Демографічний потенціал Волинського економічного району та особливості його розміщення

Вступ

Актуальність теми. Населення завжди було і залишається ключовим елементом будь-якої держави. Саме тому дослідження особливостей розселення, обсягу трудових ресурсів та статево-вікової структури є надзвичайно важливим завданням. Адже саме люди формують демографічний потенціал, без якого неможливий розвиток як окремих країн, так і світового господарства загалом. Населення та трудові ресурси виступають головною продуктивною силою економічного комплексу. Від них значною мірою залежить формування міжрегіональних виробничих функцій, обсяги та структура експортної продукції, розвиток локального виробництва. Трудові ресурси дозволяють повніше використовувати природно-ресурсний потенціал, сприяючи комплексному розвитку територій. У регіонах із достатнім забезпеченням робочою силою активно розвиваються трудомісткі виробництва.

Населення як споживач суттєво впливає на розвиток галузей, що задовольняють його потреби у продовольчих товарах, промисловій продукції та послугах. Обсяги та асортимент виробництва визначаються чисельністю населення, його віково-статевою структурою, співвідношенням міських і сільських мешканців, рівнем доходів та освіти.

Під демографічним потенціалом розуміють людський потенціал, а саме: загальну чисельність населення, частку працездатних осіб, вікові та статеві характеристики, показники природного й механічного руху населення.

За кількістю мешканців цей район є одним із найменших в Україні — станом на 1.01.2002 р. тут проживало 2223 тис. осіб. Області, що входять до складу району, мають близькі показники чисельності населення.

1. Загальні поняття про народонаселення і його значення для розвитку продуктивних сил території

Населення — це сукупність людей, яка історично склалася та постійно відновлюється через процес відтворення життя на певній території. Синонімом цього поняття є термін «народонаселення», якому в 60–70-х роках XX століття при розробці концепції знань про населення надавали широкого соціального значення. Основною властивістю населення є його відтворення через постійну зміну поколінь у соціально-економічному контексті. Цей процес включає природний рух населення, міграцію, демографічні аспекти розвитку сім'ї та демографічних структур.

Демографія — це суспільна наука, що вивчає закономірності відтворення населення в їх соціально-економічній обумовленості. Вона досліджує чисельність, склад, розміщення та рух населення, надаючи комплексну систему знань про його стан і динаміку. Демографія аналізує соціально-економічні закономірності змін населення на основі біологічних, економічних та соціальних факторів. На її теоретичних засадах базується демографічна політика, яка регулює демографічні процеси.

Народонаселення є природною основою демографічного стану в Україні. Його роль як основи суспільного виробництва полягає в тому, що воно виступає споживачем матеріальних благ, зумовлюючи розвиток галузей, орієнтованих на споживача. Проте найважливішою характеристикою народонаселення є те, що воно слугує природною базою для формування трудових ресурсів — головного елемента продуктивних сил, який відіграє вирішальну роль у розміщенні трудомістких галузей.

Основними показниками демографічної характеристики населення є його чисельність, динаміка та віково-статева структура.

Найважливішим чинником зміни загальної чисельності населення України є природний рух.

Зниження природного приросту призводить до деформації вікової структури та зменшення приросту трудових ресурсів. «Старіння» населення збільшує економічне навантаження на працездатних громадян, створює труднощі у формуванні трудових ресурсів та забезпеченні економіки робочою силою.

Підвищення рівня життя населення в територіальному розрізі залежить від раціонального використання трудових ресурсів, що відображається у витратах живої праці на виробництво продукції.

Для характеристики розміщення населення використовується поняття «розселення», яке поділяється на міське та сільське. Основними чинниками розселення є соціально-економічні (розвиток продуктивних сил), природні та демографічні.

Демографічна політика — це складова соціально-економічної політики держави, спрямована на управління демографічним розвитком країни та її регіонів, включаючи відтворення та міграцію населення.

Найважливішими показниками демографічної характеристики є чисельність населення, його динаміка та статево-вікова структура [5, c. 87-89].

Сучасна демографічна ситуація в Україні викликає серйозне занепокоєння. Скорочення чисельності населення, зменшення тривалості життя та народжуваності, від'ємне міграційне сальдо стали типовими ознаками 90-х років. Це зумовлено низкою історичних подій. Величезні людські втрати внаслідок світових воєн, трьох голодоморів (1921, 1932–1933, 1947 рр.), політичних репресій 30–50-х років, форсованої індустріалізації, примусової колективізації та Чорнобильської катастрофи вкрай негативно вплинули на демографічну трансформацію, спричинивши деформації складу населення та передчасну смерть близько 16 млн осіб. Разом зі зменшенням народжуваності ще в 60-х роках це призвело до вичерпання демографічного потенціалу, високого рівня старіння та депопуляції.

Депопуляція — це абсолютне зменшення чисельності населення, при якому кількість наступних поколінь менша за попередні. Вона настає, коли загальний коефіцієнт смертності перевищує загальний коефіцієнт народжуваності.

