Архітектура України ХІV – XVII століття

Вступ.

1. Архітектурне мистецтво XIV–XVI століть: основні тенденції розвитку.

2. Особливості українського зодчества XVII століття.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У державах Західної та Центральної Європи цей історичний відтинок позначений домінуванням двох провідних стилів — готики та ренесансу. У середині XV століття згасає блискучий осередок середньовічної культури — Візантійська імперія. Її падіння під ударами Османської держави фактично обірвало багатовікові мистецькі взаємини зі слов'янським світом, у тому числі й з Україною, що своєю чергою розширило вплив західноєвропейської архітектури. Кримські татари, прийнявши іслам, у власній будівельній практиці переймали здобутки мусульманських народів.

Проникнення європейських стилів — готики та ренесансу — в українське зодчество відбувалося опосередковано, через території сусідніх країн. Неоднакова віддаленість місцевих архітектурних шкіл від першоджерел, а також їхнє поєднання з давньоруськими традиціями призвели до формування унікального синтезу, що зумовив відмінності, самобутність та оригінальність архітектури різних регіонів України. Закарпаття, Галичина, Волинь, Поділля та Буковина значно менше постраждали від татаро-монгольської навали, а тому, перебуваючи у складі сусідніх держав, упродовж наступних століть зазнавали впливу європейських стилів. Готичні впливи найвиразніше простежуються у культовому будівництві, тоді як проторенесансні — в оборонних та цивільних спорудах. У більш зруйнованому східному регіоні значно вагомішою залишалася роль давньоруських традицій. Після приєднання у 1500 році Чернігівських та Новгород-Сіверських земель до Московії розбіжності між архітектурою західних і східних українських територій ще більше посилилися.

1. Розвиток архітектурного мистецтва у ХІV- ХVІ ст.

Формування української народності бере свій початок ще в добу Київської Русі на ґрунті слов'янських племен Придніпров'я та Придністров'я. Уже в літописах XI століття простежуються елементи української мови, а саме поняття «Україна» як означення певної території вперше з'являється в літописних джерелах XII століття. Зміцнення економічних взаємозв'язків між землями та їхнє політичне об'єднання стали підґрунтям для утворення українського етносу, формування притаманних йому особливостей господарювання, побуту, мови, культури та мистецтва. Для збереження власної етнічної та національно-культурної ідентичності українцям довелося витримати тривалу боротьбу проти загарбників. Саме ці складні умови сприяли консолідації, і вже з XIV століття українська народність постає як окрема етнічна спільнота.

Паралельно з формуванням народності відбувалося становлення самобутньої архітектури, розвиток якої у XIV — першій половині XVI століття проходив у доволі складних і несприятливих історичних обставинах.

У цей час спостерігається повільний, проте неухильний культурний поступ, зростання національної самосвідомості, поширення та поглиблення гуманістичних ідей. У XV — на початку XVI століття на теренах Західної України виникають передумови для створення національно-релігійних і громадських організацій українських православних міщан — братств, які згодом відіграли важливу роль у протистоянні національним і релігійним утискам.

Світогляд середньовічної людини базувався на уявленні про світ як замкнений простір та на принципі ієрархічності. Це знаходило вияв у вченнях про ступінчастість і спіралеподібність розвитку, про коло як символ Всесвіту та систему концентричних кіл — небесних сфер. Звідси випливав критерій виділення та оцінки різних сфер концентричного світу залежно від їхньої близькості до центру, тобто до Творця. Архітектура відобразила це у структурі ансамблів і значною мірою міст, де дитинець (кремль) трактувався як центральне ядро забудови. У монастирських ансамблях та культовому будівництві ідея концентричності втілювалася через центральне розташування монастирського собору (церкви) — найважливішої за ідеологічним значенням будівлі. Розміщення інших споруд (келій, господарчих будівель, огорожі) тяжіло до системи концентричних фігур, умовно — до кола.

Панівною ідеологією феодальної епохи була релігія, що зумовило масове будівництво храмів за усталеними канонами. Принцип центричності закладався і в організацію внутрішнього простору храму. Найсвятішим місцем, своєрідним центром, був престол у вівтарі. Першому колу відповідав основний простір церкви, призначений для парафіян, наступним — притвори та паперть [4, c. 232-233].

