переддемократичному» стані, який відзначається нестійкістю, наявністю багатьох конфронтуючих тенденцій.

       Політична культура, насамперед у її теоретичній формі, з’ясовуючи реальні дилеми та парадокси демократичного процесу, озброює політичну практику методологією їх розуміння та розв’язання, адже багато з цих суперечностей мають агональний (взаємодоповнюючий) характер. Вони можуть бути вирішені за допомогою творчо використаного досвіду насамперед європейських країн з багатовіковим стажем демократичного розвитку, а також досвіду власної демократичної традиції. До неї, зокрема, відносяться поширена в українському селі практика самоуправління («сільська демократія»), організація міського життя за принципом магдебурзького права, досвід першої української народної конституції Пилипа Орлика, заснованої на визнанні природного права людини на свободу і самовизначення, тощо.

       Осмислення власних «протодемократичних» ідей і практики з одночасним опануванням світового (європейського) досвіду демократичних перетворень, їх творчим використанням потребує активізації теоретичної діяльності української інтелігенції на цьому напрямі політологічної науки. Ґрунтовні соціально-філософські, історичні, політологічні та соціологічні дослідження всіх аспектів процесу демократизації в Україні, полілог теорії і практики, історії й сьогодення, демократичних універсалій і національних особливостей — необхідна умова становлення молодої української демократії, збагачення палітри світового демократичного універсалізму конкретними національно-специфічними кольорами.

Список використаних джерел

1. Основи демократії: Навчальний посібник/ Ред. А. Колодій. – К.: Ай Бі, 2004
2. Поліщук І. Демократичні традиції в Україні // Людина і політика. -2003. -№ 2. - С. 63-69
3. Погорілко В. Основні засади теорії безпосередньої демократії // Право України. -2001. -№ 8. - С. 26-32
4. Сухорукова І. Деякі особливості національної демократії // Культура, Людина і Право. -2003. -№ 9. - С. 6-8
5. Рубанець М. Народна демократія: історія і сьогодення (концептуальні засади) // Україна і світ сьогодні. -2000. -№ 45. - С. 10-11