На відміну від економічно розвинутих країн, в Україні з кінця 60-х років тривалість життя зазнавала хвилеподібних змін — періоди зниження смертності змінювалися її зростанням. Негативно на якісний склад населення вплинули міграційні процеси. Хоча в 70–80-х роках сальдо обміну населення з іншими республіками СРСР не перевищувало 100 тис. осіб на рік, виїзд молоді до Сибіру, на Далекий Схід та Крайню Північ і повернення переважно пенсіонерів суттєво посилювали процес старіння. Постійний відбір фахівців та їх концентрація в столиці СРСР зменшували професійний та освітній потенціал України. Ці процеси продовжувалися й у 90-х роках: бурхливі міграції після розпаду СРСР, зменшення народжуваності через економічні та соціально-психологічні чинники, зростання смертності працездатного населення [3, c. 64-67].

Однак, починаючи з 2001 року, середня тривалість життя зростає. Водночас, оцінюючи демографічні зрушення міжпереписного періоду (від 12 січня 1989 р. до 5 грудня 2001 р.), важливо враховувати структурні зміни: збільшення частки осіб похилого віку та зменшення репродуктивної й працездатної частини населення, що є загальною тенденцією розвинених країн. Це знижує загальний коефіцієнт народжуваності та підвищує коефіцієнт смертності. Сукупність цих факторів визначає особливу складність демографічної ситуації в Україні та Волинському регіоні зокрема.

Темпи зростання населення України надто повільні через зниження природного приросту, механічну рухливість та інтенсивний відплив молоді, що деформує вікову структуру працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що вплине на розширене відтворення та потребуватиме впровадження трудозберігаючих технологій.

Населення (народонаселення) — це сукупність людей, які проживають на певних територіях (світ, материки, країни, міста, села тощо).

Народонаселення разом із природними умовами, ресурсами та способом виробництва є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей із засобами виробництва та предметами праці забезпечує матеріальне виробництво. Населення проживає в певному географічному середовищі та здійснює виробництво відповідно до наявних природних ресурсів. Розвиток економіки будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке виробляє товари та послуги для життя суспільства [8, c. 192-194].

2. Передумови та фактори формування сучасного демографічного потенціалу території: історичні, природно-екологічні, соціальні, економічні

За період 1959–1999 рр. чисельність населення зросла лише на 25%. Нині динаміка від'ємна: щороку населення зменшується на 18,5 тис. осіб (0,82%).

Національний склад населення району досить однорідний: 93–94% українців, 4,2% росіян, які зосереджені переважно у великих містах. Також проживають білоруси (здебільшого в Рокитнівському районі Рівненської області), поляки, євреї та представники інших національностей, що мешкають у містах.

Останніми роками загострилася проблема урбанізації з одночасним збереженням сприятливих природних умов. Фізичний стан людини та спосіб її діяльності значною мірою залежать від природних умов. Сучасні зміни в природному середовищі пов'язані з територіальною організацією виробництва та урбанізацією. Особливо гостро проблеми збереження природних умов постають у високоурбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров'я), де рівень забруднення повітря, вод і ґрунтів перевищує можливості самоочищення. Це призводить до деградації довкілля та негативно впливає на здоров'я населення. Несприятливі екологічні умови спричиняють близько 20% прямих захворювань.

Природний рух населення району відрізняється від східних регіонів України. У 1998 р. коефіцієнт народжуваності становив 11,8–13,2‰, а природний приріст — від -1,4‰ у Волинській до +0,4‰ у Рівненській областях. Смертність дещо вища у Волинській області — 13,2‰. Коефіцієнт дитячої смертності в районі вищий, ніж загалом по Україні (у Рівненській області — 13,1 особи на 1000 народжених). Волинський район належить до Західного регіону з підвищеною народжуваністю, особливо на Поліссі, де донедавна переважала тенденція до створення великих сімей. Останнім часом у сільській місцевості смертність майже зрівнялася з народжуваністю. Природний приріст сільського населення у Волинській області становить -4,4‰, а в Рівненській — 0,8‰. Причина — відплив молоді до міст. У селах району спостерігається депопуляція та старіння нації.

Зменшення кількості населення відбулося в більшості регіонів країни, за винятком Волинської, Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва, де цей показник залишився практично на рівні 1989 р.

За період між двома переписами загальна чисельність населення України скоротилася на 3291,2 тис. осіб (6,3%) — з 51706,7 тис. до 48415,5 тис. осіб. Найбільша чисельність фіксувалася на початку 1993 р. — 52244,1 тис. осіб. Відтоді до 5 грудня 2001 р. демографічні втрати склали 3787,0 тис. осіб, з яких 72% — природне зменшення [11, c. 44-47].

