Давньогрецька проза V-IV ст. до н.е. (історіографія, філософія, красномовство)

Вступ

Термін «проза» (від латинського prosa) позначає форму словесно-художньої творчості, що є протилежністю поезії, яка будується за законами віршованої мови. Отже, прозою є мовлення без чіткої ритмічної структури, що не поділяється на однотипні інтонаційні відрізки, відокремлені виразними паузами. У XIX столітті цим терміном нерідко окреслювали будь-які невіршовані тексти, включно з науковими та публіцистичними.

Художня проза бере свій початок від виступів давньогрецьких риторів. Попри те, що прозові твори з'являються значно пізніше за поетичні, саме вони стали тим переломним етапом, коли словесність почала сприйматися як мистецтво (в античному трактуванні). Це сталося приблизно в V—IV століттях до н. е. в Афінах. Термін «мистецтво» виник значно пізніше, а греки послуговувалися поняттям «техне», що буквально означало ремесло. Спочатку техне називали будь-яку практичну діяльність людини, на противагу природним процесам. Арістотель у «Метафізиці» зазначав: «З усього, що виникає, одне з'являється природним шляхом, інше — завдяки техне, а третє — випадково». У Стародавній Греції цим словом позначали працю ткача, коваля, а також скульптора чи живописця. Згодом техне почали застосовувати не до будь-якої діяльності, а лише до тієї, що вирізнялася особливою майстерністю та досконалістю.

1. Основні риси античної прози

Прозаїчні жанри виникають пізніше за поетичні. Причина не в складності запам'ятовування текстів. Проза з'явилася тоді, коли суспільство вже не задовольнялося міфологічними поясненнями світу, коли зріс інтерес до знань. Емоційне осягнення світу можливе колективно, тоді як наукове пізнання потребує індивідуальних зусиль.

Проза виникає разом із розвитком державності. Четверте століття — час ідеї єдності. Перші прозові твори перебувають на межі мистецтва та науки. Історичні й філософські праці створюються за законами художньої творчості, хоча давні греки усвідомлювали, що наука оперує фактами та закономірностями. Проте стиль цих творів ряснів метафорами, епітетами, порівняннями.

Античною літературою (від латинського antiquus — стародавній) називають літературу давніх греків і римлян, що розвивалася в Середземномор'ї — на Балканському та Апеннінському півостровах, прилеглих островах і узбережжях. Писемні пам'ятки, створені грецькими діалектами та латиною, датуються І тисячоліттям до н. е. і початком І тисячоліття н. е. Історично грецька література передувала римській.

Окремі пам'ятки античної писемності та науки знайдено й на землях сучасної України, які греки та римляни колонізували з VII століття до н. е. (Ольвія, Херсонес, Пантікапей та інші міста Північного Причорномор'я).

Середземномор'я вважають колискою європейської культури. Поруч з античною культурою в цьому регіоні існували інші культурні ареали, серед яких особливе місце посідала стародавня Іудея. За усталеною науковою думкою, яку авторитетно висловив Томас Манн, «християнство, ця квітка іудаїзму, належить до однієї з двох підвалин західної цивілізації; друга — античне Середземномор'я».

Вивчення античності дає змогу простежити зародження та розвиток європейської культури від її витоків, зрозуміти, як формувалися основні духовні цінності, і поглибити власну європейську ідентичність.

В античній літературі сформувалися основні жанри європейської словесності в їхніх архаїчних формах, а також засади науки про літературу. Естетика античності виокремила три роди: епос, лірику та драму (Арістотель), і ця класифікація зберігає базове значення й сьогодні.

Зв'язок із міфом. Для античної літератури, як і для будь-якої літератури, що походить від родового суспільства, характерні специфічні риси, які суттєво відрізняють її від сучасного мистецтва та ускладнюють сприйняття. Найдавніші форми словесності пов'язані з міфом, магією, релігійним культом і ритуалом. Пережитки цього зв'язку простежуються в античній літературі аж до її занепаду.

Публічність. Антична література існувала переважно в публічних формах; її розквіт припадає на докнижну епоху. Тому назва «література» застосовується до неї з певною історичною умовністю. Саме ця обставина зумовила традицію включати в літературну сферу також театральні здобутки. Лише наприкінці античності з'являється «книжковий» жанр — роман, призначений для індивідуального читання. Тоді ж виникають перші традиції оформлення книги (спочатку у вигляді сувою, згодом — зшитка), зокрема з ілюстраціями.

