Вступні зауваження.

Розділ 1. Теоретико-правові аспекти осмислення та аналізу явища тероризму.

1.1. Сутність категорій «терор» та «терористичний акт».

1.2. Історична динаміка форм терористичної діяльності.

1.3. Сучасні терористичні угруповання: тактичні підходи та побудова структур.

Підсумки до першого розділу.

Розділ 2. Актуальні підходи у протидії тероризму та напрями їх подальшого розвитку.

2.1. Тероризм на міжнародній арені.

2.2. Особливості терористичних проявів у країнах СНД.

2.3. Інструменти та способи антитерористичної боротьби.

Підсумки до другого розділу.

Розділ 3. Державна стратегія протидії тероризму як запорука національної безпеки України.

3.1. Роль України у глобальних антитерористичних зусиллях та внутрішні чинники терористичних загроз.

3.2. Національна антитерористична інфраструктура та законодавче підґрунтя відповідної діяльності в Україні.

3.3. Перспективні напрями модернізації вітчизняної системи протидії тероризму на сучасному етапі.

Підсумки до третього розділу.

Загальні висновки.

Перелік використаної літератури.

Вступ

Сучасний етап світового розвитку позначений загостренням низки глобальних викликів. Поруч із усталеними проблемами — ядерною загрозою, екологічною кризою, енергетичною та продовольчою нестабільністю, демографічними зрушеннями — дедалі вагоміше місце посідає феномен тероризму та організованої злочинності. Тероризм, інтегруючись у загальносвітовий політичний ландшафт, стрімко розширює географію впливу та залучає до своєї орбіти нові соціальні групи, фактично перетворюючи глобальну спільноту на заручника власних амбіцій. Для прикладу, якщо у 1980 році світова статистика зафіксувала 500 терористичних актів, то вже у 1996 році цей показник сягнув понад 5 тисяч випадків [1, с. 163; 169].

Актуальність теми. Тероризм, як деструктивне явище, що пронизує політичну, соціально-економічну сфери та міжнаціональні відносини, привертає пильну увагу представників різних наукових галузей — від політології та юриспруденції до історії та психології. Втім, попри значний суспільний резонанс, досі не сформовано цілісної кримінологічної теорії тероризму, яка б дозволила глибоко розкрити сутнісні ознаки цієї загрози та окреслити дієві механізми її стримування й нейтралізації.

Така прогалина в теоретичному осмисленні проблеми має об'єктивні причини. Найбільш вагомі наукові розробки, присвячені історії тероризму, його суспільно-політичним, релігійним та економічним витокам, з'явилися переважно у 60–80-х роках минулого століття. Серед фундаментальних праць того періоду варто згадати роботи В. Лакера «Тероризм», Ф. Тессандорі «Про червоні бригади», Я. Немеша «Терористи у ФРН» (група Баадера-Майнгоф), Л. А. Моджорян «Тероризм: правда і вигадки», Є. Г. Ляхова «Тероризм і міжнародні відносини», Ж. Діспо «Машина терору». Також значний внесок зробили дослідження Д. Александера, Дж. Бейкера, Дж. Белла, Ч. Добсона, Б. Дженкінса, М. Креншоу, Д. О. Брайена, А. Політі, П. Уілкінсона, А. Курца, М. Ренсторпа та інших. У пострадянський період цю проблематику розвивали В. В. Вітюк, Н. С. Бєглова, М. Я. Лазарєв, В. С. Коміссаров, А. Є. Жалінський, С. О. Ефіров, В. В. Лунєєв, Ю. М. Антокян. В Україні ж, на жаль, коло фахівців, які системно досліджують протидію тероризму, залишається доволі вузьким — це, зокрема, В. О. Глушков, В. В. Крутов, В. П. Ємельянов, Д. Б. Глущенко [2, с. 5; 58].

У працях сучасних дослідників переважає оціночний підхід до стану тероризму та прогнозування зростання його небезпеки. Здебільшого аналізуються другорядні чинники: озброєння, недосконалість законодавчої бази, міграційні процеси, проблеми інформаційного обміну. Натомість глибинні першопричини — кримінологічні, етнотериторіальні, політичні та соціально-економічні, вплив на які міг би суттєво підірвати живильне середовище тероризму, — досі залишаються поза належною увагою.

Тероризм дедалі частіше використовується як інструмент розв'язання конфліктів різного масштабу. При цьому, попри відносно невисоку вартість організації терактів, амбітність цілей зростає: терористичні структури вже претендують на коригування як внутрішньополітичних рішень, так і міжнародних позицій глав держав та міждержавних об'єднань.

Комплексний аналіз факторів, що формують об'єктивну картину терористичної загрози в Україні, свідчить: за певних обставин у країні можлива активізація тероризму у двох основних напрямах — політичному та кримінальному. Інтегруючись у міжнародні політичні та економічні відносини, розвиваючи регіональну співпрацю, Україна, окрім очевидних вигод, автоматично долучається до комплексу проблем, притаманних міждержавним взаєминам, і ризикує бути втягнутою у конфлікти, зокрема пов'язані з терористичною діяльністю [3, с. 214; 225].

Враховуючи викладене, а також міжнародний характер терористичної загрози, для ефективного превентивного реагування та локалізації тероризму на національному рівні Україна має активно інтегруватися у глобальний антитерористичний процес. Оскільки постає завдання формування цілісної загальнодержавної системи протидії тероризму, виникає нагальна потреба у поглибленому, наднаціональному осмисленні цього явища, вивченні світового досвіду боротьби з ним та з'ясуванні причин, чому, попри значні зусилля провідних держав, результати цієї боротьби досі залишаються доволі скромними.

Без ґрунтовного наукового аналізу першопричин та витоків тероризму неможливо осягнути механізм його виникнення та функціонування, а отже — розв'язати цю проблему. Поширена орієнтація виключно на міжнародно-правові інструменти протидії актуалізує необхідність дослідження та усунення бар'єрів, що перешкоджають оптимізації цього механізму та підвищенню ефективності його функціонування.

Мета дослідження: обґрунтувати роль антитерористичної політики держави як чинника забезпечення суспільної стабільності.

Об'єктом дослідження виступає тероризм.

Предметом дослідження є теоретичні засади державної політики у сфері протидії тероризму як фактора суспільної стабільності.

Методи дослідження: у процесі роботи застосовано загальнонаукові методи, зокрема системний підхід, аналіз і синтез, порівняння, класифікацію. Ці методи використовувалися як окремо, так і в комплексі для виявлення проблематики, визначення предмета дослідження, узагальнення невирішених питань та пошуку шляхів удосконалення державної системи протидії тероризму в Україні.

Теоретико-методологічну базу дослідження становлять три групи джерел: 1) законодавчі акти України, зокрема збірник законів «Про правові основи держави» (станом на 15 березня 2005 року); 2) наукові монографії та збірники, як-от: Антипенко В. Ф. «Тероризм: кримінологічна та кримінально-правова характеристика», Ліпкан В. А. «Боротьба з тероризмом», «Международный терроризм и ЦРУ: Документы, свидетельства», Грачев А. С. «Политический экстремизм»; 3) суспільно-політична література: Замойский Л. П. «Тайные пружины международного терроризма», Минна Р. «Мафия против закона», Несук М. Д. «Про тероризм справжній і вигаданий», Моджорян Л. А. «Терроризм: правда и вымысел»; 4) статті з наукових періодичних видань, зокрема «Вісник Академії правових наук України», «Вопросы философии», «Політика і час», «Международная жизнь», «Право Украины», «Социологические исследования», «Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України» та інших.

Наукова новизна роботи та особистий внесок автора полягають в обґрунтуванні низки принципово важливих положень.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання його результатів як загальнотеоретичного та методологічного підґрунтя для подальших наукових розвідок у галузі міжнародних відносин та політології.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, трьох теоретичних розділів, висновків, списку використаних джерел (70 позицій) і має загальний обсяг 96 сторінок.

Розділ 1. Теоретичні та нормативно-правові проблеми визначення і дослідження феномена тероризму

Тероризм як суспільно-політичне явище належить до найбільш складних і багатовимірних об'єктів наукового аналізу. Складність його осмислення зумовлена насамперед тим, що в різних історичних контекстах і в різних політичних системах це поняття наповнюється неоднаковим змістом. Відповідно, вироблення універсального визначення, яке б задовольняло і дослідників, і законодавців, і практиків протидії, досі залишається відкритим питанням.

У сучасній науковій літературі можна виокремити кілька підходів до інтерпретації тероризму. Перший підхід акцентує увагу на насильницькій природі явища, розглядаючи його як особливу форму політичного насильства, спрямовану на залякування суспільства або його частини. Другий підхід виходить із комунікативної сутності тероризму, наголошуючи на тому, що акт насильства тут є лише засобом передачі певного повідомлення, адресованого широкій аудиторії. Третій підхід пов'язує тероризм із діяльністю недержавних акторів, які використовують нелегітимні методи боротьби для досягнення політичних, релігійних чи ідеологічних цілей.

Нормативно-правове закріплення поняття тероризму також стикається з низкою труднощів. У міжнародному праві досі не існує єдиного узгодженого визначення, що ускладнює координацію зусиль різних держав у боротьбі з цим явищем. Національні законодавства, своєю чергою, пропонують власні дефініції, які часто відображають специфіку політичної ситуації в конкретній країні. Це створює ситуацію, коли діяння, що кваліфікується як терористичне в одній державі, може не визнаватися таким в іншій, що суттєво ускладнює міжнародну співпрацю у цій сфері.

Окрему проблему становить розмежування тероризму та суміжних явищ, зокрема національно-визвольних рухів, партизанської боротьби чи актів політичного екстремізму. Критерії такого розмежування часто є розмитими, що дозволяє політичним силам маніпулювати цими поняттями у власних інтересах. Відтак, вироблення чітких і науково обґрунтованих критеріїв ідентифікації тероризму є не лише теоретичним завданням, а й практичною необхідністю для забезпечення ефективної протидії цьому феномену.

Варто також звернути увагу на еволюцію форм і методів терористичної діяльності. Якщо в минулому тероризм мав переважно локальний характер і був прив'язаний до конкретних політичних контекстів, то сьогодні він набув глобального виміру. Використання сучасних інформаційних технологій, мережевих структур організації, а також можливостей кіберпростору суттєво ускладнює його виявлення та нейтралізацію. Це вимагає від держав розробки нових підходів до забезпечення безпеки, які б ураховували динамічний характер сучасних загроз.

Таким чином, проблема визначення тероризму є комплексною і багатоаспектною. Вона охоплює як теоретико-методологічні питання наукового пізнання цього явища, так і практичні аспекти правового регулювання протидії йому. Від успішного розв'язання цих питань значною мірою залежить ефективність антитерористичної політики держави та, зрештою, стабільність суспільства в цілому.

1.1. Поняття „терору” та „теракту”

Термін «терор» походить від латинського слова terror, що означає «страх» або «жах». У Новому тлумачному словнику української мови це поняття визначається як найбільш гостра форма протистояння політичним опонентам, що передбачає застосування насильницьких методів, включно з фізичним знищенням. В Оксфордському тлумачному словнику зафіксовано два головні тлумачення лексеми «терор»:

1. надзвичайно сильний страх;
2. особа або предмет, які викликають такий страх [4, с. 93; 95].

Розглядаючи ці визначення, варто зауважити, що більш вдалим є трактування «терору», яке акцентує увагу на властивій цьому явищу «тактиці залякування та придушення». Філологічні словники, звісно, не завжди здатні надати вичерпне пояснення з урахуванням особливостей конкретної наукової галузі, однак вони дають змогу окреслити сутність поняття через його етимологію.

Окремі дослідники намагалися уточнити визначення терору, поділяючи його на «ідеологічний та духовний», при цьому стверджуючи, що суб'єктом терору може бути виключно держава або її інституції. Ми ж дотримуємося іншої думки й не вважаємо критерій суб'єкта (держава чи її орган) визначальним для характеристики терору. Розмежування понять слід здійснювати на основі сукупності їхніх ознак, які у своїй єдності підкреслюють унікальність і відмінність цього явища від суміжних. Такий самий підхід варто застосовувати й для відмежування терору від інших близьких понять. У цьому контексті ми погоджуємося з В.П. Ємельяновим, що терор може бути як державним, так і недержавним [4, с. 94; 95].

Державний терор, своєю чергою, поділяється на зовнішній і внутрішній. Зовнішній виявляється в агресивній політиці стосовно інших країн. Внутрішній передбачає комплекс заходів, спрямованих на усунення, ізоляцію чи нейтралізацію певних політичних опонентів або сил, причому ці заходи можуть здійснюватися латентно — тобто усунення людей відбувається під виглядом «випадковостей». Держава при цьому публічно не визнає своєї причетності до таких подій і навіть не виступає відкрито проти відповідних сил. Водночас внутрішньодержавний терор може набувати «легітимного» характеру, коли держава змінює законодавство таким чином, щоб воно відображало інтереси правлячої верхівки. У такому разі система влади — законодавча, виконавча та судова — перестає функціонувати як три рівноправні гілки, а механізм стримувань і противаг, притаманний демократичним суспільствам, не працює, що може призвести до тоталітаризму. З юридичного погляду держава нічого не порушує: вона відкрито проголошує свій курс, відкрито визначає своїх противників і відкрито їх карає. Зовні все виглядає законним, адже існує влада, яка спирається на закон і забезпечує виконання своїх рішень за допомогою примусового апарату, а також законодавство, що регулює правові відносини в суспільстві.

У межах внутрішнього терору можна виокремити також змішану форму, яка поєднує відкритий державний терор військового (поліцейського) характеру та латентний терор.

Цю тезу підтверджує висловлювання Ж. Деларю: «У перші ж дні приходу нацистів до влади на Німеччину обрушився шквал терору. Він набув двоякої форми жорстоких і кривавих розправ під час хвилювань, вуличних страйків і потайком завданих ударів у вигляді безлічі беззаконних таємних арештів... Запровадження в життя надзвичайних законів ставили німецьких громадян у повну залежність від нацистського поліцейського свавілля. У будь-якій ситуації поліцаї могли діяти на свій розсуд» [2, с. 11; 58].

Жоден державний терор не може існувати без відповідного ідеологічного терору, як його називає В.П. Ємельянов. Мета ідеологічного супроводу державного терору полягає в систематичному та цілеспрямованому впровадженні таких ідей, принципів і переконань, за яких діяльність держави сприймалася б як єдино правильна.

Як уже зазначалося, суб'єктом терору можуть бути не лише держава чи її органи, що діють від її імені, а й інші впливові сили, здатні чинити тиск або залякувати необмежене коло осіб. В.П. Ємельянов зауважує, що до таких позадержавних утворень належать ті, які «вдалися до відвертого воєнного конфлікту з державною владою і прагнуть самі стати до керма держави».

Підсумовуючи викладене, наведемо родове визначення терору, запропоноване В.П. Ємельяновим: це акт масового фізичного, психологічного, ідеологічного насильства, що здійснюється суспільно-політичними структурами, які володіють необмеженою владою над соціальним контингентом, котрий знаходиться в їх полі діяльності.

Виходячи з цього визначення, можна окреслити основні характерні ознаки терору:

• Масовість насильства. Це передбачає необмежену кількість осіб, які підпадають під насильство, а також потенційну можливість його поширення на ще ширше коло людей.
• Системність актів насильства. Це означає, що такі акти не є поодинокими, а становлять певну сукупність дій, кінцевою метою яких є створення атмосфери пригніченості, страху та дестабілізації суспільства. Системність не слід плутати із систематичністю. Остання передбачає циклічність, повторюваність, тобто сукупність розділених у часі дій. Системність же охоплює акти насильства, об'єднані спільною метою.
• Суб'єктами терору можуть виступати як держава, так і недержавні організації, головною рисою яких є «володіння необмеженою владою» [2, с. 14; 58], як зазначає В.П. Ємельянов.
• Терор є цілеспрямованим, тобто орієнтованим на досягнення певної мети, але в більшості випадків байдужим до жертв.

