Дарвінізм і його вплив на розвиток антропологічної роботи

Вступ

1. Специфіка дарвінізму

2. Вплив дарвінізму на становлення антропологічної науки

Висновки

Перелік джерел

Вступ

Дарвінізм — це матеріалістичне вчення про еволюцію органічного світу, що спирається на ідеї Ч. Дарвіна. Ця теорія не лише підтвердила реальність еволюційного процесу, а й переконливо розкрила його механізми. Появі дарвінізму передували праці науковців, які відстоювали ідею мінливості видів (трансформізм), проте не змогли пояснити її причини та рушійні сили. Серед трансформістів лише Ж. Б. Ламарк створив цілісну систему поглядів, хоча його пояснення еволюції загалом мали ідеалістичний характер. Дарвін розпочав роботу над власною теорією у 1837 році, а перший нарис з'явився у 1842 році; після цього вчений продовжував накопичувати та опрацьовувати нові дані. Він використовував досягнення палеонтології, порівняльної анатомії, ембріології, систематики, біогеографії та геології, а також широко залучав практичний досвід сільського господарства, зокрема селекції. Значний вплив на формування його світогляду мало вчення Ч. Лайєля про геологічну еволюцію Землі, особливо принцип актуалізму, сформульований Д. Геттоном і Ч. Лайєлем, згідно з яким у минулому на планеті діяли ті самі чинники, що й сьогодні. Основні ідеї теорії Дарвін виклав у 1859 році у праці «Походження видів шляхом природного добору, або збереження обраних порід у боротьбі за життя», а згодом розвинув їх у роботах «Зміна тварин і рослин під впливом одомашнення» (1868) та «Походження людини і статевий добір» (1871). Термін «дарвінізм» запропонував А. Уоллес, який незалежно від Дарвіна дійшов подібних висновків.

Рушійними силами еволюції Дарвін уважав спадкову мінливість і природний добір. На відміну від ранніх трансформістів, які зосереджувалися на окремих особинах (цей підхід був властивий і Ламарку), він уперше поставив у центр уваги види та внутрішньовидові угруповання. Дарвін зібрав численні свідчення мінливості організмів як у природі, так і в умовах одомашнення. Він виокремив дві основні форми мінливості — невизначену та визначену, причому вирішальну роль в еволюції відводив саме невизначеній. Згодом з'ясувалося, що визначена мінливість (модифікації) не успадковується. В умовах одомашнення людина на основі спадкової мінливості через штучний добір створила численні породи тварин і сорти рослин. За аналогією Дарвін дійшов висновку, що в природі діє спрямовуючий еволюцію чинник — природний добір.

Дарвінізм є яскравим підтвердженням марксистського положення про роль практики в процесі пізнання. Від часів Давньої Греції та в середньовіччі висловлювалися лише поодинокі думки про еволюцію живих істот. Систематичне наукове опрацювання питань еволюції розпочалося лише в другій половині XVIII століття. У XVIII та першій половині XIX століття еволюційні ідеї розвивали Ж. Бюффон, М. В. Ломоносов, К. Ф. Вольф, О. М. Радіщев, О. А. Каверзнєв, Ж. Ламарк, Ж. Сент-Ілер, М. О. Максимович, Я. К. Кайданов, Г. Ю. Щуровський, К. Ф. Рульє та інші, однак жоден із них не створив цілісної еволюційної теорії.

1. Специфіка дарвінізму

Дарвінізм — це вчення про закономірності історичного розвитку органічного світу, причини різноманіття організмів та особливості їхнього пристосування до умов довкілля.

Свою назву дарвінізм отримав від імені засновника — англійського натураліста Чарльза Дарвіна. Це вчення переконливо засвідчує реальність органічної еволюції, дає обґрунтоване пояснення цього процесу та утверджує в біології одне з ключових положень матеріалістичної філософії про матеріальну єдність природи та природне походження рослин, тварин і людини.

Дарвінізм — це загальнобіологічне вчення, яке завдало відчутного удару ідеалістичним і метафізичним поглядам на живу природу. Воно розкриває об'єктивний характер закономірностей розвитку матерії та причинних зв'язків у природі.

Головною працею Ч. Дарвіна, у якій викладено теорію розвитку органічного світу, є «Походження видів» (1859).

Поява дарвінізму була підготовлена всім попереднім розвитком науки та практичними здобутками сільського господарства того часу, особливо досвідом виведення нових порід свійських тварин і сортів культурних рослин, насамперед на батьківщині Дарвіна — в Англії. Звернення Дарвіна до сільськогосподарської практики надало його висновкам переконливості та забезпечило перевагу над усіма попередніми вченнями про живу природу.