Зв'язок із музикою. Антична література тісно пов'язана з музикою, що в першоджерелах пояснюється зв'язком із магією та культом. Гомерові поеми та інші епічні твори виконувалися мелодійним речитативом під супровід музичних інструментів і ритмічних рухів; трагедії та комедії в афінському театрі оформлювали як пишні «оперні» вистави; ліричні вірші автори співали, виступаючи одночасно композиторами й виконавцями. На жаль, від античної музики збереглося лише кілька фрагментів.

Світоглядний синтез. Антична література зберігала тісний зв'язок зі світоглядними особливостями родового, полісного та державного життя. Грецька й частково римська літератури демонструють нерозривний зв'язок із релігією, філософією, політикою, мораллю, ораторським мистецтвом і судочинством. У класичну добу вони були далекі від розважальності, і лише наприкінці античності стали частиною дозвілля. Сучасна християнська служба зберегла певні пережитки давньогрецької театральної вистави: серйозний характер, присутність усієї громади та символічну участь у дійстві, високу тематику, музичний супровід, видовищні ефекти та високоморальну мету духовного «очищення» (Арістотель).

2. Етапи античної літератури. Духовні цінності античної літератури

Антична література пройшла такі етапи:

Архаїка. Дописемний період завершується появою «Іліади» та «Одіссеї» Гомера (VIII—VII ст. до н. е.). Літературний розвиток зосереджений на Іонійському узбережжі Малої Азії.

Класика. Рання класика — це розквіт ліричної поезії, центром якої стають острови Іонійської Греції (VII—VI ст. до н. е.). Висока класика представлена трагедією (Есхіл, Софокл, Евріпід), комедією (Арістофан) і нелітературною прозою (історіографія, філософія, красномовство). Центром стають Афіни, що пов'язано з піднесенням міста після перемог у греко-перських війнах. Класичні твори створені аттичним діалектом (V ст. до н. е.). Пізня класика — це філософія та історіографія, театр втрачає значення після поразки Афін у Пелопоннеській війні зі Спартою (IV ст. до н. е.).

Еллінізм. Початок періоду пов'язують із діяльністю Александра Македонського. У грецькій літературі відбувається оновлення жанрів, тематики та стилістики, зокрема виникає прозовий роман. Афіни втрачають культурну гегемонію, з'являються нові центри елліністичної культури, зокрема в Північній Африці (III ст. до н. е. — початок н. е.).

Час Риму. На літературну арену виходить молодий Рим. У його літературі вирізняють етап республіки, що завершується громадянськими війнами (III—І ст. до н. е.), «золотий вік» — літературу доби імператора Августа (Вергілій, Горацій, Овідій), а також літературу пізньої античності (І—III ст.).

Перехід до середньовіччя. У ці століття відбувається поступовий перехід до середньовіччя. Євангелія, створені в І ст., знаменують світоглядний злам. Латинська мова залишається мовою церкви. На варварських землях Західної Римської імперії латина впливає на формування романських мов (італійської, французької, іспанської, румунської) і менше — германських (англійської, німецької), які успадковують латиницю. Поширюється вплив католицької церкви.

Античність і слов'янство. Слов'янські землі опинилися під культурним впливом Візантії, перейнявши православне християнство та грецький алфавіт. Антагонізм між Візантією та варварськими державами латинського походження перейшов у середні віки, зумовивши неповторність культурно-історичного розвитку західного та східного ареалів.

Античний гуманізм. Антична література сформувала цінності, що стали базовими для європейської культури. Поширені в античності, вони на півтора тисячоліття зазнали гонінь у Європі, але зрештою перемогли. Насамперед це ідеал активної, діяльної, закоханої в життя людини, яка прагне знань і творчості, готова самостійно приймати рішення та відповідати за вчинки. Античність відкрила вищий сенс життя в земному щасті.

Піднесення земної краси. Греки розробили поняття про облагороджувальну роль краси, розуміючи її як віддзеркалення вічного, живого та досконалого Космосу. Красу вони сприймали тілесно, знаходили в природі, людському тілі, пластичних рухах, фізичних вправах, творили її в слові, музиці, скульптурі, архітектурі. Вони відкрили красу моральної людини як гармонію фізичної та духовної досконалості.

