Августин Аврелій - "Сповідь"

Вступ

Середньовіччя є закономірним етапом культурно-історичного поступу людства. Термін «середні віки» запровадили гуманісти наприкінці XV століття. Діячі Відродження сприймали цю добу як похмуру, особливо на тлі античної культури. Перегляд такого ставлення розпочався у другій половині XVIII сторіччя: спершу в Англії, а згодом у Німеччині та Франції зріс зацікавленість середньовічною спадщиною. У культурі тих часів шукали національне коріння, а в мистецьких творах вбачали витоки поетичної свободи.

Це була епоха формування націй, пожвавлення їхнього суспільного та культурного життя, розвитку літератури національними мовами. Багато в чому саме тоді закладалося духовне підґрунтя сучасної цивілізації. Наукові дослідження свідчать, що середньовічна культура вирізнялася вагомими духовними здобутками, глибиною змісту та внутрішніми суперечностями.

Одним із перших теоретиків Середньовіччя, хто обстоював потребу засвоєння античної культурної спадщини, був Августин Аврелій (354–430 рр.) — християнський теолог, провідний представник західної патристики. Його ідейний шлях пролягав від захоплення маніхейством і скептицизмом до прийняття християнства та проповіді аскетизму.

1. Життєвий шлях і витоки світогляду блаженного Августина

1.1. Постать Августина Аврелія в культурології та філософії

Августин «Блаженний» Аврелій (13.XI.354 — 28.VIII.430) — християнський теолог, церковний діяч, головний представник західної патристики. Він обіймав посаду єпископа в Гіппоні (нині Аннаба в Алжирі) і вважається родоначальником християнської філософії історії. Августин розробив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, спираючись на неоплатонічну онтологію, але виходив не з об'єкта, а з суб'єкта, із самодостатності людського мислення. На його думку, буття Бога можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, тоді як буття речей так вивести неможливо. Психологізм найяскравіше виявився у вченні про час як сутність, що немислима без душі, яка пам'ятає, чекає та споглядає дійсність. Вагомим філософським здобутком Августина стало дослідження реальної динаміки конкретного людського життя на противагу конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», простежуючи шлях людини від немовляти до особи, що усвідомлює себе християнином, він створив першу філософську теорію, яка досліджує психологічний вимір життя. Розглядаючи історію як цілеспрямований процес у трактаті «Про град Божий», написаному під враженням від захоплення Рима військами Аларіха у 410 році, Августин виокремлює два типи людської спільноти: «град земний» — державність, що ґрунтується на «самозакоханості, доведеній до презирства Бога», та «град Божий» — духовну спільність, засновану на «любові до Бога, доведеній до презирства до самого себе».

Прихильники Августина були радше істориками, ніж систематизаторами. Вони зосереджувалися здебільшого на практичних питаннях етики. Спираючись на арістотелівську логіку та філософію, вони розмірковували про дійсність, підпорядковуючи філософію теології.

1.2. Проблема зла як поштовх до філософування Августина Аврелія

Блаженний Августин — один із небагатьох філософів і церковних діячів раннього середньовіччя, чиє життя відоме в численних деталях. Проте увагу дослідників привертає не лише це. Син розбещеного африканця-язичника і християнської святої, Августин упродовж усього життя залишається двоїстим породженням язичництва і християнства, які борються в ньому до самого кінця, не спроможні остаточно подолати одне одного. Ця внутрішня боротьба особистості — боротьба світового масштабу, а процес психологічного розвитку, увіковічнений у «Сповіді», є яскравим уособленням світової кризи. Двом протилежним настроям, що формували його життя, — розбещеному язичництву молодості та святому християнству зрілих років — відповідають два суспільні середовища; його внутрішнє роздвоєння відображає роздвоєння тогочасного суспільства.

Усе мислення Августина в дохристиянський період — це низка гігантських зусиль, спрямованих на те, щоб вирватися з негативної, похмурої глибини суб'єктивної свідомості до об'єктивного світла й правди, звільнитися від гріховної особистості та її фатального роздвоєння. У «Сповіді» він згадує період, коли, вже відмовившись від маніхейства, ще не навернувся до християнства: «Ще десять довгих років довелося мені валятися в цій грязі» [2, с.510]. Єдиним, що підносило його до об'єктивного світла Божого, була воля, достовірна для нього так само, як і власне існування. Аргументи скептиків не могли похитнути цієї внутрішньої достовірності самосвідомості. Але у власній волі він знаходив внутрішнє протиріччя, безвихідний розлад. «Бачив я і вчинки, які були зроблені проти моєї волі, в яких я виступав швидше як пасивне, а не діяльне начало; вони були не стільки провиною, скільки покаранням» [2, с.564], — покаранням, яке він терпить справедливо. Отже, є щось абсолютно достовірне, що підноситься над протиріччями: у самому розладі пізнається об'єктивний закон абсолютної справедливості. Абсолютна достовірність волі та існування зводиться до абсолютної достовірності того об'єктивного блага, того об'єктивного світу й порядку, якого вимагає воля. Роздвоєння і розлад — форми мінливої дійсності, але мир і єдність — її вічний ідеал.