Для України характерна висока щільність населення — показник, що визначає кількість мешканців на одиницю площі (осіб/км²). За даними Всеукраїнського перепису, середній показник по країні становив 80 осіб/км². Нижчі значення характерні для північно-західних та південних областей (менше 60 осіб/км²). Найнижчий показник у Чернігівській області — 39 осіб/км². Найгустіше заселені східні індустріальні області (понад 90 осіб/км²), а в Донецькій області він сягає 183 осіб/км². У кожній області населення розміщується нерівномірно, щільність значно зростає в міських населених пунктах.

В умовах складної екологічної ситуації актуальною є концепція розвитку малих і середніх міст, де природне середовище значно краще, ніж у великих. Деякі області України (Вінницька, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька) взагалі не мають великих чи середніх міст, крім обласного центру. Особливо важливим є розвиток малих міст з одним-двома підприємствами, оскільки в нових економічних умовах їх банкрутство може зруйнувати економічну базу міста.

Соціально небезпечним і несправедливим є поширення безробіття серед жінок. Якщо в загальній кількості незайнятих громадян, зареєстрованих у службах зайнятості, їх частка досягала 70%, то серед працевлаштованих за 9 місяців 2006 р. жінки становили лише 45%. До 3/4 безробітних — особи з вищою та середньою спеціальною освітою.

Отже, соціально-демографічна ситуація в Україні вимагає врахування демографічного чинника при визначенні перспектив розбудови держави та створення умов для збереження населення, без чого національна безпека буде безперспективною [4, c. 137-139].

3. Чисельність та структура населення, їх динаміка

Найбільшим за чисельністю жителів є обласний центр — Луцьк із населенням 220 тисяч осіб. Територія міста — 56 км² (5600 га). Інші міста: Ковель — 73 тисячі жителів (4731 га), Нововолинськ — 61,7 тисячі (включно з селищем Жовтневе — 5,6 тисячі, площа 1732 га), Володимир-Волинський — 42,6 тисячі жителів (1719 га).

Частка дітей у районі більша (24,6%), ніж по Україні (20,7%), але значно менша за частку працездатного населення (54,6%). Це пояснюється вищими темпами природного приросту порівняно зі сходом України. Серед міського населення частка дітей також вища (26,5–27%), ніж у містах країни (22,8%), частка працездатного населення приблизно однакова (58–60%), а частка пенсіонерів нижча (13–15%), ніж загалом по Україні (18%).

Статева структура населення відрізняється від загальнодержавної: співвідношення чоловіків і жінок у районі становить 47,4% і 52,6% (середньоукраїнський показник — 46,5% і 53,5%). Якщо в Україні на 1000 жінок припадає 871 чоловік, то у Волинській області — 900, а в Рівненській — 908. Це один із найвищих показників у державі (3-тє місце після Закарпатської та Львівської областей).

Пенсіонери становлять 22,1% населення Волинської області та 20,4% Рівненської (в Україні — 23,2%).

Загальна густота населення — 55,9 осіб/км² (по Україні — 83 особи/км²), у Рівненській області — 59 осіб/км², у Волинській — 53 особи/км².

Густота сільського населення — 28,1 осіб/км² (в Україні — 26,6), у Рівненській області — 31 особа/км². Сільське населення розміщується переважно в лісостеповій частині з кращими умовами для сільського господарства. Північна частина району заліснена та заболочена з низькою родючістю ґрунтів. Природні, економічні та історичні умови зумовили особливості сільського розселення.

У регіоні виділяють 3 мікрорайони сільського розселення:

1. найнижчої густоти — 20 осіб/км² (південна частина Волинського Полісся: Любомльський, Ковельський, Турійський, Маневицький райони Волинської області та Рокитнівський — Рівненської);
2. середньої густоти — 20–30 осіб/км² (північ Волинської та Рівненської областей);
3. високої густоти — 30–40 осіб/км² (Волинська височина і Мале Полісся) [2, c. 172-175].

Дрібне сільське розселення (у середньому до 500 осіб у населеному пункті) характерне для Любомльського, Ковельського, Турійського, Володимир-Волинського районів Волинської області та крайнього півдня району (Горохівський, Радивилівський, Млинівський). Найбільші села — у північно-східній частині Рівненської області (Володимирецький, Сарненський, Березнівський, Рокитнівський райони), де чисельність населення перевищує 800 осіб.

У 1939 р. частка міського населення становила 14,8%. За 1939–1959 рр. вона зросла лише на 6,6%. Поштовх до зростання дало промислове будівництво в найбільших містах (Рівному, Луцьку, Здолбунові, Нововолинську). У 1999 р. частка міського населення становила 49,7% (в Україні — 68,0%), у Рівненській області — 47,6%, у Волинській — 52,1%.