Дарвін довів, що організмам будь-якого виду в природі властива постійна боротьба за існування, яка охоплює їхні взаємодії з абіотичними та біотичними чинниками середовища, а також внутрішньовидову конкуренцію. Ця боротьба зазвичай призводить до загибелі значної частини особин у кожному поколінні та до вибіркової участі інших у розмноженні. Неминучим наслідком спадкової мінливості та боротьби за існування стає природний добір — переважне виживання і розмноження найбільш пристосованих особин виду. Результатами природного добору є видоутворення, закріплення адаптацій, дивергенція та прогресивна еволюція. Пристосованість організмів до середовища завжди має відносний характер.

Окремим випадком природного добору є статевий добір, який забезпечує розвиток ознак, пов'язаних із розмноженням. Дарвінізм уперше запропонував наукове, логічно послідовне та матеріалістичне розв'язання ключових проблем еволюційного вчення та підірвав позиції метафізичних та ідеалістичних концепцій у біології — креаціонізму, віталізму тощо. Після публікації теорії Дарвіна еволюційні ідеї набули широкого поширення. Однак класичний дарвінізм залишив невирішеними низку важливих питань (сутність спадковості, механізми виникнення спадкової та неспадкової мінливості та їхня еволюційна роль, сутність і структура біологічного виду). На початку XX століття з'явилася думка, що еволюцію можна пояснити мутаціями без участі природного добору. Це дало поштовх розвитку генетики; менделізм і мутаційна теорія спочатку сприймалися як учення, що повністю замінюють дарвінізм. Синтез дарвінізму та генетики відбувся у 20–30-х роках XX століття. Так виникла синтетична теорія еволюції, яка зосереджується переважно на процесах мікроеволюції та видоутворення. Сучасний етап розвитку дарвінізму пов'язаний із використанням даних молекулярної біології для глибшого розуміння механізмів спадкової мінливості, а також із практичним застосуванням його положень до проблем антропогенних змін біосфери та управління природними ресурсами [2, c. 54-56].

У різні періоди дарвінізм критикували окремі науковці з позицій автогенезу та інших концепцій автогенетичного спрямування. Неприйняття дарвінізму часто ґрунтується на нерозумінні діалектичного взаємозв'язку випадкових і закономірних явищ в еволюції, імовірнісного характеру дії природного добору, пристосувальної сутності еволюції та цілісності організму. Ключові положення дарвінізму витримали перевірку часом і зберегли актуальність у сучасному еволюційному вченні. Синтетична теорія еволюції, яка розвиває дарвінізм на сучасному етапі, на думку деяких дослідників, усе ще недостатньо уваги приділяє еволюційним перебудовам онтогенезу та ролі кореляційних систем у цілісному організмі, а спрямованість еволюційного процесу простежується лише на рівні мікроеволюції. Сучасний дарвінізм продовжує розвиватися, вбираючи новітні досягнення всіх галузей еволюційної біології.

Дарвін не зміг повністю осягнути діалектику перервного та безперервного в розвитку, однак стихійно наблизився до діалектико-матеріалістичного розуміння еволюції природи. У його працях можна знайти прямі висловлювання про перерви поступовості та наявність стрибків у науковому розумінні, які він називав щаблями.

Види як колективні біологічні утворення Дарвін уважав цілком реальними. Щодо терміна «вид» у таксономії, то вчений вважав його значною мірою умовним, створеним для зручності класифікації, і не вбачав принципової різниці між видом і різновидністю.

Важливим складником дарвінізму є вчення про походження людини. Дарвінізм навів переконливі докази походження людини від людиноподібних мавп. Проте сам Дарвін, спираючись лише на біологічні дані, не зміг повністю розв'язати це питання. Це завдання завершив Ф. Енгельс, який показав, що вирішальну роль в олюдненні мавп — безпосередніх предків людини — відіграла праця [1, c. 105-107].

2. Вплив дарвінізму на становлення антропологічної науки

У 1859 році видатний англійський учений Ч. Дарвін (1809–1882) опублікував книгу «Походження видів шляхом природного добору», у якій обґрунтував теорію еволюції природи. Дарвінізм завдав нищівного удару уявленням про незмінність біологічних видів і створив підґрунтя для наукового розв'язання проблем антропогенезу. Невдовзі англійський натураліст Т. Гекслі (1825–1895), палкий прихильник і популяризатор еволюційного вчення, на основі анатомічних та ембріологічних досліджень довів, що за багатьма ознаками антропоморфні (людиноподібні) мавпи значно ближчі до людей, ніж до нижчих мавп. У творі «Про місце людини в низці органічних істот» (1863) він висловив припущення про можливе походження людини від мавпи.