Переходячи до розгляду поняття тероризму в контексті компаративного аналізу з вищезазначеними поняттями, важливо усвідомлювати, що тероризм є злочином, однак чинний КК України встановлює кримінальну відповідальність не за тероризм як такий, а за вчинення терористичного акту. Багато визначень страждають на звуженість та заангажованість, оскільки розглядають тероризм виключно як політичний злочин. Це, ймовірно, створило з терористів, за влучним висловом В.В. Лунєєва, «білу кістку» серед злочинців. Вчинення тероризму в деяких випадках із політичних мотивів не повинно перетворювати злочин, за який передбачена відповідальність КК України, на політичну акцію. Зняття «політичного ореолу» з тероризму, за словами С.Г. Келіної, «відкриває можливість екстрадиції злочинців» [5, с. 183; 189], оскільки деякі держави кваліфікують певні злочини (зокрема терористичні) як політичні й відмовляються видавати злочинців.

Політична мотивація тероризму не перетворює терористів на політичну силу, здатну володіти необмеженою владою над певною соціальною групою. На відміну від терору, при тероризмі виражаються лише інтереси самої терористичної групи.

Отже, під тероризмом ми розуміємо негативне соціальне явище, зумовлене соціальними, політичними та економічними чинниками, що полягає у застосуванні чи погрозі застосування насильства або інших загальнонебезпечних дій особою чи групою осіб, які прагнуть шляхом залякування і примусу досягти певних соціальних змін у власних інтересах.

Попри уявну тотожність понять терор та тероризм, можна виокремити ознаки тероризму, що відрізняють його від терору:

• Тероризм є кримінально-правовим явищем, тоді як терор — соціально-політичним.
• Терористи при вчиненні терористичних актів не володіють владою не лише над певною групою, а взагалі ні над ким, тоді як при терорі особи, що вчинюють ці акти, володіють необмеженою владою над певним соціальним контингентом.
• При терорі створення обстановки страху та пригніченості може бути кінцевою метою; натомість при тероризмі насильство або загроза насильством має «інструментальний» характер і є лише засобом досягнення інших цілей.
• Тероризм завжди протиправний, тоді як терор за певних обставин (коли суб'єктом є держава) може бути легітимним.
• При тероризмі однією з ознак є раптовість, тоді як при терорі наявна очікуваність внаслідок масштабності та системності його вчинення.
• Тероризм може бути вчинений одинаками, тоді як при терорі це є неможливим [6, с. 22; 25].

1.2. Еволюція проявів тероризму

Витоки сучасного тероризму сягають практики кривавої помсти. Попри свою жорстоку природу, вона виконувала регулятивну функцію ще на зорі формування общинного ладу: кривава помста розширювала просторові й часові межі конфлікту, що, безсумнівно, ускладнювало девіантну поведінку.

Окремі елементи терористичного насильства можна віднайти і в інших історичних формах.

Починаючи з 14-го тисячоліття до нашої ери, державний тероризм втілювався у деспотичних моделях правління, зокрема в централізованих рабовласницьких державах.

Прообразом сучасних таємних операцій спецслужб можна вважати вбивство давньоримського диктатора Юлія Цезаря.

У першому столітті нашої ери в Іудеї функціонувала секта сикаріїв, яка знищувала представників єврейської знаті, що співпрацювали з римською владою. Жах на народи Близького Сходу наводили й хрестоносці.

Система збору ясаку, запроваджена Золотою Ордою, трималася на загрозі набігів, розправ та спустошень.

З епохою Середньовіччя асоціюється така судово-поліцейська установа католицької церкви, як інквізиція, що боролася з єресями. Варто зазначити, що вже у XIX столітті її функції частково перейшли до однієї з конгрегацій римської курії.

Середньовіччя та Відродження також знали численні внутрішньодержавні змови та вбивства політичних діячів. Папи навіть «легалізували» у своїх едиктах вбивство королів та імператорів, які не підкорялися Святому престолу.

У Середні віки представники мусульманської секти вбивали префектів і халіфів. У той самий період політичний терор практикували деякі таємні товариства Індії та Китаю.

Судовий терор у Росії був характерний для внутрішньої політики Івана Грозного в період опричнини. Позасудовий державний терор розпочався там у часи «смути» на початку XVII ст. і використовувався для знищення політичних опонентів.

Велика Французька революція (1789–1794 рр.) також залишила свій відбиток на ниві тероризму; саме з якобинською диктатурою пов'язують виникнення поняття «терор», попри латинське походження терміна (від terror — страх, жах) [6, с. 24; 25].

Німецький радикал Карл Гейнцен, якого вважають засновником сучасного тероризму, у 1848 році висунув «філософію бомби», що своїм корінням сягає виправдання тирановбивства і походить від Фоми Аквінського та отців християнської церкви.

Починаючи з другої половини XIX ст., тероризм стає постійною ознакою суспільного життя. До нього вдаються російські народники, радикальні націоналісти в Ірландії, Македонії, Сербії, анархісти у Франції 90-х років, а також аналогічні рухи в Італії, Іспанії та США.

Революція 1917 року, а згодом і громадянська війна в Росії, перетворилися фактично на протистояння червоного та білого терору, що виявило небувалу жорстокість з обох боків.

В умовах внутрішньодержавного та зовнішнього терору відбувалася підготовка до захоплення та перерозподілу світу в Німеччині та Італії.

Показово, що історія наполегливо повертає світове суспільство до тих конфліктів, які не знайшли свого вирішення в минулому. Наприклад, уже тринадцять століть триває конфлікт уздовж лінії розлому між християнською та ісламською цивілізаціями. На думку М. Ренсторпа, антизахідні настрої та сильна ворожість, яку мусульманські терористи відчувають до Ізраїлю, є результатом історичної закономірності політичного пригнічення та суспільно-економічної маргінальності арабського світу.

Чеченський тероризм та повстанство також мають глибоке історичне коріння. Розгляд чеченської, як і інших подібних проблем, свідчить про те, що спроби обійти проблему без вирішення докорінних причин не усувають конфлікт, а лише роблять його латентним, що своєю чергою зумовлює застосування тероризму.

Так, відомий російський дипломат та історик М.М. Покровський наводить приклад доповіді кавказького головнокомандувача генерала Тормасова (1836 р.) військовому міністрові Росії: «...метушливе бажання деяких командувачів на лінії, аби відзначити себе військовими діями проти чеченців, замість того, щоб привернути їх до себе через покірливе та справедливе управління, ввело майже за звичай кожного року діяти проти них чи інших народів військами, часто без будь-якої причини. Цими заходами чеченці доведені до того, що хоча вони й не мають і тіні своєї попередньої могутності, однак при останньому своєму знесиленні, все ж мають до сьогодні нездоланний дух помсти проти Росії» [7, с. 15; 21].

Сталінська депортація 1944 року поглибила чеченську кризу. Російське керівництво у 90-ті роки проігнорувало ці обставини, і конфлікт перетворився на трагедію двобічного тероризму.

У монографії В.Ф. Антипенка «Современный терроризм: состояние и возможности его упреждения (криминологическое исследование)» (Київ, 1998) детальніше розглянуто історичні аспекти виникнення і розвитку курдського, баскського, палестинського та північноірландського тероризму. Аналіз демонструє очевидну закономірність: там, де процес виникнення та становлення державних утворень супроводжується геноцидом, расизмом, колонізаторством та іншими формами жорстокості й цинічного насильства, історично закладаються проблеми, вирішення яких, як правило, супроводжується зворотним насильством та екстремізмом.

Так, під час захоплення колоній іспанські колонізатори проводили політику геноциду проти інків, ацтеків і тольтеків. У період між 1800 та 1850 роками у воєнних кампаніях та через поширення інфекційних захворювань чисельність північноамериканських індійців скоротилася з 600 тис. до 250 тис. осіб.

Л.А. Моджорян, посилаючись на французьких авторів Ж. Сюре-Каналя та Дю Буа, наводить дані (далеко не повні), згідно з якими у XVI ст. на американський континент було привезено 900 000 африканців, у XVII ст. — 2 750 000, у XVIII ст. — 7 000 000 і у XIX ст. — 4 000 000, тобто загалом близько 15 млн осіб. Враховуючи, що на одного раба, доставленого в Америку, припадає 5 убитих в Африці чи померлих у морі, вчені доходять висновку, що американська работоргівля зменшила населення Африки на 60 000 000 осіб.

Не виникає сумнівів, що геноцид, апартеїд, расизм, рабство та інші антилюдські прояви, які супроводжували колонізацію, створювали сприятливі умови для вдосконалення терористичних методів, призначених як для реалізації колоніальної політики, так і для цілей протидії їй.

Під обраним кутом зору в умовах, що складаються в Україні, актуальності набуває кримськотатарське питання, у процесі вирішення якого потенційно можливі екстремізм та насильство.

У вищезгаданій монографії В.Ф. Антипенка наводяться певні матеріали та висновки, які доцільно враховувати при аналізі та оцінці динаміки ситуації в Криму з метою визначення вірогідності виникнення тероризму та його можливої спрямованості [2, с. 29; с. 58].

Отже, очевидно: тероризм як насильницька дія формувався в суспільній культурі насильства, що створила позитивні уявлення про нього, відповідні установки та погляди, які передаються з покоління в покоління.

Усією ходою історії було сформовано та закріплено в масовій свідомості відомі традиції політичної практики та соціального життя, які сьогодні дедалі частіше сприяють вибору терористичних методів і засобів вирішення різних конфліктів. Загалом вбачається присутність історико-культурного елемента в механізмі активізації та трансформації сучасного тероризму.

Активні пошуки міжнародним співтовариством шляхів протидії тероризму приречені на невдачу, якщо цей важливий фактор — тероризм як насильницька дія — проігнорувати. Особливо це слід враховувати при розробці міжнародно-правових антитерористичних заходів та механізмів їх реалізації.

Історичний підхід також передбачає внесення відповідних коректив і в національні законодавства держав, для яких проблема тероризму є актуальною, аби попередити конфліктологічні ускладнення, які можуть спричинити внутрішній та міжнародний тероризм.

Розвиткові тероризму сприяли сучасні війни. Терор при цьому виконував роль допоміжного фактора, за допомогою якого прокладалися шляхи до успіху збройних сил на полях битв. Після Другої світової війни роль тероризму у вирішенні міждержавних і геополітичних питань зросла. Цей метод та перспективи його використання особливо вигідно виглядали на тлі колосальних жертв і руйнувань, які принесла війна.

Намагаючись забезпечити свої економічні та політичні інтереси, спецслужби США та інших розвинутих держав досить активно використовували тероризм у міжнародних відносинах.

Наприклад, за даними журналу «Ю.С. ньюс енд Уорлд Ріпорт», опублікованими у листопаді 1977 року, ЦРУ США лише у період з 1961 по 1976 рік провело понад 900 значних таємних операцій за кордоном проти окремих «небажаних» для США державних і громадських діячів та урядів. Доречно відзначити, що В.В. Вітюк, класифікуючи тероризм як явище, визначив інспірований спецслужбами заколотницький тероризм як побічну форму державного тероризму [8, с. 149; 155].

У деяких країнах тероризм використовувався з метою утвердження державності (Росія щодо Чечні, Велика Британія стосовно Північної Ірландії та ін.).

Розвинуті західні країни сприяли становленню та активізації тероризму під гаслами арабської «визвольної війни», а сьогодні самі змушені з ним боротися.

Як зауважує авторитетний дослідник арабського світу Стефан Табачник, систематизована теорія цього явища має англійське походження і становить концепцію «війн низької інтенсивності» [8, с. 150; 155].

У рамках забезпечення політичного та економічного впливу своїх країн західні спецслужби у другій половині XX ст. передали сучасні таємні методики багатьом країнам Близького та Середнього Сходу. Через французькі, англійські, американські, німецькі терористичні школи пройшло багато представників народів цього регіону.

Клод Зільберзан (колишній керівник французької розвідслужби) з цього приводу у своїх мемуарах дуже влучно зауважив: «Якщо готувати та навчати партизан і терористів, давати їм гроші та зброю, то необхідно знати про ризик того, що вони можуть бути використані і проти вас» [9, с. 23; 42].

Таким чином, поряд з історично пояснюваними причинами, основною, тією, що зумовлює зростання ролі тероризму як засобу боротьби, вбачається прецедент вдалого застосування стратегії і тактики терору провідними країнами світу у вирішенні воєнно-політичних, економічних та інших питань, які забезпечують їх державні інтереси.

Значною мірою через застосування насильницьких методів у політиці розвинутих країн сучасний тероризм набув образу глобального явища, що загрожує безпеці світу. Звернення до тактики тероризму менш розвинутих держав і націй, які були домініонами, як правило, спочатку мало форми дій, що застосовувалися у відповідь на насильство. Причому жорстокість та професіоналізм їхніх дій зростали відповідно до того, як зростав рівень протистояння.

Окрім зазначених, зростанню ролі тероризму сприяли й деякі не менш значущі фактори.

Так, попри те, що сутність тероризму становлять залякування та насильство, він як засіб боротьби знаходить поблажливість, виправдання, а часто й підтримку філософів, ідеологів та інших фахівців, не кажучи вже про народні маси, інтереси яких (соціальні, етнокультурні, релігійні, територіальні) терористи виражають чи намагаються виражати.

Окрім апологетики, застосування методів терору знаходить моральне виправдання в тому, що на тлі такого поширеного сучасного насильства частка тероризму не є вирішальною.

Об'єднане сприяння ядерної та терористичної загрози, державних репресій та тероризму притаманне частині наукової й мистецької інтелігенції Заходу. Безумовно, з таких позицій терористи знаходять підтримку та моральне виправдання «моральному» насильству.

Окремо слід говорити про зростання ролі релігії в тероризмі. Досить наголосити, що згідно з даними, які наводилися на конференції «Тероризм у трансатлантичному регіоні» (1997 р.), з середини 60-х до середини 90-х років чисельність фундаменталістських течій усіх релігійних напрямків у всьому світі зросла втричі. Одночасно відбулося бурхливе зростання ідентифікованих релігійних терористичних організацій, яких ще у 1968 році не було зовсім. Сьогодні майже четверта частина всіх терористичних формувань, які діють у світі, переслідує переважно релігійні цілі. З іншого боку, поширення релігійного екстремізму також супроводжувалося різким зростанням числа терористичних актів, яке почалося з 1988 року і яким пояснюється більше половини із 64 319 випадків тероризму, зареєстрованих з 1970 по 1995 роки [10, с. 5; 36].

Ситуація ускладнюється з виникненням фактора державної причетності до тероризму. Релігійні терористичні угруповання часто стають дешевим і дієвим засобом просування окремих держав на шляху досягнення певних політичних цілей у міжнародних справах. До цього додаються питання націоналізму та сепаратизму, у яких релігійний компонент нерідко є частиною складного конгломерату культурних, політичних та мовних факторів.

Наступний аспект популярності тероризму серед солідарної з його цілями частини населення, а особливо молоді, міститься у високому ступені його морального виправдання порівняно з кримінальною злочинністю, яка теж є однією з болючих проблем людства. Особливе значення має те, що досягнення терористами цілей боротьби передбачає, як правило, високий соціальний рівень і посадове становище її учасників. Терористичні формування згодом утворюють основу збройних сил, органів правопорядку тощо, як це мало місце в Ізраїлі, Чечні, Палестині.

Багато дослідників наголошують на високому ступені духовно-етичної заангажованості терористів, боязні пристосування, тязі до незвичного, відкиданні існуючого стану, що пов'язано з потребою в елітарній значущості.

Для більшості терористів характерна тенденція до екстремалізації, пошуку джерел своїх особистих проблем зовні. Вони проектують низькооцінювані частини свого «Я» на істеблішмент, який сприймається як джерело загрози. До тероризму їх підштовхує потреба в зміцненні особистої ідентичності, що досягається приналежністю до групи.

Соціально-психологічний аспект зростання ролі тероризму вчені пов'язують також з особливою атмосферою, яку породжує НТР.