Філософія, держава, право. Греки розробили основні поняття європейської філософії, започаткували ідеалізм, розуміли філософію як шлях до персонального вдосконалення. Римляни створили ідеал держави, наближений до сучасного, та основи права, що діють донині. Греки й римляни апробували принципи демократії та республіки, сформували ідеал вільного громадянина.

Після занепаду античності цінність земного життя, людини та тілесної краси була дискредитована на багато століть. У добу Відродження вони, у синтезі з християнською духовністю, стали основою нової європейської культури. Відтоді антична тема ніколи не залишала європейське мистецтво, набуваючи нового розуміння. Забуття античності можливе лише за умови кризи ідеї людини та її земного буття, що суперечить інтересам людини — можливо, єдиного представника мислячого життя у Всесвіті.

3. Дослідження грецької прози. Творчі доробки відомих грецьких мислителів

Афінська трагедія наступних десятиліть успадкувала основні риси дифірамбічної кантати: хоровий спів (почерговий або одночасний спів двох напівхорів по сім осіб), арії оповідного характеру (монологи) солістів, дуети (діалоги) між корифеєм та актором, перегук між хором і солістами. До кінця епохи зберігався статичний характер дії.

Театральні вистави не заміняли інших форм публічного спілкування, але саме в театрі вироблялися духовні цінності, що відрізняли грецьку культуру від інших середземноморських народів. У театрі завершився процес десакралізації культу та естетизації міфу, розпочатий у Гомеровому епосі. Театр сформував мистецтво як цілісну систему світосприйняття, у якій людина набуває самодостатньої цінності.

Арістотель приписує Есхілу введення другого актора, що уможливило діалог і створило драму. Есхіл написав 90 трагедій, з яких збереглося 7 («Благальниці», «Перси», «Семеро проти Фів», «Прометей прикутий», трилогія «Орестея»). Есхіл був активним громадянином Афін, брав участь у битвах при Марафоні, Саламіні (зображеній у «Персах») і Платеях, не цурався політичного життя, відзначався релігійністю. Надгробний напис на Сицилії, складений нібито самим Есхілом, не згадує про трагедії, але підкреслює громадянські заслуги, що свідчить про розуміння мистецької діяльності в ті часи.

Хоча Есхіла вважають засновником літературної трагедії, його твори мають високий рівень поетичної техніки та розвинену художню мову. Сам Есхіл казав, що його твори — лише крихти з бенкету Гомера. Проте драматична специфіка в сучасному розумінні ще не сформувалася. Його трагедії «епічні» за формою (розповіді переважають над зображенням) і за концепцією людини. Проблематика має релігійно-міфічний характер. Арістотель у «Поетиці» писав, що Есхіл зображає людей такими, якими вони «мають бути», тобто з погляду релігійно-громадянського ідеалу. Есхіл розкриває переваги полісних порядків над архаїчним звичаєм, афінської демократії над східною тиранією («Перси»), культури над дикістю. У цьому він близький до позиції Солона.

«Орестея». У цій трилогії проходить ідея договору між богами та народом, що притаманно словесності стародавнього світу. Коли вождь ахейців Агамемнон повернувся після Троянської війни в Аргос, його підступно вбила дружина з коханцем Егістом. Син Орест, ставши дорослим, виконав обов'язок помсти й убив матір, за підтримки сестри Електри. Богині помсти Ерінії почали переслідувати Ореста. Він урятувався в афінському храмі. Боги Афіна та Аполлон організували суд, розглянули справу й виправдали Ореста.

Родова вина і роль богів. Із розповідей персонажів (зокрема віщунки Кассандри) дізнаємося про передісторію: Клітемнестра мстила за смерть дочки Іфігенії, яку Агамемнон убив на жертовнику, щоб вимолити попутний вітер до Трої. Егіст також мав підстави: батько Агамемнона Атрей колись почастував Егістового батька Фієста м'ясом його дітей. Усі персонажі пов'язані прокляттям родової помсти.

