Богословські проблеми ранньої церкви. Католицька церква в 15-16 ст.

Вступ.

1. Вселенські собори. Захист християнської віри в іудейському та язицькому оточенні. Перший Вселенський Собор у Константинополі.

2. Історичний розвиток католицизму. Посилення папської влади.

3. Виникнення та роль схоластики. Походження чернецтва.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У першій половині IV століття позиції церкви зазнали радикальних змін: із переслідуваної спільноти (ecclesia pressa) вона перетворилася на спершу терпиму, потім рівноправну, а згодом — на привілейовану і навіть панівну інституцію.

Ключову роль у цьому процесі відіграв едикт Галерія 311 року. Державна влада усвідомила потенціал християнської ідеології, яка мала універсалістський, об'єднувальний, лояльний та загалом державницький характер. Практичне втілення нової політики відбулося за імператора Костянтина Великого (306–337). Історики вважають, що окрім політичних мотивів, пов'язаних зі зміцненням влади та забезпеченням стабільності, вибір Костянтина на користь християнства був зумовлений і його особистим релігійним досвідом. У молодості він був прихильником культів Аполлона та Мітри, йому була близька ідея монотеїзму та особистого Бога. Існує також переказ про знамення, яке Костянтин отримав у 312 році перед вирішальною битвою за владу: християнський хрест із написом «Сим переможеш».

Разом зі своїм співправителем Лікінієм у Медіолані (Мілані) Костянтин уклав так званий Міланський едикт, який розвивав положення указу Галерія 311 року. Цей документ суттєво покращив становище християн в імперії. Міланський едикт проголошував свободу віросповідання для християн нарівні з іншими культами. Християнам та їхнім громадам поверталося майно, приміщення та предмети культу, конфісковані під час гонінь. Ставши одноосібним правителем, Костянтин надав церкві нові пільги: звільнив клір від багатьох повинностей, наділив єпископів правом юрисдикції в окремих цивільних справах та заборонив примушувати християн до участі в язичницьких святах.

1. Вселенські собори. Захист християнської віри в іудейському та язицькому оточенні. Перший Вселенський Собор у Константинополі

Вселенські собори — це зібрання ієрархів християнської церкви з різних частин світу, на яких обговорюються та ухвалюються догмати віри й правила поведінки вірян. Православна церква визнає сім вселенських соборів.

Епоха Вселенських Соборів охоплює період від IV століття до середини XI століття, тобто від часів Костянтина Великого до розділення Церкви 1054 року. Це час переходу від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів. У цей період відбувався розвиток і формування основних догматів, що складають Вселенське віросповідання.

У перші три століття Церква вирішувала спільні питання догматики та канонів на Соборах єпископів. Починаючи з IV століття, соборна форма розгляду церковних питань досягає повного розквіту.

Церковні Собори — це зібрання представників Церкви для обговорення та вирішення питань віри, релігійно-морального життя, устрою, управління та дисципліни християнських громад. Синоди або собори існували в Церкві завжди як тимчасові зібрання, а в деяких самостійних церквах — як постійні органи. Вони існують і сьогодні в різних країнах та конфесіях. Саме слово «собор» означає шлях, яким разом приходять до єдиної істини. У Християнській Церкві розрізняють дві головні категорії соборів: вселенські та помісні. Цей поділ визнають православна, римо-католицька, вірмено-григоріанська та інші церкви, проте кожна з них визнає різну кількість соборів як Вселенські.

Помісні Собори — це зібрання єпископів та інших ієрархів однієї місцевої, самостійної церкви або певної області, які збираються для вирішення питань і справ, що виникли в її межах щодо устрою, управління чи дисципліни. У Вселенській Християнській Церкві, як і в кожній Помісній Церкві, собори мають власну історію, початком якої є правила та канони перших дев'яти століть християнства. Постанови Помісних Соборів мали й мають обов'язкову силу лише в тій області, представники якої брали участь у їхніх засіданнях.

