Чорна металургія України, проблеми та перспективи її розвитку

Вступ.

1. Сучасний стан справ в металургії.

2. Невідкладні заходи з державної політики в чорній металургії України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Чорна металургія відіграє виняткову роль в економіці України, що зумовлено її індустріально-аграрним укладом. Галузь формує понад 25% ВВП країни та забезпечує близько 43% надходжень валютної виручки. Від часу здобуття незалежності, тобто за останні десять років, Україна перетворилася на вагомого гравця світового ринку сталі, виробляючи 4% світового обсягу та контролюючи майже 9% міжнародної торгівлі металопрокатом. У 2001 році гірничо-металургійний комплекс (ГМК) країни, виплавивши 33,1 млн. т сталі, посів сьому сходинку у рейтингу найбільших світових виробників чорних металів.

Збереження виробничого потенціалу та працездатності галузі у кризові періоди, а також завоювання зовнішніх ринків, безумовно, є успіхом вітчизняного ГМК. Проте існує й зворотний бік медалі. Надмірна експортна залежність металургії, що стрімко зростала останніми роками, призвела до ситуації, коли коливання кон'юнктури на зовнішніх ринках можуть дестабілізувати становище в усій галузі. Структура українського експорту має чітко виражений сировинний характер: частка чавуну, феросплавів та напівфабрикатів значно перевищує середньосвітові показники, тоді як питома вага продукції з високим ступенем переробки є надто низькою. Найбільше занепокоєння викликає прогресуюче технічне відставання вітчизняного ГМК та вкрай повільні темпи його модернізації.

1. Сучасний стан справ в металургії

Починаючи з середини 90-х років, чорна металургія однією з перших в економіці України відновила нарощування обсягів виробництва. Головним каталізатором цього процесу стала зовнішньоекономічна діяльність українських підприємств. Саме з того часу динаміка випуску продукції ГМК набула стабільної висхідної траєкторії (рис. 1).

У 2000 році було зафіксовано рекордний за роки незалежності обсяг виплавки сирої сталі — 31,4 млн. т, що становило 3,7% світового виробництва. Наступного, 2001 року, показник було перевершено: виробництво сягнуло 33,1 млн. т, або 4% від загальносвітового обсягу, що дозволило Україні увійти до числа провідних світових виробників сталі (рис. 2).

Станом на початок 2001 року потужності з виробництва сирої сталі в Україні становили 43,8 млн. т на рік. Аналізуючи співвідношення обсягів виробництва та наявних потужностей за останні два роки, можна відзначити зростання завантаженості ГМК України. За цим показником (72,2% у 2001 р. проти 69,5% у 2000 р.) країна наблизилася до рівня провідних держав, хоча розрив і досі залишається суттєвим (рис. 3).

Серед позитивних аспектів розвитку чорної металургії України варто відзначити закріплення вітчизняних виробників на світовому ринку сталі (близько 8,9% від загального обсягу міжнародної торгівлі металопродукцією у 2001 р., рис. 4). Саме це, як зазначалося вище, забезпечило вагому частку металургії у формуванні валютних надходжень державного бюджету [5, c. 249-252].

Водночас експортна спрямованість галузі має й негативний бік, який особливо гостро проявляється у кризові періоди. У такі часи відчувається уповільнення темпів економічного зростання у провідних країнах, падіння попиту на сталеву продукцію та, відповідно, зниження цін на прокат чорних металів (рис. 5). Протягом останніх двох років ціни на тонколистовий прокат впали на 30—40% (140—150 дол.), що завдало значних збитків багатьом сталеливарним компаніям світу. Враховуючи загострення конкуренції за ринки збуту, активне застосування антидемпінгових санкцій та запровадження квот на постачання рентабельної продукції, передусім на найпривабливіші з цінової точки зору ринки (ЄС, США), перспективи не лише зростання, а й утримання позицій української продукції на світових ринках залишаються під постійною загрозою.

Попри високі темпи зростання внутрішнього споживання металопрокату (+20% у 2001 р.), його абсолютні обсяги (4,1 млн. т) залишаються досить низькими порівняно з виробництвом (29 млн. т). Згідно з прогнозами «Укрпромзовнішекспертизи», до 2010 року річне внутрішнє споживання готового прокату може зрости до 10 млн. т, що становитиме 40% від загального обсягу виробництва. Отже, експортна орієнтація ГМК України та значна залежність від зовнішньої кон'юнктури збережеться й у найближчій перспективі.