Основний мотив філософії Августина — пошук такого всесвіту, який подолав би контрасти часової дійсності, її безглузду подвійність в єдності всезагального миру й спокою. Цей пошук — процес болісний і важкий; у ньому муки духовного народження нового світу поєднуються з передсмертними стражданнями старого. Щоб стати родоначальником середньовічного світогляду, Августин мусив подолати в собі язичництво. Він увібрав і вистраждав усі хвороби свого часу, буквально ніс на собі хрест свого суспільства. Уже на шляху до навернення, наполовину християнин, Августин розповідає: «не знаючи спокою, питав я себе, звідки зло. Боже мій! Як мучилось переймами народження серце моє, як воно стогнало!» [3, с.114]. Це тривога душі, яку неможливо висловити словами, яку, — продовжує Августин, — ніхто з людей не міг розділити й зрозуміти, яку один Бог невидимо сприймав.

2. Праці Августина Аврелія

2.1. Характеристика філософських поглядів Августина Аврелія у його працях

Найвідоміший серед «отців» західної церкви — Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Найбільше його цікавили суперечності людської історії. Центральне місце посідає етична проблема, що споріднює вчення Августина, з одного боку, з філософською традицією елліністичного періоду, а з другого — з майбутньою екзистенційно-гуманістичною філософією.

Щодо стосунків людини і Бога, Августина найбільше хвилювало питання гріховності людини перед Богом, причини та наслідки первородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває в нього всесвітнього значення. Зло у світі, за Августином, — не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільний вибір людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла — у свавіллі людини, яка протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється в повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, воно не має справжньої реальності, тобто не існує само по собі. Зло — це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

Бог як вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій становить основу вчення Августина. Філософ систематизував християнське віровчення, подаючи його як цілісне і єдино правильне, виступаючи за обов'язкову єдність віри та церковної організації. Богослов проголошує прагнення до щастя основним змістом людського життя. Однак щастя, на його думку, — це пізнання людиною Бога і любов до нього. У праці «Про місто Господнє» Августин наголошує, що християнський Бог створив світ і людину. Він всемогутній і безконечний. Пізнати Його — означає стати щасливим.

Однією з центральних у вченні Августина є проблема свободи волі як основи людської особистості. Осягнути розумом людина може лише те, у що вірить, до чого прагне. Єднання з Богом відбувається не за допомогою розуму, а завдяки волі. Воля, об'єктом якої є Бог, — це віра. Августин Блаженний стверджує: Бог — найвище буття, нематеріальна форма найвищого блага. На відміну від Бога, світ не має постійності й самостійності, оскільки є похідним від Творця. Усе, що ми зустрічаємо в цьому світі, має перехідний характер, змінюється, минає.

Дуалізм надприродного Бога і світу природи виступає в Августина як протилежність між вічним буттям і плинним світом. Констатація цієї протилежності привела Августина до філософської проблеми часу. Час — це міра руху і зміни всіх конкретних речей. Створивши світ, Бог створив міру його зміни. Реально існує сьогодення, а минуле і майбутнє — лише завдяки пам'яті та надії.

У своїх працях «Про місто Боже» і «Сповідь» він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви до народження Христа людство проходить перші п'ять епох, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства. Отже, людська історія має певну спрямованість: вона йде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу часу теж не існувало. Час є плинним, історичним.

Наголошуючи на лінійних, а не циклічних часових режимах, де все існуюче є повторенням чогось, що вже було, Августин підкреслює принципову можливість виникнення нового.

Індивідуальна духовна неповторність кожної людини має свій початок, однак не має кінця, будучи безсмертною, на відміну від неоплатонівського панпсихізму (душа у всьому), що виходив із вічності душ та їх космічного перевороту. Християнський філософ визначає їх вічність тільки після того, як вони створені Богом. Таким чином, з точки зору християнства, критикувалася ідея про перевтілення душі в нові тіла. Августин визначає душу як розумну субстанцію, призначення котрої — управляти тілом. Сутність людини визначається саме в її душі, а не в тілі. У пошуках божественної істини філософ закликає вірити, щоб розуміти. На противагу Тертулліану він вважає доцільним використання людського розуму для підкріплення істини божественної мудрості, оскільки навчання дає лише вміння користуватися речами, а мудрість орієнтує на пізнання Бога і його діянь. Людська історія, за Августином, визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів — Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне — себелюбці, грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось (зміцнило людей, що належать до нього, визначає смиренність як перед Богом, так і перед Церквою). У земній історії ці два царства переплетені між собою.