Вселенський Собор — це зібрання єпископів і вчителів Церкви з усіх помісних самостійних церков для засвідчення їхньої віри та утвердження істин віровчення, даного Церкві Одкровенням. Ці істини є беззаперечно правильними для встановлення правил, обов'язкових для всієї Церкви.

Вселенський Собор є єдиним верховним авторитетом для будь-якої Церкви в питаннях віровчення та єдиним органом церковного законодавства. Дії Вселенського Собору є найвищими правилами для Церкви, вони поширюються на всі Помісні Собори та на всі часи. За встановленим правилом, необхідною умовою складу Вселенського Собору була присутність усіх патріархів особисто або їхніх уповноважених представників із відповідними грамотами.

Другим важливим фактором Вселенських Соборів була канонічна правильність їх скликання, складу, ведення та оголошення постанов. У Римській імперії собори перших дев'яти століть скликали імператори, але за пропозицією ієрархів церкви, з їхньої ініціативи та з їхньої згоди. Право голосу на Вселенських Соборах мали єпископи, а пресвітери та диякони могли бути повноправними членами лише тоді, коли замінювали свого єпископа, тобто були його уповноваженими особами.

Імператору доручалося почесне керівництво на соборі. Необхідним зовнішнім фактором Вселенських Соборів було визнання його вселенськості всіма помісними церквами, як тими, від яких були присутні єпископи, так і тими, від яких представників не було. Визнання рішень і канонів Вселенських Соборів у кожній помісній церкві мало бути одночасним і повним [6, c. 36-38].

Головним і властивим тільки Церкві предметом діяльності Вселенського Собору є складання символів віри та викладення догматів як незмінних зразків віровчення. Маючи право складати символи і догмати, Вселенський Собор зобов'язаний зберігати віровчення в незмінному вигляді. Вселенський Собор володіє здатністю безгрішності як орган Вселенської Церкви, яким керує Дух Божий.

Собори були дуже різноманітними залежно від причини скликання, місця та часу. Апостольські правила та постанови Помісних і Вселенських Соборів передбачали скликання Соборів двічі на рік: перший — через три місяці після Великодня, другий — у половині жовтня. Метою соборів було вирішення догматичних питань і боротьба з єресями, що виникали в той період.

Католицькі вчені включають до списку Вселенських Соборів 22 собори: Нікейський І 325 р., Константинопольський І 388 р., Ефеський 431 р., Халкідонський 451 р., Константинопольський ІІ 553 р., Константинопольський ІІІ 680–681 рр., Нікейський ІІ 787 р., Константинопольський IV 869 р., Латеранський І 1123 р., Латеранський ІІ 1139 р., Латеранський ІІІ 1179 р., Латеранський IV 1215 р., Ліонський І 1245 р., Ліонський ІІ 1274 р., В'єнський 1311 р., Констанський 1414–1418 рр., Базельський 1431 р., Флорентійський 1439 р., Латеранський V 1512–1516 рр., Триденський 1545–1563 рр., Ватиканський І 1869–1870 рр. і Ватиканський ІІ 1962 р. На Ватиканському І Соборі з проголошенням догмату про безгрішність папи Вселенський Собор у Римо-Католицькій Церкві назавжди набув значення наради єпископів при папі. Православна Церква визнає Вселенськими лише перші 8 соборів із 22, визнаних Римо-Католицькою Церквою.

У 312 році імператор Костянтин (306–337 рр.) зрівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії; у 324 році проголосив його державною релігією, а в 325 році скликав у м. Нікеї Перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз між державою і церквою. На Нікейському Соборі під керівництвом Костянтина було засуджено вчення александрійського священика Арія (пом. 336 р.), який заперечував божественність і передвічне народження Ісуса Христа, стверджуючи, що той є лише вищим творінням божества.