Через специфіку історичного розвитку різні види українського мистецтва, передусім архітектура, були тісно пов'язані як зі східною, так і із західною середньовічною європейською культурою. Зберігаючи давньоруські традиції, українське зодчество не втратило своїх самобутніх рис. Водночас у ньому знаходили відображення зміни, викликані подальшим суспільним розвитком, новими мистецькими поглядами, економічними та культурними контактами. Культурний обмін і сталі зв'язки між народами, що входили до складу Великого князівства Литовського, Польщі, Молдавії, Угорщини, Московії, сприяли збагаченню української архітектури новими досягненнями будівельної техніки та розвитку засобів художньої виразності.

Муляри, теслі, сницарі, як і інші ремісники, об'єднувалися в цехи, які відігравали значну роль у розвитку архітектурної справи. Вступ до цеху був досить обмеженим. Навчання майстра-муляра відбувалося традиційними для феодалізму методами: учень, опанувавши певний обсяг знань і практичних навичок, ставав підмайстром, а досягнувши високого рівня майстерності, отримував звання майстра. Підмайстер мав володіти коштами для організації власної майстерні, сплати вступних внесків тощо. Польський уряд проводив дискримінаційну політику щодо українських ремісників, видаючи декрети, які забороняли або обмежували їхній вступ до певних цехів: вони не мали права на міське право, володіння нерухомістю та членство в певній релігійній общині. Відомо, що в XVI столітті будівельний цех у найбільшому місті тогочасної України — Львові — складався переважно з італійських майстрів.

У XIV — на початку XVI століття на всій території України в будівництві переважали місцеві матеріали — дерево, природний камінь, цегла. Найпоширенішим залишалося дерево. Порівняно з давньоруським періодом у дерев'яному будівництві суттєвих змін не відбулося. Не кажучи вже про житло, дерево використовували при спорудженні храмів, оборонних укріплень, палаців. Про розпланування та зовнішній вигляд дерев'яних палаців можна скласти уявлення лише на основі документальних джерел. Ці багатозрубні, значні за розмірами, одно- або двоповерхові будівлі часто пристосовувалися до оборони. Дах був складчастий, критися ґонтом, іноді — чотирисхилий із заломом. Стіни ззовні та зсередини тинькувалися й білилися.

Оборонні споруди складалися зі стін і башт. Найархаїчнішою конструкцією оборонної стіни був частокіл із щільно поставлених дубових або соснових, загострених угорі колод. Складнішу конструкцію позначали терміном «паркан в слупи», але найчастіше — «паркан у дві стіни», тобто дві паралельні рублені стіни з'єднувалися між собою під прямим кутом короткими поперечними стінами, утворюючи кліті (комори або городні). Над городнями, на їхній стелі, розташовувався бойовий хід із заборолами та підсябиттям. Башти та в'їзна брама були рублені, дво- та триярусні, квадратні, прямокутні або шестикутні в плані. Увінчував їх критися ґонтом намет, часто — з флюгером. Башти мали стрільниці, розраховані на фронтальний, іноді — на фланговий обстріл. З протипожежною метою дерев'яні укріплення ззовні часто обмазували глиною.

У техніці мурування з каменю (вапняку, пісковику) змінюється вид будівельного розчину. Поступово зникає цем'янка, натомість застосовуються домішки піску та подрібненого деревного вугілля. Значних змін зазнав штучний будівельний матеріал з кераміки — замість давньоруської плінфи з 2-ї половини XIII століття в Україні використовується брускова цегла. На XIV — початок XVI століття припадає надзвичайна різноманітність її за кольором та розмірами, які коливаються в межах від 5x9x24 до 10x18x32 см. Це пояснюється примітивними умовами виробництва, а також тим, що розмір цегли був похідним від ліктя — міри досить неточної.

Характерною системою мурування з каменю й цегли при великій товщині мурів є тришарове, яке складається з двох лицьових поверхонь та забудування між ними. Ці поверхні утворювалися із майже однакових каменів порівняно правильної форми, а з цегли — системою, відомою як готична (ланцюжкова, хрестова). Таке мурування було поширене в Україні, Білорусі, Литві, Польщі, Московії та в країнах Західної Європи. В оборонних спорудах у товщу мурів на кількох рівнях закладали своєрідну арматуру — дерев'яні перев'язі. Наявність перев'язей сприяла передаванню сили ударів від пороків і ядер на більшу площу, отже, вони збільшували опірність мурів.