Прямий вплив науково-технічної революції на зростання ролі та місця тероризму як засобу боротьби полягає в тому, що вона значно збільшила можливості терористів порівняно з можливостями правоохоронної системи. Це відбувається, з одного боку, через прихований, раптовий характер тактики терористів, опосередкованість об'єктів нападу, а з другого — правоохоронним структурам доводиться діяти більш відкрито, предмет їх спрямувань зрозумілий, тому ефективність технічних засобів боротьби в їхніх руках буває не такою високою.

Слід також пам'ятати, що терористи здатні зробити своєю зброєю засоби масового знищення, зокрема ядерну зброю. Відомі випадки нелегальної торгівлі ядерними матеріалами, зафіксовані після розпаду Радянського Союзу.

До того ж треба враховувати, що високий технічний рівень життєзабезпечення міст, територій, держав передбачає високий потенціал діяльності терористів.

Важко перебільшити небезпечність електронного, комп'ютерного тероризму, який дедалі частіше настійно про себе заявляє. Проникнення в комп'ютерні системи та проведення так званих диверсій може спричинити незворотні процеси в економіці, системах управління та життєзабезпечення цілих держав і регіонів.

Як бачимо, у самій тактиці терору криється потенціал, який із розвитком цивілізації та науково-технічного прогресу набуває ефективного наповнення, роблячи тероризм дедалі небезпечнішою зброєю, яка вже зараз цілком співмірна за масштабами загрози людству з термоядерною та іншою зброєю масового знищення.

Слід відзначити, що в наведеному вище потенціалі терору міститься також і незвичайний інтерес до нього, який терористи намагаються використати у своїх цілях. Перевага тероризму над іншими видами насильства (кримінальними злочинами, війнами, геноцидом тощо) полягає в тому, що, задовольняючи цей інтерес, терористи досягають своєї більш віддаленої цілі — певного стану суспільної думки.

Л. Диспо навіть вважає, що між світоглядом журналістів, які оцінюють тероризм як сенсацію, і переконаннями терористів відсутня політична різниця. І в одних, і в інших однаковий садистський смак до насильства, жорстокості та знущань.

Отже, вбачається, що тероризм — це рухома, багатомірна система, яка взаємодіє з протистоячою їй суспільно-державною системою. Виступаючи продуктом сучасної суспільної системи і функціонуючи всередині неї, тероризм, поряд з використанням науково-технічних досягнень, дедалі частіше перетворює демократичні інститути на зброю, обернену проти цієї ж системи. Окрім цього, у міру розвитку цивілізації, з одного боку, а з іншого — у міру розростання тероризму як суспільного та кримінального явища, його можливості поглинати елементи протидіючої системи зростають. У цьому полягає живучість, прийнятність і навіть привабливість тероризму як засобу боротьби [10, с. 12; 36].

Базуючись на загальному баченні тероризму як історично та соціально зумовленого явища в житті сучасного суспільства, доцільно звернутися до структури терористичних організацій сучасності.

1.3. Терористичні організації сучасності: методика та організаційні структури

У сучасному світі тероризм постає явищем універсальним — як за масштабами впливу на населення, так і за географією свого поширення. Смуга нестабільності простягається від Касабланки на заході, через Джербу, Ер-Ріяд та Аден, аж до острова Балі на сході; від Найробі й Дар-ес-Салама на півдні — до Москви та китайської провінції Синьцзян на півночі. Епіцентрами цієї кризи виступають Палестина, Ірак, Афганістан та Чечня. Будучи багатовимірним феноменом, тероризм дедалі частіше набуває транснаціонального характеру. Єдиного, універсального визначення цього явища не існує. Тому розглядати його варто крізь призму історії, соціології, релігієзнавства, а також із позицій правоохоронної діяльності, міжнародного права, наукової думки, політичних кіл та інформаційних технологій. Окремо можна аналізувати цю проблему в контексті Європи, Америки, Азії чи Африки.

Азійський тероризм за своїми масштабами та інтенсивністю анітрохи не поступається європейському. Показовим прикладом тут слугує історія японської «Фракції Червоної Армії» [11, с. 6; 8].

Подібно до Європи, в Японії після згасання молодіжного бунту кінця 60-х років настає період терористичної активності.

Навесні 1969 року «Комуністична молодіжна спілка» Японії виключає зі своїх лав радикально налаштовану молодь з Осаки та Кіото. Керівництво спілки вважало, що країна ще не готова до збройної боротьби. Виключені ж, переконані в поразці студентського руху та марності масових демонстрацій, засновують власну організацію — «Фракцію Червоної Армії», запозичивши назву у своїх західнонімецьких однодумців. У вересні 1969 року її лави налічували близько 400 осіб [11, с. 6; 8].

В японській «Червоній Армії», як і в будь-якій іншій терористичній структурі, пріоритет надавався практичним діям, тоді як ідеологічна доктрина, що мала їх виправдовувати, відходила на другий план.

У листопаді 1969 року у віддаленому готелі префектури Яманасі відбувся своєрідний семінар бойового ядра «Червоної армії», де планувалися напад на резиденцію глави уряду та технологія виготовлення вибухових пристроїв. Проте завершити обговорення «червоноармійці» не змогли: готель було взято штурмом поліцейським спецзагоном. Заарештували 53 особи, вилучили зброю, вибухівку та компоненти для її виготовлення. За підготовку замаху на прем'єр-міністра учасники «семінару» отримали по два роки ув'язнення. Як бачимо, старт «бойового шляху» японської «Червоної армії» був доволі скромним.

Перша серйозна невдача змусила «червоноармійців» замислитися не лише над морально-теоретичним обґрунтуванням терористичних методів, а й над суворою конспірацією та детальною тактикою.

Було розроблено три типи бойових операцій:

• викрадення впливових політиків (для обміну на заарештованих соратників);
• пограбування банків (з метою самофінансування);
• напади на склади зі зброєю.

Навесні 1971 року «Червона армія» здійснює три банківські пограбування, а влітку — ще одне. Успішний напад на збройовий магазин вчиняє ідеологічно близька група «Організація спільної боротьби проти японсько-американського договору безпеки». Згодом ці дві організації об'єднуються для ефективнішої боротьби.

Характерною рисою японської «Червоної армії» був внутрішній терор, який культивувало її керівництво. Від самого заснування організації внутрішні вбивства стали звичною практикою. Згуртованість членів зміцнювалася через спільні злочини, кров і страх.

Ще однією особливістю японської «Червоної армії» було те, що керували нею жінки (як і в РАФ). Після того, як перший лідер Цунео Морі «наклав на себе руки» у в'язниці, очільницею «Червоної армії» стає Фусако Сігенобу (прикметно, що її батько, ультраправий націоналіст, доволі спокійно сприйняв ультраліві переконання та діяльність доньки — принаймні порівняно з батьками інших «червоноармійців», які вчиняли самогубства, дізнавшись про участь своїх дітей у цій організації) [13, с. 84; 91].

Переглянувши стратегію, Сігенобу дійшла висновку про необхідність об'єднання зусиль із чинними терористичними групами. Її вибір припав на палестинців, які на той час мали значний досвід терористичної діяльності, озброєння, фінанси та підтримку країн «розвиненого соціалізму».

Сігенобу вирушає на Близький Схід, де зустрічається з Жоржем Хаббашем, лідером «Народного фронту визволення Палестини», заснованого 1967 року після поразки арабських країн у «шестиденній війні». Маючи намір створити в Палестині марксистську державу після її «звільнення від сіоністів», Хаббаш наголошував на важливості акцій проти цивільних об'єктів із максимальною кількістю жертв, оскільки саме такі дії привертали увагу світової громадськості до близькосхідної ситуації.

Позиція Фусако Сігенобу з цього питання була гранично прямолінійною: «Коли імперіалісти привласнили собі право вбивати в'єтнамців та палестинців, то і ми повинні мати право розтрощити Пентагон і вбивати імперіалістів» [13, с. 85; 91].

Невдовзі після цієї заяви члени «Червоної армії» влаштовують бійню в Тель-Авівському аеропорту, розстрілявши з автоматів 26 осіб і поранивши 80. Але це був лише початок. Перелік терористичних акцій «Червоної армії» видається неймовірно довгим. При цьому організація не припинила своєї діяльності й досі.

Свого часу лідер Ірану Хаменеї в інтерв'ю журналу «Аль-Алям» заявив: «Ми вважаємо, що лише екстремістський рух здатен протистояти чорному деспотизмові великих світових держав і досягти успіху. Тому ми не лише не заперечуємо свого екстремістського підходу до глобального деспотизму, але й визнаємо його і пишаємося ним» [13, с. 86; 91].

Було б необачним сприймати ісламський тероризм (та тероризм загалом) як щось однозначне, як певний згусток зла й насильства, що протистоїть прогресу та гуманізму. Ісламський екстремізм (як сунітського, так і шиїтського спрямування), що широко застосовує терористичні методи, є чи не єдиним варіантом силового протистояння країн Близького Сходу Заходу. Операція «Буря в пустелі» наочно засвідчила, що ісламський світ неспроможний чинити прямий воєнний опір експансіонізму світових держав. Тероризм взагалі, й ісламський зокрема, постає силовою контрдією у відповідь на державний тероризм Заходу. Тому невипадково на сесії спецкомітету ООН з проблем міжнародного тероризму 1973 року пропозиція арабських країн включити державний тероризм у концепцію міжнародного тероризму була заблокована західними країнами, які відмовилися відносити урядові акції до категорії тероризму. І це зрозуміло: хто ж добровільно відмовиться від такого ефективного інструмента зовнішньої політики?

Особливості ісламського тероризму зумовлені насамперед його релігійним підґрунтям, яке формує індивідуальну мотивацію членів екстремістських груп. Їхній фанатизм, ретельно виплеканий і підтримуваний керівництвом, дозволяє здійснювати такі ризиковані й часто самогубні акції, на які навряд чи зважилися б терористи без релігійної мотивації. Загибель під час джихаду (а саме так ці групи розцінюють свою діяльність) є, з їхнього погляду, прямою дорогою до раю, тож не дивно, що багато терористів не лише готові, а й прагнуть загинути під час виконання завдання. Недарма на стінах будинків у Газі можна побачити плакати з такими написами: «За допомогою Бога і наших мучеників ми очистимо нашу землю від євреїв!» або «Бійці Ісламу люблять смерть більше, як солдати Рабина люблять життя!» [13, с. 87; 91].

Ісламська етика та естетика смерті, отже, є однією з підвалин ісламського тероризму.

Ісламським терористам загалом властивий високий ступінь залученості до теракту, що є однією з відмінностей релігійно мотивованого тероризму. Останньому притаманна певна відстороненість, відокремленість особистості терориста від скоєного ним акту; він розглядає себе як холодне, розважливе знаряддя, за допомогою якого робиться черговий крок до мети. Ісламський же терорист вбачає в теракті не лише засіб досягнення мети, а й власне особисте спасіння, ставлячись до теракту як до форми служіння Аллахові, що робить теракт його «особистою» справою.

Тут можна провести паралелі з так званим екстатичним тероризмом, коли застосування тероризму може стати чи не емоційно-релігійним дійством, а емоційний вплив на терориста стає основною мотивуючою силою теракту.

Відмінною рисою ісламських терористичних організацій є наявність майже в кожній із них харизматичного лідера, який, як правило, є і творцем очолюваної ним групи [13, с. 89; 91].

Така група зазвичай складається з ізольованих один від одного осередків, кожен із яких налічує не більш як 10-11 осіб. Ці осередки часто називаються «сім'ями» («усар»). Як правило, вони спеціалізуються на певному напрямку роботи — від місіонерсько-вербувальної діяльності до вуличних боїв [12, с. 88; 253].

При лідері групи, що має дуже високий релігійний харизматичний авторитет, існує консультативна рада. Рішення цієї ради можуть бути для лідера як обов'язковими, так і необов'язковими.

При прийомі до осередку новачка піддають впливу цілої низки заходів, спрямованих на значну (а подекуди й тотальну) перебудову його особистості. Метою цієї перебудови є фактична деперсоналізація особи, перетворення її на автомат, що кориться лише «волі Аллаха», вираженій у шаріаті та наказах лідера групи. Ідеологічна обробка членів ісламських терористичних груп спрямована на виховання двох якостей: готовності до покори та готовності до самопожертви. Перша якість ґрунтується на гаслі «Свобода — це покора Аллахові». Друга — на гаслі: «Хто не жадає мученицької смерті, віра того є слабкою» [12, с. 90; 253].

Величезну увагу керівництво ісламських терористичних груп приділяє ізоляції своїх членів від суспільства, що полегшує психологічну та ідеологічну підготовку, дає лідерам монополію на ідейний вплив, а також звужує світ бойовика до розмірів групи й прив'язує його до останньої.

Перебудова духовно-ціннісної системи членів ісламських терористичних груп призводить до того, що вони виконують усі накази та йдуть на смерть цілком добровільно й навіть радісно. Настанови ісламу перестають бути для них зовнішнім чинником, перетворюючись на внутрішній, і багато ісламських терористів дотримуються їх цілком щиро — не тому, що повинні, а тому, що хочуть. Характерним побічним ефектом цього є почуття моральної вищості не лише над ворогом, а й над усіма іншими людьми.

Ісламський тероризм є одним із найпотужніших терористичних рухів у світі, діяльність якого виходить далеко за межі Близького Сходу. Симптомами цього є: захоплення 24 грудня 1994 року в Алжирі аеробуса А300 компанії «Ер Франс» бойовиками «Озброєного ісламського угруповання» з метою його підриву над Парижем; вибух бомби 1993 року в нью-йоркському Світовому торговельному центрі, вчинений арабською терористичною групою шейха Омара, діяльність якої досі не поширювалася за межі Єгипту; а також арешт 1996 року нью-йоркськими командос (SWAT) двох молодих арабів, які виготовляли у себе в помешканні вибуховий пристрій. Щодо останнього випадку фахівці ФБР вважають, що за ними стоїть ХАМАС [12, с. 95; 253].

Якщо це справді так, то це означає, що дана терористична організація відійшла від своєї декларації про боротьбу лише з Ізраїлем і лише на його території, маючи намір вступити в боротьбу також із союзниками Ізраїлю на їхній території. Судячи з усього, саме у зв'язку з цим 1997 року адміністрація США склала список екстремістських організацій, члени яких в екстреному порядку підлягають висилці з країни.

Не менш відомою терористичною організацією, що з'явилася в Європі наприкінці 60-х років і діє досі, є італійські «Червоні бригади». Виникла ця організація 20 жовтня 1970 року. Саме цього дня в одному з лівоекстремістських видань з'явилося повідомлення про створення «пролетарської організації, яка має намір боротися проти господарів та тих, хто їм служить» [12, с. 96; 253].

Коли Андреас Баадер та його найближчі сподвижники вийшли з лівацької молодіжної організації «Республіканський клуб», керівна верхівка «Червоних бригад» свого часу залишила лоно таких лівацьких угруповань, як «Потере операйо» («Робітнича влада», скорочено — «Потоп»), «Потта контінца» («Боротьба триває»), «Аутономія операйя» («Робітнича автономія») та «Авангуардія операйя» («Робітничий авангард») [12, с. 97; 253].

За рік до виникнення «Червоних бригад», 1 листопада 1969 року, в одному з дешевих готелів неподалік Генуї відбулася нарада кількох десятків активістів вищезгаданих лівацьких угруповань. На ній було обговорено тактику й стратегію терористичної діяльності та сформовано ядро «Червоних бригад». Виступаючи на цьому своєрідному семінарі, 28-річний Ренато Курчо, якого пізніше італійська преса назвала «історичним засновником "Червоних бригад"», закликав ліваків «перейти до збройної боротьби». На його думку, вона була єдиним способом «звільнитися від влади капіталу» [12, с. 98; 253]. Курчо вважав, що «діяти належить у містах, де знаходиться організаційний і політичний центр експлуатації. Треба завдати удару в самісіньке серце системи».

Початок активної діяльності «Бригате россе» припав на так званий «промисловий трикутник Турін — Мілан — Генуя».