У Соборі взяло участь 318 єпископів, серед яких були св. Миколай (260–343 рр.) та св. Афанасій Великий (295–373 рр.), який тоді був лише дияконом. Собор засудив і відкинув єресі та, щоб усі християни могли сповідувати єдиний Символ віри, прийняв перші 7 його членів. На цьому ж Соборі було встановлено час святкування Пасхи та прийнято деякі інші правила [10, c. 131-132].

2. Історичний розвиток католицизму. Посилення папської влади

У ранньому Середньовіччі офіційну ідеологію католицизму визначав аскетизм. Уже в II–III століттях отці церкви у своїх писаннях з'ясовували ставлення християнства до античної (язичницької) культури. Спрямованість ранньохристиянської філософії на заперечення античної культури інколи переростала в тенденцію заперечення всіх форм художньої діяльності. Зокрема, Тертулліан (160 — бл. 220 рр.) ототожнював мистецтво з язичництвом, вважав заняття живописом, скульптурою та театральні видовища ідолопоклонством, а у працях «Апологія, або Захист християн від поганства» та «Спростування єретиків» проповідував кінець світу і суворий аскетизм.

У пізньому Середньовіччі поширювалися погляди Климента Александрійського (бл. 150–215 рр.) та Орігена (бл. 185–254 рр.), які заперечували художню діяльність поза християнськими ідеями. Утверджуючи нову релігію, Оріген здійснив перше порівняльне видання тексту Старого Завіту, зіставивши оригінал єврейською мовою та різні переклади, підготував коментарі до всіх книг Біблії та написав працю «Про основні положення християнства». Він активно пропагував аскетизм і розробив власну теологічну систему, яка сприяла розвитку теології наступних епох.

Одним із перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій (354–430 рр.), християнський теолог, представник західної патристики. Він пройшов глибоку ідейну еволюцію від захоплення маніхейством та скептицизмом до визнання християнства і проповідування аскетизму.

До здобутків Августина належить дослідження проблем, повз які пройшла антична думка, зокрема розглянута динаміка людської особистості та динаміка загальнолюдської історії. Першій присвячена автобіографічна праця «Сповідь» (13 книг), де він неупереджено, з глибоким психологічним самоаналізом дослідив суперечливий процес становлення особистості та обґрунтував необхідність Божественної Благодаті.

Проблема містично осмисленої діалектики історії відображена в трактаті Августина «Про град Божий» (22 книги). Тут висвітлені події, пов'язані із завоюванням 410 року Рима ордами вестготського короля Аларіха (бл. 370–410 рр.). Автор полемізує з язичниками, які звинувачували християнство у зруйнуванні античного світу, і розглядає два протилежні види людської спільноти: «град земний», тобто державність, в основі якої лежить «любов до себе», і «град Божий» — духовну спільність, основу якої становить «любов до Бога». «Град Божий» не тотожний ідеалу теократії, в дусі якого середньовічні схоласти інтерпретували вчення Августина. Він різко критикував «каїнівський» дух імперії та завойовницькі прагнення римлян, які, натомість, засуджували насильство стосовно себе. Витоки причин насильства Августин вбачав у гріховності людини [8, c. 164-166].

Якщо православ'я в організаційному плані є сукупністю автокефальних Церков, об'єднаних спільною догматикою та культом, але дещо відмінних в обрядах і визнають лише духовний авторитет константинопольського патріарха, то Католицька Церква є єдиною організацією на чолі з Папою Римським.

