Боротьба запорізьких козаків проти татар і турків

Вступ

1. Боротьба козаків з турецькою імперією та Кримським ханством

2. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. У сучасному світі власні збройні сили залишаються обов'язковим атрибутом майже кожної держави. Після здобуття Україною незалежності у 1991 році та формування її армії особливо актуальним стає дослідження історії українського війська та його традицій, які найяскравіше виявилися саме в епоху козацтва на теренах України.

На ранніх етапах становлення нереєстрові козаки, особливо запорожці, у сприйнятті не лише магнатів і королівських урядовців, а й значної частини простолюду, мало чим відрізнялися від розбійників та покидьків суспільства. Однак наприкінці XVI століття цей негативний образ почав змінюватися, принаймні в очах нижчих верств населення. Причиною стало те, що козаки дедалі частіше й сміливіше атакували татар та їхнього могутнього покровителя — османських турків. Від турецької загрози потерпала не лише Україна. Уся Європа XVI століття жила у страху перед османською навалою, адже у 1529 році турки спустошили Угорщину та мало не захопили Відень. Значна частина Східної Європи постійно перебувала під загрозою татарських набігів. Тому кожен, хто наважувався кинути виклик «бусурманам», як українці називали мусульман, неодмінно здобував повагу серед земляків і славу за кордоном.

З огляду на геополітичне значення козацького чинника, взаємини між козацькими спільнотами неминуче мали вийти за межі суто внутрішнього явища. Такі контакти, особливо коли вони набували системного характеру й підкріплювалися спільною метою, навіть тактичною, безумовно, розширювали сфери впливу як окремих громад, так і козацтва загалом. Виникнувши ще на етапі формування козацьких спільнот, міжкозацькі зв'язки поступово переросли у стабільну взаємодію, багату на різноманітні прояви.

1. Боротьба козаків з турецькою імперією та Кримським ханством

Із початку XVI століття козаки як із волості (території вище порогів), так і з Січі регулярно здійснюють морські походи на Крим та Туреччину. Боротьба триває із перемінним успіхом. У 1610 році розгніваний кримський хан навіть наказав перегородити Дніпро залізним ланцюгом, проте це не дало результату.

Зміцнівши, Запорозька Січ розширює масштаби протистояння з турецько-кримськими загарбниками. Молдавія, розташована між Польщею та Туреччиною, у той час почергово потрапляла у васальну залежність то від однієї, то від іншої держави. Козаки втручалися в молдавські справи ще в середині XVI століття, коли туди здійснював походи Вишневецький. Наприкінці століття у Молдавії загострилася боротьба за господарський престол. У цій боротьбі загинув Івоня, якого підтримувала Польща, надсилаючи козацькі загони. Інший претендент, Іван Підкова, за підтримки козацького загону під проводом гетьмана Шаха захопив столицю Молдавії — Яси. Це створювало загрозу погіршення польсько-турецьких відносин. Польща відправила військо проти Підкови. Об'єднані турецькі та польські сили розгромили козаків. Івана Підкову, який завзято боровся з турками, поляки схопили та стратили у Львові. Цей випадок засвідчив невдоволення Польщі самостійною зовнішньополітичною діяльністю Запорозької Січі. Козаки й надалі здійснювали походи на Молдавію, довгий час підтримуючи нащадків Івана.

Успішні походи принесли козакам значну славу в Європі. Козацтво перетворилося на важливий чинник міжнародної політики, особливо у Східній Європі та на Близькому Сході. Про це свідчить звернення імператора Рудольфа II у 1594 році та Папи Римського Климента VIII, які закликали козаків укласти союз із Німеччиною для боротьби проти Туреччини. Посол імператора Еріх Лясота прибув на Запорозьку Січ і вів переговори зі старшиною як із представниками незалежної держави. Січ позитивно відреагувала на пропозицію європейської держави, і кілька козацьких загонів вирушили до Молдавії для війни з Туреччиною.