Широке використання цегли збагатило арсенал конструкцій склепінь. Крім півциркульних з розпалубками та без них, застосовувалися хрестові склепіння, а під впливом готики — у храмах, особливо в костелах, стрілчасті й зірчасті на нервюрах різного малюнка та складності. Стрілчастої форми набувають перемички вікон, порталів та арок в інтер'єрах [2, c. 152-154].

Як і в попередні часи, основним фактором при заснуванні міст залишався оборонний. Його доповнювали та формували специфіку низки міст ремісничий і торговий чинники. Характерною особливістю є заснування багатьох нових міст, переважно на Правобережжі. Тут з'явилося принципово нове явище — регулярне розпланування, пов'язане із запровадженням Магдебурзького права. Невідомим досі було і створення міст за заздалегідь складеною розпланувальною схемою. У центрах найзначніших міст західного регіону сформувалася нова щільнолінійна периметральна забудова кварталів.

В оборонному будівництві на цей період припадає інтенсивний процес модернізації фортифікацій, пов'язаний із поширенням та удосконаленням вогнепальної зброї, виробленням нової концепції оборони. Змінюється принцип розміщення башт стосовно оборонних мурів; їхні відрізки стають прямолінійнішими, з'являється новий тип башти — бастея. Створюються передумови для сприйняття ідеї регулярної в плані фортеці, що відповідає новим вимогам оборони.

У відповідь на сувору, повну воєн і нападів історичну ситуацію сформувався своєрідний тип оборонного комплексу — монастир-фортеця та тип храму, пристосованого до оборони. На відміну від давньоруського періоду, на Правобережжі з'явилася велика кількість приватних замків.

У культовому будівництві даний період характеризується появою нових типів мурованих монументальних храмів — костелів, синагог, мечетей.

Під впливом західних сусідів — Литви та Польщі — на західних теренах України з'явилися споруди, де творчо застосовано елементи готичної архітектури.

Разом з тим, у засвоєнні готичних архітектурних форм помітне значне відставання. Взірцями для наслідування служили ранньоготичні архаїчні будівлі, які краще відповідали конкретним місцевим умовам. Поєднання їх із традиційною розпланувально-просторовою структурою призвело до несподіваних результатів і дало змогу створити яскраві самобутні будівлі. Це явище мало локальний характер, найповніше воно проявилось у монументальних храмах XIV—XV ст. волинської архітектурної школи.

У житловому будівництві також з'являється новий тип споруд — міська мурована кам'яниця, зумовлена новим етапом розвитку суспільних відносин [2, c. 32-33].

2. Українська архітектура у ХVІІ ст.

Століття напередодні Визвольної війни 1648—1654 років сповнене значних змін у культурному житті України. Загарбання турками Балканських країн і падіння Константинополя (1453 р.) обірвало зв'язки з візантійською культурою. Злука українських земель із Польщею, завершена Люблінською унією (1569 р.), посилила зближення України із Західною Європою, в архітектурі якої панували стилі ренесанс і раннє бароко.

Після Люблінської унії польський адміністративний і правовий устрій поширився на новоутворені східні воєводства — Київське, Брацлавське, Волинське, а з 1618 року — й Чернігівське. Привілейованою й повновладною верствою суспільства стає шляхта. Порівняно з попередньою добою обмежувалися права міщан, на селі запроваджувалося кріпацтво. Контрреформація та Брестська унія (1596 р.) погіршили становище православної Церкви, яка витіснялася державною католицькою релігією. Посилення економічних і релігійних утисків українського населення призвело до зростання національно-визвольного руху, подальшого формування козацтва, інтенсивної колонізації втікачами із західних воєводств південної Київщини, Брацлавщини та Слобожанщини. Південь України підпорядковувався Кримському ханству — васалу султанської Туреччини з 1478 року. Воєнна загроза з боку Криму й Туреччини, які мали значні зиски від грабежу й торгівлі українськими бранцями, покликала до життя військово-державне утворення — Запорізьку Січ. Землі Закарпаття з XI—XIII століть входили до складу Угорщини, Північна Буковина з XIV століття — до Молдавського князівства.

Епоха, сповнена бурхливими подіями та суперечностями, стала добою культурно-національного відродження. Кінець XVI — початок XVII століття позначені в Україні зростанням кількості міст і перетворенням найзначніших із них в осередки освіти й культури. Найбільшими науковими центрами українства були: Острог, де заходами князя Костянтина Острозького близько 1570 року постала Острозька слов'яно-греко-латинська академія; Львів із його навчальним і науковим осередком при Успенському братстві; Київ із відкритою в 1632 році Петром Могилою Києво-Могилянською колегією. Брестська унія, що стала причиною запеклої боротьби між католицьким і православним населенням, мала й позитивні наслідки, які проявилися в поширенні православних шкіл, запровадженні друкарень, розквіті просвітянської й полемічної літератури, наближенні освіти через вивчення латинської мови до загальноєвропейських вимог [3, c. 268-269].