Саме слово «папа» походить від грецького — батько. Так перші християни називали своїх керівників. З кінця III століття так стали шанобливо величати й римського єпископа. В офіційних документах і церковному праві Папа Римський іменується не інакше, як «Pontifex maximus» — «Верховний Первосвященик». Серед інших офіційних титулів найважливішим є «Вікарій (намісник) Ісуса Христа». Офіційна церковна історія Католицької Церкви нараховує 261 папу та кілька десятків «антипап». Із загальної кількості пап понад 200 були за національністю італійцями, решта — представниками інших національностей (переважно греки, а пізніше французи). Найдовший понтифікат (правління) тривав 32 роки, найкоротший — три дні. Папа Стефан II (752 р.) помер, навіть не встигнувши «заступити на посаду», тому його ім'я в офіційному реєстрі пап не фігурує. Наймолодшому папі на момент обрання було 12 або 15 років (Бенедикт IX, 1032–1044), найстарішому — 80 (Климент X, 1670–1676).

Папа Римський — глава всієї католицької ієрархії, яка, як і в православ'ї, має три ступені священства: дияконів, священиків і єпископів. Папа Римський обирається з XII століття на конклаві, спеціальних закритих зборах, двома третинами голосів вищих посадових осіб Католицької Церкви — кардиналів (латин. cardinalis — головний). Дотепер формально зберігається право вибору на цю посаду будь-якого католика-чоловіка (фактично з 1378 року папами обиралися тільки кардинали). У 1978 році на папський престол був обраний поляк — кардинал Кароль Войтила, який прийняв ім'я Іоанн Павло II (народ. 1920 р.).

Наочною ознакою папської влади з X століття служила тіара, яку папа донедавна надягав в особливо урочистих випадках. Вона являла собою головний убір у вигляді стогоподібного шолома з білої цупкої тканини, щедро прикрашений золотою вишивкою. Згодом на тіарі з'явилися три корони, що символізували духовну і світську владу папи та владу над усім світом. Останню тіару Папа Римський Павло VI (1963–1978) продав в один з американських музеїв, а виручені мільйони передав на благодійні цілі.

Разом із Папою Римським діють збори кардиналів — Свята Колегія. Спочатку вона складалася з пресвітерів міста Рима та його околиць і не перевищувала за чисельністю 25 осіб. Згодом, коли до колегії стали включатися всі кардинали, кількість її членів почала постійно зростати. На сьогодні в католицизмі налічується приблизно 200 кардиналів із більш ніж 50 країн, з яких 120 мають право голосу при виборі Папи. Більша частина кардиналів виконує «службові обов'язки» у країнах проживання, менша — здійснює загальне керівництво Католицькою Церквою.

Для керування Церквою Папа має власну систему органів влади — Святий Престол. Вона включає єпископський синод — дорадчий орган при Папі; уже згадану Святу Колегію; Римську Курію. Римська Курія — центральний церковний апарат, за посередництвом якого здійснюється керівництво Католицькою Церквою. У цілому Курія сформувалася в XVI столітті та була реформована в середині XX століття. Курія складається з таких підрозділів:

• Секретаріату (200 співробітників), який координує діяльність інших підрозділів Курії і є своєрідним «оком, серцем і рукою Папи»;

• Ради у зовнішніх справах Церкви, якій підвідомча вся папська дипломатія;

• 10 конгрегацій, своєрідних «міністерств», що керують різними напрямками церковної діяльності;

• 3 секретаріатів (з єдності християн, у зв'язках з нехристиянськими релігіями, у справах зносин з невіруючими);

• трибуналів, у віданні яких перебувають питання відпущення гріхів і покарання за різноманітні релігійні провини; служб (в основному фінансового характеру); різних папських комісій і трьох судів.

Існував у церковній організації Католицької Церкви і свій репресивний апарат — це була Свята Інквізиція.

Крім верховного керівництва Церквою, Папі Римському належить вища законодавча, судова і виконавча влада в межах його резиденції — Ватикану. Це порівняно невелика територія (44 га) з населенням 1 тис. осіб — усе, що залишилося від Папської держави, яка колись займала значну частину Північної і Центральної Італії. Ватикан включає собор Св. Петра і прилеглу площу, Ватиканський і Латеранський палаци із садами та кілька церков, розташованих на Капітолійському пагорбі в Римі, а також заміську папську резиденцію за 25 км від Риму. Ватикан має всі атрибути незалежної держави — герб, прапор, гімн, армію із сотні швейцарських гвардійців, жандармерію, пошту, телеграф, власних спостерігачів практично у всіх значних міжнародних організаціях, включаючи ООН, своїх представників (нунціїв) у 125 країнах світу. Річний бюджет Ватикану перевищує кілька мільярдів доларів [4, c. 201-204].