Одним із таких загонів командував Северин Наливайко. На допомогу йому прийшов гетьман Григорій Лобода. Спільними зусиллями козаки розбили військо молдавського господаря, залежного від Туреччини, змусили його відмовитися від турецького підданства та присягнути імператору. Після цього козаки захопили кілька фортець у Молдавії, витіснили турецькі війська та припинили війну.

Це свідчить про те, що Запорозька Січ поступово виробляла та проводила самостійну зовнішньополітичну діяльність, відстоюючи власну державницьку лінію, при цьому не пориваючи відкрито з Польсько-Литовською державою. Керівники Січі неодноразово наголошували, що вони є підданими короля. Однак фактично Запорозька Січ вийшла з-під влади Польщі та проводила політику неоголошеної війни з «бусурманами» — Туреччиною та Кримським ханством. Найбільшого розмаху козацькі походи проти «бусурманів» досягли у 1600–1620 роках. Майже щороку козаки перетинали Чорне море та нападали на кримські й турецькі узбережжя. У 1604 році вони спустошили Варну — найпотужнішу турецьку фортецю на Чорному морі, у 1608 році розгромили Перекоп, у 1609-му пограбували Кілію, Ізмаїл, Акерман, а в 1614 році штурмували Трапезунд. У 1615 році козаки увірвалися до гавані Константинополя та на очах у султана спалили флот і зникли [6, c. 197-198].

У 1614–1617 роках особливо зростає козацька активність на Чорному морі. У цей період боротьбу очолив один із найвидатніших і найталановитіших козацьких старшин, у 1616–1622 роках — гетьман Січі Петро Сагайдачний. Під його керівництвом козаки штурмом взяли фортецю Кафу, де розташовувався найбільший на Сході невільничий ринок, визволивши десятки тисяч полонених, серед яких було багато українців. У 1620 році козацькі чайки з ініціативи Сагайдачного знову спалили Константинопольську гавань разом з усіма кораблями. Варто зазначити, що запорожці ходили в походи разом із донськими козаками.

Поява козацького флоту та його блискучі перемоги під командуванням Петра Сагайдачного мали історичне значення: Україна прорвала татарсько-турецьку морську блокаду, яка відгороджувала її від Європи та Близького Сходу.

Не менш успішними були бойові дії проти татар і турків на суші. Розлючений неспроможністю Польщі приборкати козаків, турецький султан Осман II зібрав 160-тисячне військо та разом із великими силами свого васала — Кримського ханства — розпочав війну з Польщею. У 1620 році в першій битві поблизу села Цецори, під Яссами, польські війська були вщент розбиті, а їхній командувач — коронний гетьман Жолкевський — загинув. Більшість польських старшин і рядових потрапили в полон.

Польський уряд, залишившись без армії, звернувся по допомогу до Запорозької Січі. Козацтво, усвідомлюючи загрозу турецько-татарської навали для України та всієї Європи, погоджується взяти участь у поході проти турків; одночасно до Варшави вирушає депутація, до складу якої входив і Петро Сагайдачний, зі своїми вимогами. У цей час гетьманом Січі було обрано Я. Бородавку, який повів 40-тисячне військо назустріч турецькій армії.

35-тисячне польське військо стало табором на правому березі Дністра під Хотином. Туди ж підійшли й козацькі сили. Однак невмілі дії Бородавки призвели до значних втрат у козацьких частинах. Тому, коли з Варшави після переговорів із королем прибув Сагайдачний, Бородавку козаки стратили, а Сагайдачного обрали гетьманом. Сагайдачний застосував умілу тактику ведення бою, поєднуючи активну оборону з рішучими, часто нічними, атаками на турків. Козаки неодноразово вривалися до ворожого табору, змушуючи тікати навіть султана. За місяць боїв із польсько-українською армією турки втратили 80 тисяч осіб зі 150-тисячної армії та, не маючи перспектив на перемогу, пішли на переговори. У жовтні 1621 року Туреччина і Польща підписали мирний договір. Польща зобов'язувалася заборонити козакам судноплавство по Дніпру та не допускати їхніх походів на Туреччину. Козацтво, яке відіграло вирішальну роль у перемозі під Хотином, було розчароване антиукраїнською спрямованістю хотинського договору, залишило табір і вирушило на Січ. Тепер козаки були не потрібні, і уряд не потурбувався навіть про тих, хто став у хотинській війні інвалідом [3, c. 217-219].