Підвищення освітнього й культурного рівня супроводжувалося розквітом мистецтв, який відбувався в умовах співіснування низки культур та взаємодії автохтонних і готичних мистецьких традицій із новітніми стильовими системами, що поширювалися з Італії. Новий ренесансний світогляд і визнання цінності людської особистості віддзеркалювалися в розвитку портретного живопису та встановленні скульптурних надгробків із зображенням людини. Зростання реалістичних тенденцій простежувалося в іконописі та декоративному різьбленні по дереву й каменю.

Картина стилістичного розвитку архітектури в Україні не була одностайною. Тогочасні європейські стильові системи — ренесанс і раннє бароко — накладалися на будівельну традицію часів Київської Русі, яка зберігалася на землях, що з XIV століття увійшли до складу Великого князівства Литовського. Натомість західні області, підпорядковані Польщі (Галичина, Західне Поділля) та Угорщині (Закарпаття), ще в попередню добу зіткнулися з європейським стилістичним розвитком через поширення готики. Окремий мистецький світ, що спирався на традиції мусульманської культури, становила архітектура Кримського ханства.

Італійський ренесанс прийшов до Центральної Європи через королівські двори Буди (кінець XV століття) та Кракова (початок XVI століття). Найдавнішим проявом ренесансу в межах території сучасної України був білокам'яний портал у ханській резиденції в Бахчисараї, створений 1503 року італійським архітектором Алевізом Новим, що мандрував до Москви і на два роки був затриманий ханом Менглі-Гіреєм.

На українських землях інспіраторами стилістичних новацій виступали не двірські кола, а освічені магнати й міщанство. Найраніші ренесансні портали, що датуються 50-ми роками XVI століття, збереглися в замках князів Сенявських у Бережанах на Тернопільщині і князів Язловецьких у Язлівці (нині — с. Яблунівка Тернопільської обл.), а також у кам'яниці на вул. Вірменській, 20 у Львові.

Стилістичні зміни в архітектурі започаткували італійські різьбярі (каменярі) та мулярі (муратори), яких запрошували магнати й міста. Головним ренесансним осередком, створеним у 2-й половині XVI століття вихідцями з Північної Італії (комасками), був Львів. Окрім них, тут працювали Паоло Домінічі з Риму (Павло Римлянин), Петро ді Барбона (Петро Барбона) з околиць Падуї, Рох Шафранець з Венеції, Андрій Бемер із Вроцлава, Андрій Підлісний з Кракова та ін. Львівський будівельний цех, заснований 1572 року, задовольняв потреби інших руських земель завдяки безпосередній участі майстрів та розповсюдженню архітектурних деталей, що виготовлялися на підміських каменоломнях. Відоме залучення великими магнатами такого видатного майстра, як венеціанець Бернардо Морандо (запрошений 1581 року коронним гетьманом Я. Замойським для будівництва м. Замосця), а також львівського майстра італійського походження Павла Щасливого, якому близько 1594 року коронний гетьман С. Жолкевський доручив створення м. Жовкви. На службі у князя Костянтина Острозького перебували Христофор Боццано, який перебудував замок у Меджибожі, та Петро Сперендіо, котрий працював у Тернополі й Острозі. У Києві в 1-й половині XVII століття творили італійці Себастіано Браччі, який відновлював Успенську церкву на Подолі, та Оттавіано Манчіні з Болоньї, котрий на замовлення Петра Могили відбудовував стародавні київські святині.

Ренесанс прийшов в Україну у своїй останній стадії — фазі маньєризму, який відійшов від принципів класичної врівноваженості й гармонії та визначався експресивністю, неспокоєм форм, іноді — надмірною декоративністю. Довільне використання ордерних елементів давало можливість створювати оригінальні архітектурні об'єкти, позначені рисами місцевої самобутності. З 1600-х років значний вплив справив привнесений майстрами з Вроцлава нідерландський і німецький маньєризм із притаманним йому лінеарним трактуванням декору, нібито викарбуваного з металу (Бернардинський костел і каплиця Боймів у Львові).