Швидкими темпами зростала чисельність міського населення в Рівному (245 тис. осіб), Луцьку (218), Ковелі (72), Нововолинську (55), а також у Дубно (42), Кузнецовську (30), Сарнах (30), Здолбунові (28 тис. осіб), які в післявоєнні роки стали промисловими й транспортними вузлами. Трудові ресурси — це працездатна частина населення разом із зайнятими підлітками (14–16 років) та працюючими пенсіонерами. За віком населення поділяється: молодшого віку — 24,6% (на 4,6% більше, ніж по країні); працездатного — 54,2% (на 1,4% менше); пенсійного — 21,2% (на 2% менше). Зайнятість постійного населення нижча на 2,6%, ніж у державі. Частка робітників і службовців — 69,3%, що значно менше за показник по Україні (77,6%). Найнижчий він у Волинській області (68,5%). Це свідчить про низький рівень промислового розвитку району. Більшість трудових ресурсів зайнята в харчовій, легкій, машинобудівній промисловості, сільському господарстві та на транспорті.

На початок 1999 р. в районі налічувалося 141,5 тис. безробітних. Рівень безробіття у Рівненській області — 14,1%, у Волинській — 12,2% (в Україні — 11,3% за методологією МОП). Фактичний рівень безробіття (з урахуванням осіб у відпустках без зарплати та зайнятих неповний день) сягає 32–36% [10, c. 161-163].

4. Природний та механічний рух населення

Чисельність населення зростає за рахунок відтворення (природного руху). Відтворення населення — це процес безперервного відновлення поколінь, основне поняття демографії, що визначає її предмет. У демографії існує три підходи до визначення відтворення, в основі яких — три види руху населення: природний, міграційний, соціальний.

Характерною особливістю природного руху населення України є помітне скорочення приросту. Під приростом розуміють збільшення чисельності жителів території за певний проміжок часу. Такий приріст називається загальним і оцінюється в абсолютних чи відносних величинах. Абсолютні величини визначаються як різниця між кількістю населення на кінець і початок періоду та можуть бути додатними або від'ємними. Відносні показники визначаються в темпах приросту або через коефіцієнти. Темп приросту — відношення абсолютної величини приросту до загальної чисельності населення на початок періоду, що вимірюється у відсотках. Найпоширенішим є коефіцієнт, що показує величину приросту на 1000 жителів (проміле, ‰). Загальний приріст складається з природного та механічного (міграційного) приросту.

Природний приріст населення (ПП) визначається як різниця між чисельністю народжених (Н) і померлих (П) на певній території за певний період (обчислюється на 1000 жителів за рік).

Характерною є тенденція до зменшення трудових ресурсів та зростання кількості працюючих пенсіонерів. Зайнятість підлітків стабільна — до 0,5%. Різко зменшилася зайнятість у державних підприємствах, дещо збільшилася в приватних. Подібна картина у виробничій (зменшується) та невиробничій (збільшується) сферах. Зростає приховане безробіття.

Сумарний коефіцієнт народжуваності (кількість дітей на одну жінку) зменшився з 1,9 у 1989 р. до 1,1 у 2001 р. (у міських поселеннях — з 1,8 до 0,9, тобто удвічі, у сільських — з 2,4 до 1,4). Більшість шлюбних пар обмежуються однією дитиною. За цим показником області України поділяються на 3 групи: східні з найменшими показниками (менше 1 дитини: Донецька, Луганська, Харківська, Дніпропетровська, Запорізька), західні з відносно високими (1,3–1,6) та інші області (1–1,3). У західних областях рівень плідності вищий, ніж в інших регіонах, але значно менший за межу простого відтворення (2,2–2,3). Лише в селах Волинської та Рівненської областей народжуваність близька до цієї межі — 2–2,1. Спостерігається майже зворотна залежність між сумарними коефіцієнтами народжуваності та поширенням абортів [9, c. 201-204].

Загальноєвропейські тенденції не дають підстав очікувати істотного збільшення народжуваності впродовж 10–15 років. Втрати ненародженими внаслідок епідемії ВІЛ/СНІДу протягом 2003–2010 рр. можуть становити 100–200 тис. Ці втрати матимуть істотний вплив на формування молодих поколінь. Лише після 2015 р. за умови зміни репродуктивних настанов можна розраховувати на підвищення показника до 1,35–1,45 на одну жінку. Однак і такий варіант не забезпечуватиме навіть просте заміщення поколінь.

Структура смертності за причинами залишається стабільною: перше місце — хвороби системи кровообігу (61,3%), друге — злоякісні новоутворення (13,5%), третє — нещасні випадки, отруєння та травми (9,8%), четверте — хвороби органів дихання (6,9%). У 2001 р. закріплено тенденцію до зменшення смертності немовлят (11,3 на 1000 народжених живими) — найнижчий показник за 25 років, проте вищий, ніж у Польщі (9,5), Словаччині (8,8) та Білорусі (11,3). Спостерігається зменшення материнської смертності (у 2000 р. — 24,7, у 2001 р. — 24,1 на 100 тис. народжених живими). Для порівняння: у Польщі в 1998 р. — 4,8, у Словаччині — 8,7.

Зберігається позитивна динаміка зменшення смертності дітей віком 0–14 років (у 2000 р. — 9,76; у 2001 р. — 9,57 на 10000 дітей).