Завдяки мужності козаків та високому військовому мистецтву їхнього гетьмана Сагайдачного Туреччина не досягла своєї мети — захоплення польських та українських земель, а її міжнародному престижу було завдано тяжкого удару. Її просування в Європу було зупинено.

У 1622 році від смертельної рани, отриманої в хотинській битві, помер Петро Сагайдачний, якого оплакувала вся Україна. Гетьман Оліфер Голуб (1622–1623 рр.), а за ним Михайло Дорошенко продовжували боротьбу проти турецько-татарської загрози. У 20-х роках XVII століття козацтво під керівництвом Дорошенка (1623–1625 рр.) майже щороку здійснювало морські та сухопутні походи на Кримське ханство і Туреччину, які тривали й у 30-х роках. Пограбування берегів Криму й Туреччини було своєрідною помстою за грабежі та поневолення українців. Турецько-татарські напади на Україну та розорення козаками побережжя Криму і Туреччини призводили лише до взаємного ослаблення. Значними успіхами характеризувалася зовнішня політика запорозького козацтва в Європі та навіть Азії, особливо після хотинської битви. Українське козацтво брало активну участь у Тридцятирічній війні (1618–1648 рр.) в Європі. Там воно воювало в союзі з австрійським імператором Фердінандом II, а пізніше — з французьким урядом. Дружніми були міждержавні відносини з Іспанією, Швецією та Західною Грузією [1, c. 154-155].

2. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя

На межі XVI–XVII століть козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не лише в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Наприкінці XVI століття грабіжницькі напади загарбників стають дедалі масштабнішими та зухвалішими. Ще в серпні 1589 року велике татарське військо рушило на Поділля. Спопеляючи, грабуючи та руйнуючи все довкола, воно дійшло аж до Львова. На початку XVII століття татари неодноразово з'являлися в українських землях, «умиваючись, — за висловом сучасника, — по лікоть у нашій крові та спустошуючи все огнем і мечем». У цей час кримський хан заявляв: «Завойовувати держави — це наш талан, переданий у спадок нашими батьками, а хіба вам судилося воювати? Це не ваша справа».

Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобільній, добре організованій татарській кінноті було надзвичайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася та зросла сила, здатна не лише відбити напади татарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визволяючи полонених співвітчизників. Цією силою було козацтво.

Тільки влітку 1587 року козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. Ці та інші дії запорожців настільки занепокоїли султана Мурада III (1546–1595), що він під час зустрічі з польським послом у Константинополі, дорікаючи Речі Посполитій за невміння втримати козаків від нападів на турецькі володіння, зірвався на крик: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Пруссія, тремтять венеціанці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною».

Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 роками. У 1606 році козаки спустошили Варну — найсильнішу турецьку твердиню на Чорному морі, у 1608 році під їхніми ударами впав Перекоп, у 1609 році було пограбовано Кілію, Ізмаїл та Аккерман, у 1614 році вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малій Азії. А в 1615 році вони вчинили особливо зухвалий наскок, коли 80 козацьких чайок на очах у султана та 30-тисячної залоги проникли в Константинопольську гавань, спалили її, а потім утекли. У 1620 році козаки повторили цю акцію. Раніше, у 1616 році, вони здобули Кафу — ринок рабів у Криму — і звільнили тисячі невільників. Описуючи ці козацькі діяння, турецький історик XVII століття Найма зауважує: «Можна стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьому світі» [6, c. 109-111].

Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші. Розлючений нездатністю Польщі приборкати козаків, султан Осман II зібрав величезне 160-тисячне військо й разом із тисячами своїх кримських васалів рушив на Річ Посполиту. У 1620 році під Цецорою поляки зазнали страшної поразки. Але через рік 35-тисячне польське військо, що намагалося затримати турків під Хотином, врятувала від неминучої загибелі вчасна підмога 40 тисяч козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним.

Своєрідною відповіддю турецькому султану на початку XVII століття стали декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606 року запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями — Кіза-Керменом та Аслан-Керменом, щоб заблокувати рух козаків. Посередині Дніпра було залишено лише «браму», площа довкола неї прострілювалася з гармат із фортечних мурів. Проте навіть такі перешкоди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або тягнули волоком свої чайки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити в Чорне море, де були нестримними.

У 1608 році запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 року напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 року козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615 року запорожці з'явилися під мурами турецької столиці — Константинополя. Спаливши портові споруди, вони повернули в море. Нарешті, 1616 року козаки під проводом Сагайдачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спалили головний невільничий ринок регіону Кафу та визволили полонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен із них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко вмотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різновмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність [12, c. 127-128].

Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя під час Хотинської війни. Перемігши польські війська 1620 року під Цецорою, Туреччина вирішила остаточно зруйнувати польську державу. З цією метою було організовано грандіозний похід, у якому задіяно понад 150 тисяч осіб, багато артилерії, навіть чотири бойові слони. На чолі цієї воєнної експедиції виступив сам султан. Проти турецької армади Річ Посполита могла виставити 30–40 тисяч польських вояків. І хоча багато хто з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана Жолкевського, який казав: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти», — все ж польський уряд був змушений звернутися до козаків по допомогу. Козаки, чудово розуміючи, що султан не зупинить агресії і за Польщею настане черга України, до того ж, враховуючи, що польський уряд пообіцяв їм платню в поході, а також поступки в релігійному питанні, погоджуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирішальній битві під Хотином поряд із 35-тисячним польським військом стояло 40-тисячне козацьке під проводом Сагайдачного.

Бойові дії тривали понад місяць. Втративши майже 80 тисяч осіб, турки так і не змогли здобути перемоги і в жовтні 1621 року змушені були піти на укладення миру з поляками. Проте, відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їхні «союзники» поляки за умовами підписаного договору брали на себе зобов'язання заборонити козакам судноплавство по Дніпру та не допустити їхніх походів до турецьких берегів.

Під час цих воєн і походів козаки, не маючи бажання воювати за чужі інтереси, виявили все ж чимало зразків мужності, відваги та вміння, воюючи проти регулярних турецьких військ і загонів татар [6, c. 213-215].

Висновки

Отже, на зламі XVI–XVII століть козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Козацьке військо не лише захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежали від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійний чинник міжнародного життя: воно не розв'язувало, а лише допомагало розв'язувати (інколи навіть відіграючи головну роль) певній державі її проблеми.

Певна річ, запорожцям імпонувала здобута в нападах на турків слава, але, організовуючи походи, вони також мали і практичні цілі: відтіснити татар далі від своїх поселень, а захопленою в османських містах здобиччю примножити свої прибутки. Більшість нападів здійснювалися морем. Із цією метою козаки будували флотилії з 40–80 чайок — довгих, вузьких і неглибоких човнів, у кожному з яких могло вміститися близько 60 чоловік. Прослизнувши повз османські форти у гирлі Дніпра, вони атакували татарські й турецькі укріплення на Чорноморському узбережжі. Перший такий наскок датується 1538 роком, ще до заснування Січі, коли козацька флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків. У наступні роки козаки все частіше організовували такі походи, завойовуючи цим гучну славу, адже в ті часи Османська імперія була наймогутнішою державою світу. Січ діяла так, наче вона була суверенною державою, вступаючи у війни й підтримуючи власні зовнішні стосунки.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський. - 3-є вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 3-є вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук. - 3-є вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.