Особливістю ренесансу в архітектурі України було те, що він слабко вплинув на процеси формотворення, які ґрунтувалися на значних місцевих і готичних архітектурних традиціях. Це особливо помітно у православному храмобудуванні, де, як протидія контрреформації та Брестській унії, відновлювалися поруйновані святині й відроджувалися традиційні композиційні прийоми в нових мурованих спорудах, прикладами яких є триверхі каплиця Трьох Святителів і Успенська церква у Львові. Відроджені італійцями форми римської античної архітектури й орнаментики здебільшого використовувалися для оздоблення. Характерні ознаки нового стилістичного напряму — це переважання горизонтальних членувань, застосування ордера і властивих йому пропорційних співвідношень, класичні обломи й деталі, півциркульні прорізи й аркади, бані та пишно оздоблені аттики.

Стиль раннього бароко пов'язується з католицьким орденом єзуїтів, який зразком для культових споруд обрав храм Іль Джезу в Римі. Майже одночасно з Італією у 80-х роках XVI століття єзуїтські костели з'явилися в Польщі, а на початку XVII століття просунулися до Волині, Галичини й Поділля. Особливості їхніх будівель вплинули на архітектуру багатьох католицьких храмів, які напередодні Визвольної війни мурувалися навіть у Києві, Чернігові та Переяславі.

Положення українських земель, які ніби щит захищали європейські країни від нападів турків і татар, підносило роль оборонного будівництва. Розвиток вогнепальної зброї та артилерії призвів до запровадження протобастіонних і бастіонних систем в укріпленнях замків, міст і монастирів. Їхніми носіями були іноземні інженери й архітектори, залучені королем і магнатами. Зокрема, у модернізації фортеці Кам'янця-Подільського в середині XVI століття брав участь військовий інженер і королівський архітектор Іов Бретвус (Претвич) родом із Німеччини, а на початку XVII століття — Теофіл Шомберг. У 30-ті роки XVII століття плідно працював в Україні «перший капітан артилерії та інженер короля» француз Гійом Левассер де Боплан, який проектував замки в Кременчуку, Барі, Підгірцях, Кодаку тощо. Замок у Галичі модернізував Франческо Короссіні родом з Авіньйона. Італієць Андреа дель Аква з Венеції побудував для гетьмана Станіслава Конецпольського замки в Підгірцях і Бродах. Проект замку в Збаражі для магнатів Х. та Ю. Збаразьких розробив близько 1612 року зодчий Вінченцо Скамоцці, а будівництвом цього замку керував Нікола Дюбуа з Лотарингії.

У галузі будівельної техніки принципових змін не сталося. Головним матеріалом залишалося дерево, яке з XVI століття не лише оброблялося вручну, але й розпилювалося в тартаках (лісопильнях). Окрім дерев'яно-земляних, будувалися кам'яні баштово-стінові, бастейові та бастіонні укріплення з мурованими казематами та облицьованими ескарпами. Значно збільшилася кількість мурованих цивільних і культових споруд. Для їхнього спорудження застосовувалася брускова цегла-пальцівка та природний камінь — вапняк, пісковик і плитняк, багаті поклади якого сконцентровані в межах Волинсько-Подільської височини та Карпат. Конструктивну основу споруд становили монолітні стіни й різноманітні склепіння — хрестові, півциліндричні, зімкнені, купольні та їхні комбінації [1, c. 129-131].

З XVI століття фасади споруд здебільшого тинькували, рідше облицьовували гарно обтесаними кам'яними квадрами, іноді обробленими під руст. Низку споруд декоровано поділом потинькованих площин на квадри. Застосовувалася й техніка сграфіто, яку утворювали накладанням двошарового тиньку. Відомо, що поліхромними були фасади кам'яниць на пл. Ринок у Львові. Їх прикрашали різьбленими білокам'яними порталами, віконними лиштвами, ордерними деталями та скульптурою. В оздобленні інтер'єрів, окрім кам'яних деталей, використовували стюк, із якого формували фігурні й орнаментальні деталі і навіть архітектурні елементи. Улюбленим матеріалом стали кольорові мармури, зокрема руський мармур-алебастр, поклади якого розміщувалися на берегах Дністра. Наприкінці XVI століття львівський цеховий майстер Герман Гютте, на прізвисько Чапка, організував у Васючині поблизу Рогатина «фабрику», яка постачала цей камінь у вигляді напівфабрикатів чи готових плит містам Руського воєводства і Польщі.