Інший послідовник дарвінізму — німецький зоолог та анатом Е. Геккель (1834–1919) — у книзі «Натуральна історія світобудови» (1868) запропонував родовідне дерево ссавців, яке складалося з 30 послідовних щаблів і виводило генеалогічну лінію від напівмавп до мавп і далі до людини. За схемою Геккеля, безпосередніми попередниками людей були антропоморфні мавпи, близькі до сучасних гібонів. Спираючись на дані порівняльної морфології, учений припустив існування проміжної ланки між людьми сучасного фізичного типу та їхніми предками — пітекантропа, або мавполюдини. Ця гіпотетична істота, за Геккелем, уже пересувалася на нижніх кінцівках, але ще не володіла членороздільною мовою. Теоретичні розробки Геккеля блискуче підтвердилися після відкриття в Африці кісткових решток безпосередніх попередників людей — високорозвинутих мавп кінця третинного геологічного періоду, які вже перейшли до прямоходіння (австралопітеків).

Сам Дарвін виношував ідею природного походження людини майже три десятиліття, ретельно накопичуючи та аналізуючи фактичний матеріал. Лише на початку 1870-х років він опублікував дві великі праці — «Походження людини і статевий добір» (1871) та «Виявлення емоцій у людини і тварин» (1872), у яких виклав свою теорію антропогенезу. Використовуючи величезний матеріал із різних галузей природознавства, учений навів численні докази природного походження людини: наявність спільних рис у будові тіла людини та тварин, насамперед антропоморфних мавп; схожість зародкового розвитку та окремих ознак зародків людини і тварин; наявність рудиментарних органів у людини тощо. Він обґрунтував провідну роль природного та статевого добору в процесі антропогенезу, причому особливого значення, на його думку, набував природний добір [4, c. 124-126].

Дарвін висловив припущення, що предки людей мешкали на Африканському континенті, і спробував реконструювати їхній зовнішній вигляд. «Давні родоначальники людини, — писав він, — були, безсумнівно, колись укриті волоссям, і обидві статі мали бороди; їхні вуха були загострені й рухливі, а тіло закінчувалося хвостом... Нога, судячи з форми великого пальця в зародка, була в той час хапальним знаряддям; наші предки були, безсумнівно, деревними тваринами й населяли якусь теплу лісисту країну. Самці мали великі ікла, які слугували їм грізною зброєю».

Після появи Дарвінового «Походження видів...» значно зросла увага до кісткових решток викопних людей, які час від часу виявляли в різних регіонах Європи. Особливо широкий резонанс викликали знахідки в гроті Фельдгофер у долині Неандерталь поблизу німецького міста Дюссельдорф. Посилаючись на будову виявленої там черепної кришки (товсті стінки, похилий лоб, розвинутий надбрівний валик та ін.), а також стегнової, тазових та інших кісток, німецький природознавець К. Фульротт висловив думку, що вони належали предкові сучасної людини. Цю позицію різко заперечував відомий анатом і патолог Р. Вірхов, який заявив, що так званий неандерталець — це патологічний суб'єкт сучасного фізичного типу з ознаками дитячого рахіту та старечої деформації. А ще один німецький дослідник стверджував, що в гроті був похований російський козак монголоїдної зовнішності, який брав участь у закордонному поході російської армії під час війни з Наполеоном... Суперечки навколо неандертальської знахідки пояснюються тим, що ще в середині минулого століття більшість європейських учених не вірили в існування «допотопної» людини. Лише нові відкриття кісткових решток палеоантропів на території Франції (Ля-Шапелль-о-Сен), Німеччини (Ерінгсдорф, Штайнгайм), Італії (Монте-Черчіо), Хорватії (Крапіна) тощо (кінець XIX — початок XX ст.) змусили скептиків переглянути свої погляди.

Ще палкіші та непримиренніші дискусії викликали відкриття, зроблені послідовником еволюційного вчення голландським лікарем та анатомом Е. Дюбуа на острові Ява. Під час розкопок на березі річки Соло поблизу міста Трініль, які проводилися впродовж 1891–1893 років, він виявив масивну черепну кришку та стегнову кістку викопної істоти, яку назвав пітекантропом, тобто мавполюдиною. Усі спроби дискредитувати цю знахідку, до яких удавалися Вірхов та інші консервативно налаштовані вчені, зазнали краху. Однак сам Дюбуа, не витримавши нападок, впав у відчай і заховав свої знахідки до сейфа, не допускаючи до них навіть колег. А коли весь світ визнав слушність його поглядів, він оголосив їх помилковими [3, c. 32-34].

