Болонський процес: поняття, розвиток, суть

Вступ

Євроінтеграційні процеси, що охопили континент і поширилися на східні та прибалтійські держави, супроводжуються творенням спільного освітнього й наукового середовища, а також виробленням уніфікованих стандартів і критеріїв у цій галузі. Свою назву цей рух отримав від італійського міста Болонья, де розташований університет, що став колискою відповідних ініціатив.

Розглянемо базові засади Болонського процесу та те, наскільки система вищої освіти України відповідає його вимогам, враховуючи перспективи інтеграції нашої освіти до європейського наукового та освітнього простору.

Болонський процес — це механізм взаємного визнання освітніх систем країн Європи. Якщо майбутнє України нерозривно пов'язане з Європою, то твердження про суто пізнавальне чи просвітницьке значення цього процесу для нас є хибним. Висока оцінка національної освіти не повинна ставати приводом для самозаспокоєння та гальмування глибоких реформ. Світове визнання та якість навчання, якими ми пишаємося, — це надбання минулої епохи, попередньої влади та попередніх поколінь.

Відповідно до цілей Болонського процесу, до 2010 року освітні системи європейських держав мали бути перебудовані так, щоб:

• учасники освітнього процесу могли безперешкодно переміщатися між країнами (у межах Зони європейської вищої освіти) для продовження навчання або працевлаштування;
• привабливість європейської вищої освіти зросла настільки, щоб громадяни з інших регіонів світу також обирали Європу для навчання чи роботи.

1. Зміст і головні складові Болонського процесу

Інтеграція в науці та освіті має два вектори: створення співтовариства провідних європейських університетів на основі Великої хартії університетів (Magna Charta Universitatum) та об'єднання національних освітніх і наукових систем у єдиний простір із спільними вимогами, критеріями та стандартами. Ключова мета — об'єднати зусилля освітян, науковців та урядів європейських країн для суттєвого підвищення конкурентоспроможності європейської науки та вищої школи у світі (протягом останніх 15–20 років вона помітно поступається американській), а також для посилення її ролі в суспільних змінах. Передумовою Болонського процесу стало підписання Лісабонської конвенції (1997 р.) про визнання кваліфікацій у вищій освіті європейського регіону та Сорбоннської декларації (Париж, 1998 р.) щодо гармонізації структури вищої освіти в Європі. Безпосередньо ж процес на державному рівні стартував 19 червня 1999 року в Болоньї, де 29 міністрів освіти від імені своїх урядів підписали «Болонську декларацію». Цей документ закріпив узгоджені вимоги, критерії та стандарти національних освітніх систем і передбачив створення єдиного європейського науково-освітнього простору до 2010 року. У його межах мають діяти єдині правила визнання дипломів, працевлаштування та мобільності громадян, що значно посилить конкурентні позиції європейського ринку праці та освітніх послуг. Декларація проголосила впровадження загальної системи порівнянних освітньо-кваліфікаційних рівнів, зокрема через додаток до диплома; запровадження двох циклів навчання за схемою 3 + 2 (бакалаврат — щонайменше три роки, магістратура — щонайменше два роки), які мають сприйматися на ринку праці як відповідні освітні рівні; створення кредитної системи на основі ECTS, що охоплює й безперервне навчання; стимулювання європейської співпраці у сфері забезпечення якості освіти та розробку порівняльних критеріїв її оцінки; усунення бар'єрів для мобільності студентів і викладачів у межах визначеного простору.

Наступна віха процесу — Празький саміт 19 травня 2001 року, де представники 33 країн ухвалили Празьке комюніке. Його ключові рішення: підтвердження відданості цілям Болонської декларації; визнання вагомого внеску Європейської асоціації університетів (EUA) та національних студентських спілок Європи (ESIB); схвалення підтримки Європейської комісії та формулювання зауважень щодо подальшого розвитку процесу з урахуванням різних цілей декларації.

Саміт виокремив ключові елементи Європейського простору вищої освіти: навчання впродовж життя; активне залучення студентів до освітнього процесу; підвищення привабливості та конкурентоспроможності європейського простору для інших регіонів світу (зокрема, через транснаціональну освіту).