3. Виникнення та роль схоластики. Походження чернецтва

За своїм загальним характером схоластика є релігійною філософією не в сенсі вільної спекуляції в галузі релігійно-моральних питань, як це спостерігається в системах останнього періоду грецької філософії, а в сенсі застосування філософських понять і прийомів мислення до християнсько-церковного віровчення. Перший досвід такого застосування представляє патристична філософія, яка передувала схоластиці. Маючи на меті зробити зміст віри доступним розуму, схоластика й патристика відрізнялися тим, що для останньої змістом служило Св. Писання, і для догматичного формулювання одкровенного вчення вона користувалася філософією — тоді як для схоластики зміст віри полягав у встановлених отцями догматах, і філософія застосовувалася переважно до з'ясування, обґрунтування й систематизації останніх. Абсолютної протилежності між схоластикою й патристикою, втім, немає, оскільки й у патристичний час поряд із поступовим формулюванням догматів відбувалося їх обґрунтування та приведення в систему. З іншого боку, не можна сказати, щоб і в період схоластики система догматів у всіх пунктах являла собою закінчене ціле: в галузі богословсько-філософської спекуляції догматичне вчення піддавалося деякій подальшій розробці.

Відношення між схоластикою й патристичною філософією точніше можна визначити так: перша здійснює й розвиває те, що не досягло ще здійснення й розвитку в останньої, хоча й перебувало в ній як зародок.

Філософствування схоластиків будувалося на ґрунті встановленого вчення церкви та тих учень античної філософії, які збереглися до середніх століть. У цьому подвійному богословсько-філософському переказі вище місце, звичайно, належало церковному вченню. Чималою повагою користувався, однак, і філософський переказ: від народів, що тільки приступали до наукової освіти, природно було очікувати, що вони з дитячою довірою й повагою приймуть отриману в спадщину від стародавності науку. Завдання полягало в тому, щоб погодити обидва перекази й об'єднати в щось ціле. При виконанні цього завдання виходили з принципу, що розум і одкровення походять від одного джерела світла — від Бога, і що тому між теологією й щирою філософією протиріччя не може бути, а в згоді їхніх учень — доказ істинності обох.

У період розквіту схоластичних систем філософія й теологія дійсно переходили одна в іншу. Однак розходження їхньої природи повинно було все-таки виявити себе — і до кінця середніх століть богослов'я й філософія вже різко відокремлюються одна від одної.

Середньовічна думка ясно розуміла розходження цих галузей. Філософія ґрунтувалася на природно-розумних принципах і доказах або, як тоді говорили, на «природному світлі», а теологія — на божественному одкровенні, що було надприродним. Навчанням філософським істина властива, порівняно з одкровенням, у незначній мірі; показуючи, до яких меж пізнання може дійти людина своїми природними силами, філософія разом з тим дає доказ того, що вона не може задовольнити прагнення нашого розуму до споглядання Бога й вічного блаженства й що тут необхідна допомога надприродного одкровення.