Ще одним негативним чинником для розвитку галузі є неоптимальна структура експорту металопрокату. На відміну від розвинених металургійних країн, де переважає продукція з високим ступенем переробки, в українському експорті склалася протилежна ситуація. Середньосвітовий показник торгівлі готовим прокатом становить близько 75% (рис. 6), а для розвинених країн (ЄС, Японія, Корея) сягає 90—95%. В Україні ж частка готового прокату в експорті останніми роками тримається на рівні 50—55%, решта припадає на сировину (чавун, феросплави) та напівфабрикати (сляби, практично всі види заготовки) (рис. 6). Таким чином, доступ України до найбільш прибуткових сегментів ринку готового прокату залишається обмеженим, а країна дедалі більше закріплюється у ролі постачальника сировини та продуктів низького ступеня переробки [8, c. 196-198].

Постачання сировини та напівфабрикатів своїм прямим конкурентам на світові ринки ще більше погіршує позиції України у міжнародному розподілі праці, призводить до звуження ринків збуту готової продукції та значних втрат валютної виручки для ГМК. Розглянемо це на прикладі експорту до країн Південно-Східної Азії. У 2001 році до цього регіону було поставлено понад 3 млн. т напівфабрикатів, з яких місцеві прокатні заводи виготовили 2,8—2,9 млн. т готового прокату, переважно сортового та фасонного. Водночас експорт готового прокату аналогічного сортаменту з України до цього регіону становив лише близько 150 тис. т. Отже, завдяки українському металу в регіоні було закрито потребу майже у 3 млн. т готового прокату, проте лише 5% цього обсягу склала продукція, виготовлена безпосередньо в Україні. Постачаючи заготовку азіатським конкурентам, українські заводи фактично ускладнюють просування на ринок власної готової продукції. Важливим є й економічний аспект. Різниця в ціні між заготовкою та готовим довгим прокатом на цьому ринку на умовах CIF становить приблизно 20—30 дол. США. Якби Україна змогла закрити вищезгадану потребу у 2,8—2,9 млн. т готовою продукцією, це принесло б експортерам додатково 55—85 млн. дол.

Найбільш тривожним, однак, є технічне відставання галузі. Майже всі металургійні підприємства України характеризуються підвищеним рівнем витрат матеріальних, паливно-енергетичних, трудових та інших ресурсів порівняно з металургією розвинених країн. Коефіцієнт зносу основних фондів та обладнання часто сягає 50—60%. Частка мартенівського виробництва, яке у провідних країнах практично зникло, в Україні продовжує становити 48%, тоді як частка виплавки сталі за передовою технологією електроплавильного виробництва складає лише близько 5% (рис. 7а) [11, c. 263-265].

Суттєве відставання спостерігається і у впровадженні технології безперервного лиття сталі. В Україні з її використанням виплавляється лише 16,3% сталі, тоді як у Росії цей показник становить майже 52%, у США — 94,4%, а в Японії — 96,9% (рис. 7б). Відповідно до рівня застосування сучасних технологій у виробництві сталі розподіляються й показники втрат металу при виробництві 1 тонни готового прокату (рис. 8).

Технічне відставання безпосередньо впливає на якість продукції. Низька якість, своєю чергою, зумовлює низьку конкурентоспроможність і, як наслідок, найнижчі у світі експортні ціни, за рахунок яких продукція українських виробників ще може втриматися на ринках. Так, порівняно з експортними цінами країн ЄС на відповідну продукцію розрив становить 20—30%, а для листового прокату — 40—45%. Це, у свою чергу, стає причиною застосування антидемпінгових санкцій проти української продукції, подальшого скорочення ринків збуту та втрати валютних коштів, вкрай необхідних для модернізації виробництва.

Очевидно, що переламати ситуацію та зупинити кризові явища в галузі здатні лише якісні зміни технологічного та структурного характеру. Однак вони загрозливо запізнюються, і причини їх відсутності потребують окремого аналізу та пояснення [4, c. 119-122].

2. Невідкладні заходи з державної політики в чорній металургії України

Економічний експеримент дозволив суттєво збільшити обсяг коштів, що спрямовуються на технічне переозброєння (у 2000 році це було близько 2,1 млрд. грн.). Отже, не можна заперечувати позитивні зміни, що відбулися після його впровадження. Виникає логічне питання: а що далі? На чому слід зосередити зусилля? Яких заходів має вжити держава стосовно металургії?