В останній, християнський, період свого життя блаженний філософ написав більшу частину своїх праць, у яких тією чи іншою мірою розглянув усі проблеми, що поставали перед християнським мислителем його часу. Але, як зазначає Майоров, «у фокусі всієї філософської системи Августина стоїть проблема буття» [1, с.284] — абсолютного й опосередкованого, незмінного і мінливого. Сам Августин, проводячи поділ існуючого, писав: «зі всього невидимого найвеличнішим є Бог; зі всього видимого найвеличнішим є світ» [2, с.466]. Згідно з Августином, буття в істинному й абсолютному розумінні є таке, яке не має ані частки небуття. «Істинне буття — незмінне й вічне» [3, с.575]. І цією незмінною й вічною природою є Бог, «який Сам у Собі має причину буття, є Сутній, тобто сутній не так, як існує все інше, оскільки існує істинно, від початку і незмінно, не переходить ні в що інше, і все має в Собі як Самосутній» [4, с.437].

До основних творів відносять «Про град Божий» (22 книги) та «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував у західноєвропейській філософії та католицькій теології до XIII століття.

2.2. «Про Град Божий»

Погляди Августина справили величезний вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію. Це один із найяскравіших філософів середньовіччя, який переймався долею людства і кожної людини зокрема. Як зазначає В. Соколов, «можна стверджувати», що автор трактату «Про град Божий» став першим мислителем (принаймні в Європі), який зробив предметом філософських роздумів долю людства...

Проблема містично осмисленої діалектики історії відображена в трактаті Августина «Про град Божий» (22 книги). Тут висвітлені події, пов'язані із завоюванням 410 року Рима ордами вестготського короля Аларіха (бл. 370 — 410 рр.). Автор полемізує з язичниками, які звинувачували християнство в руйнуванні античного світу, і розглядає два протилежні види людської спільноти: «град земний», тобто державність, в основі якої лежить «любов до себе», і «град Божий» — духовну спільність, основу якої становить «любов до Бога». «Град Божий» не тотожний ідеалу теократії, в дусі котрого середньовічні схоласти інтерпретували вчення Августина. Він різко критикував «каїнівський» дух імперії, завойовницькі прагнення римлян, які, натомість, засуджували насильство стосовно себе. Витоки причин насильства Августин вбачав у гріховності людини.

2.3. «Сповідь»

До здобутків Августина належить дослідження проблем, повз які пройшла антична думка, зокрема розглянута динаміка людської особистості та динаміка загальнолюдської історії. Першій присвячена автобіографічна праця «Сповідь» (13 книг), де він неупереджено, з глибоким психологічним самоаналізом дослідив суперечливий процес становлення особистості та обґрунтував необхідність Божественної Благодаті.

Досить суперечливим є ставлення Августина до античного мистецтва. У «Сповіді» він наголосив, що споглядання античних творів викликає в нього найглибші земні почуття: його захоплює пластика античної скульптури, антична поезія й музика, що вважалося гріховним з погляду нової релігії та вимагало каяття. Оцінка Августином видовищних мистецтв, зокрема театрального, є певним наслідуванням положень «ідеальної держави» Платона (427 — 457 рр. до н.е.). Августин пов'язував причини аморальних виявів у римлян із поширенням видовищ, якими вони надто захоплювалися, тому в його духовний «град Божий» (як і в платонівську «ідеальну державу») видовища не допускалися.

Усвідомлюючи неможливість повного заперечення краси цього світу, оскільки Бог створив його прекрасним, Августин намагався знайти вихід із такого протиріччя в теоріях прекрасного піфагорейців і неоплатоніків.

Згідно з теоретичними положеннями піфагорейців, Августин визначив красу як гармонію та порядок. Його захопила проблема вираження краси в числах, числові пропорції він вбачав в архітектурі й музиці, намагаючись пристосувати ці мистецтва до християнського культу.

Незважаючи на те що офіційно в своїй ортодоксії християнство всіляко відмежовувалося від античності, в церковній практиці воно трансформувало і містифікувало багато символів — образів античної культури. У християнській символіці легко простежуються запозичення із давньосхідної та грецької міфології, а також із пов'язаної з ними іконографії. Відомі факти знищення палеохристиянами давніх статуй або переробки їх відповідно до вимог аскетичних норм своєї віри. У символічних образах інших культур християнство намагалося знайти «подібні» або «неподібні» вияви сутності Бога. У Символі Віри в православ'ї та католицизмі сформульовані основні принципи християнства — вчення про триєдиного Бога: Бог-Отець, Бог-Син, Дух Святий.