Третій етап відбувся в Берліні 18–19 вересня 2003 року, де підписали Берлінське комюніке. Принциповою новацією стало поширення загальноєвропейських стандартів на докторські ступені. Було визначено єдиний докторський ступінь — «доктор філософії» у відповідних галузях знань (природничі, соціогуманітарні, економічні тощо). Запропоновано формулу триступеневої освіти (3-5-8): щонайменше 3 роки для бакалавра, 5 — для магістра, 8 — для доктора філософії. Важливо, що освітні рівні та науковий ступінь розглядаються як елементи цілісної системи освіти. Акцентовано на необхідності розвитку європейського простору вищої освіти та контролю за дотриманням європейських стандартів якості, які розробляє «Європейська мережа з гарантування якості» (ENQA). Розроблено додаткові модулі, курси та навчальні плани з європейським змістом. Наголошено на ролі вищих навчальних закладів у реалізації концепції навчання впродовж життя. Зазначено, що європейський простір вищої освіти та європейський дослідницький простір є взаємопов'язаними частинами суспільства знань. З урахуванням нових рішень до співдружності приєдналася Росія разом із ще шістьма країнами (загалом 40 країн). Очевидно, що через глибокі традиції російської освіти та науки РФ буде непросто відмовитися від переваг своєї системи, зокрема від двох наукових ступенів і Вищої атестаційної комісії.

Четвертий саміт Болонського процесу було заплановано на 19–20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія) [4, c. 16-18].

Отже, Болонський процес — це структурне реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміна освітніх програм та інституційні перетворення у вищих навчальних закладах. Його мета — створення до 2010 року європейського науково-освітнього простору для підвищення мобільності громадян на ринку праці та конкурентоспроможності європейської вищої школи. Для цього передбачено: запровадити зрозумілі градації дипломів, ступенів і кваліфікацій; ввести двоступеневу структуру вищої освіти; увести взаємовизнаний ступінь доктора філософії; використовувати єдину систему кредитів (ECTS — European Community Course Credit Transfer System), відому також як система кредитних одиниць, залікових одиниць чи кредитна система взаємовизнання; запровадити уніфіковані додатки до диплома; розвивати європейські стандарти якості з використанням порівняльних критеріїв і методів оцінки відповідно до вимог ENQA; усунути перешкоди для мобільності студентів, викладачів, дослідників та управлінців.

На всіх етапах наголошувалося, що Болонський процес є добровільним, полісуб'єктним, заснованим на цінностях європейської освіти й культури, не нівелює національні особливості освітніх систем, а також є багатоваріантним, гнучким, відкритим і поступовим.

Водночас не варто ідеалізувати цей процес. Він нерівномірний, суперечливий і складний, а його цілі досі значною мірою гіпотетичні. Як приєднання, так і відмова від нього мають свої переваги та ризики. Однак для країн, що прагнуть економічного й суспільного розвитку та вступу до Європейського Союзу, альтернативи Болонському процесу немає. Ми вже суттєво запізнюємося.

І чим довше ми зволікаємо з рішучими діями, тим складнішим буде наш вступ до Болонської співдружності. Якщо на установчій конференції 1999 року до перших 29 країн майже не висували серйозних вимог, то на Празькому саміті 2001 року до чотирьох кандидатів вони були вже досить жорсткими, а сім країн, що приєдналися на Берлінському саміті 2003 року, змушені були пройти справжній іспит. Безсумнівно, вступ наступних країн на Бергенському саміті 2005 року буде ще складнішим.

Щоб приєднатися до Болонської співдружності та стати її повноправним членом, Україні необхідні суттєві перетворення у сфері вищої освіти й науки. Насамперед потрібно провести ґрунтовний порівняльний аналіз вітчизняної системи з європейською (за болонською моделлю), визначити, що саме потребує змін, і розпочати відповідні реформи.