Значна частина коштів, призначених для технічного переозброєння, у 2000 році була витрачена в галузі на поточні ремонти. Зрозуміло, що цього недостатньо, адже поточні ремонти можуть забезпечити лише безпечні умови праці. Необхідна ж корінна реконструкція виробництва.

Питання пошуку фінансових джерел є, безумовно, ключовим. Чи здатна сьогодні держава фінансувати галузь? Практика останніх років свідчить, що ні. Досвід інших країн також підтверджує, що ні. Безумовно, держава не повинна усуватися від питань фінансування галузі, але про бюджетні кошти може йтися лише тоді, коли йдеться про соціально значущі речі, такі як створення нових робочих місць чи вирішення екологічних проблем. Бюджет навряд чи зможе стати основним джерелом фінансування галузі, та й не повинен ним ставати.

Реальними фінансовими джерелами можуть бути або власні кошти підприємств, або надходження від приватизації. І саме тут держава має виконати свою роль. По-перше, досвід останніх років показав, що наявність чи відсутність коштів у підприємств напряму пов'язана з успіхом чи невдачею експерименту. Буде експеримент успішним — будуть кошти. Тому одним із актуальних завдань сьогодення є вдосконалення економічного експерименту в ГМК з метою перенаправлення коштів на технічне переозброєння. Це і є першим завданням для держави та її органів.

По-друге, вже, мабуть, усім зрозуміло, що у питанні приватизації підприємств давно слід змінити акцент від намагання отримати бюджетну виручку будь-що до спрямування приватизаційних коштів на вирішення глобальних проблем самих підприємств. У контексті розглянутої проблеми — це кошти на технічну реконструкцію.

Наступним важливим завданням державної політики є подолання кризи в управлінні та формування ефективного власника. Ця проблема має два аспекти. Перше, що необхідно зробити, — підвищити ефективність управління державною власністю шляхом:

• підвищення відповідальності керівників державних підприємств за результати роботи;
• відмови від практики передачі державної власності в приватне управління на період хоча б до 3 років.

Необхідно також запровадити дійові механізми співпраці держави з новими власниками підприємств, що може бути зроблено шляхом:

• заохочення інвестиційної діяльності, зокрема дотримання взятих інвестиційних зобов'язань;
• державного сприяння на зовнішніх ринках;
• регулювання діяльності природних монополій;
• екологічного та технологічного контролю, особливо під час технічної реконструкції, що має виключити введення застарілих технологій [2, c. 245-248].

Виключно важливим аспектом та завданням для держави, без якого технічне переозброєння навряд чи можливе, є налагодження співпраці в нових умовах між наукою та приватним капіталом. Це дасть змогу вирішити питання підвищення технологічного рівня, екологічної безпеки, ресурсо- та енергозбереження. Мабуть, ніхто не заперечує необхідності підтримки науки, але мало хто наважиться сказати, що тут ми маємо успіхи. У цьому питанні ми також можемо звернутися до досвіду інших країн.

Для провідних компаній світу співпраця з науковими установами вже давно стала нормою. Якщо звернутися до контактів промисловців та науковців саме в металургії, то також знайдемо чимало прикладів. Типовим явищем останнього періоду є намагання виробників сталі налагодити тісну співпрацю з академічними установами. Так, один із провідних світових виробників автомобільного листа, канадська компанія Dofasco, не лише має власні дослідницькі підрозділи, а й значною мірою фінансує дослідження в університетах. На базі металургійного факультету університету провінції Британська Колумбія створено дослідницький центр, головним спонсором якого і є вищезгадана компанія. Центр, зі свого боку, займається питаннями підвищення рівня технологій та якості металопрокату компанії. Компанія закуповує для університету величезні лабораторні стенди та коштовне обладнання, а університет відповідає, наприклад, розробкою нових технологічних циклів прокату металевого листа з комп'ютерним контролем технологічних параметрів від стадії металургійної печі до стадії фінішної обробки. Ми ж повинні розуміти, що в даному випадку мова йде не про абстрактні речі, а про шляхи розвитку та стан справ у наших прямих конкурентів на світових ринках.

