Буржуазна революція в Нідерландах

Буржуазна революція в Нідерландах

1. Політичний устрій Нідерландів. Трансформація соціальної структури.
2. Протистояння режиму герцога Альби. Повстання на північних територіях.
3. «Гентське умиротворення». Протиборство у південних провінціях.
4. Заколот дворянства. Арраська та Утрехтська унії.
5. Формування республіки з’єднаних провінцій.

У XV столітті Нідерланди були частиною Бургундського герцогства, а після його розпаду в 1477 році опинилися під владою Габсбургів. Починаючи з 1516 року, ці території інтегрувалися до складу імперії Карла V.

У XVI столітті Нідерланди охоплювали не лише сучасні землі, а й Бельгію, Люксембург та частину Франції. Загалом налічувалося 17 провінцій, серед яких найбільшими вважалися Ено (Гунгау), Артуа, Люксембург, Намюр, Фландрія, Брабант, Голландія та Зеландія.

Монархи Карл V та Філіп II намагалися запровадити в Нідерландах абсолютистську модель управління з розгалуженим бюрократичним апаратом. За часів Філіпа II цей апарат очолювала Маргарита Пармська. При ній у Брюсселі діяв дорадчий орган — Державна рада, сформована з представників місцевої знаті. У провінціях владу здійснювали намісники, а по всій країні розташовувалися військові гарнізони.

Попри це, органи самоврядування та станово-представницькі інституції не були ліквідовані. Генеральні штати скликалися за розпорядженням намісниці, і в них домінували феодальна аристократія, вище духівництво, міський патриціат та заможне купецтво. Саме вони ухвалювали закони та вирішували питання оподаткування.

Провінційні штати займалися розподілом податків та іншими місцевими справами. Міські ради користувалися значною автономією. Кожна провінція та місто мали власні вольності й привілеї, які ревно оберігали, що нерідко ставало причиною конфліктів з іспанською владою.

XVI століття стало періодом економічного піднесення Нідерландів. Феодальні відносини занепадали, цехова система втрачала позиції, а роль скупників зростала. Водночас деякі цехи та торгові гільдії чинили опір створенню мануфактур і гальмували прогресивні форми торгівлі.

У сільській місцевості з’являлися буржуазно-фермерські господарства. У Фландрії та Брабанті спостерігався прогрес агротехніки: розширювалися посіви технічних культур, практикувалася стійлова відгодівля худоби. Особиста залежність селян тут зникла, натомість поширилася оренда із залученням найманої праці. Проте дворянство та духівництво у цих провінціях зберегли свої земельні володіння.

У Голландії активно розвивалося молочне тваринництво, а селяни поступово перетворювалися на фермерів.

У Фрісландії значну роль відігравало монастирське землеволодіння.

Південна група провінцій суттєво відрізнялася від північної. Антверпен виступав торговим центром, куди надходила шерсть з Іспанії та товари з усіх нідерландських провінцій. Власного флоту місто майже не мало, а потребу в хлібі задовольняли за рахунок Ено та Артуа.

Голландія та Зеландія, навпаки, володіли потужним флотом і розвиненим суднобудуванням. Вони експортували власні та транзитні товари до Скандинавії та Росії, звідки ввозили хліб і ліс. Північні провінції випереджали південні у розвитку.

Соціальна структура також зазнавала змін: формувалася міська та сільська буржуазія, до якої належали священики, мануфактуристи та фермери. Водночас тисячі селян розорялися через податки та лихварів, поповнюючи лави бродяг, які мандрували дорогами та містами. У XVI столітті проти них ухвалювалися спеціальні закони. Частина цих людей вербувалася в наймані солдати, інші йшли працювати на мануфактури, флот чи ферми.

На мануфактурах робочий день тривав 12–16 годин, включно з працею жінок і дітей. Бідняки намагалися додатково заробляти підсобними промислами, але це не приносило суттєвих доходів.

Гніт іспанської влади відчувався повсюдно. Населення дедалі більше усвідомлювало, що головна причина його бід — засилля іспанців. Невдоволення зростало і серед буржуазії, подальший розвиток якої був неможливий за таких умов.

Поступово формувалася нідерландська двомовна нація, де домінували фламандсько-голландський та валлонський діалекти. Революційна ситуація назрівала.