Для вираження нового вчення в символах-знаках були створені образні аналоги: око, агнець, голуб. У давньому світі голуб означав невинність та покірність, тому його вважали символом Христа і зішестя на нього Святого Духу. У живописі, мозаїках, рельєфах зображення голуба вказує на апостолів, членів християнських общин, а також на звільнену від оков тіла («клітки») людську душу.

Згідно з твердженням отців церкви, що «Бог промовляє багатомовно та багатозначно», створювалася символіка «реальна» і «умоглядна», абстрактна. До останньої належить символіка світла, яка набула в християнстві особливого естетичного значення. Історична традиція світла, що сходить від солярного Божества, сягає найглибших шарів східної й античної міфології.

За традицією неоплатонізму, Августин розглядає красу як світло. Світлоносність краси, спорідненість світла з душею віруючої людини постає невід'ємною рисою християнського вчення. Краса-світло втілюється в середньовічних церковних мозаїках, вітражах, окладах ікон тощо. Але на відміну від Платона та засновника неоплатонізму Плотіна (204 — 270 рр.), котрі вищою красою визнавали ідею, Августин вищою красою визнавав Бога. Так склалася відома августинівська традиція, за якою земна краса — це лише відблиск Божественної.

Августин остаточно утвердив у християнстві неоплатонівську ідею гріховності тілесного буття людини. Створена ним система поглядів надовго визначила політику Католицької церкви в галузі культури. Августин став незаперечним авторитетом у теології та філософії Середньовіччя майже до появи Фоми Аквінського.

Читаючи «Сповідь» Августина, відчуваєш, як перед тобою відкривається бездонна глибина суб'єктивної свідомості; але в цій глибині помітна боротьба об'єктивних світових контрастів. У ній розкривається той психологічний процес, який більшою чи меншою мірою переживають усі, кому віра дістається ціною боротьби й зусиль, хто приходить до неї шляхом довгих пошуків і сумнівів. Разом із тим, ця ж «Сповідь» може розглядатися як суб'єктивне відображення тогочасного суспільства, яке розкололося між протилежними полюсами розбещеної чуттєвої природи й аскетичної святості.

Роздвоєння, смерть є всезагальним законом усієї нашої дійсності, всього, що існує в часі. Головний інтерес усієї філософії Августина обертається навколо основного питання: як спастися від смерті, як подолати цю безглузду подвоєність нашої людської природи? Перед Августином стоїть ідеал цілісної особистості, яка перебуває в стані спокою й миру. Але ідеальна, цілісна особистість є мислимою лише в ідеальному суспільстві, в ідеальному всесвіті, позбавленому самого часу, у світі, в якому все перебуває в єдності й цілісності, в стані внутрішнього миру, спокою й рівноваги. Щоправда, такого всесвіту в нашому досвіді ми не знаходимо, цей ідеал абсолютно трансцендентний нашій земній дійсності, де панує ворожнеча, — це предмет надії. Якщо безглузда подвоєність нашої природи, смерть і зло є негативним постулатом філософії Августина, то всесвіт як єдність загального спокою — його позитивний ідеал. Те, чого він хоче, не є лише внутрішнім благом особистості: він цілковито усвідомлює, що людина одними своїми силами спастися не може, і тому саме питання про спасіння особистості є для нього передусім питанням про об'єктивне начало спасіння. Як гріх не є властивістю лише особистою, індивідуальною, але загальною і родовою, так само і діяльність цього об'єктивного начала спасіння повинна втілюватися в людстві як родовій єдності, у всесвітній соціальній організації. Таким чином, питання про спасіння особистості є для нього разом із тим питанням соціальним і космічним.

Висновки

Августин Блаженний (354—430 рр.) — автор сотень творів, значними серед яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь».

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, вища сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога втілена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум.

Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло долають спокуси (гріхи).

Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Усі ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного.

Християнські доброчинності, за Августином, — послідовне відкидання язичницьких уявлень про доброчинності. У своїй «Сповіді» Августин на власному прикладі намагається довести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від своєї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

Список використаної літератури

1. Августин Аврелій. Сповідь. – К., 1997.
2. Августин Блаженный. О Граде Божем. Т.3. – Санкт-Петербург. Амитея. Киев.
3. Каутский К. Происхождение християнства. – М., 1990.
4. Лінч Джозеф. Середньовічна церква. – К., 1994.
5. Основи політичної науки. Курс лекцій/ За ред. Б.Кухти. – Ч.1.-Львів, 1996.
6. Поснов М.З. История Христианской церкви / до разделения церковей – 1054 г. Брюссель. – Киев, 1994.
7. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.
8. Ренан Э. Жизнь Иисуса. М., 1990
9. Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. К., 1997.