Хоча з 2000 р. відбувся певний злам тенденцій смертності, кількість померлих у 2002 р. усе ще вища, ніж у 1989 р. Вирішальний вплив має динаміка смертності чоловіків (52,3% загальних змін), у т.ч. городян — 33,8% і селян — 18,5%. Вплив смертності жінок — 28,4%. Структурні зрушення, головним чином старіння, обумовили 19,3% змін.

Для району характерна тенденційно нижча зайнятість у північних (поліських) районах. Частково трудові ресурси «перетікають» у малі підприємства, фермерські господарства, за кордон, у східні регіони Росії. Рівень середньомісячної зарплати в районі значно нижчий за середній по Україні. У 1997 р. у Волинській області він становив 117 грн (75% від середньореспубліканського), у Рівненській — 134 грн (86%).

Міграції — постійні та маятникові — є важливим чинником регіонального розвитку, просторової спеціалізації економіки та розселення. Роль міграцій, зокрема міжнародних, в умовах ринкової економіки неухильно зростатиме.

Територіальні переміщення населення зі зміною місця проживання — постійні міграції — важливий фактор економічного розвитку країн та регіонів. Вони відіграють виключну роль у розселенні, урбанізації, рості поселень. Україна відігравала помітну роль у міждержавному поділі праці та постійних міграціях. Територіальний обмін населенням — закономірний процес, що сприяє раціональному використанню трудових ресурсів, об'єднанню людей за національною, релігійною та родинною ознаками. Це особливо важливо тепер, коли на історичну батьківщину повертається багато українців зі східної діаспори.

Загострення міжнаціональних відносин в окремих регіонах призвело до появи нової категорії мігрантів — біженців, що потребує вирішення «позапланових» економічних та соціальних питань: поселення, працевлаштування, соціального захисту.

Міграційні потоки в Україні досить значні. З 867 408 тис. тих, хто прибув у міські поселення, 59,7% — переселенці з її меж, у т.ч. 35,9% — із цієї ж області, 40,3% — з інших республік. Найвища частка емігрантів з-поза меж республіки припадає на області колишніх Південного та Донецько-Придніпровського районів. У 1989 р. їх частка становила: Кримська — 52,1%, Одеська — 46,1%, Миколаївська — 42,0%, Харківська — 48,5%, Донецька — 46,5%, Луганська — 44,8%, Запорізька — 44,0%, Дніпропетровська — 43,9%. По м. Києву — 49,8%. Серед областей колишнього Південно-Західного району найвищий показник у Закарпатській області — 37,9%. В інших областях частка мігрантів з-за меж республіки коливається в межах 23–36% (найнижча в Тернопільській — 23,5%, Рівненській — 26,8%, Івано-Франківській — 28,0%, Волинській — 28,2%, Вінницькій — 29,2%).

Таким чином, потоки мігрантів з-за меж України направляються, по-перше, у райони, найбільш сприятливі для життя (Крим, Одещина, Миколаївщина, Закарпаття), по-друге, — в індустріально розвинуті регіони (Донбас, Придніпров'я) та прилеглі до промислових центрів райони південних областей із сприятливим кліматом [1, c. 88-91].

5. Особливості розміщення населення. Система розселення. Урбанізація

Аналіз впливу урбанізації на динаміку смертності свідчить про помітну роль коливань смертності міського населення (50% загальних змін). Інтенсивність природного зменшення сільського населення значно вища, ніж міського. У 2001 р. при загальному природному зменшенні населення України на 7,6‰ у містах воно становило 6,5‰, а в селах — 9,8‰. У містах більші масштаби природного скорочення характерні для чоловіків, у селах — для жінок.

Основні причини смерті пов'язані з хворобами системи кровообігу, новоутвореннями, зовнішніми причинами, хворобами органів дихання. Від кожної з цих причин населення України вмирає на кілька років раніше, ніж в економічно розвинутих країнах. Показники смертності від зовнішніх дій збільшилися майже в півтора раза, від самогубств — на третину, від убивств — на три чверті. Водночас зменшилася кількість летальних випадків, пов'язаних із транспортом (майже вдвічі) та виробництвом (на три чверті). Жертвами зовнішніх дій стають переважно чоловіки (їх смертність майже вп'ятеро вища, ніж у жінок) та мешканці міст.

Останніми роками серед причин смертності називають соціально детерміновану смертність, пов'язану зі зловживанням алкоголю, наркотиків, тютюну, туберкульозом, ВІЛ/СНІДом та самогубствами.

Смертність немовлят упродовж другої половини 90-х років систематично зменшувалася і в 2002 р. була на 18% нижча, ніж у 1990 р. Основною причиною стало поліпшення охорони здоров'я дитинства.