Серед членів бойових груп «Червоних бригад» були робітники, студенти, дрібні комерсанти, нащадки найбагатших родин Італії та значних політичних діячів, а також підприємці, університетські професори, лікарі, адвокати тощо.

Спочатку «Бригате россе» не привертали до себе особливої уваги. Переважно вони підпалювали машини, били, а подекуди й калічили підприємців середнього рівня, інженерів, начальників цехів — «експлуататорів робітничого класу». Об'єктами нападу обиралися, як правило, люди правих поглядів, здебільшого колишні члени фашистської партії. Дії «Червоних бригад» спочатку сприймалися владою й громадськістю як суто анархічні.

Дещо пізніше списки намічених жертв «Бригате россе» розширюються. До них потрапляють не лише підприємці, а й політичні діячі, судові чиновники, лікарі, журналісти — усі, хто «служить капіталові» [12, с. 100; 253].

Від диверсій та «вуличного насильства» «Червоні бригади» поступово переходять до викрадень.

У цей же час значна частина червонобригадівців опинилася на нелегальному становищі. Наймаються явочні та конспіративні квартири, купуються фальшиві документи, зброя, типографське обладнання для друку листівок. З метою «самофінансування» «Червоні бригади» здійснюють пограбування банків.

Першою жертвою «Бригате россе» стає поліцейський, який загинув під час арешту кількох бойовиків. Згодом терористи вбивають прокурора Генуї Коко (за його особливу незговірливість). Далі кількість убивств наростає, наче снігова лавина.

У відповідь влада підключає на допомогу поліції карабінерів. Відбувається низка арештів. Лави «Червоних бригад» рідіють. Здавалося б, кінець терористичної організації вже близький. Але відбувається дещо цілком протилежне.

Завершується «романтичний» період у діяльності «Бригате россе». Йде процес переформування сил організації. Конспірація стає жорсткішою. Розробляється чіткіша організаційна структура. «Бригади» організуються за принципом «колон», кожна з яких була автономною, а її члени знали лише дуже обмежене коло однодумців. Діяльність кожної колони поширювалася на певну територію. Колона, своєю чергою, складалася з «бригад», кожна з яких налічувала не більш як 5 осіб. Очолювали організацію стратегічне керівництво та виконавчий комітет, який підтримував, зокрема, зв'язки з іншими терористичними організаціями за кордоном. На найвищому щаблі організаційної ієрархії знаходилося політичне керівництво. Окрім того, організація поділялася на підпільну мережу бойових груп та групи, що здійснювали функції розвідки й служби інформації, займаючись вкоріненням своїх людей на підприємства, в міністерства і навіть у поліцію. Також фахівці «Червоних бригад» вивчали результати психологічного впливу інформаційних акцій організації — листівок, комюніке тощо.

Терористичні акти «Червоних бригад» стають дедалі організованішими та зухвалішими. Доходить до того, що терористи за 15-20 хвилин до чергового вбивства телефонували до газет і казали: «Суб'єкта А буде вбито сьогодні о такій-то годині» [12, с. 106; 253].

У період найвищої активності організації до її ворогів зараховано не лише «експлуататорів» та їхніх «вислужників», а й «зрадників лівих», які не схотіли «підключитися до революційної боротьби».

Після того, як «Червоні бригади» не змогли досягти своїх стратегічних цілей (однією з яких було визнання за організацією статусу політичної), що стало зрозумілим після викрадення й убивства колишнього прем'єр-міністра, голови ХДП Італії Альдо Моро, вони переходять від тактики знищення конкретних цілей до масового терору. Основними об'єктами їхніх акцій стають громадські місця, школи, університети, транспорт [12, с. 107; 253].

У 1979 році сталося 2150 вибухів, підпалів та нападів на приміщення громадських і державних організацій та окремих людей. Нападів зазнали 133 навчальні заклади, 110 приміщень профспілок, 106 секцій християнсько-демократичної партії, 91 — комуністичної партії, 90 карабінерських казарм та поліцейських відділків.

За даними книги Мауро Галлені «Доповідь про тероризм», з 1969 по 1981 рік в Італії було вчинено понад 12 тисяч терактів, у результаті яких 362 особи було вбито і понад 600 — поранено [12, с. 107; 253].

Втім, поліція також часу не гаяла. До середини 1980 року її зусиллями було заарештовано 638 бойовиків, розгромлено 67 їхніх баз та явочних квартир, захоплено сотні одиниць зброї та тисячі документів. До 1983 року, коли діяльність організації була зведена до мінімуму, в італійських в'язницях перебувало понад тисячу бойовиків «Червоних бригад», хоча, на думку фахівців, чисельність цієї організації перевищувала 2000 осіб.

Слід зазначити, що організації типу РАФ, «Червоних бригад» чи «Народної волі» — це вчорашній день тероризму.

Сьогодні визначальну роль у терористичному русі всього світу відіграватимуть організації, що набули нової форми, трансформувавшись у справжні корпорації зі своїми банками, виробничими потужностями, юридичною інфраструктурою, значними земельними володіннями, суперсучасними засобами масового знищення та десятками, а то й сотнями тисяч добре зорганізованих, абсолютно контрольованих верхівкою членів. Чудова камуфльованість подібних організацій та їхній транснаціональний характер роблять їх невразливими. Студенти 70-х з автоматами навпереваги виглядають просто смішно порівняно з тими монстрами, що виникають у надрах сучасної цивілізації. Світ стоїть на порозі нової доби — доби занепаду абсолютної могутності держави. Концентрація значного капіталу в приватних руках і легка доступність надсучасних технологій створюють сприятливе середовище для виникнення в рамках суспільства замкнених соціотехногенних утворень, що прагнуть зруйнування цього суспільства.

Основною формою боротьби (у сполученні з іншими), до якої вдається подібне соціотехногенне утворення в процесі протистояння державному апаратові країни, в якій воно виникло, стає тероризм. Те, що нині визріває в розумах інтелектуалів і свідомості мас, об'єктивувавшись в економічних, політичних, виробничих, інформаційних, соціальних тощо відносинах, невдовзі змусить битися в конвульсіях усю цивілізацію. Першим несміливим проявом прийдешньої доби є «АУМ Сінріке».

Релігійний компонент «АУМ» більшою мірою відноситься до методів духовно-психологічного контролю й управління, аніж до якоїсь конкретної форми вірування [12, с. 111; 253].

«АУМ Сінріке» являє собою відокремлене соціотехногенне утворення, що охоплює широкий спектр напрямів діяльності. Сьогодні вже ні для кого не таємниця, що одним із головних завдань «АУМ» було втілення політичних прагнень її керівництва. Ці прагнення передбачали, без перебільшення, захоплення влади в державі та запровадження суворого авторитарного режиму, очолюваного лідером секти Секо Асахара. Варто зауважити, що амбіції колишнього фахівця з акупунктури мали під собою реальний ґрунт. За менш ніж десять років Асахара (а можливо, й ті, хто стояв за ним) спромігся побудувати одну з найвпливовіших фінансових структур Японії, реальні масштаби якої досі залишаються невідомими. Існує думка, що «АУМ» була розгромлена лише формально, а не фактично.

Як свого часу інформувала японська газета «Іомімурі», активи «АУМ» сягають 2,5 млрд єн (29 млн доларів). Окрім того, організація володіла земельними наділами загальною площею 136 тис. кв. м, а також 16 будівлями, розташованими в Токіо та десяти префектурах країни.

Цілком очевидно, що сума в 29 млн доларів — це лише верхівка айсберга. Для порівняння, Мохан Раджніш, очільник секти «Бгагван Осхо», розпоряджався 200 млн доларів, хоча його організація за масштабами діяльності значно поступалася «АУМ Сінріке» [18, с. 46; 65].

Окрім того, що «АУМ» була значним власником нерухомості, її послідовники активно провадили фінансові операції та підприємницьку діяльність (можливо, продовжують і досі). Організація утримувала ресторани, магазини, а також нелегально виготовляла зброю, керамічні вироби та сільськогосподарські добрива. Адепти секти повністю належали організації — душею, тілом і майном. У Японії їх нараховувалося близько 10 тис., у Росії — 25–35 тис., а загальну кількість по всьому світу навряд чи можливо встановити [18, с. 47; 65].

До втілення своїх політичних задумів Асахара готувався з надзвичайною скрупульозністю та розмахом. Поліцейські обшуки помешкань і складів «АУМ» дали вельми промовисті результати. Виявилося, що секта мала у своєму розпорядженні: добре оснащену хімічну лабораторію; невеликий хімічний завод із новітнім обладнанням; понад тисячу бочок із 40 різноманітними хімічними речовинами, підібраними таким чином, що з них можна було синтезувати отруйні сполуки, наркотичні засоби або вибухівку. При цьому в пробах ґрунту з території, що належала «АУМ», було виявлено сліди зарину та ботулізму (2). Хоча, ймовірно, експерименти з ядерними матеріалами на території Японії не проводилися, секта активно готувалася до створення ядерної зброї. Про це свідчить вельми детальна та секретна документація щодо надзвичайно складного процесу збагачення урану для атомних станцій і ядерних боєприпасів, яку японська поліція вилучила в одного з членів «АУМ Сінріке». До того ж організація мала протиатомні бункери та запаси антидотів — препаратів, що нейтралізують дію нервово-паралітичних газів.

Готуючись до приходу до влади, Асахара сформував тіньовий уряд із 20 міністрів і планував створити військові формування, які мали пройти підготовку на території Росії.

Звісно, якщо «АУМ Сінріке» й не ліквідована повністю, то принаймні перебуває під пильним наглядом поліції. Але хто може сказати, скільки подібних організацій діє у світі сьогодні та скільки їх з'явиться в найближчій перспективі?

Події останніх років засвідчують, що міжнародний тероризм перетворюється на один із ключових дестабілізуючих факторів глобального масштабу. Уже нині ця проблема вийшла далеко за межі інтересів окремо взятої держави.

Аналіз діяльності міжнародних терористичних і релігійно-екстремістських організацій дає змогу виокремити найбільш характерні риси сучасного тероризму, серед яких головними є:

• наявність членів і прихильників міжнародних терористичних та релігійно-екстремістських організацій у різних куточках світу та їхня участь у плануванні, підготовці й здійсненні терактів;
• застосування терористів-смертників, залучення до проведення терактів жінок і дітей;
• використання інтернет-сайтів для пропаганди та поширення екстремістських ідей, вербування нових учасників терористичної діяльності, а також можливостей мережі Інтернет для висловлення терористичних погроз на адресу державних діячів, дипломатичних і міжнародних установ і як засобу комунікації між терористами;
• зростання кількості терактів, їх цинічний і жорстокий характер;
• залучення до підготовки та виконання терактів місцевого населення з числа радикально налаштованих осіб;
• використання каналів нелегальної міграції, зокрема за підробленими документами, для підготовки та реалізації терористичних актів;
• використання права на політичний притулок для легального проживання, діяльності та базування в країнах, що підтримують тероризм;
• нове ідеологічне обґрунтування терористичної діяльності;
• формування розгалужених мереж центрів і баз підготовки бойовиків, інтернаціональний характер терористичних угруповань;
• створення в різних регіонах світу фірм, компаній, банків і фондів, які фінансують терористичні угруповання [18, с. 49; 65].

Висновки до 1-го розділу

У межах першого розділу дослідження було проаналізовано теоретичні та нормативно-правові аспекти визначення й вивчення феномену тероризму. За результатами цього аналізу сформульовано низку узагальнень.

1. Терор являє собою форму масового насильства — фізичного, психологічного чи ідеологічного, — яке застосовують суспільно-політичні структури, наділені практично безмежною владою над певним соціальним середовищем. До ключових ознак цього явища належать: масштабність і систематичність насильницьких дій; можливість виконання ролі суб'єкта як державою, так і недержавними утвореннями, головною характеристикою яких є «концентрація необмеженої влади»; цілеспрямований характер терору, орієнтованого на конкретні цілі, однак здебільшого байдужого до вибору жертв.

2. Тероризм як форма насильницьких дій виник і розвивався в межах суспільної культури насильства, яка сформувала щодо нього позитивні стереотипи, відповідні настанови та переконання, що транслюються між поколіннями. Історичний розвиток закріпив у масовій свідомості певні традиції політичної практики та соціальної взаємодії, які нині дедалі частіше підштовхують до обрання терористичних методів і засобів розв'язання конфліктів. Загалом можна стверджувати про наявність історико-культурної складової в механізмах активізації та еволюції сучасного тероризму.

3. Вивчення діяльності міжнародних терористичних і релігійно-екстремістських угруповань дає змогу окреслити найбільш типові риси сучасного тероризму, серед яких варто виокремити:

• перебування членів і симпатиків таких організацій у різних куточках світу, а також їхню безпосередню участь у плануванні, підготовці та реалізації терактів;
• активне застосування смертників, а також залучення до терористичних акцій жінок і дітей;
• використання інтернет-ресурсів для поширення екстремістської ідеології, вербування нових прихильників, здійснення погроз на адресу політичних діячів, дипломатичних і міжнародних структур, а також для комунікації між учасниками терористичних мереж;
• зростання кількості терактів, що супроводжується особливою цинічністю та жорстокістю їх виконання;
• залучення до підготовки та проведення терактів місцевих мешканців із радикальними поглядами;
• використання каналів нелегальної міграції, зокрема з підробленими документами, для організації терористичних акцій;
• застосування інституту політичного притулку для легалізації перебування, діяльності та розміщення баз у країнах, що потурають тероризму;
• формування нового ідеологічного підґрунтя для виправдання терористичної діяльності;
• створення розгалуженої інфраструктури тренувальних таборів і центрів підготовки бойовиків, а також інтернаціональний склад терористичних формувань;
• заснування в різних регіонах світу комерційних структур, банківських установ і фондів, що забезпечують фінансування терористичних угруповань.

Розділ 2. Сучасна практика боротьби з тероризмом та перспективи її удосконалення

Сучасний етап протидії терористичним загрозам демонструє перехід від суто силових методів до комплексних стратегій, що охоплюють політичні, соціально-економічні та інформаційні аспекти. Державна антитерористична політика дедалі частіше розглядається не як окремий напрям правоохоронної діяльності, а як системний елемент забезпечення національної безпеки та суспільної стабільності.

Ключовим трендом сучасної практики є посилення міжвідомчої координації та міжнародного співробітництва. Ефективність протидії тероризму значною мірою залежить від здатності різних державних структур — від розвідувальних органів до органів місцевого самоврядування — діяти узгоджено, обмінюватися даними та спільно реагувати на загрози. Водночас спостерігається тенденція до вдосконалення законодавчої бази, що має забезпечувати баланс між безпековими заходами та дотриманням прав і свобод громадян.

Окрему увагу приділено превентивним заходам, спрямованим на усунення передумов терористичної діяльності. Йдеться про роботу з вразливими верствами населення, протидію радикалізації в інформаційному просторі, а також про розвиток інститутів громадянського суспільства, які сприяють соціальній згуртованості. Важливим напрямом залишається захист критичної інфраструктури та підвищення стійкості суспільства до можливих терористичних проявів.

Перспективи вдосконалення антитерористичної політики пов'язуються з упровадженням новітніх технологій, зокрема систем штучного інтелекту для аналізу великих масивів даних, а також із розвитком механізмів громадського контролю за діяльністю спецслужб. Важливою складовою майбутніх стратегій стає формування культури безпеки серед населення, що передбачає навчання правилам поведінки в умовах загрози та підвищення рівня обізнаності громадян про ризики терористичної діяльності.

Таким чином, сучасна практика боротьби з тероризмом еволюціонує в бік більш гнучких, багаторівневих підходів, які враховують динамічний характер загроз і потребують постійного оновлення інструментарію. Подальший розвиток цієї сфери залежатиме від здатності держав адаптуватися до нових викликів, зберігаючи при цьому демократичні принципи та верховенство права.