Один із найстаріших інститутів всесвітньо відомого товариства Макса Планка — Інститут сталі в Дюссельдорфі — ще в 1971 році за ініціативою німецьких сталеливарних компаній був, так би мовити, роздержавлений та перетворений в акціонерне товариство. Тепер співвласниками інституту, який об'єднує 250 спеціалістів, виступають товариство Макса Планка та Спілка німецьких сталеливарних заводів (Verein Deutsher Eisenhuettenleute). Відтоді і фінансування, і тематика роботи інституту визначаються потребами металургів.

А що ми маємо в Україні? Система організації науки в Радянському Союзі була досить послідовною: фундаментальна наука була зосереджена в установах Академії наук, а прикладні дослідження проводилися в галузевих інститутах. Зараз стара система напівзруйнована, нова ж так і не створена. В результаті залишки колишніх наукових колективів ще існують, але ефективність їх роботи відповідає рівню фінансування. Стати містком між новим власником та науковими колективами — це ще одне завдання для державних органів.

Реалізація актуальних дій із вищенаведених напрямків вимагає наявності відповідного інструментарію. Насамперед інструментарій державної політики — це нормативно-правові акти, що розробляються і впроваджуються відповідно законодавчою та виконавчою гілками влади. Практика показує, що розробка таких актів, а тим більше їх впровадження, є непростим і тривалим процесом, здатним затягуватися на роки. Тому потрібно поважати та максимально ефективно використовувати вже діючі норми, тим більше, якщо вони засвідчили свою ефективність і якщо немає тривалого часу на розробку нових.

У контексті проблеми ГМК України, оновлення якого не терпить зволікання, ми маємо вже напрацьований і ефективний інструментарій, назва якому — закон «Про проведення експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України». Вище були викладені позитивні наслідки дії цього закону. Ще раз підкреслюємо його найважливіший здобуток — це повернення до нормальних товарно-грошових відносин, відновлення обігових коштів підприємств. Без цього неможливо говорити про інвестиції, реконструкцію виробництва та про надходження до бюджету. Таким чином, завдяки закону створені передумови широкомасштабних структурних змін у галузі та збільшення бюджетних надходжень, тому особливо незрозумілою є позиція противників продовження експерименту. Їх основний аргумент, явно надуманий і відірваний від реального економічного досвіду, полягає у збільшенні бюджетних відрахувань внаслідок відміни передбачених експериментом пільг на 1,5 млрд. гривень. У цьому аспекті слід зробити два зауваження [9, c. 192-195].

Висновки

Отже, головні напрямки впливу політики держави:

• контроль за рівнем технології з особливою увагою до проблем ресурсозбереження та екології;
• заходи з розвитку внутрішнього ринку, оскільки нестабільність зовнішніх ринків і загроза їх втрати є явищем перманентним;
• сприяння суб'єктам господарювання ГМК незалежно від форми власності на зовнішніх ринках, які збережуть своє значення впродовж найближчих 10 років;
• зміна акценту приватизації з бюджетної ефективності на питання формування ефективного власника і притоку інвестицій у виробництво;
• вплив держави на процеси співпраці вітчизняної науки і нового капіталу;
• політика держави, спрямована на створення крупних національних компаній, здатних перетворитися на ТНК і проводити активну політику на зовнішніх ринках та інвестувати науково-дослідні роботи.

Україна має всі об'єктивні передумови для відновлення конкурентоспроможності та створення передової чорної металургії. Наші помилки до цього часу були головним чином помилками управління ГМК та відсутності послідовної політики держави в цьому напрямку. Відповідно, лише виправлення цієї хибної практики згідно з викладеними в статті підходами дасть змогу реалізувати наявний у національній металургії конкурентоспроможний потенціал, відновити втрачені позиції одного зі світових лідерів у виробництві сталі та тим самим суттєво піднести впливовість і престиж держави у світі.

Список використаної літератури

1. Арапова В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Вінницький фінансово-економічний ун-т. — Вінниця : ПП "Вид-во "Тезис", 2005. — 160с.

2. Дорогунцов С., Заяць Т. А., Бандур С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2000. — 363с.

3. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . - К.: Кондор, 2004. - 293 с.

4. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. - К.: Академвидав, 2002. - 367 с.

5. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 726 с.

6. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. - К.: Національна академія управління, 2004. - 272 с.

7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. - 7-ме вид., стереотип. . - К.: Знання, 2005. - 350 с.

8. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. - К.: Юридична книга, 2002. - 550 с.

9. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 317 с.

10. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. - К.: Вікар, 2006. - 396 с.

11. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. - К.: ЦУЛ, 2002. - 440 с.