Найгострішою демографічною проблемою України є зростання смертності населення працездатного віку. Протягом 1989–2001 рр. ймовірність прожити весь працездатний вік скоротилася з 81% до 74%, у т.ч. для чоловіків — з 73% до 63%. Спостерігається майже подвійне зростання надлишкових смертей 40-річних чоловіків від нещасних випадків, отруєнь, травм, хвороб системи кровообігу, органів дихання та травлення. Показники смертності цього контингенту є найрухливішими і визначають динаміку середньої тривалості життя.

Для України характерні істотні розбіжності смертності, за якими регіони об'єднують у три групи. До першої (найсприятливіші показники) належать Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області та м. Київ.

Друга група — переважно області центральної України: Вінницька, Волинська, Житомирська, Запорізька, Київська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Харківська, Черкаська, а також Автономна Республіка Крим. Для них характерні середні показники смертності та тривалості життя.

У більшості областей півдня і сходу (третя група: Дніпропетровська, Донецька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Чернігівська) параметри смертності вкрай несприятливі. Тут середня очікувана тривалість життя на 1,47 року менша, ніж загалом в Україні; відмінності за статтю найвідчутніші; частка тих, хто доживає до старості, — найменша. У 6 областях третьої групи зберігається тенденція до зменшення тривалості життя.

Особливістю просторової динаміки тривалості життя в Україні є перерозподіл меж демографічних зон у широтному напрямі: нівелювання відмінностей «схід-захід» та збільшення «північ-південь» [7, c. 216-219].

Хвилеподібний характер тенденцій смертності, значні резерви її зменшення в допрацездатних і працездатних групах, адаптація населення до нових умов, подолання економічної кризи, успіхи медицини дають підстави розраховувати на зменшення ймовірності смерті: прискорене зменшення смертності немовлят (до 7,5–8‰) і дітей раннього віку, помірне — жінок 16–60 років (ймовірність померти до 60 років для 16-річних дівчат скоротиться до 7–8%) і населення старше 60 років. Найбільші зрушення очікуються у смертності чоловіків працездатного віку. Передбачається, що ймовірність померти до 60 років для 16-річних юнаків у 2026 р. становитиме 16–21%. Саме смертність цього контингенту визначатиме загальний характер тенденцій.

Перевищення померлих над народженими характерне для багатьох країн світу. У 2001 р. в Європі депопуляцією було охоплено 17 країн, нульовий приріст мали 5 країн. Багато країн на межі переходу до «нульового приросту». В Україні впродовж 90-х років смертність перевищувала народжуваність, внаслідок чого населення скоротилося на 2880,7 тис. осіб.

Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися в нових географічних, правових та економічних умовах, пов'язаних з виникненням нових держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням. Чисельність мігруючого населення зменшилася (з 3,9 млн наприкінці 80-х до 1,6 млн нині), змінилася його структура. Раніше більшість мігрантів становила молодь, переважали чоловіки. Нині переїзди набули сімейного характеру, збільшився середній вік мігрантів, статевий склад став рівномірнішим.

З 1989 р. кількість міст в Україні збільшилася на 20. На 5 грудня 2001 р. зареєстровано 454 міста, 889 селищ міського типу та 28619 сільських населених пунктів.

У великих містах проживає 38,3% всього, або 56,9% міського населення. Половина великих міст зосереджена в східних індустріальних регіонах (7 — у Донецькій, 5 — у Дніпропетровській, 4 — у Луганській, 3 — у Запорізькій областях) і в Криму (3 — в АРК, а також Севастополь). В Україні 5 міст-мільйонерів: Київ (2611 тис. чол.), Харків (1470 тис.), Дніпропетровськ (1065 тис.), Одеса (1029 тис.), Донецьк (1016 тис.) та 4 великих міста: Запоріжжя (815 тис.), Львів (733 тис.), Кривий Ріг (669 тис.), Миколаїв (514 тис.).

Для багатьох міст України характерна складна екологічна ситуація через концентрацію підприємств чорної та кольорової металургії, теплоенергетики, хімії, гірничодобувної промисловості, цементних заводів. Зростання міст призвело до розміщення промислових підприємств усередині житлової забудови. Такі міста є лідерами за рівнем забруднення повітря: Донецька агломерація (Авдіївка, Горлівка, Єнакієве, Макіївка), а також Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Константинівка, Кривий Ріг, Маріуполь.

За оцінками демографів ООН (1980 р.), міське населення земної кулі в 2000 р. досягло 3,2 млрд осіб, а його частка — 51,3%. За останню чверть століття міське населення приблизно подвоїлося. У розвинутих регіонах чисельність міських жителів за 1970–2000 рр. збільшилася з 0,7 до 1,1 млрд, а частка — з 65 до 79%; у менш розвинутих — з 0,65 до 2,1 млрд (у 3,2 раза), частка зросла з 26 до 44%. Таке збільшення міст є результатом зрушень у соціально-економічному житті, зокрема збігом науково-технічної революції та зміни демографічної ситуації.