2.1. Міжнародний тероризм

Дослідники терористичної проблематики традиційно вказували на політичну складову як на невід’ємну ознаку цього явища. Проте нині дедалі більше аналітиків зауважують, що лише до початку 1990-х років тероризм мав переважно політичний характер: його суб’єкти переслідували чіткі політичні цілі й зазвичай були схильні припинити боротьбу у відповідь на поступки з боку урядів. До того ж політичне підґрунтя дій терористів, особливо тих, хто діяв під гаслами національно-визвольних рухів, нерідко викликало суспільне співчуття.

Така ситуація була типовою для світу, поділеного «холодною» війною. Однак, що суттєво для осмислення еволюції сучасного тероризму, сила, яку тоді живила політична логіка протистояння зі «світовим імперіалізмом» чи «імперією зла», несподівано обернулася смертельною загрозою для всіх, включно з її вчорашніми покровителями. Показовим є той факт, що в переліку 30 радикальних угруповань, оприлюдненому Держдепартаментом США наприкінці 1997 року відповідно до закону про боротьбу з тероризмом, «Аль-Кайда» не значилася.

Варто підкреслити: у біполярну епоху завдання завдати втрат протилежній стороні, навіть через терористичні акції, набувало політичної зумовленості незалежно від намірів самих терористів. Тим не менш, загального відчуття загрози (окрім можливої ядерної війни) не спостерігалося, адже люди вірили у відносну локальність терористичних ударів.

У сучасних умовах залякування перетворюється не просто на інструмент, а на самоціль терористів: впливаючи на людську свідомість, вони прагнуть послабити стійкість систем національної безпеки, зокрема змусити держави відмовитися від базових демократичних принципів. При цьому ставляться такі завдання: з одного боку, паралізувати волю суспільства, внести хаос і зруйнувати соціальний спокій, а з іншого — продемонструвати власну непохитність і рішучість, утвердити психологічну перевагу та підірвати віру громадян у спроможність влади дати адекватну відсіч.

Терористичні акти все частіше орієнтовані на масові жертви, призводять до знищення матеріальних і духовних цінностей (включно з національними та загальнолюдськими святинями, які часто неможливо відновити), провокують війни, взаємну недовіру й ворожнечу між соціальними, етнічними та релігійними спільнотами. Це поглиблює антагонізми, що закарбовуються в історичній пам’яті багатьох поколінь.

Цілком зрозуміло, що за нинішнього рівня розвитку глобальних інформаційних, фінансових, транспортних та інших ресурсів, а також через насиченість промислових мегаполісів небезпечними виробництвами й складними системами життєзабезпечення, наслідки потенційних терористичних атак можуть бути катастрофічними. Колишні інтелектуальні, технологічні, інформаційні та фінансові бар’єри більше не є надійним захистом від оволодіння терористами хімічною, біологічною, радіоактивною чи кібернетичною зброєю.

Живильним середовищем для міжнародного тероризму слугує загострення суперечностей, зумовлених системною кризою світового співтовариства. Колосальний розрив у розподілі сукупних матеріальних благ (80% припадає на 3% населення Землі, тоді як решта 20% — на 97% жителів) одних наділяє надмірними багатствами, а інших прирікає на голод. Така несправедливість не може не деформувати ціннісні орієнтири [20, с. 30; 36].

Усвідомлення можливості застосування принципово нових засобів (зброї масового ураження) формує в терористів та їхніх натхненників нові, вкрай небезпечні світоглядні настанови. Під впливом цих чинників виникає повне заперечення будь-яких моральних обмежень щодо насильства.

Трагічні події 11 вересня у США змусили світ здригнутися. Мільйони людей усвідомили, наскільки вразливою є наша цивілізація і як тісно все взаємопов’язане. Тероризм постав як загальнолюдська загроза, позбавлена чіткого політичного обличчя.

На мою думку, ми спостерігаємо зародження та становлення нової глобальної ідеології — ідеології тероризму (насильства, що породжує масовий жах), спрямованої на знищення людей і руйнування цивілізованих суспільно-економічних відносин.

Однак було б серйозною помилкою прямо ототожнювати цю ідеологію з певними національними чи релігійними чинниками. Останні терористичні акції — це злочини, продиктовані ідеологією тероризму, яка має тоталітарне коріння та паразитує на особливостях людської свідомості, зокрема на національних і релігійних почуттях. Не виключено, що сепаратизм чи ісламський фундаменталізм, з якими нині пов’язують більшість терактів, відійдуть на другий план перед загрозою масштабних злочинів, які можуть чинитися, скажімо, під гаслами боротьби з расизмом або з «робінгудівських» мотивів.

Закономірно постає питання: «Чи існують принципові відмінності між тероризмом та расизмом, фашизмом, фундаменталізмом, які також загрожують людству?» Безумовно, у правовому сенсі такі відмінності наявні: за об’єктом, суб’єктом, мотивацією тощо. Проте сучасний тероризм вбирає в себе об’єднувальні засади всіх ультрарадикальних течій.

Формування ідеології тероризму зумовлене глобальними політичними, економічними, соціальними суперечностями та загалом системною кризою світового розвитку. Іншими словами, сучасний світ із його устроєм, матеріальними й моральними реаліями (злиденність, неуцтво, подвійні стандарти, диктат) заходить у глухий кут. Ідеологія тероризму пропагує культ насильства та стимулює його поширення, намагаючись виправдати його переваги над соціальними, політичними та правовими механізмами розв’язання конфліктів. Саме ця ідеологія надихає на дії, що ведуть до згортання конституційних гарантій прав і свобод, провокуючи контрзаходи, які не завжди відповідають демократичним стандартам.

За останні десятиліття змінилися загальнопланетарні реалії, які, на жаль, недостатньо враховуються лідерами провідних держав. На тлі науково-технічного прогресу різко загострилися екологічні та демографічні проблеми, а відставання слаборозвинених країн стає дедалі більшим. Потужні потоки легальної та нелегальної міграції до розвинутих країн неминуче роблять Захід, а ширше — Північ, усе більш залежними від негативних процесів у своєрідній «світовій резервації». Разом з імпортом злиденності, пов’язаної з доволі суперечливою політикою кредитування МВФ пострадянських країн і тих, що розвиваються, відбувається зворотний експорт корупції, наркотиків і «брудних» грошей [21, с. 134; 136].

Водночас багато терористичних організацій і груп мають значні фінансові ресурси. Наприклад, доходи секти «Аум Сенрикьо» на момент хімічної атаки в токійському метро 1995 року сягали близько 100 млрд єн, що приблизно дорівнює 9 млн доларів США. Річний бюджет ХАМАС (ісламський рух опору, Палестина) оцінюється у 30 млн доларів, а щорічні надходження з Ірану для фінансування шиїтської організації «Хезболла» (Ліван) — у 100 млн доларів. Лише особистий статок організатора та спонсора міжнародного тероризму Усами бен Ладена становив 300 млн доларів. Ірландські терористи з ІРА щороку витрачають на свої потреби в середньому 12 млн доларів. Основну частину фінансів баскської сепаратистської організації ЕТА («Країна Басків і волі», Іспанія) формує «революційний податок», який у середньому складає 1,5 млрд пезет [22, с. 49; 51].

Ці приклади переконливо свідчать: до терористичної діяльності сьогодні залучаються не лише представники бідних верств. Без потужної фінансової підтримки неможливо було б здійснити такі масштабні теракти, як у США, Росії, Японії, Індонезії та інших країнах. Це стосується й масової підготовки терористів-смертників. Означена тенденція підводить до висновку, що тероризм як своєрідна бунтарська стратегія «слабких проти сильних» зазнає в сучасному світі серйозної трансформації. Після трагедії 11 вересня у США одним із ключових напрямів контртерористичної боротьби стали саме фінансові мережі терористичних організацій. Лише за перші три місяці їхні активи в американських банках були заблоковані на суму близько 33 млн доларів.

Сьогодні глобальні суперечності фактично заганяються всередину, і тероризм починає виступати їхнім своєрідним наслідком, індикатором проблемних зон у становленні нового світопорядку.

Світове співтовариство визнало загрозу міжнародного тероризму головним викликом людству та проголосило необхідність довгострокового всеохоплюючого підходу до протидії цьому явищу. Резолюцією 1373 Ради Безпеки ООН було створено Контртерористичний комітет, до складу якого увійшла й Україна. Нині є підстави стверджувати, що про цей факт, а тим більше про діяльність Комітету, наша громадськість поінформована недостатньо.

Розглянувши ідеологічне підґрунтя сучасного тероризму, варто тепер зосередитися на тому, що тероризм сприймається практиками як сукупне поняття, пов’язане з професійною терористичною діяльністю. Будучи прихильником системного підходу, я вважаю досить продуктивним розгляд професійної терористичної діяльності як такої, що має цілком визначену специфіку.

Принципово важливим, з моєї точки зору, є те, що превенція терористичної діяльності внаслідок своєї багатофакторності передбачає різні рівні та способи комплексної протидії і матиме перспективу лише в тому разі, коли вона відповідатиме справжньому статусові даного явища як системно-соціального.

2.2. Тероризм у СНД

У радянський період, до епохи перебудови, терористичні прояви на території СРСР були радше винятком, аніж правилом. Поодинокі випадки траплялися лише тоді, коли кримінальні елементи намагалися використати політичне забарвлення для пошуку притулку на Заході. У ті часи будь-хто, хто замислювався про теракт, чудово усвідомлював, що держава не проявлятиме жодної поблажливості.

Відправною точкою для формування справжнього терористичного середовища стала афганська війна. Як зазначають аналітики, окремі групи ветеранів-"афганців", які на війні набули не лише унікальних бойових навичок, а й долучилися до наркотрафіку, згодом сформували кістяк багатьох терористичних угруповань.

Активне зростання тероризму розпочалося на тлі ослаблення державних інституцій, коли представники "демократичного" табору почали активно критикувати "тоталітарний" централізм, порушувати питання про несправедливість національно-територіального устрою країни. Ця інформаційна кампанія підживлювалася не лише західними радіоголосами та "незалежними" ЗМІ, але, подекуди, й ініціативами, що лунали з кабінетів ЦК як союзної, так і республіканських компартій.

Подібна "демонізація" СРСР створила ідеологічне підґрунтя для виправдання терору як прийнятного методу боротьби проти "настільки огидної системи".

Спочатку терористичні методи використовувалися переважно місцевими кримінальними угрупованнями для перерозподілу сфер впливу, прикриваючись гаслами "відновлення національної справедливості". Саме такий сценарій реалізовувався в Намангані, Оші, Фергані та Новому Узгені. Водночас, як зафіксував КДБ, у Середню Азію почався "несподіваний" наплив мандрівних проповідників із вкрай радикальними ісламськими поглядами.

Паралельно почали фіксуватися акції, які можна кваліфікувати як політичний тероризм. Першою такою подією став грудень 1986 року в Алма-Аті, де студенти, переважно казахи, під впливом націоналістичної агітації, об'єднавшись із криміналітетом, влаштували масові погроми "на знак протесту" проти призначення росіянина Колбіна першим секретарем місцевого ЦК. За оцінками експертів, до підготовки цього виступу, окрім окремих держчиновників та місцевих радикалів, були причетні й турецькі спецслужби [23, с. 25; 34].

Значно масштабнішим і показовішим проявом політичного тероризму стало розгортання вірмено-азербайджанського конфлікту. На момент його старту не існувало жодних безпосередніх причин, окрім хіба що історичної пам'яті.

Ескалація терору відбувалася поетапно та вміло, із точковим впливом на найбільш вразливі місця: сумгаїтський погром вірменів, відповідні погрози азербайджанцям у Вірменії, дестабілізація влади в Баку, події в Кіровабаді, повномасштабні бойові дії в Карабаху, масова втеча вірменів з Азербайджану та витіснення азербайджанців із Вірменії, подальша дестабілізація в Єревані, радикалізація націоналістичних рухів в обох республіках, зростання насильства, масові заворушення в Азербайджані, введення військ у Баку та, зрештою, дестабілізація ситуації в самій Москві.

У цьому конфлікті були задіяні інтереси республіканських і московських політичних еліт, спецслужб Туреччини, Великобританії, Ірану, Франції, СРСР, США, а також усіх впливових місцевих кримінальних кланів. У підсумку цих подій та їхнього вмілого висвітлення в медіа було досягнуто значних політичних, економічних і терористичних результатів:

• колись відносно стабільний регіон був вкинутий у війну з мінімальними перспективами на швидке завершення;
• в обох республіках відбулася зміна кількох владних груп, що призвело до перерозподілу влади, впливу та економічних ресурсів;
• авторитет Союзного центру та віра в його роль неупередженого арбітра були катастрофічно підірвані;
• відбулося формування, структурування та фактична легітимізація потужного терористичного середовища;
• кримінальні клани захопили майно сотень тисяч біженців, що різко посилило їхню економічну міць;
• у процесі протистояння та взаємодії розвідок різних країн утворилося інтернаціональне середовище, кероване одночасно кількома спецслужбами та здатне діяти вже за межами Закавказзя.

Показовою є роль Маргарет Тетчер. Спочатку вона позиціонувала себе як захисниця інтересів вірменської сторони, а сьогодні вона є другом Алієва та акціонером каспійського нафтового "проекту сторіччя", активно розчищаючи шлях британському бізнесу до Баку.

За аналогічним сценарієм вибудовувалося терористичне середовище під час конфліктів у Південній Осетії, Абхазії, Придністров'ї, Північній Осетії та Інгушетії.

Події у Вільнюсі, що призвели до проголошення незалежності прибалтійськими республіками, розвивалися дещо інакше, з урахуванням місцевої специфіки. Там розкрутка відбувалася через "лібералів-реформаторів" номенклатурного походження та підконтрольних їм "демократів", які активно експлуатували тему "окупації" Прибалтики СРСР, особливо в контексті обговорення пакту Молотова-Ріббентропа [24, с. 29; 34].

Частина співробітників КДБ та МВС, ймовірно, "грала на два фронти", що призвело до провалу силової операції Москви через передачу її планів штабу "Саюдіса". З іншого боку, підготовку терористичних акцій, включаючи навчання литовських бойовиків, виготовлення "коктейлів Молотова", організацію медіа-кампаній та доставку автобусами молодіжних груп на місце подій, забезпечували спецслужби ФРН та США. Про це згодом відкрито заявляли їхні представники в західній та прибалтійській пресі.

Результатом цієї спецоперації та інсценування "кривавих подій" став вихід прибалтійських республік зі складу СРСР, який був схвально сприйнятий "світовою спільнотою".

У всіх регіонах СНД тероризм швидко набув інтернаціонального характеру, тісно зростившись із місцевою кримінальною економікою та організованою злочинністю. Існують дані, що потік наркотиків з Афганістану та Пакистану через Таджикистан і Киргизію контролюється польовими командирами спільно з колишніми офіцерами ЦРУ та КДБ.

На Заході також відкрито визнають, що значна частина бойових формувань, подібних до "Кайтселійт", повністю переорієнтувалася на наркобізнес, контрабанду та рекет. Вони вже налагодили контакти зі злочинними угрупованнями Польщі, Фінляндії, Чехії, Німеччини та країн Латинської Америки.

Фахівці з боротьби з наркотиками з республік Середньої Азії скаржаться, що їхні операції часто блокуються через витоки інформації, що свідчить про наявність агентури наркокартелів у правоохоронних органах.

Створення "Республіки Ічкерія" було б неможливим без зовнішньої підтримки, однак цьому сприяв і нечіткий адміністративно-територіальний поділ СРСР та РРФСР, який до того ж почав "розвалюватися" в роки перебудови.

У результаті Чечня змогла отримати значний обсяг політичної легітимності та перетворилася на справжнє "піратське королівство", плацдарм для політичного та економічного тероризму, потенційно світового масштабу.

Терор став основою політики "Ічкерії" з перших днів її існування — згадаймо захоплення заручників у Мінеральних Водах чи "розпуск" Верховної Ради Чечено-Інгушетії, коли депутатів буквально викидали з вікон. А влітку 1993 року, остаточно зміцнивши владу, Дудаєв розігнав парламент, виборчком і конституційний суд, застосувавши бронетехніку та автомати. Це стало своєрідною "репетицією" подальших подій у Москві.