Стародавнє звичаєве право в нових умовах уже не сприяло суспільству. Втручання богів мало врятувати людство від самознищення та встановити справедливий порядок, заснований на законах. Люди не можуть дати собі закони — їх дають боги, вимагаючи цілковитої покори. Закони афінського поліса, за Есхілом, освячені богами. Вищий судовий орган Афін Ареопаг заснований богами. Богині родової помсти Ерінії отримують нове ім'я — Евменіди (Благостиві), що символізує перемогу державних законів над родовими.

«Прометей прикутий». Тут також розкриваються переваги культури над дикістю. Титан Прометей дарує людям небесний вогонь, допомагаючи подолати дикість і побудувати культуру. Він мужньо терпить покарання Зевса: прикутий до скелі на Кавказі, його терзає орел. Йому співчувають німфи-океаніди (хор), яким титан розповідає про допомогу людям. Він не розкаюється, бо велика його любов до людей. Він нарікає на невдячність Зевса, якому допоміг посісти трон. Дівчині Іо в образі телиці він провіщає, що влада Зевса не вічна: від шлюбу бога із земною жінкою народиться герой, який скине Зевса. Зевс посилає Гермеса вивідати таємницю, але Прометей мовчить. Тоді Зевс у гніві обрушує скелю з титаном у підземне царство.

Почуття та поведінка Прометея відповідали образу ідеального громадянина: він жертвує собою заради суспільного блага та мужньо терпить муки. На відміну від Афіни та Аполлона («Орестея»), він не вимагає слухняності. У ньому живе дух непокори, що нагадував афінянам часи повалення тирана Пісістрата.

Ідея світової гармонії. Вчинок Прометея має й негативний смисл: титан порушує віковічну ієрархію «верху» та «низу», що лежить в основі світової гармонії. Вогонь і світло — атрибути «верхнього» світу, символи божественної сутності. Перенісши небесний вогонь на землю, Прометей зрівняв богів і людей, порушивши гармонію. Це мотив порушення заборони, поширений у міфології. Його знаходимо в старозавітній розповіді про первородний гріх: Адам і Єва зривають заборонений плід і терплять покарання. Істина (знання про добро і зло) та вогонь (світло) — тотожні смислові елементи, на які поширюється заборона.

Індивідуалістична ідея. Кожен народ розкриває цей мотив по-своєму. У Есхіла підкреслюється гуманістичний смисл: Прометей порушує заборону не заради власної користі, а заради людей. Він діє за переконанням, на власний розсуд, повністю бере відповідальність за вчинок і пишається скоєним. Тут зароджуються ціннісні орієнтації європейської культури: цінність власного рішення, осмисленого вчинку, готовність до відповідальності. Це наріжні камені європейського індивідуалізму. Проте індивідуалістичні прагнення Прометея здебільшого не знаходили підтримки в афінян. У поемі Гесіода «Теогонія» (VII ст. до н. е.) Прометей виведений як негативний персонаж, хитрун і брехун.

У «Прометеї прикутому» Есхіл відкриває суто драматичну проблематику — питання про вільну волю людини та її межі. Вчинок Прометея — не примха (як у Ахіллеса), не покірність волі богів (як у Ореста), не сліпе дотримання звичаю (як у персонажів «Орестеї»). Це вчинок усвідомлений, а отже, по-справжньому вільний. Страждання розкриваються символічно — як міра переконання.

Прометей — перша особистість у європейській культурі. Після Есхіла саме драмі судилося виражати найсуттєвіші устремління європейської культури аж до кінця XVIII ст. Образ Прометея наприкінці XVIII — на початку XIX ст. привернув увагу «штюрмерів» (Й. В. Гете) і романтиків (Дж. Г. Байрон, П. Б. Шеллі).

Якщо Есхіл оспівував афінську демократію та непохитність законів, джерелом яких є божественна воля, то Софокл належав іншій епосі, коли виникала нова точка зору на істину, богів, людину та державу. В афінській культурі відбувалися серйозні зрушення, що відривали її від патріархальної архаїки та торували шлях до індивідуалістичної культури, яка несла не лише самоусвідомлення особистості, а й непевність і трагізм.

Ідея фатуму. Активному переосмисленню була піддана ідея долі. Згадаймо поширений сюжет грецького вазового розпису: людина запитує Піфію. Не про сенс життя (це питання виникає лише в християнську добу), а про власну долю. Долі підвладні не лише люди, а й боги. Різниця в тому, що боги мають щасливу долю та знають про неї. У гомерівську добу рокованість сприймали спокійно, як невідворотну необхідність. Ахілл знає, що має загинути на Троянській війні, але це не заважає йому прагнути слави та насолоджуватися життям.