Сучасний світ стає все більш урбанізованим. Понад 14% населення земної кулі зосереджено в містах (на початку минулого століття — лише 13%). Концентрація населення в містах продовжується. Згідно з прогнозами ООН, на початок третього тисячоліття більше половини населення проживатиме в містах. Актуальність вивчення проблем урбанізації підвищується [6, c. 143-147].

6. Демографічні проблеми та шляхи їх розв'язання

Зміни в народжуваності, смертності та природному прирості населення України безпосередньо впливають на його вікову структуру.

Процес старіння населення є результатом зменшення народжуваності та збереження її на рівні, що не забезпечує простого відтворення поколінь. В економічно розвинутих країнах до цього додається зростання тривалості життя. Істотною протидією старінню там є міграція, оскільки приїжджає переважно молодь. В Україні ж міграція посилює вплив низької народжуваності, а помітного зростання тривалості життя не спостерігається. Нині частка осіб віком 60+ становить 21,4% — одна з найвищих у світі. Вікова піраміда міського населення характеризується рівномірнішим розподілом контингентів, тоді як у сільській чітко виділяються 2 групи: покоління народжених у середині 80-х та середині 30-х років. Вища частка дітей серед селян дає підстави сподіватися на омолодження сільського населення.

Найбільш «старим» (частка осіб 60+ перевищує 24%) є населення Вінницької, Полтавської, Сумської, Черкаської та Чернігівської областей. До другої групи (22,9–24%) увійшли Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Луганська та Хмельницька області. До третьої (21,7–22,9%) — Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Тернопільська, Харківська. До четвертої — АР Крим, Волинська, Івано-Франківська, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Львівська, Чернівецька області та м. Севастополь (19,3–21,7%). Найбільш «молодим» (15,5–19,3%) є населення Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва. Якщо молодість західних регіонів зумовлена високою народжуваністю, то в Києві — міграційним припливом молоді.

Народжуваність в Україні зменшується. Загальна чисельність народжених зменшилася з 691,0 тис. у 1989 р. до 390,7 тис. у 2002 р. (у містах — з 471,1 до 248,9 тис., у селах — з 219,9 до 141,8 тис.). Загальний коефіцієнт народжуваності знизився з 13,3‰ у 1989 р. до 8,1‰ у 2002 р. (у містах — з 13,6 до 7,7, у селах — з 12,9 до 9,0). Більшість дітей (82,6% у 2001 р.) народжуються жінками до 30 років. Через зменшення шлюбності та поширення незареєстрованих шлюбів зростає частка дітей, народжених поза зареєстрованим шлюбом. У 1989–2001 рр. вона зросла на 66,7% і становила 18%. Якщо в 1989–1992 рр. ця частка була вищою в селах, то з 1993 р. — у містах.

Сумарний коефіцієнт народжуваності зменшився з 1,9 у 1989 р. до 1,1 у 2001 р. (у міських поселеннях — з 1,8 до 0,9, у сільських — з 2,4 до 1,4). Більшість пар обмежуються однією дитиною. За цим показником області поділяються на 3 групи: східні (менше 1 дитини), західні (1,3–1,6) та інші (1–1,3). У західних областях рівень плідності вищий, але значно менший за межу простого відтворення (2,2–2,3). Лише в селах Волинської та Рівненської областей народжуваність близька до цієї межі — 2–2,1. Спостерігається зворотна залежність між народжуваністю та поширенням абортів.

Загальноєвропейські тенденції не дають підстав очікувати збільшення народжуваності впродовж 10–15 років. Втрати ненародженими внаслідок епідемії ВІЛ/СНІДу протягом 2003–2010 рр. можуть становити 100–200 тис. Ці втрати матимуть істотний вплив на формування молодих поколінь. Лише після 2015 р. можна розраховувати на підвищення показника до 1,35–1,45. Однак і такий варіант не забезпечуватиме просте заміщення поколінь.

В Україні поступово поліпшується показник очікуваної тривалості життя (з 66,9 р. у 1996 р. до 67,8 у 2001 р.), який є вищим, ніж у країнах із середнім рівнем розвитку людського потенціалу (66,9; у Росії в 1998 р. — 66,7), проте поступається країнам із високим рівнем (77,0).

Рівень народжуваності в Україні у 2001 р. становив 7,7 на 1000 населення, рівень смертності — 15,2 на 1000.

Показник загальної смертності вищий, ніж у країнах із середнім рівнем розвитку (у 1998 р. у Словаччині — 9,9, Польщі — 9,7, Росії — 13,6, Білорусі — 13,5).

Структура смертності за причинами стабільна: хвороби системи кровообігу (61,3%), злоякісні новоутворення (13,5%), нещасні випадки, отруєння та травми (9,8%), хвороби органів дихання (6,9%). У 2001 р. закріплено тенденцію до зменшення смертності немовлят (11,3 на 1000 народжених живими) — найнижчий показник за 25 років, проте вищий, ніж у Польщі (9,5), Словаччині (8,8) та Білорусі (11,3). Зменшується материнська смертність (у 2000 р. — 24,7, у 2001 р. — 24,1 на 100 тис. народжених живими). У Польщі в 1998 р. — 4,8, у Словаччині — 8,7.