Правоохоронні органи в республіці були замінені прямим терором з боку наближених до влади кримінальних угруповань. Одночасно різко зросла активність "чеченської" організованої злочинності по всій території Росії.

Дудаєвська держава з самого початку створювалася як центр підготовки та оснащення терористичних груп. Для фінансового забезпечення тероризму використовувалася "тіньова" економіка, а також гасла боротьби за "незалежність" та "захист ісламу". Ідеологічним символом став радикальний ісламістський орден Кадирія. Основою ідеології проголошувалася боротьба з Росією та "збирання великого вайнахського народу" [25, с. 78; 29].

Дії розвивалися за кількома напрямками:

• спроба консолідації всіх чеченських та інгушських кланів;
• спроба ісламського об'єднання всього Кавказу;
• спроба створення антиросійського союзу на Північному Кавказі.

Усі ці ініціативи або частково провалилися, або не дали жодних результатів.

Реалізації першого завдання перешкоджала сама структура влади "піратського королівства", яка унеможливлювала баланс інтересів різних кланів, що претендували на верховенство. Логічним фіналом стала відрізана голова Лабазанова, лідера одного з таких угруповань.

Друге завдання провалилося через релігійну роздробленість серед ісламістів, які представляли різні течії та секти, а також через значне поширення атеїзму в радянські часи.

Антиросійське об'єднання зазнало краху через традиційні протиріччя між народами Кавказу та конкуренцію чеченського терористичного середовища з дагестанським, адигейським та абхазьким.

Це призвело до того, що основна ставка була зроблена на терор та насильницьке залучення широких мас населення до терористичної та кримінальної діяльності, пов'язуючи людей круговою порукою. Кримінальна економіка стала одним із наймасовіших інструментів такого залучення.

Усе почалося з піратських нальотів на комунікації — напади на автотранспорт та поїзди. Одночасно чеченське терористичне середовище, отримавши "легальну" державну основу, встановило контроль над усіма продуктивними силами Чечні та, спираючись на них, перейшло до масштабних фінансових і господарських операцій по всій Росії. Цьому сприяла "господарська самостійність" регіонів, які налагоджували прямі контакти з Чечнею в обхід Москви.

Від імені своєї "держави" дудаївці встановили легальні та нелегальні зв'язки в усіх регіонах Росії та багатьох країнах світу.

Вони проникли в банківську сферу — згадаймо фальшиві авізо, аферу з банком "Гірський Алтай", різноманітні фінансові "піраміди" та інші махінації.

Найважливішим джерелом доходів була торгівля нафтою та нафтопродуктами — десятки мільйонів тонн. Також було налагоджено контрабанду якутських і забайкальських алмазів, кольорових та рідкісних металів до Європи через Прибалтику. Значну роль у цій контрабанді та "відмиванні" грошей відіграє "Саюдіс" під керівництвом Ландсбергіса. Чечня також є одним із найпотужніших перевалочних пунктів для наркотрафіку та торгівлі "живим товаром".

Серед операцій, доручених Чечні її закордонними "спонсорами", однією з ключових було блокування прокладки магістрального нафтопроводу через Північний Кавказ для транспортування прикаспійської нафти до Європи. Це призвело б до падіння цін на нафту на європейському ринку та завдало б удару по доходах інших експортерів. Лише в 1994-95 роках Саудівська Аравія, Туреччина, Йорданія та ОАЕ вклали в ці операції не менше 2 мільярдів доларів [26, с. 80; 29].

Важливим аспектом діяльності чеченського тероризму в Росії є масштабне залучення до кримінальної діяльності адміністративних, силових та економічних структур. Гроші та погрози бойовиків, за якими стоїть "держава Ічкерія", є ефективним інструментом для розвитку корупції в російських держорганах. Розслідування підтверджують участь у чеченських "нафтових" схемах комерційних структур Поволжя та Півдня Росії, а також частини військовослужбовців СКВО — і всі вони мають прикриття в Москві, купуючи там ліцензії та квоти. Частина контрабанди здійснюється за фальшивими документами, придбаними також у Москві.

Приватизація, особливо за Чубайса, стала чудовим інструментом для "відмивання" грошей, дозволяючи скуповувати за безцінь величезні активи. Цим чеченське терористичне середовище займається по всій Росії, а також у республіках СНД та Східній Європі. Дісталися вже й до Британських островів.

Чеченське терористичне середовище складається не лише з чеченців, хоча вони й домінують. Там є росіяни, українці, прибалти, азербайджанці, турки, афганці, грузини. У Поволжі до них приєднуються члени татарських і башкирських націоналістичних та радикально-ісламських організацій. Значну допомогу "Ічкерії" надають українська УНА-УНСО та кримськотатарські екстремісти. Через Україну (Лисичанський та Кременчуцький нафтопереробні заводи) проходить значна частина чеченської нафтової контрабанди. "Чеченський" експорт кольорових металів із Казахстану забезпечують казахські, естонські та німецькі "комерсанти". Наркотрафік здійснюється через агентуру в Поволжі, Прибалтиці та Україні [27, с. 81; 29].

Головна перевага чеченського тероризму перед звичайною злочинністю полягає в тому, що всі його операції підтримуються легалізованими структурами терористичної "держави Ічкерія" та її офіційними представниками. Саме тому йому вдалося захопити домінуючі позиції в Росії та СНД.

Сьогодні Чечня є хрестоматійним прикладом "терористичної квазі-державності". Там тероризм має потужні розвідувальні, диверсійні, військові, штабні та аналітичні структури світового рівня, яким сприяють висококваліфіковані фахівці з різних спецслужб планети.

Проте варто зазначити, що жоден Будьонновськ чи Кізляр не відбулися б без дудаєвської агентури в російських спецслужбах, оборонних структурах та ЗМІ. Розглянемо в цьому контексті "історію Ічкерії".

У листопаді 1991 року, після рішення Верховної Ради Росії та указу Єльцина про незаконність режиму Дудаєва, до Грозного був направлений ОМОН. Однак уся зброя "випадково" була завантажена в інший літак, який приземлився на іншому аеродромі. У результаті беззбройні бійці були заблоковані в Грозному та змушені були ретируватися.

На початку 1992 року російські війська були виведені з Чечні, залишивши Дудаєву 400 000 одиниць стрілецької зброї, 200 літаків, бронетехніку та артилерійські системи, включаючи "Гради" [28, с. 81; 29].

Коли в серпні 1992 та березні 1993 року режим Дудаєва відчув економічні труднощі, з Москви надійшли мільярди рублів готівкою. При цьому Чечні продовжували надаватися пільги на поставки та експорт нафти.

Штурм Грозного в листопаді 1994 року був навмисно провальним, і цей провал транслювався на весь світ.

Антитерористична операція в Будьонновську також була провалена, а в ЗМІ її подавали як нищівну поразку Росії, що призвело до відведення військ із кров'ю завойованих позицій.

Бездарною виявилася й операція в Первомайському, де керівництво терористів зуміло вийти через "потрійне оточення та 38 снайперів".

І все це відповідним чином висвітлювалося в "незалежних" ЗМІ.

Одного цього переліку достатньо для діагнозу: це спецтероризм, і ніщо інше. У світлі цього не дивно, якщо Дудаєв колись "воскресне".

Сьогодні Чечня — це перша в світовій історії спроба легітимізації тероризму в державній формі, яку явно чи неявно підтримує значна кількість держав та міжнародних організацій, таких як Рада Європи.

Таким чином, для республік СНД тероризм сьогодні — це не просто "термін", а жорстока реальність, від якої вже не відмахнешся. Це ворог, якого необхідно знати. І не лише за ім'ям.

Наприкінці січня 2000 року глави держав СНД ухвалили рішення розробити міжнародну цільову програму боротьби з міжнародним екстремізмом та бандитизмом у всіх його проявах, а також передбачили можливість створення єдиного антитерористичного центру Співдружності. 21 червня 2000 року відповідне рішення було ухвалено на саміті глав держав у Москві. Україна підписала відповідні документи про приєднання до цієї спільної антитерористичної діяльності "із застереженнями" ("Урядовий кур'єр", 22 червня 2000 р.), які стосувалися, зокрема, рішення за Програмою держав-учасниць СНД по боротьбі з міжнародним тероризмом та іншими виявами екстремізму на період до 2003 року, а також рішення про створення Антитерористичного центру держав-учасниць СНД [29, с. 15; 27].

Боротьба з тероризмом має набути не вибіркового, а глобального характеру та супроводжуватися об'єднанням зусиль усіх членів міжнародного співтовариства.

2.3. Методи боротьби з тероризмом

Ще в недалекому минулому було очевидно: протидія тероризму виключно в межах однієї держави — справа вкрай складна. Особливо виразно це проявилося протягом останніх двадцяти п'яти років. Річ не лише в тому, що вибухи стали частішими та вже забрали життя багатьох тисяч невинних людей. З розширенням комунікаційних можливостей, демократичних свобод і лібералізацією прикордонного контролю тероризм отримав змогу легше проникати з однієї країни в іншу, маскуючись під різноманітними респектабельними вивісками. Настав час об'єднаних дій! Тим більше, що «табір соціалізму» та «залізні завіси» вже канули в минуле. Спільна боротьба з однією з найсерйозніших загроз ХХ століття почала вестися у двох напрямках: юридично-правовому та конкретно-правоохоронному. Принаймні саме так виглядає ситуація в Європі.

У 1923 році у Відні заснували Міжнародну комісію кримінальної поліції, однак Друга світова війна перервала її діяльність. Лише 1956 року світова спільнота повернулася до реалізації цієї давньої ідеї. Так з'явився Інтерпол — Міжнародна організація кримінальної поліції. У статті 2 її статуту зазначено, що метою організації є «забезпечення та розвиток взаємодопомоги між національними поліцейськими органами в межах національних законів країн-учасниць і з повагою до Декларації прав людини» [29, с. 72; 83].

Показово, що навіть маючи у своїй структурі підрозділ, відповідальний за протидію тероризму, Інтерпол так і не зміг виробити універсальне юридичне визначення цього явища. Сама організація не наділена безпосередньо поліцейськими функціями. Її боротьба зі злочинністю загалом і тероризмом зокрема зводиться переважно до обміну даними про підозрюваних, для чого слугує масштабна база даних. Тобто те, про що мріяла Європа після Першої світової війни, нібито здійснилося. Проте ефективність Інтерполу як міжнародного інформаційного центру у сфері злочинності досі часто залежить від дипломатичних відносин із тим чи іншим партнером та готовності окремих членів організації до співпраці. Іншими словами, не все залежить від нього самого.

Окрім Інтерполу, у Європі протидією міжнародному тероризму займаються й інші міждержавні спеціалізовані структури, зокрема Бернський і Віденський клуби, а також Неформальна робоча група, що об'єднує 15 країн ЄС та Норвегію.

У Євросоюзі діють ще дві структури — група Треві та Шенгенська група. Обидві дотичні до різних аспектів антитерористичної діяльності. Більш відомою є Шенгенська група. Саме завдяки їй було підписано Шенгенську конвенцію, яка поставила за мету об'єднати антитерористичні зусилля країн-учасниць у єдиному правовому полі. Як і в будь-якому міжнародному об'єднанні з боротьби з тероризмом, тут існує розгалужена інформаційна система та солідна база даних. Однак, крім цього, поліцейські отримали хоча б обмежене право (лише із застосуванням наземних засобів) переслідувати злочинців на території країн Шенгенської зони [29, с. 75; 82].

Важливим рушієм у розвитку міжнародно-правової боротьби з тероризмом є зміцнення та розширення міжнародного співробітництва.

У загальному розумінні міжнародний тероризм можна визначити як сукупність суспільно небезпечних діянь міжнародного масштабу, що призводять до трагічних наслідків — загибелі людей, руйнування та знищення матеріальних й інших цінностей.

У сучасному арсеналі міжнародно-правових заходів протидії тероризму є низка важливих актів. Серед них варто згадати Конвенції 1937 року — про припинення тероризму та покарання за нього, а також про створення міжнародного кримінального суду. Хоча обидві Конвенції так і не набули чинності, вони відіграли певну роль.

За злочинністю без кордонів покликана стежити й структура, створена з ініціативи Гельмута Коля та Франсуа Міттерана, — Європол, або Центральне європейське бюро кримінальної поліції. За задумом, Європол міг би стати ефективним інструментом і в боротьбі з тероризмом. Однак поки що його діяльність зосереджена переважно на протидії наркомафії.

У вересні 1999 року в Страсбурзі відбулася сесія Парламентської асамблеї Ради Європи, присвячена саме посиленню боротьби з міжнародним тероризмом. ПАРЄ рекомендувала Комітету міністрів Ради Європи переглянути чинні документи у цій сфері. Зокрема, пропонувалося доповнити Європейську конвенцію 1977 року положенням про віднесення до терористичних злочинів підготовки терактів, їх фінансування та матеріального забезпечення. ПАРЄ також підтримала ідею створення Європейського кримінального трибуналу у справах, пов'язаних із тероризмом, і запропонувала переглянути процедуру затримання зловмисників. На думку учасників асамблеї, судити їх слід не лише в країні скоєння злочину, а й за її межами. Крім того, рекомендувалося розширити діяльність Європолу, поширивши її на всі країни — члени Ради Європи, включно з Україною [29, с. 77; 82].

Сьогодні світ як ніколи гостро усвідомлює небезпеку войовничого націоналізму, сепаратизму та екстремізму в усіх його проявах. Це одна з головних причин внутрішньодержавних конфліктів і регіональної нестабільності. На 54-й сесії Генеральної Асамблеї ООН восени 1999 року з особливою тривогою наголошувалося на необхідності тіснішої міжнародної співпраці у протидії тероризму.

Оскільки тероризм має міжнародну природу, правові антитерористичні заходи можуть бути ефективними лише за умови їх формування під егідою міжнародних організацій, насамперед ООН. Позитивний вплив на поширення можливостей реалізації вітчизняних напрацювань у сфері запобігання тероризму та боротьби з ним мають створений у 1999 році при 6-му комітеті ООН сектор боротьби з тероризмом, а також Антитерористичний центр держав-учасниць СНД, заснований у 2002 році. За участю України також опрацьовується можливість створення Міжнародного центру боротьби з тероризмом у Європі. Варто зазначити, що в таких умовах ефективність діяльності Антитерористичного центру, який функціонує в нашій державі, значно зростає, адже його потужний потенціал реалізовуватиметься в системі міжнародних антитерористичних заходів.

Було запропоновано завершити підготовку проекту Конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму, розробити та ухвалити Декларацію принципів взаємодії країн у цій справі, а також підтримано ініціативу проведення під егідою ООН у 2000 році конференції з антитерористичних проблем або спеціальної сесії Генеральної Асамблеї. Адже подолати це лихо поодинці, без спільних зусиль і взаємоузгодженого міжнародного права, державам вкрай складно. Як і раніше, міжнародна спільнота наполегливо шукає шляхи політичного, безкровного врегулювання цього питання, прагнучи зняти глобальну напругу засобами, які не дискредитували б сучасні демократичні цінності.

Як свідчить досвід європейських країн, необхідно налагодити своєчасне надходження інформації про діяльність і наміри екстремістських угруповань, а також удосконалити відповідне законодавство щодо боротьби з тероризмом. Потрібно створити дієву загальнодержавну систему координації антитерористичної діяльності з використанням наявних сил і засобів.

Існує нагальна потреба в оптимізації та вдосконаленні спеціальних антитерористичних підрозділів держав із новими завданнями їх міжнародного використання та можливою перспективою розгортання під егідою ООН антитерористичних формувань швидкого реагування.

Щодо практичних тактик і технологій боротьби з тероризмом, то не можна не погодитися з міжнародними фахівцями, які рекомендують:

1. Попередження та блокування тероризму на початковій стадії, недопущення становлення і розвитку його структур.
2. Недопущення ідеологічного виправдання терору під гаслами «захисту прав нації», «захисту віри» тощо.
3. Залучення до антитерористичної діяльності найбільш надійних спецслужб.
4. Використання договорів із терористичними угрупованнями лише цими спецслужбами і тільки для прикриття підготовки акції з повного знищення терористів.
5. Жодного безкарного теракту, жодних поступок терористам, навіть якщо це коштує життя заручників і випадкових людей, оскільки практика показує: будь-який успіх терористів провокує зростання терору та кількості жертв [29; с. 79; 82].