Іспанський абсолютизм не збирався здавати позиції без боротьби, тож протистояння обіцяло бути кривавим. Політика Філіпа II мала відверто реакційний характер. Він прагнув утвердити іспанський абсолютизм, утримуючи в Нідерландах постійні війська. Було створено 14 нових єпископств, при яких діяли спеціальні інквізитори для викорінення єресі.

Банкрутство Іспанії у 1557 році завдало удару по нідерландських банкірах. У 1560 році мито на іспанську шерсть зросло, що призвело до скорочення її ввезення на 40%. Країною нишпорили донощики, лютувала інквізиція. Іспанський гніт ставав дедалі нестерпнішим.

Класова боротьба посилювалася. Ненависть народу спрямовувалася проти католицьких священиків, які порушували таємницю сповіді. Великої популярності набував кальвінізм, виникали консисторії — кальвіністські общини. Натовпи збиралися послухати проповідників, яких іспанці називали єретиками. Їх часто страчували, але іноді народ перешкоджав стратам.

Знать і провінційне дворянство також не бажали залишатися простими підданими іспанського монарха та прагнули зберегти привілеї. Церковну реформу вони уявляли в дусі лютеранства. До дворянської опозиції входили збіднілі дворяни, які обіймали міські посади. Вони переходили в кальвінізм і закликали до збройного повстання.

Очільниками опозиції виступили принц Вільгельм Оранський-Нассау (німець за походженням), граф Егмонт та адмірал Горн. У Державній раді вони критикували урядову діяльність, вимагали виведення іспанських військ і скасування «плакатів» проти єретиків.

Рядове дворянство у 1566 році створило союз «Угода» («Компроміс») і подало намісниці петицію зі своїми вимогами. Дворяни попереджали, що невиконання цих вимог призведе до повстання, хоча самі його не бажали. Через бідний одяг провінційних дворян, які подавали петицію, їх почали називати гезами (злиднями). Коливання панівного класу досягло апогею.

Намісниця не поспішала з відповіддю. Союз дворян розпочав переговори з кальвіністськими общинами про спільні дії, і 10 серпня 1566 року в районі міст Хондсхоте та Армант’єр спалахнуло повстання, яке отримало назву іконоборського. Воно охопило 12 із 17 провінцій. Було пограбовано та спустошено 5,5 тисячі церков. Повсталі знищували ікони та скульптури святих. У деяких містах вони знищили церковні й монастирські поземельні грамоти та розганяли монахів.

Іконоборське повстання стало першим актом Нідерландської буржуазної революції XVI століття. Його рушійною силою були робітники мануфактур, портовий люд, ремісники та селяни.

Найбільшої сили повстання досягло у Фландрії, Брабанті, Зеландії та Утрехті. Намісниця змушена була 25 серпня оголосити про знищення інквізиції, пом’якшення «плакатів», амністію для членів союзу дворян та обмежену свободу віросповідання для кальвіністів.

Розмах масового руху налякав не лише іспанську владу та духівництво, а й дворян і буржуазію. Союз дворян оголосив про саморозпуск, а керівники кальвіністських общин зреклися участі в повстанні. Буржуазія вагалася. Навесні 1567 року повстання, позбавлене керівництва, було придушене.

Після розгрому повстання уряд скасував усі поступки, а в серпні 1567 року ввів іспанські війська під командуванням герцога Альби (з Толедо) — типового іспанського гранда, який спирався на інквізицію та військову силу. Свою казну він поповнював за рахунок конфіскації майна спалених єретиків.

Тисячі людей були страчені через плаху, багаття чи шибеницю, а їхнє майно конфісковувалося. За віру в угоди постраждали й заможні буржуа, купці, аристократи та дворяни. У 1568 році стратили графа Егмонта та адмірала Горна. У містах зводилися цитаделі для іспанських військ. Вільгельм Оранський утік за кордон.

Густі ліси Фландрії та Ено стали притулком для сотень партизанських загонів, сформованих із бідних ремісників, робітників мануфактур і селян. Очолювали їх буржуа та дворяни. Ці загони називали «лісовими гезами». Вони знищували невеликі іспанські підрозділи, страчували суддів, чиновників і священиків-шпигунів.

У Голландії та Зеландії матроси й рибалки вели боротьбу проти іспанців на морі, захоплюючи їхні кораблі. Соратники Вільгельма Оранського, підтримуючи конспіративні зв’язки зі своїми прихильниками серед дворян і заможних городян, мали власні плани. Вони прагнули завдати удару Альбі з боку Німеччини та включити Нідерланди до її складу як курфюрство, а церкву реформувати в лютеранському дусі.