Ці реформи не можуть бути «косметичними». Вони мають торкатися глибинних основ освіти й науки. Ми повинні відповісти на питання: чого і як навчати в умовах гострої конкуренції? Неминучою є реальна інтеграція вітчизняної науки й освіти. Через складнощі з визнанням рівня «спеціаліст» виникне потреба у запровадженні еквівалентної системи другого рівня. Особливо це актуально для підготовки інженерів, що має завершуватися обов'язковим винахідництвом і створенням нової техніки. Доведеться ухвалювати непрості рішення щодо системи наукових ступенів кандидата та доктора наук і принципів їх присудження.

На цьому шляху виникне чимало складних проблем. Однак особливість найближчого періоду полягає в тому, що уникнути перетворень уже неможливо: зволікання лише посилюватиме ізоляційні явища як з боку Європи, так і з боку Росії, поглиблюючи суспільну й економічну кризу [1, c. 8-10].

2. Напрямки структурного реформування вищої освіти України з огляду на Болонський процес

Усвідомлюючи незворотність Болонського процесу, ми маємо розуміти, що для нашої системи вищої освіти він є надзвичайно складним. Нам важче, ніж будь-якій іншій країні без таких глибинних традицій у фундаментальній природничій та інженерній освіті, приєднатися до багатьох загальноєвропейських рішень, не нівелюючи власні багатовікові здобутки.

Тому нові виклики ми маємо приймати не лише через перенесення досвіду інших держав на наш ґрунт, а й через пропозицію європейській спільноті власних напрацювань, досягнень і бачення проблем. Необхідно досягти гармонійного поєднання європейських нововведень і кращих вітчизняних традицій. Водночас слід відверто визнати, що за останні роки у сфері вищої освіти України, особливо технічної, накопичилися складні проблеми, вирішення яких залишається на порядку денному незалежно від Болонського процесу.

Ці проблеми становлять своєрідний мартиролог нашої вищої освіти.

Надмірна кількість навчальних напрямів і спеціальностей — відповідно 76 та 584. Кращі світові системи мають у 5 разів менше.

Недостатнє визнання рівня «бакалавр» як кваліфікаційного, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузів здійснюється не на бакалаврат, а на спеціальність.

Загрозлива тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає в масовому вимірі.

Збільшення розриву між освітянами та працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.

Плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, програми підготовки спеціаліста та магістра близькі й еквівалентні за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого — вони акредитуються за різними рівнями (III і IV відповідно).

Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями в закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна порівняно із загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців у Європі.

Неадекватно до потреб суспільства й ринку праці вирішується доля технікумів і коледжів, чисельність яких у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.

Відійшла в минуле добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що відповідала б потребам ринкової економіки, в Україні не створено. Тому загальноєвропейський принцип «освіта через усе життя» поки що не може бути повною мірою реалізований.

Університети України не виконують роль методологічних центрів, новаторів і піонерів суспільних перетворень. Рівень автономії ВНЗ значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів і заклади зі статусом національних, кількість яких сягає близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

Ці та інші перешкоди погіршують розпізнавання нашої системи вищої освіти зовнішнім світом, посилюють ізоляціоністські тенденції та ускладнюють мобільність студентів, викладачів і науковців у межах європейського освітнього простору й ринку праці [9, c. 1,4].

Зменшити ці перешкоди означає опинитися, образно кажучи, на першому поверсі величезної будівлі під назвою «Європа знань».

«На другому поверсі» на нас чекають серйозні структурні перетворення: модернізація системи контролю якості освіти, узгодження дворівневої системи з європейською моделлю, введення загальноєвропейських кредитних заліків і термінів навчання, запровадження вченого ступеня доктора філософії.

Як зазначено у «Саламанському зверненні» (2001 р.), якість — це основоположна умова для визнання, довіри, сумісності та привабливості в європейському просторі. Берлінське комюніке (2003 р.) визначає якість освіти як основу створення європейського простору.