Враховуючи те, що основні терористичні загрози для України формуються за її межами, превентивність протидії їм полягає в опрацюванні та взаємозв'язку концепцій і заходів національного та міжнародного характеру.

Перелічимо найбільш відомі міжнародні угоди про боротьбу з тероризмом:

1. Конвенція про злочини та деякі інші акти, що скоюються на борту повітряних суден, підписана в Токіо 14 вересня 1963 р.
2. Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням суден, підписана в Гаазі 16 грудня 1970 р.
3. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, складена в Монреалі 23 вересня 1971 р.
4. Конвенція про попередження та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1973 р. (набула чинності 20 лютого 1977 р.).
5. Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників, прийнята Генеральною Асамблеєю 17 грудня 1979 р.
6. Конвенція про захист ядерних матеріалів, підписана у Відні 3 березня 1980 р.
7. Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію, який доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, підписаний у Монреалі 24 лютого 1988 р.
8. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, підписана в Римі 10 березня 1988 р.
9. Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 15 грудня 1997 р.
10. Арабська конвенція про запобігання тероризму, підписана в Генеральному секретаріаті Ліги арабських держав у Каїрі 22 квітня 1998 р. [29; с. 80; 82]

Нагальні питання міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю відображені, зокрема, в матеріалах Буенос-Айреської декларації про запобігання організованій транснаціональній злочинності та боротьбі з нею, прийнятій регіональним семінаром на рівні міністрів у зв'язку з Неапольською політичною декларацією та Глобальним планом дій проти транснаціональної організованої злочинності, проведеним у Буенос-Айресі 27-30 листопада 1995 р.; Докарській декларації про запобігання організованій транснаціональній злочинності та корупції і боротьбі з ними, прийнятій регіональним семінаром на рівні міністрів країн Африки з організованої транснаціональної злочинності та корупції, який відбувався в Дакарі 21-23 червня 1997 року; Манільській декларації про запобігання транснаціональній злочинності та боротьбі з нею, прийнятій на регіональному семінарі на рівні міністрів країн Азії з організованої транснаціональної злочинності та корупції, проведеному в Манілі 23-25 березня 1998 р. [29, с. 81; 82]

Правову основу боротьби з тероризмом в Україні становлять Конституція України (254к/96-ВР), Кримінальний кодекс України (2341-14), Закон України про боротьбу з тероризмом, інші закони України, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 р. (994_331), Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом 1997 р. (995_374), Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 р. (995_518), інші міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, укази та розпорядження Президента України, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України [29, с. 81; 82].

Служба безпеки України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання, виявлення та припинення терористичної діяльності, у тому числі міжнародної; збирає інформацію про діяльність іноземних та міжнародних терористичних організацій; проводить у межах визначених чинним законодавством повноважень виключно з метою отримання упереджувальної інформації у разі загрози вчинення терористичного акту або при проведенні антитерористичної операції оперативно-технічні пошукові заходи в системах і каналах телекомунікацій, які можуть використовуватися терористами; забезпечує через Антитерористичний центр при Службі безпеки України організацію та проведення антитерористичних заходів, координацію діяльності суб'єктів боротьби з тероризмом відповідно до визначеної законодавством України компетенції; здійснює досудове слідство у справах про злочини, пов'язані з терористичною діяльністю; забезпечує безпеку від терористичних посягань установ України за межами її території, їх співробітників та членів їхніх сімей.

Міністерство внутрішніх справ України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом запобігання, виявлення та припинення злочинів, учинених із терористичною метою, розслідування яких віднесене законодавством України до компетенції органів внутрішніх справ; надає Антитерористичному центру при Службі безпеки України необхідні сили та засоби; забезпечує їх ефективне використання під час проведення антитерористичних операцій.

Рішення про проведення антитерористичної операції приймається залежно від ступеня суспільної небезпеки терористичного акту керівником Антитерористичного центру при Службі безпеки України за письмовим дозволом Голови Служби безпеки України або керівником координаційної групи відповідного регіонального органу Служби безпеки України за письмовим дозволом керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України, погодженим із Головою Служби безпеки України. Про рішення щодо проведення антитерористичної операції негайно інформується Президент України.

Інформування громадськості про вчинення терористичного акту здійснюють керівник оперативного штабу або особи, уповноважені ним на підтримання зв'язків із громадськістю.

Україна відповідно до укладених нею міжнародних договорів співпрацює у галузі боротьби з тероризмом з іноземними державами, їх правоохоронними органами та спеціальними службами, а також із міжнародними організаціями, які здійснюють боротьбу з міжнародним тероризмом.

Система співробітництва України на глобальному рівні у боротьбі з тероризмом представлена в рамках ООН, зокрема в її спеціалізованих установах, насамперед ІКАО, ІМО, МАГАТЕ. Під їхньою егідою створена та діє міжнародна правова база такого співробітництва, яка включає цілу низку універсальних угод [58, с. 55; с. 79].

На регіональному рівні питання співробітництва у боротьбі з тероризмом розглядаються в рамках ОБСЄ, ЄС, Ради Європи, Організації американських держав. Зазначаючи, що Україна досі приєдналася не до всіх міжнародних актів у сфері боротьби з тероризмом, варто особливо підкреслити гостру актуальність послідовної реалізації відповідної процедури приєднання.

Вищесказане свідчить про своєчасність створення Антитерористичного центру при СБУ, призначеного для координації зусиль правоохоронної системи щодо попередження та припинення терористичних проявів.

Висновки до 2-го розділу

Міжнародна спільнота визнала тероризм головною загрозою для людства та заявила про потребу у тривалому комплексному підході до протидії цьому явищу. Завдяки Резолюції 1374 Ради Безпеки ООН було започатковано Контртерористичний комітет, до якого приєдналася Україна.

Через глобальний масштаб тероризму та серйозність його наслідків, протидія має бути спрямована на запобігання, а не лише на реагування.

Варто окреслити низку заходів для запобігання терористичним проявам в Україні. Зокрема, до цієї роботи необхідно залучати не тільки військові та правоохоронні органи, а й громадські інституції.

Оскільки тероризм має транснаціональний характер, правові механізми боротьби будуть дієвими лише за умови їх формування під проводом міжнародних структур, насамперед ООН.

Важливо зосередитися на економічних та соціальних превентивних заходах, удосконаленні політичних і суспільних інститутів, подоланні кризових процесів. Це сприятиме як зниженню ймовірності терористичних актів, так і загальному зменшенню рівня злочинності, що є критично важливим для стабільного розвитку суспільства.

Досвід європейських країн свідчить про необхідність налагодження оперативного обміну інформацією про діяльність радикальних угруповань та вдосконалення законодавчої бази у сфері боротьби з тероризмом. Також потрібно створити ефективну загальнодержавну систему координації антитерористичних заходів із використанням наявних ресурсів.

Існує гостра потреба у модернізації спеціальних антитерористичних підрозділів, розширенні їхніх можливостей для міжнародної взаємодії та потенційному створенні сил швидкого реагування під егідою ООН.

Щодо практичних методів і технологій протидії тероризму, варто критично оцінити рекомендації міжнародних експертів, які пропонують:

1. Запобігання та блокування терористичної діяльності на ранніх етапах, недопущення формування її структур.
2. Протидію ідеологічному виправданню терору під приводом «захисту національних прав», «захисту віри» тощо.
3. Залучення до антитерористичної роботи лише перевірених спецслужб.
4. Використання переговорів із терористами виключно спецслужбами як прикриття для підготовки операції з повної ліквідації загрози.
5. Недопущення жодних поступок терористам або безкарних терактів, навіть якщо це загрожує життю заручників чи випадкових осіб, оскільки будь-який успіх терористів стимулює зростання насильства та збільшення жертв.

Розділ 3. Державна політика протидії тероризму, як фактор забезпечення національної безпеки України

Ефективна протидія терористичним загрозам є одним із ключових елементів підтримання національної безпеки та суспільної стабільності. Саме тому державна антитерористична політика має бути системною, послідовною та адаптованою до сучасних викликів. Вона охоплює комплекс заходів, спрямованих на запобігання, виявлення та нейтралізацію терористичних проявів, а також на мінімізацію їхніх наслідків.

У контексті забезпечення національної безпеки України, антитерористична діяльність держави набуває особливого значення. Це зумовлено як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками, що впливають на рівень терористичної загрози. Державна політика у цій сфері базується на принципах верховенства права, захисту прав і свобод громадян, а також координації зусиль усіх гілок влади та інститутів громадянського суспільства.

Важливим аспектом є не лише реагування на вже скоєні злочини, але й профілактична робота, що включає моніторинг потенційних загроз, інформаційно-просвітницьку діяльність та формування в суспільстві стійкого імунітету до радикальних ідеологій. Такий комплексний підхід дозволяє створити дієву систему захисту, що сприяє зміцненню стабільності та безпеки держави в цілому.

3.1. Участь України у боротьбі з міжнародним тероризмом та чинники загроз тероризму в країні

Тероризм є постійним супутником людської цивілізації, проте в останні десятиліття спостерігається різке зростання кількості злочинів терористичного спрямування у світі. Це явище вважається одним із найбільш складних та небезпечних у політичному житті як минулих епох, так і сучасності. Сьогодні воно набуває глобальних масштабів і надзвичайно загрозливого характеру. Наслідки виявляються в масовій загибелі людей, значних матеріальних збитках, руйнуванні духовних орієнтирів, а головне — у формуванні атмосфери страху, недовіри, агресії та ненависті в суспільстві та державі.

Витоки тероризму слід шукати не лише в економічних труднощах, а й у соціальних, політичних, ідеологічних, релігійних та міжетнічних відносинах.

В Україні поширенню тероризму сприяють затяжна соціально-економічна криза, конфлікти між політичними силами, зростання сепаратистських настроїв, збідніння та маргіналізація значної частини населення, соціальне розшарування, діяльність кримінальних структур у бізнесі та владі, корупція в державному апараті, функціонування нелегального ринку зброї, а також падіння моральних і духовних цінностей.

Як свідчить аналіз матеріалів спеціалізованих урядових структур, найпоширенішими мотивами вчинення терактів в Україні є:

• кримінальна діяльність, особливо її транснаціональні форми;
• прагнення перешкодити громадській, політичній чи економічній діяльності;
• створення напруження або ускладнень у міждержавних відносинах.

За інформацією СБУ, протягом 1996–1997 років в Україні було зафіксовано понад 560 злочинів терористичного характеру, внаслідок яких загинуло 90 осіб, зокрема 15 представників владних структур. Оперативна ситуація відзначається підвищенням активності міжнародних терористичних організацій, передусім із країн Близького Сходу (“Хезболах”, “Абу Ніджаль”, “Хамас”, “Брати-мусульмани”), які намагаються використовувати територію України для транзиту своїх бойовиків до Західної Європи, а також для підготовки акцій проти послів та представників іноземних держав в Україні, насамперед із США та Ізраїлю [43, с. 19; 102].

Для захисту особи, держави та суспільства від тероризму, виявлення й усунення його причин і умов, визначення правових та організаційних засад боротьби з цим небезпечним явищем, а також повноважень і обов’язків органів виконавчої влади, посадових осіб і громадян у цій сфері 20 березня 2003 року було ухвалено Закон України “Про боротьбу з тероризмом”. Цей закон визначає поняття тероризму, терористичного акту, терористичної діяльності тощо.

В Україні немає терористичних організацій у класичному розумінні цього терміна. Проблема тероризму в нашій державі полягає в іншому — у наявності суперечностей у політичній, економічній та соціальній сферах, які можуть стати основою для поширення цього небезпечного явища. Про складність ситуації свідчить значна кількість зброї, незаконне придбання та виготовлення вибухових речовин і пристроїв, а також високий рівень криміналізації суспільства.

Наразі в Україні не спостерігається “терористичного буму”, однак окремі злочини мають чітко виражену терористичну спрямованість. На думку експертів, це суспільно небезпечне явище має тенденцію до поширення на території України. Власне територія України не розглядається міжнародними терористичними організаціями як об’єкт терористичних посягань. Проте за певних умов тероризм в Україні може поширитися, а її територія — стати місцем підготовки терористичних актів проти третіх країн.

Отже, щоб запобігти розвитку подій саме в такому напрямку, необхідно чітко розуміти, що таке тероризм, які його витоки та причини. Це потребує наукового дослідження і глибокого вивчення цього явища, а також розробки методології протидії йому. Для успішної боротьби з тероризмом в Україні, як і в будь-якій іншій державі, важливо знати його сучасний стан, структуру, динаміку розвитку та прогнози на майбутнє.

На нашу думку, серед сучасних досліджень тероризму найбільш перспективними є ті, що ґрунтуються на концепції причинності, яка дозволяє з’ясувати глибинну сутність цього деструктивного соціально-правового явища як загалом, так і окремих його складових та характерних ознак. Такі підходи є цілком доречними і для кримінологічного вивчення протиправних діянь, передбачених, зокрема, ст. 258 Кримінального кодексу України.

Україна завжди рішуче засуджувала та засуджує тероризм у всіх його формах і проявах. Наша принципова позиція випливає з переконання, що терористичним актам не може бути жодного виправдання, незалежно від того, з якою метою і ким вони здійснюються.

Цілком очевидно, що розробка ефективних заходів запобігання терористичній діяльності можлива лише за умови активного та цілеспрямованого співробітництва всіх держав. Така діяльність має базуватися на повазі до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Тому наша позиція виходить із того, що дії держав, спрямовані на боротьбу з міжнародним тероризмом, повинні здійснюватися у повній відповідності з положеннями Статуту ООН та відповідних міжнародних конвенцій. Обов’язковою умовою є запобігання можливому порушенню суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності держав, а будь-які примусові заходи, що мають екстериторіальну дію, повинні здійснюватися на підставі відповідних рішень Ради Безпеки.

Важливими питаннями боротьби з тероризмом є подальша універсалізація її правової основи, а також якнайшвидше завершення та ухвалення Генеральною асамблеєю конвенції про боротьбу з ядерним тероризмом та загальної конвенції про боротьбу з міжнародним тероризмом.

Повністю підтримуючи прийняті Генеральною асамблеєю ООН Декларацію щодо заходів з ліквідації міжнародного тероризму 1994 року та Додаткову декларацію 1996 року, Україна неухильно дотримується їхніх положень, а також положень відповідних міжнародно-правових інструментів у цій галузі, стороною яких вона є. Водночас Україна підтримує ініціативу Руху неприєднання про скликання міжнародної конференції на високому рівні з питань міжнародного тероризму для розгляду причин, а також шляхів і методів подолання цього явища.

Слід зазначити, що участь України в антитерористичній операції має як політичні, так і практичні аспекти. Після терактів у США 11 вересня 2001 року Україна одразу приєдналася до міжнародної антитерористичної коаліції, підтримавши проведення військової операції в Афганістані в рамках реалізації права на індивідуальну та колективну самооборону згідно зі ст. 51 Статуту ООН. Практичним внеском України в цю операцію стало надання літаків транспортної авіації для перевезення гуманітарної допомоги та інших вантажів до цієї країни, в тому числі спеціальних вантажів для потреб контингенту сил антитерористичної коаліції, дислокованих в Афганістані [44, с. 45; 27].