У 1568–1572 роках Вільгельм Оранський кілька разів організовував вторгнення в південні провінції, але уникав спільних дій із гезами, покладаючись лише на найманців.

У 1572 році Альба вирішив запровадити іспанський податок — алькабалу. Сама лише загроза його введення паралізувала економічне життя: ціни зросли, майстерні та крамниці зачинялися. Народ обурювався. Альба перемістив основні війська в міста, послабивши оборону узбережжя. Алькабалу він так і не ввів, але загроза залишалася.

Послабленням оборони скористалися морські гези. 1 квітня 1572 року вони захопили портове місто Брил. Зеландія майже повністю була звільнена, у Фрісландії тривали бої. Після поразок на півдні Вільгельм Оранський прибув на північ, де його оголосили главою повсталих провінцій. Війну оголосили Альбі, а не Філіпу II. Було запроваджено непрямі податки — це став компромісом.

Вільгельм Оранський, представляючись патріотом, знайшов підтримку серед селян. Однак його головною метою було зміцнення особистої влади. Купецтво знало про ці плани, але не боялося їх, оскільки міцно тримало в руках Генеральні штати та міські ради, контролюючи фінанси.

Після перших перемог воєнне становище північних провінцій, що «від’єдналися», ускладнилося. Розмах повстання змусив Альбу спрямувати сюди всі сили. Його війська обложили голландські міста. У 1573 році був узятий Гарлем, а Лейден опинився в облозі, яку зняли за допомогою гезів.

Альба тим часом впав у немилість в Іспанії, і його замінили Рекезенсом. Новий намісник раптово помер, що погіршило становище іспанців у Нідерландах.

У 1576 році іспанські найманці збунтувалися, залишили північ і вдерлися на південь. Це спровокувало повстання на півдні, де знову почали відновлюватися вольності та привілеї, скасовані Альбою. Однак ці дії були стихійними та неорганізованими.

У Генеральних і провінційних штатах змінювалися лише люди, а влада залишалася в руках дворян.

У 1576 році в Генті зібралися Генеральні штати всієї країни, які уклали угоду — «Гентське умиротворення». Вона передбачала вірність Філіпу II та католицизму, скасування законів Альби та виведення іспанських військ. Проте жодного слова не було про конфіскацію церковних земель, земельну реформу чи свободу віросповідання для кальвіністів. «Гентське умиротворення» стало спробою змови дворян із консервативним бюргерством і купецтвом, розрахованою на подальшу угоду з Філіпом II.

Практичним кроком у цьому напрямі стало підписання Генеральними штатами у 1577 році «Вічного едикту» з іспанським намісником Хуаном Австрійським. Однак намісник віроломно порушив договір і спробував повернути іспанські порядки. Провалом «Гентського умиротворення» завершився другий етап революції.

У 1578 році Хуан Австрійський розгромив армію Генеральних штатів у битві при Жамблу. Ініціатива перейшла до буржуазії, яка спиралася на народ. Низи громили церкви та монастирі, запроваджували кальвінізм і створювали загони самооборони.

У Фландрії та Брабанті виникали нові органи — «комітети 18-ти», до яких обирали представників буржуазії та буржуазної інтелігенції. Спочатку вони займалися лише обороною, але згодом почали втручатися в усі справи: постачання продовольства та зброї, конфіскацію церковного майна. «Комітет 18-ти» Брюсселя впливав на Генеральні штати та Державну раду. Восени 1577 року він вимагав загального озброєння народу, революційного ведення війни проти дона Хуана та чистки держапарату від іспанських агентів.

Гостра боротьба точилася в столиці Фландрії — Генті. У 1577 році повсталий плебс заарештував групу дворян-змовників, а двох іспанських пособників стратив. Кальвінізм був проголошений офіційною релігією, церковне майно конфісковувалося та продавалося з аукціонів. Гентці припинили сплачувати податки Генеральним штатам, звинувачуючи їх у «поганій війні з іспанцями».

Рух у Генті являв собою буржуазні перетворення, хоча здійснювалися вони плебейськими методами за участю простих людей.

На півдні католицьке духівництво та дворянство залишалися сильними та були пов’язані з Іспанією. Там боротьба була особливо запеклою. Агітація за запрошення Вільгельма Оранського мала успіх. Оранський прибув у Брюссель і домігся проголошення себе правителем Брабанту.