Греки уявляли фатум як вищі надособистісні сили, що обмежують вільний вияв людської волі. Ці сили могли уособлюватися в образі моря, що оточувало греків. Вода обмежувала свободу пересування, але не сковувала життєвої активності. На щиті Ахіллеса, який можна сприймати як модель грецького мислення, по ободу тече Океан, оточуючи земне життя, небо, зірки, сонце, місяць і самих богів. Вода — природна межа людського буття, його фатум. Слова Геракліта (544—475 pp. до н. е.) про неможливість двічі вступити в ту саму воду підказані ідеєю фатуму. Філософ Фалес (639—546 pp. до н. е.) вважав, що все життя походить з води, тобто з необхідності, фатуму (логосу).

Як світовий порядок фатум існує одвіку, його не можна змінити чи скасувати. Із фатумом пов'язували божественні настанови та закони. У Дельфах пророцтва були освячені богом Аполлоном. Істина, провіщена богами, не підлягала сумніву та сприймалася як фатум. Ідея фатуму допомогла грекам пристосуватися до суворих умов, поширити колонізацію, згуртуватися та побудувати спільну культуру.

Висновки

Антична література — найдавніша європейська література, тому вона впливає на всю подальшу словесність. Вона є першим щаблем у культурному розвитку світу, що помітно навіть у побуті: багато предметів називаються античними словами (наприклад, водонагрівач — «Титан»). Більшість архітектури несе в собі елементи античності.

Після Греко-перської війни розпочався розвиток Афін, які стали прикладом для всієї Греції. Розвивається театр і драматургія; вважається, що театр розвивається в трагічні епохи. Спочатку з'являється трагедія, потім комедія. Розвиваються лірика, ораторське мистецтво та риторика. У четвертому столітті починає розвиватися проза: спочатку історична, потім філософська.

Грецька проза зароджується як історичне оповідання. З нього виходять філософські оповідання, географія та риторика. Перші творці прози — логографи, які описували світ, із яким зіткнулися греки-мореплавці. Римляни завойовували території, а греки колонізували. Вони використовували новели міського фольклору. Перші документи — щорічні списки посадових осіб міст. Логографи розділили сфери впливу: одні описували подорожі суходолом (періоди), інші — морем (періпли). Вони включали фольклор і легенди.

Гекатей — «Об'їзд землі» — описує те, що вважає правильним сам, включає міфи, але не довіряє їм. Термін «історія» походить від грецького дієслова «відати» — знати на основі баченого. Історична наука виникає як вивчення людини та суспільства в розвитку. Історія виникла саме в греків, бо історичне знання може з'явитися лише у вільного народу. Східні держави засновані на тиранії, де життя суспільства залежить від правлячої родини. Греки ж були відносно вільними. Вони відзначали поворотні події своєї історії (троянська війна), мали інший підхід до літочислення. Архіви та протоколи були матеріалами для історії.

Список використаної літератури

1. Васильєв Є. Зарубіжна література: Підручник / Євген Васильєв, Віталій Назарець, Юрій Пелех. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2004. — 350 с.
2. Зарубіжна література: Матеріали до уроків / Укл. Р.Б. Шутько. — Харків: Торсінг, 2000. — 205 с.
3. Мойсеїв І. Зарубіжна література в людинотворчому вимірі: Книга для вчителя / Ігор Мойсеїв. — К.: Генеза, 2003. — 253 с.
4. Павличко С. Зарубіжна література: Дослідження та критичні статті / Соломія Павличко; авт. передм. Дмитро Наливайко. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. — 559 с.
5. Прокаєв Ф. Зарубіжна література в школі: Навч. посібник для студ.-філол. педінститутів / Ф.І. Прокаєв, І.В. Долганов, Б.В. Кучинський. — К.: Вища шк., 1987. — 301 с.
6. Шалагінов Б. Зарубіжна література від античності до початку ХІХ сторіччя: Історико-естетичний нарис: Навч. посібник для студ. вузів / Борис Шалагінов; Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія». — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. — 355 с.