Схоластики шанували древніх філософів як людей, які досягли вершини природного знання, але це не означає, що філософи вичерпали всю можливу для людини істину: перевага теології перед філософією полягає як у тому, що вона має вищий принцип пізнання, так і в тому, що вона має вищі істини, яких розум не може досягти сам собою. Ці одкровенні істини в схоластиків власне й становили істотний зміст їхніх систем, філософія ж служила тільки допоміжним засобом для завдань богослов'я. Тому вони й говорили, що філософія — служниця богослов'я (лат. ancilla theologiae). У двоякому відношенні вона була такою служницею: по-перше, вона давала теології наукову форму; по-друге, з неї теологія витягала ті істини розуму, на основі яких вона могла піднятися до спекулятивного розуміння християнських таємниць, наскільки воно взагалі доступне людському духу. На початку схоластичного періоду філософська думка ще не перебуває в рабському підпорядкуванні церковному вченню. Так, Еригена хоча й стверджує, що всі наші дослідження повинні починатися з віри в одкровенну істину, при тлумаченні якої ми повинні цілком підкорити себе керівництву отців, — однак щиру релігію він не згодний розуміти просто у вигляді санкціонованого авторитетом вчення й у випадку колізії між авторитетом і розумом віддає перевагу останньому; супротивники дорікали його в неповазі до церковного авторитету. І після Еригени згода розуму з вченням церкви була досягнута лише поступово. З половини XIII століття ця згода є твердо обґрунтованою, з тим, однак, обмеженням, що специфічно християнські догмати (троїчність, втілення й ін.) вилучені з галузі доказового розумом. Поступово (в основному — під час поновлення номіналізму в XI столітті) коло теологічних положень, доказових розумом, усе більше звужується, поки нарешті місце схоластичного припущення згідності церковного вчення з розумом заступає повне відділення шкільної філософії (аристотелівської) від християнської віри [3, c. 349-351].

Погляд на філософію як на служницю богослов'я хоча й не проводився строго всіма схоластиками, однак виражав, можна сказати, панівну тенденцію часу. Тон і напрямок усього духовного життя в середні століття давала церква. Природно, що й філософія в цей час приймає теологічний напрямок і доля її зв'язується із судьбою ієрархії: з піднесенням останньої й вона досягає вищого розквіту, з падінням її — падає. Звідси історики виводять і деякі інші риси схоластичної філософії.

Установи практичного характеру повинні являти собою строго організовану систему: це — одна з умов їхнього процвітання. Тому й католицька ієрархія в період свого поступового піднесення була стурбована збором у систему канонічних правил, які повинні лежати в основі її ладу. Таке систематизаторське прагнення відбивається й на філософії середніх століть, що теж прагне до системи й на місце фрагментарних, більш-менш випадкових досвідів патристичного філософствування дає ряд більш-менш цільних систем. Особливо це виявляється в квітучий час схоластики, коли з'являються богословсько-філософські системи Альберта Великого, Фоми Аквінського й Дунса Скота.

Увага схоластиків тому вже повинна була направитися в цей бік, що в їхнє розпорядження від колишнього часу був наданий матеріал, який вимагає не критичного обговорення й не апологетико-полемічної роботи, а саме тільки систематизації: це були загальновстановлені положення церковної віри, які належало піддати формальній обробці за допомогою доступних філософських прийомів. Цим пояснюється й інша риса схоластичної філософії: її тяжіння до форми, до формальної обробки понять, до побудови формальних висновків. Схоластиків нерідко дорікають у зайвому, порожньому формалізмі. Докори ці не позбавлені підстави; але потрібно мати на увазі, що такий формалізм був неминучий. В інші часи перед думкою стояло багатство й розмаїтість досвідченого змісту; навпаки, матеріал, над яким оперувала схоластична філософія, був обмежений, і свіжі розумові сили нових народів повинні були знайти собі результат у посиленій формальній роботі.

Загальне завдання полягало в тому, щоб засвоїти отримані від античного світу пам'ятники філософської думки й застосувати їх до потреб часу. Філософські вчення стародавності робилися надбанням середніх століть поступово; спочатку з них були відомі тільки вбогі уривки. На початку було, таким чином, завдання заповнити прогалини у філософському переказі, а потім було потрібно вже узгодити не завжди згодні між собою філософські авторитети стародавності. Потрібно було, крім того, застосувати філософію до богослов'я, визначити й обґрунтувати відношення розуму до віри, знайти істинам віри розумне пояснення й зрештою створити філософсько-богословську систему. Усе це спонукувало середньовічну думку головним чином до формальної роботи, хоча, звичайно, приводило її й до нових матеріальних висновків, чому у філософствуванні схоластиків несправедливо бачити тільки одне повторення на різні лади сказаного Августином і Аристотелем.