Фахові знання передавалися в процесі практичної роботи та в будівельних цехах, серед яких найвідомішим був львівський. Під час вступу до цеху і по закінченні навчання передбачалися спеціальні іспити з виготовлення дерев'яних макетів споруд або креслеників архітектурних деталей. Навчання «мураторській» (мулярській) справі тривало три роки, а «каменярській» (різьбярській) — чотири. Ренесансні й барокові форми поширювалися через графічні взірці та ілюстровані рукописні й друковані праці архітекторів Вітрувія, А. Палладіо, В. Скамоцці, С. Серліо, А. Дюрера та ін. Зокрема, італійський архітектор Манчіні, що відбудовував київські храми, робив свої позначки та замальовки на шпальтах трактату Скамоцці [4, c. 66].

Висновки

В історії архітектури України XIV — початок XVII століття можна охарактеризувати як період накопичення нових знань, зародження нових ідей та появи нових типів споруд і пластичних форм, що призвело до якісних змін на наступних етапах розвитку. Новим надбанням у будівельній техніці стало широке застосування брускової цегли замість плінфи на всій території України.

В історії архітектури України XIV — початок XVI століття є перехідним етапом, який ще ґрунтується на багатих традиціях архітектурних шкіл домонгольського періоду. Разом із цим, внаслідок інтенсивних зв'язків із сусідніми країнами, будівничі творчо засвоюють і використовують їхні досягнення в містобудуванні, будівельній техніці й архітектурі, застосовують елементи нового для них стилю — готики, а починаючи з XVI століття — архітектурні форми доби Ренесансу. Даний період, який тривав близько трьохсот років, виконав роль своєрідного мосту між двома вершинами в історії культури України — мистецтвом епохи Київської Русі та ренесансним мистецтвом кінця XVI — XVII століть.

В архітектурі України 2-ї половини XVI — 1-ї половини XVII століття поширилися стилі ренесанс і раннє бароко, породжені епохою Відродження — наступним періодом у культурному й духовному розвитку Європи. На зміну аскетичному світогляду середньовіччя приходить гуманізм із його ідеалами гармонійно розвиненої особи. Характер історичного перевороту позначився на змісті й формах архітектури. На відміну від середньовіччя, в архітектурі якого для вираження духовності зосереджувалися на вирішенні внутрішнього простору, потрібно було зробити людяними як інтер'єри, так і зовнішні об'єми. Для цього звернулися до спадщини античного світу, коли застосовувалися ордерні форми, співрозмірні й органічно узгоджені з реальними розмірами людини. Тому основою ренесансного пластичного й просторового мислення стало органічне поєднання античної й середньовічної культур. Уперше після античних часів з'явилися трактати, присвячені архітектурі. Формується новий тип зодчого і митця, який працює за індивідуальним замовленням. Потреба в оновленні архітектурної мови в усіх європейських народів та інтенсивне спілкування з Італією — батьківщиною Відродження — зумовили широке проникнення ренесансних форм на північ від Альп. Такі форми засвоювалися відповідно до автохтонних мистецьких традицій. Унаслідок цього архітектура кожної з країн набула специфічних рис, які відобразили особливості власного національного відродження.

Список використаної літератури

1. Архітектурна спадщина України / Ред. М. Дьомін; Держ. комітет України у справах містобуд. і архітектури; Упр. охорони та реставр. пам'яток містобуд. і архітектури; НДІТІАМ. -К., 1995- Вип.2: Національні особливості архітектури народу України/ Ред. В.Тімофієнко. -1995. -273 с.

2. Історія української архітектури / Юрій Асєєв, Віктор Вечерський, Олена Годованюк,; За ред. Володимира Тимофієнка,; Укр. академія арх.. -К.: Техніка, 2003. -471 с.

3. Історія української культури : Побут. Письменство. Мистецтво. Театр. Музика/ За загальною ред. Івана Крип'якевича,. -4-е вид., стереотипне. -К.: Либідь, 2002. -650 с.

4. Історія української культури : В 5 т./ НАН України; Гол. редкол.: Б.Є.Патон (гол. ред.) та ін.. -К. : Наук. думка. -2001. Т.2 : Українська культура ХІІІ - першої половини XVII століть/ Ред. Я.Д. Ісаєвич та ін.. -2001. -846 с.

5. Теорія та історія архітектури/ Редкол.: М. Дьомін (голова) та ін.; Держ. комітет України у справах містобуд. і архітектури; НДІТІАМ. -К., 1995. -268 с.