Повсталі не були єдиними. Селяни та плебс вимагали демократичних порядків і запровадження кальвінізму, цехи — розширення привілеїв, буржуа — свободи підприємництва. Лише проти іспанців вони виступали спільно.

Принц та його оточення використовували ці суперечності. Оранжисти проводили лише дрібні реформи та стримували масові рухи. Воювати з іспанцями принц хотів руками найманців, запросивши Франциска Анжуйського та німецького пфальцграфа Іоана Казимира. Однак найманці грабували країну, що викликало обурення народу.

Невдоволене половинчастими заходами принца, дворянство у 1578 році підняло заколот у військах Генеральних штатів, найняло найманців і розпочало воєнні операції проти революційних фландрських міст. Однак гентські міста зупинили їх.

Тоді дворяни-заколотники з Ено та Артуа у 1579 році уклали Арраську унію, метою якої було збереження католицизму, придушення революції та угода з Філіпом II. Згодом вони підписали договір з іспанським намісником Олександром Фарнезе, який обіцяв дотримуватися «Гентського умиротворення» та «Вічного едикту». Іспанці знову заволоділи значними територіями.

У відповідь північні провінції уклали революційну Утрехтську унію, до якої приєдналися міста Фландрії та Брабанту. Згідно з нею, лише Генеральні штати мали право запроваджувати податки та укладати міжнародні угоди. Усі провінції зобов’язувалися спільно боротися та не укладати сепаратних зовнішніх угод до перемоги. Голландія та Зеландія запроваджували кальвінізм, а в інших провінціях дозволявся вибір релігії.

У 1579 році Вільгельм Оранський придушив демократичний рух у Генті, а потім і в інших містах. Війська Генеральних штатів розправилися із селянським рухом у Фландрії та на півночі. Дворяни схилялися до угоди з Філіпом II. Однак влітку 1580 року Філіп II оголосив Вільгельма Оранського державним злочинцем і поза законом. Тоді у 1581 році Генеральні штати оголосили про скинення Філіпа II.

Вільгельм Оранський звернувся по допомогу до Франції. У 1582 році Франциск Анжуйський вдруге вступив у Нідерланди. Оранжисти покладали на нього великі надії, але його війська грабували населення, а сам він підтримував католиків і реакціонерів. Зрештою він підняв заколот на півдні з метою приєднання Фландрії та Брабанту до Франції. Заколот придушили, але становище цих земель залишилося невизначеним.

Олександр Фарнезе тим часом захоплював одне місто за іншим. У 1585 році впав Антверпен, і іспанці почали наступ на північ. Соціальна база революції була розмита, економіка занепала, мануфактури втратили джерела сировини. На півдні посилювалися реакційні та консервативні верстви бюргерства. Промисловці масово переміщувалися на північ. На півдні почав торжествувати реакційний режим. Поразкою революції на півдні завершився третій етап революції.

На півночі Утрехтська унія заклала основи республіки. Воєнні дії вела Державна рада, місця в якій розподілялися залежно від суми податків, внесених провінціями. Голландія та Зеландія мали більшість. Після скинення Філіпа II республіканський лад зміцнився.

У 1584 році Вільгельм Оранський був убитий іспанським агентом. І за його життя, і після смерті Генеральні штати шукали іноземного принца, який би погодився стати верховним правителем. Генріх III та Єлизавета відмовилися. З Англії прислали графа Лейстера, якого Генеральні штати обрали губернатором. Це ледве не закінчилося катастрофою: Лейстер погано воював з іспанцями, а потім підняв заколот. Його придушили, а у 1587 році Лейстера вигнали. Лише після цього в країні утвердився республіканський лад. Військами керував син Вільгельма Оранського Моріц Нассауський, який успішно воював і мав велику популярність та авторитет.

Республіка з’єднаних провінцій мала переваги над Іспанією, і в 1609 році уклала з нею мир на 12 років. Іспанія визнала республіку З’єднаних провінцій як державу. Це стало переможним завершенням революції та відкрило нові можливості для економічного розвитку.

У 1621 році війна поновилася, йшла зі змінним успіхом і стала складовою Тридцятилітньої війни.

Вестфальський мир 1648 року підтвердив умови перемир’я 1609 року.

Наслідки революції:

1. Звільнення від національного гніту.
2. Церковна реформа.
3. Республіканський устрій.
4. Свобода економічного розвитку.
5. Розгром феодально-католицької реакції.