Духовний і світський стани протягом середніх століть різнилися між собою й по життю, і по поглядах, і по інтересах, і навіть по мові: духовні користувалися латинською мовою, миряни говорили мовою народу. Звичайно, церква завжди була одушевлена прагненням провести в народну масу свої принципи й погляди; але поки це прагнення не було здійснено — а здійснити його цілком неможливо, — ворожнеча між світським і духовним продовжувала існувати. Усе мирське здавалося для духовного якщо не ворожим, то нижчим, далеким. У зміст схоластичної філософії майже не входили тому проблеми натурфілософського характеру; для неї достатнім здавався загальний, метафізичний розгляд питань про світ; її увага спрямована була на Божество й таємниці спасіння, а також на моральну суть людини; її етика, що виходила із протилежності життя земного й небесного, миру горнього й дольнього, також гармоніювала із загальною відчуженістю від мирського й земного й тяжінням до небесного [9, c. 237-239].

Чернецтво є одним із найбільш значимих і, напевно, найяскравіших явищ християнського життя й християнського релігійного досвіду. У житті завжди існує певна дистанція між ідеалом і його реальним втіленням, і чим більша ця дистанція, тим дорожчим стає ідеал. Чернецтво стало не чим іншим, як істинним здійсненням ідеалу християнського способу життя.

Батьківщиною чернецтва був Єгипет. Преподобний Антоній Великий, який здійснював у III столітті подвиг посту й молитви в пустельній самоті, став засновником відлюдницької форми чернецтва. Трохи пізніше почав свій чернечий подвиг преподобний Пахомій Великий, у минулому римський воїн, який став родоначальником чоловічих спільножительних монастирів. Сестра Пахомія Великого стала засновницею жіночих спільножительних монастирів.

У VIII столітті на святій горі Афон (Греція) з'являються перші чернечі поселення. Невдовзі Афон досягає вершини своєї слави, і до нашого часу його 20 монастирів залишаються найбільшим осередком православного чернецтва. Чернецтво на Русі будувалося на візантійських традиціях. Більшість монастирів були й є спільножительними.

Чернецтво називають схимою, ченців — схимниками. Грецьке слово «схима» означає «образ». У чернецтві людина прибирає ангельської подоби. За своїм ідеалом вона стає земним ангелом і небесною людиною. Її мета — досягнення вічного життя й обожнення за ангельським образом. Для цього вона приносить такі основні обітниці: 1) відмова від світу й того, що у світі; 2) послух настоятелю; 3) збереження безшлюбності. У примітивних народів безшлюбність і бездітність вважалися найстрашнішим прокляттям; вони означали безнадійність, остаточну смерть. У християнському чернецтві, навпаки, безшлюбний спосіб життя веде до майбутньої слави відродження, коли люди не одружуються, не виходять заміж, але перебувають як ангели на небесах. У безшлюбності й суворій помірності переборюється панування стихійного природного начала в людському житті.

Перш ніж стати ченцем, мирянин повинен був пройти період послушництва — виконання тих або інших робіт у монастирі. Якщо настоятель монастиря переконується, що послушник твердо має намір стати ченцем, він здійснює обряд постригу. Цей обряд походить від старозаповітної символіки посвячення людини Богу й обрізання волосся як знаку рабства в греко-римському світі. У людини, яка приймає постриг, волосся на тімені вистригається хрестоподібно в ознаменування посвячення Христу й прийняття чернечих обітниць. Існують три ступені такого посвячення.