Висновки

Дарвін працював над створенням еволюційного вчення протягом 20 років, і в 1859 році воно нарешті було опубліковане під назвою «Походження видів шляхом природного добору, або збереження обраних порід у боротьбі за життя». Подальші праці Дарвіна свідчать про те, що вченого тривалий час хвилювало питання походження видів. На величезному фактичному матеріалі в книзі «Мінливість тварин і рослин під впливом одомашнення» Дарвін указав на закономірності еволюції порід домашніх тварин і сортів культурних рослин.

Учений також намагався пояснити походження людини від тварин. Про це він пише в одній зі своїх робіт під назвою «Походження людини і статевий добір», де застосовує власну еволюційну теорію. Дарвіну належать фундаментальні праці з ботаніки, зоології та геології, у яких детально опрацьовані окремі питання еволюційної теорії.

Дарвіну вдалося виявити рушійні сили еволюції. Він зміг пояснити виникнення та відносний характер пристосованості не метафізично, а матеріалістично — дією лише природних законів, не вдаючись до надприродних сил.

Дарвін довів, що рушійними силами еволюції порід і сортів є спадкова мінливість і добір, який здійснює людина. Людина протягом тривалого часу відбирала для покращення певних якостей особин із потрібними їй змінами, закріпленими, звісно ж, генетично. Щоб вивести новий вид, вона усувала від розмноження інші особини. У результаті такої селекції були отримані або виведені нові сорти та породи, властивості яких були необхідні й цікаві людині.

У природі діють ті самі закони, але жорсткіші. Усі живі організми розмножуються, відтворюючи собі подібних. Однак лише частина потомства доживає до статевозрілого віку. Більшість особин гине, не залишивши потомства. Між усіма особинами як одного, так і різних видів триває боротьба за існування. Дарвін розумів цю боротьбу як складні та різноманітні взаємини організмів між собою та з умовами навколишнього середовища. Те саме стосувалося й потомства цих особин. Наслідком боротьби за існування є природний добір. Що це таке? За Дарвіном, це «збереження сприятливих індивідуальних розходжень і змін і знищення шкідливих». Боротьба за існування та природний добір, відповідно до теорії Дарвіна, стали основними рушійними силами (факторами) еволюції всього живого.

Ці фактори та індивідуальні спадкові відхилення в довгому ряді поколінь призводять до зміни видів, роблячи їх дедалі пристосованішими до умов проживання. Адже зрозуміло, що пристосованість завжди буде відносною через постійно змінюваний світ.

Ще одним результатом природного добору стало різноманіття видів, які заселили Землю.

Усі галузі біологічної науки змушені були перебудовуватися у зв'язку з появою вчення Дарвіна. Палеонтологія зацікавилася шляхами розвитку органічного світу. Систематика зосередилася на вивченні родових зв'язків і походження систематичних груп. Ембріологи почали встановлювати спільне в стадіях індивідуального розвитку організмів у процесі еволюції. Фізіологія людини й тварин спробувала порівняти життєдіяльність людини та тварин, щоб виявити моменти, які їх єднають.

Початок XX століття ознаменувався вивченням природного добору на основі експериментів. Швидко почала розвиватися генетика, а услід за нею й екологія. Передова інтелігенція Росії відкрито підтримала ідеї Дарвіна. Преса почала публікувати статті, присвячені геніальному відкриттю англійського вченого. У 1864 році російською мовою вперше було опубліковано «Походження видів».

Перелік джерел

1. Георгиевский А. Дарвинизм: Учеб. пособие для биол. и хим. спец. пед. ин-тов/ А. Б. Георгиевский,. - М.: Просвещение, 1995. - 271 с.

2. Ефимов Ю. Современный дарвинизм и диалектика познания жизни: монографія/ Ю. И. Ефимов, А. П. Мозелов, В. И. Стрельченко; Под ред. и с вступ. ст. И. Н. Смирнова. - Л.: Наука: Ленингр.отд-ние, 1995. - 303 с.

3. Парамонов О. Дарвінізм: Навч. посібник з біолог. спец. для студентів пед. ін-тів/ Олександр Парамонов,. - К.: Вища школа, 1992. - 272 с.

4. Северцов А. Введение в теорию эволюции: А. С. Северцов. - М.: Изд-во МГУ, 1991. - 317 с.