Для нас важливими є кілька положень: моніторинг якості освіти має бути повним, постійним, прозорим та об'єктивним; якість і акредитація, які тісно пов'язані, висувають нові завдання перед нашою системою ліцензування й акредитації щодо використання європейських стандартів, тому участь у європейській мережі з гарантування якості (ENQA) є обов'язковою вже найближчим часом; контроль якості має зосередитися не лише на навчальному процесі, кадрах, науково-методичному забезпеченні та матеріальній базі, а насамперед на знаннях студентів і випускників, визначаючи їхню компетентність і здатність задовольняти вимоги ринку праці; акредитуватися мають не тільки заклади та спеціальності, а й окремі освітні програми, з чим ми ще не стикалися; окрім внутрішньої оцінки якості, неминуча зовнішня оцінка, яку підтримує ENQA і яка дозволяє оцінювати навчальні програми за межами країни за загальними критеріями.

Щодо узгодження дворівневої системи, ця проблема не була б надто складною, якби перед нашою системою освіти не постала проблема вирішення долі технікумів і коледжів.

Вердикт громадськості та держави може визначитися на перетині кількох рішень: повністю інтегрувати кращі технікуми й коледжі в заклади III та IV рівнів акредитації, створивши їм умови для надання рівня «бакалавр», а решту трансформувати в заклади середньої професійної освіти для підготовки висококваліфікованих робітників.

Відповідальне рішення потрібно ухвалити щодо рівня «спеціаліст». Очевидно, поки спеціалісти затребувані економікою, цей рівень варто зберігати. Доцільніше паралельно вводити за формулою 4+2 рівень «магістр» відповідної галузі: магістр інженерії, магістр права, магістр з бізнес-адміністрування тощо. Реальна доля рівнів «спеціаліст» і «магістр» вирішиться з часом відповідно до їхньої затребуваності на ринку праці, який поступово інтегруватиметься в загальноєвропейський.

Аналогічний підхід можна застосувати до системи наукових ступенів в Україні. Згідно з Берлінським комюніке 2003 року, нам було б вигідно додатково до наявної системи «кандидата та доктора наук» ввести науковий ступінь «доктора філософії» відповідно до міжнародних стандартів. Це зняло б перешкоди для мобільності багатьох науковців на європейському просторі. Традиційна ж система наукових ступенів залишалася б затребуваною на внутрішньому ринку праці доти, поки доля обох систем остаточно не вирішиться в майбутньому [8, c. 14].

Багато вже сказано про впровадження європейської системи взаємовизнання кредитних одиниць. Міністерство освіти і науки України започаткувало експеримент із визначення особливостей кредитно-модульної системи, подібної до ECTS. У листопаді 2003 року у Львові відбулася науково-практична конференція з цих питань. Не торкаючись суті системи, зазначимо: альтернативи її впровадженню в Україні немає. Це зніме суттєву перешкоду в розпізнаванні нашої системи вищої освіти зовнішнім світом.

При здійсненні структурних перетворень важливо надати ВНЗ широкі права у прийнятті європейських стандартів — повністю чи частково, у певні терміни. Це тим паче важливо, що самі заклади добре розуміють: привабливість для абітурієнтів і студентів прямо залежить від того, який вибір вони зробили та як швидко втілюють його в життя.

Усі документи Болонського процесу та пов'язані з ними завдання насамперед стосуються студентів. Вони є центром, навколо якого вибудовується вся система.

Лісабонська конвенція та Сорбоннська і Болонська декларації визнали, що основною метою підписаних документів є полегшення доступу мешканцям кожної держави Європи та студентам до освітніх ресурсів і ринків праці інших країн.

Але яким практичним чином дати молоді можливість скористатися цими правами?

Тут формулюють три необхідні та достатні принципи, які, на жаль, є найважчими для виконання в нашій державі: мобільність учасників освітнього простору, насамперед студентів; привабливість освітніх послуг; можливість працевлаштування.

Об'єднує ці принципи те, що вони виходять за межі суто системи освіти, є прерогативою держави і в наших умовах можуть бути виконані в процесі соціоекономічного інтегрування країни в європейський простір.

Мобільність — важлива якісна особливість європейського простору, що передбачає переміщення людей між вищими навчальними закладами та між державами.