• Постриг у рясу, коли чернець одержує нове ім'я й право носити широке й довге чернече одіяння (рясу) і головний убір — камілавку. Ченців, що одержали таку посвяту, називають рясофорними ченцями.

• Постриг у малу схиму. Той, хто стрижеться в схиму, приносить нові, більш суворі обітниці й ще раз одержує нове ім'я в ознаменування остаточного зречення від світу, що лежить у злі. Після постригу в малу схиму чернець надягає мантію, звідки й походить вислів «постригти в мантію» і «мантійний чернець». Малосхимники на відміну від великосхимників можуть підноситися у священний сан — ченці-диякони (ієродиякони) і ченці-священики (ієромонахи).

• Постриг у велику схиму вимагає більш суворої витримки аскетичних подвигів. Приймаючи постриг, чернець відрікається від своєї волі й дає обітницю повної слухняності наставникам навіть у дрібницях, що не виключає, а припускає постійне моральне зусилля й роботу совісті. У тих, хто прийняв сан до постригу у велику схиму, він залишається. У цих випадках сан звучить відповідно: схиієромонах, схиархімандрит і навіть схиєпископ. Після постригу у велику схиму монаху вручають ще кукіль (головна накидка, що спускається на плечі, груди й спину). Кукіль за формою нагадує дитячий чепчик і означає дитячу незлобливість, яку зобов'язаний завжди виявляти чернець [1, c. 253-256].

Висновки

Християнська церква поступово отримувала права та привілеї, якими раніше користувалися лише язичницькі культи. Костянтин, очевидно, вбачав потенційну можливість перетворення церкви на важливу суспільну інституцію, не менш потужну, ніж держава. Цьому сприяли досить струнка церковна організація, що склалася в межах імперії, наявність дисциплінованого кліру, ієрархії, системи управління та контролю, вплив на величезні маси віруючих. Усе це повною мірою оцінив Костянтин, сам протягом усього життя залишаючись язичником (він прийняв хрещення лише незадовго до смерті, у 337 році). Крім забезпечення нового суспільного статусу християнської церкви, Костянтин Великий запровадив практику проведення під патронатом імператорів Вселенських соборів, на яких вирішувалися найважливіші питання життя церкви. Новий рівень і нова якість стосунків церкви й держави за імператора Костянтина об'єктивно потребували узгодження з традицією ранньої церкви та з римською громадсько-державною традицією.

Християнська традиція розмежовувала Кесареве і Боже. Державі доручені справи громадянські (publica), церкві — справи релігійні (sacra). Імператор відає справами земними, понад ними він не має влади, бо престол священства затверджений на небесах. Імператорові довірені тіла, а ієреєві (священику) — душі. Так навчав, зокрема, визначний богослов Іоан Златоуст.

З іншого боку, релігійно-політична традиція Римської імперії, як язичницька, фактично не знала розмежування світського й релігійного авторитету і влади. Імператор-Кесар був для римлян ще й Pontifex Maximus (верховним жерцем), який мав опікуватися одночасно як політичними, так і релігійними справами. Такий підхід автоматично переносився на стосунки імператора з християнською церквою. Тому абсолютно типовою й показовою була позиція, висловлена Костянтином (ще не охрещеним!) на Нікейському (Першому Вселенському) соборі: «Я поставлений від Бога єпископ зовнішніх справ Церкви!»

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник / С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів / Юрій Калінін, Євген Харьковщенко. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів / Костянтин Кислюк, Олег Кучер; Нар. укр. акад. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз. / Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська. — К.: Академвидав, 2002, 2003. — 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій / В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Скалецький та ін.; Мін-во освіти і науки України, Слов'янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ / Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій / А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов'янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів / Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш; За ред. В. Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник / Анатолій Черній. — К.: Академвидав, 2003. — 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник / Ярослав Чорненький; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В'ячеслава Чорновола. — К.: ВД «Професіонал», 2005. — 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів / Петро Яроцький; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.