Зберігається позитивна динаміка зменшення смертності дітей 0–14 років (у 2000 р. — 9,76; у 2001 р. — 9,57 на 10000 дітей).

Хоча з 2000 р. відбувся злам тенденцій смертності, кількість померлих у 2002 р. вища, ніж у 1989 р. Вирішальний вплив має смертність чоловіків (52,3% змін), у т.ч. городян — 33,8%, селян — 18,5%. Вплив смертності жінок — 28,4%. Структурні зрушення, головним чином старіння, обумовили 19,3% змін [8, c. 78-82].

Висновки

Чисельність населення Волинської області на 1 січня 2005 року становить 1044,8 тис. осіб (2,2% населення України). Серед волинян 96,9% — українці, 2,4% — росіяни, 0,1% — поляки, 0,3% — білоруси, решта — чехи, словаки, німці, євреї та інші.

У містах проживає 526,2 тисячі (50,4%), у селах — 518,6 тисячі осіб (49,6%). Щільність населення — 52 особи/км². Центр області — м. Луцьк (202,9 тис. чоловік).

Сьогодні середня тривалість життя в Україні становить 70–71 рік (66 — у чоловіків, 73–75 — у жінок) і поступово зменшується. За цим показником Україна посідає 52 місце серед країн світу.

Природний рух населення району відрізняється від східних регіонів. У 2002 р. коефіцієнт народжуваності становив 11,3‰, природний приріст — -2,3‰. Це один із найнижчих темпів природного скорочення в Україні. Коефіцієнт дитячої смертності — 11,5. Район належить до західного регіону з підвищеною народжуваністю, особливо на Поліссі. Лише останніми роками в сільській місцевості смертність практично зрівнялася з народжуваністю.

Щільність населення в районі нижча від середньоукраїнського показника — 54,5 осіб/км²; вища в Рівненській області — 59 осіб/км².

Рівень урбанізації змінювався впродовж XX ст.: у 1939 р. — 14,8%, у 1959 р. — 21,2%. Поштовхом стало промислове будівництво в найбільших містах (Рівне, Луцьк, Ковель, Здолбунів). Найбільші міста: Рівне (249,2 тис.), Луцьк (209,1 тис.), Ковель (66 тис.), Нововолинськ (54 тис.), а також Дубно, Кузнецовськ, Сарни, Здолбунів. У 1999 р. частка міського населення — 49,7%, у 2002 р. — 48,6%.

Частка працездатного населення — 69,3%, що менше від загальнодержавного показника. Це ознака слабкого промислового розвитку. Більшість трудових ресурсів зайнята в харчовій, деревообробній, легкій промисловості та машинобудуванні.

На 1.01.2003 р. зареєстровано 68,7 тис. безробітних (9,6% працездатного населення). Рівень офіційного безробіття вищий у міській місцевості: у Волинській області — 19,5% (найвищий в Україні), у Рівненській — 10,9%. Це свідчить про кризовий стан економіки.

Переважною формою зайнятості залишається державний сектор, проте частка недержавних форм власності зростає. У перспективі передбачається відплив робочої сили (до 400 тис. чоловік) у приватні, малі, спільні підприємства.

В Україні зростають проблеми з раціональним використанням трудових ресурсів, особливо в малих і середніх містах Правобережжя.

Кількість безробітних на кінець 1995 р. становила понад 100 тис. чоловік. Проте поширене приховане безробіття, особливо в містах з обмеженим вибором місць роботи. Найбільше безробітних серед службовців (інженери та техніки).

У народному господарстві жінки переважають над чоловіками, часто зайняті на важких і шкідливих роботах, працюють у нічну зміну. Це один із чинників демографічної кризи.

Розв'язання проблеми можливе через підвищення продуктивності праці на основі науково-технічного прогресу. Важливу роль відіграє економія витрат живої праці, матеріалів, сировини, енергії, раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків. Економія живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що зменшить витрати ручної праці.

Для створення умов реалізації права громадян на працю та соціального захисту тимчасово безробітних на всій території України створено центри зайнятості населення.

Список використаної літератури

1. Арапова В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Вінницький фінансово-економічний ун-т. — Вінниця : ПП «Вид-во «Тезис», 2005. — 160с.

2. Дорогунцов С., Заяць Т. А., Бандур С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2000. — 363с.

3. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник / Микола Жук, Володимир Круль; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича. — К.: Кондор, 2004. — 293 с.

4. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник / Богдан Федорович Заблоцький. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.

5. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник / Дмитро Клиновий, Тарас Пепа; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.

6. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Г. Ф. Курочкін; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.

7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник / За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. — К.: Знання, 2005. — 350 с.

8. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів / Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.

9. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.

10. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник / Дмитро Стеченко. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.

11. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.