В Україні їй заважають системні невідповідності, візовий режим, економічні характеристики країни та різниця в рівні життя з країнами ЄС. Але коли йдеться про інтернаціоналізацію освіти, що є освітянським крилом глобалізації, зусилля держави мають бути ексклюзивними.

Привабливість ВНЗ для студентів — це комплексна компонента, яка включає перспективу кар'єри, якість і вартість навчання, вартість проживання, доступність побутових послуг, наявність стипендіальних програм, повагу до європейських і світових цінностей, відсутність міжнаціональних і релігійних конфліктів, відповідність європейським освітнім стандартам тощо.

Працевлаштування — це третій принцип, що лежить в основі забезпечення прав молодої людини на транснаціональну освіту.

Болонська декларація підтвердила, що можливість влаштування на роботу — основне питання для вищих закладів у всій Європі; це стратегічна мета, яка не має альтернативи. Працевлаштування є індикатором успіху всього Болонського процесу. Воно настільки важливе, що в дискусіях про доцільний термін навчання на будь-якому рівні учасники дійшли висновку: навчатися, використовуючи принцип «навчання через усе життя», треба доти, поки не знайдеш роботу.

Таким чином, вищий освітянський поверх європейського простору можуть займати держави, які повністю сприяють студентському самовиявленню, що забезпечується золотою тріадою — мобільністю, привабливістю, працевлаштуванням.

Це прерогатива, компетенція та обов'язок держави перед молоддю України, системою української освіти та європейською співдружністю [10, c. 40].

Висновки

Уже понад п'ять років європейське освітнє співтовариство живе під знаком Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, що ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. Із 1998 по 2003 рік у рамках процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо.

Пропозиції, розглянуті та виконувані в рамках Болонського процесу, зводяться в основному до шести ключових позицій:

1. Уведення двоциклового навчання. Пропонується два цикли: 1-й — до отримання першого академічного ступеня, 2-й — після його отримання. Тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Другий цикл може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки після 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Запровадження кредитної системи. Пропонується у всіх національних системах освіти запровадити облік трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу прийнято ECTS, яку слід зробити нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя».

3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка ґрунтуватиметься не на тривалості чи змісті навчання, а на знаннях, уміннях і навичках випускників. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників мають бути застосовані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені та кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій — спрощене. Для забезпечення визнання планується повсюдне використання Додатка до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості, кредитної нагромаджувальної системи та легко доступних кваліфікацій сприятиме підвищенню інтересу до вищої освіти.

Список використаної літератури

1. Бабак В. Для нас Болонський процес - явище звичне, кредитно-модульна система - не новина //Вища школа. - 2006. - № 1. - C. 3-19

2. Волков В. Реформування вищої освіти: перші кроки до Європи//Юридичний Вісник України. - 2006. - № 31. - C. 8

3. Голубенко О. До проблеми оновлення стандартів вищої освіти в контексті болонських реформ //Вища школа. - 2006. - № 5-6. - C. 10-18

4. Загородній А. Європейська система забезпечення якості вищої освіти //Вища школа. - 2006. - № 4. - C. 15-22

5. Кудін А. Реалізація в Україні принципів і завдань Болонського процесу: забезпечення мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування //Вища школа. - 2006. - № 1. - C. 27-34

6. Малихін А. Тестовий контроль і підвищення якості освіти у вищій школі //Рідна школа. - 2006. - № 6. - C. 9-11.

7. Мельниченко Т. Ю. Сучасний стан і перспективи розвитку освітнього комплексу України в контексті Болонського процесу //Український географічний журнал. - 2006. - № 1. - C. 54 - 58.

8. Ніколаєнко С. Реформа вищої освіти України і Болонський процес //Голос України. - 2007. - 8 червня. - C. 14

9. Пасічник І. Болонський процес і нові шанси університетів //День. - 2007. - 1 березня. - C. 1,4

10. Применко В. І. Болонський процес - перший досвід роботи у ВНЗ //Безпека життєдіяльності. - 2006. - № 5. - C. 40.

11. Рябченко В. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес: деякі концептуальні зауваження //Освіта . - 2007. - № 13-14. - C. 8-9