З іншого боку, недоцільність участі військових України в силових операціях проти терористичних організацій є об’єктивно обумовленою. Дотепер Україна не є об’єктом активної міжнародної терористичної діяльності. Тому її участь у військових антитерористичних акціях могла б негативно вплинути на стан національної безпеки країни, поставити під загрозу населення і цивільні об’єкти на її території. Саме тому наші зусилля були спрямовані насамперед на участь у політичній частині антитерористичної операції, щоб мінімізувати ймовірні негативні наслідки. З цією метою Україна висунула низку ініціатив у рамках діяльності антитерористичної коаліції. Серед них — пропозиції про створення міжнародної установи для координації міжнародних зусиль у боротьбі з тероризмом, оголошення 11 вересня Днем ООН боротьби з тероризмом та скликання міністерського засідання Ради Безпеки з питань тероризму. Остання з цих ініціатив була успішно реалізована 12 листопада минулого року в період проведення загальнополітичних дебатів на Генеральній асамблеї ООН, яка стала нагодою для зібрання лідерів та глав зовнішньополітичних відомств країн-членів ООН [45, с. 50; 27].

Сьогодні дедалі серйозніше обговорюється питання боротьби з терористичними організаціями за межами Афганістану. З цього приводу хотілося б зазначити, що позиція України базується на загальновизнаних принципах. Серед них можна відзначити такі:

• будь-які дії, спрямовані на застосування сили, мають відбуватися за наявності повної та достовірної інформації про розташування баз терористів;
• військова операція країн антитерористичної коаліції може бути проведена лише за згодою країни, територія якої може стати місцем антитерористичної операції, або за наявності санкції РБ ООН;
• військові дії проти терористичних організацій не можуть бути застосовані для досягнення супутніх цілей, зокрема, встановлення нового політичного режиму, зміни керівництва держави та втручання у внутрішні справи відповідної держави чи сусідніх держав;
• антитерористичні операції мають відбуватися під міжнародним контролем;
• будь-які антитерористичні операції не повинні призводити до порушень прав людини.

На мою думку, ці формальні вимоги можуть бути забезпечені за наявності достатніх політичних та економічних мотивів, і їхнє дотримання попередить можливі негативні наслідки подальшої силової боротьби з тероризмом. Мабуть, доречним було б нагадати, що застосування сили повинно відбуватися лише за умови дотримання всіх необхідних формально-юридичних підстав та, звичайно, після вичерпання усіх дипломатичних засобів.

Поряд з цим зрозуміло, що заходи з ліквідації міжнародного тероризму можуть бути ефективними лише в тому разі, якщо спрямовуватимуться на подолання першопричин цього явища, в тому числі збройних конфліктів, різних форм і проявів нерівності, гноблення, бідності тощо. Важливим є вироблення чіткого механізму політичного, економічного та дипломатичного запобігання терористичній діяльності і боротьби з нею. Ми дотримуємося позиції, що центральна роль у здійсненні комплексу згаданих заходів має належати ООН. В умовах, коли масштаби і характер терористичних актів починають становити загрозу підтриманню міжнародного миру та безпеки, Україна визнає відповідальну роль Ради Безпеки в цьому питанні, яка, не підміняючи Генеральну асамблею та інші органи ООН, повинна взаємодіяти з ними на основі своїх статутних повноважень.

У цьому контексті слід пригадати, що однією з найбільш помітних тенденцій, якими була позначена робота останньої сесії Генеральної асамблеї, стала консолідація держав-членів Організації. Терористичні напади на США мали визначальний вплив на роботу Генасамблеї і не лише зумовили активний і широкомасштабний розгляд антитерористичної проблематики, але й додали поштовху об’єднавчим політичним процесам у рамках ООН.

Водночас слід відзначити існування серйозних протиріч у питанні оцінки причин, рушійних сил та суб’єктів терористичної діяльності, а також шляхів подолання тероризму. Незважаючи на декларування відданості справі боротьби з тероризмом та підтримку антитерористичної кампанії США, брак суттєвого прогресу в погодженні проектів загальної конвенції про боротьбу з тероризмом та конвенції про боротьбу з ядерним тероризмом засвідчили відсутність серед членів міжнародного співтовариства єдиних підходів і бачення кінцевої мети, методів, способів і цілей боротьби з тероризмом і, власне, самої необхідності проведення антитерористичної кампанії. Це, окрім іншого, підтверджує існування кардинальних протиріч політичного, військового та релігійно-ідеологічного характеру між окремими країнами або групами країн.

За цих обставин боротьба з тероризмом набуває особливої гостроти. Існування вищезазначених протиріч ускладнює консолідацію усього світового співтовариства. Весь комплекс факторів, що посилюють ці протиріччя, лежать у різних площинах. Тому за умов глобальної взаємозалежності важливим є вибір такого алгоритму дій, який мав би виважений та позитивний довгостроковий ефект. Думаю, що позиція України в контексті боротьби з міжнародним тероризмом є прикладом саме такого алгоритму.

11 грудня 1998 року Указом Президента України було створено Антитерористичний центр при Службі безпеки України (АТЦ), на який покладено завдання координації діяльності органів виконавчої влади усіх рівнів, спрямованої на запобігання та припинення терористичних актів стосовно державних діячів, критичних об'єктів життєзабезпечення населення, об'єктів підвищеної небезпеки та актів, що загрожують життю і здоров'ю великої кількості людей [46, с. 59; 27].

Структурно АТЦ складається з Міжвідомчої координаційної комісії, Штабу АТЦ та координаційних груп при регіональних органах Служби безпеки (СБ) України.

Основа силової складової діяльності АТЦ — Управління „А" СБ України, підрозділи спеціального призначення інших правоохоронних органів та їхні регіональні структурні підрозділи в межах їхньої компетенції. Правовою основою боротьби з тероризмом в Україні є Закон України "Про боротьбу з тероризмом", Укази Президента України, а також міжнародні зобов'язання України у сфері боротьби з тероризмом.

Наразі Штабом Антитерористичного центру при СБ України напрацьовано організаційно-правовий механізм залучення сил і засобів відповідних міністерств і відомств (усього 18), які залучаються до проведення антитерористичних операцій. Європейська та євроатлантична інтеграція України у сфері боротьби з тероризмом включає співпрацю з Антитерористичним центром держав — учасниць СНД, антитерористичними структурами НАТО, Європейського Союзу, ОБСЄ, ГУАМ та ООН [47, с. 63; 27].

Окремо зупинюсь на питанні про життєздатність АТЦ і всієї загальнодержавної антитерористичної системи та спроможності її адаптування до європейської і міжнародної систем.

Сьогодні міжнародне співтовариство вже здійснило ряд спільних заходів щодо тероризму. Як відомо, сучасна система багатостороннього співробітництва у сфері боротьби з тероризмом була створена протягом останніх чотирьох десятиліть. Її основу складають 13 універсальних конвенцій і протоколів, що стосуються боротьби з різноманітними проявами тероризму на суші, морі та у повітрі, які були розроблені і прийняті в рамках ООН. Можна сказати, що Україна є повноправною учасницею всіх згаданих міжнародних конвенцій і протоколів.

Про адаптацію національної антитерористичної системи до міжнародної свідчать основні положення затвердженої у листопаді 2004 року Указом Президента України Програми антитерористичних заходів на 2005–2007 роки і розробленої Штабом АТЦ за дорученням Президента України з метою здійснення превентивних заходів, спрямованих на посилення захисту громадської безпеки, охорони найважливіших об'єктів та запобігання терористичних актів на території України.

Наприклад, в рамках реалізації положень конвенцій про злочини та окремі діяння, здійснені на борту повітряних суден (Токіо, 4 вересня 1963 року), про заборону незаконних захоплень повітряних суден (Гаага, 16 грудня 1970 року), про заборону незаконних дій проти безпеки цивільної авіації (Монреаль, 23 вересня 1971 року) та Протоколу про заборону незаконних актів насильства в аеропортах, які обслуговують міжнародні цивільні лінії повітряного сполучення (Монреаль, 24 лютого 1998 року), а також про заборону незаконних діянь проти безпеки судноплавства (Рим, 10 березня 1988 року) Програмою передбачається розробка та затвердження Кабінетом Міністрів України Правил перевезення вогнепальної зброї на повітряних суднах цивільної авіації України співробітниками правоохоронних органів під час виконання ними службових обов'язків, Інструкції про дії членів екіпажів у випадку виникнення екстремальних ситуацій на борту повітряного судна під час виконання пасажирських авіаційних перевезень тощо [48, с. 64; 27].

Програмою також передбачено виконання положень Міжнародної конвенції про боротьбу з тероризмом, ратифікованої Україною 12 вересня 2002 року, шляхом прийняття нормативних актів з питань визначення, виявлення, блокування та арешту коштів чи іншого майна, що використовується для фінансування терористичної діяльності; створення механізмів обміну між транспортними адміністраціями держав — учасниць СНД інформацією про можливі загрози терористичного та диверсійного характеру на об'єктах транспорту; участь у проведенні спільних з іноземними державами навчань і тренувань та науково-практичних конференцій і семінарів з антитерористичної тематики.

Слід зазначити, що міжнародні організації та представники іноземних держав сприймають Україну як серйозного партнера у сфері боротьби з тероризмом. Підтвердженням цьому є чисельні звернення керівників іноземних спецслужб надати матеріали про функціонування Центру, визнання України Управлінням ООН з наркотиків і злочинності (м. Відень, Австрія) як модельної держави для СНД за станом організації боротьби з тероризмом, позитивні оцінки представників НАТО, а також створення аналогічних Антитерористичному центру при СБ України органів у Азербайджані, Білорусі, Казахстані, Молдові, а також антитерористичних координаційних структур у багатьох інших державах світу.

3.2. Загальнодержавна антитерористична система та правова основа боротьби з тероризмом в Україні

Після детального розгляду сутності тероризму, суміжних соціально-правових та суспільно-політичних явищ, а також аналізу організаційно-тактичних аспектів протидії йому, доцільно перейти до визначення ключових напрямів такої боротьби. Ці напрями мають стати пріоритетними у діяльності державних органів, відповідальних за національну безпеку України у сфері протидії тероризму. Відтак, вони мають включати такі елементи:

• базові засади формування стратегії, яка може бути як наступальною (приклад США: «Ми не можемо зменшити загрозу для наших співвітчизників, якщо не зменшиться загроза для людей, які живуть у всьому світі»), так і захисною, спрямованою на зниження та уникнення провокування ризиків;
• комплекс заходів для формування української стратегії у міжнародних відносинах, що передбачає поступовий перехід від держави з регіональними інтересами до держави з глобальними інтересами;
• положення про перегляд статусу нейтральності України, оскільки він не відповідає амбіціям держави з глобальними інтересами;
• концептуальні підходи щодо відмови від політики противаг у процесі створення загальноєвропейської системи безпеки як складової глобальної безпеки;
• принципи формування надійної системи захисту національної безпеки від терористичних загроз, яка в майбутньому має інтегруватися у загальноєвропейську та світову системи безпеки;
• засади створення високопрофесійних поліцейських сил, армії та служби безпеки, здатних гарантувати недопущення ескалації тероризму як в Україні, так і на всьому Європейському континенті;
• характеристику та класифікацію внутрішніх і зовнішніх терористичних загроз;
• виявлення та постійний моніторинг теророгенних чинників, що дестабілізують суспільно-політичну систему та створюють сприятливе середовище для поширення тероризму;
• визначення критеріїв та параметрів національних інтересів у сфері протидії тероризму;
• формування державної політики та механізмів, спрямованих на нейтралізацію чинників, що підривають соціально-політичну стабільність;
• запровадження ефективної системи управління та координації дій уповноважених органів влади щодо захисту національної безпеки від терористичних проявів;
• розробку геополітичних моделей процвітання соборної України [49, с. 56; 78].

Відповідно до окреслених стратегічних орієнтирів, розглянемо базові положення формування системи антитерористичних заходів та їх практичний зміст.

Методологічні засади.

1. Проведення комплексного аналізу тероризму як явища, його різновидів, форм вияву, причин виникнення та розвитку, а також оцінка рівня відображення цих форм у міжнародному праві та національних законодавствах різних країн, узгодження стандартів та уніфікація підходів.
2. Невідкладне розроблення системної концепції протидії тероризму.
3. Здійснення постійного моніторингу причин виникнення терористичних проявів та їх привабливості як інструменту вирішення міжнаціональних, етнічних та інших потенційних конфліктів.
4. Сприяння створенню недержавної системи безпеки як невід'ємної складової загальної системи національної безпеки України.

Управлінські засади.

1. Розробка гіпотетичної моделі можливого проникнення терористів у структури державної влади з метою протидії антитерористичним заходам. Відповідно, планування спеціальних операцій для впровадження у злочинні угруповання та нейтралізації такої протидії.
2. Удосконалення існуючих моделей та механізмів управління антитерористичною діяльністю.
3. Розробка стратегії, концепції та доктрини боротьби з тероризмом.
4. Підготовка управлінських кадрів із системним мисленням.

У політичній і соціальній сферах:

• формування та реалізація на сучасному етапі політики регіональної безпеки, ключовим елементом якої має стати підписання регіональних угод про співпрацю у боротьбі з тероризмом як важливого напряму забезпечення політичної стабільності;
• підвищення авторитету державної влади, зокрема через застосування на законних підставах жорстких заходів протидії тероризму;
• формування довіри до влади та її позитивного іміджу через практичні кроки, спрямовані на покращення рівня життя населення;
• безумовне дотримання прав і свобод людини. У разі терористичних актів існує значна спокуса, прикриваючись гаслами про боротьбу з тероризмом, вдаватися до неправомірних дій, що підриває авторитет держави;
• виважена релігійна політика. Враховуючи значну роль релігії у житті громадян, політичні партії, рухи та терористичні групи під прикриттям часто використовують релігійний чинник для досягнення власних цілей. В Україні існує потенційний ризик загострення міжконфесійних конфліктів, зокрема у православному середовищі та між православними і греко-католиками. Особливо тривожною є ситуація у західних областях, де періодично виникають зіткнення між віруючими. Для запобігання терористичним проявам на релігійному ґрунті необхідно проводити довгострокову конструктивну релігійну політику;
• законодавча заборона ваххабізму (радикальної течії ісламського фундаменталізму) як агресивної ідеології, що може становити загрозу національній безпеці. В Україні проживає близько півмільйона мусульман, тому без вжиття відповідних заходів не можна виключати небезпеку з боку ісламізму. Особливу загрозу становить ісламізація кримськотатарського руху та поширення серед нього ідеології ісламського фундаменталізму, який відкрито використовує терористичні методи;
• запобігання поширенню деструктивної інформації через засоби масової інформації. Для цього необхідно вдосконалити законодавство щодо відповідальності за поширення такої інформації. Також важливим є проведення наукових семінарів для працівників медіа, що сприятиме більш виваженому висвітленню подій; створення умов для розвитку культури та освіти всіх національних груп, зокрема в Автономній Республіці Крим, Закарпатській та Чернівецькій областях, для запобігання міжетнічній напруженості;
• протидія формуванню у прикордонних (особливо східних) регіонах України зон сталого економічного та політичного впливу інших держав;
• своєчасне виявлення основних носіїв соціальної напруженості для їх нейтралізації та недопущення трансформації у терористичні прояви. Одним із завдань гуманітарної політики держави є завчасне виявлення конфліктних ситуацій та пошук шляхів їх вирішення через узгодження інтересів, превентивну дипломатію, досягнення консенсусу. Для цього потрібно розробити спеціальні програми з адекватним комплексом заходів у різних сферах суспільного життя;
• утвердження української національної ідеї як основи консолідації суспільства. Враховуючи дестабілізуючий вплив тероризму на суспільство, консолідація через національну ідею є важливим чинником запобігання тероризму. Після здобуття незалежності Україна не забезпечила належної підтримки ідеї державності та не створила «перехідної ідеології» від соціалізму до демократії, що призвело до втрати духовного зв'язку громадян з державою. Внаслідок духовного розшарування та знецінення загальновизнаних цінностей посилюється вплив псевдорелігійних течій, які можуть приховувати терористичні організації. Ідея консолідації має формуватися як загальна ідея української державності за умови зацікавленості всіх ідеологічних течій у діалозі та спільних діях;
• з огляду на ескалацію транснаціонального тероризму, активізація зусиль щодо входження України в існуючі та новостворювані загальноєвропейські системи універсальної та регіональної безпеки, важливим елементом яких є боротьба з тероризмом;
• враховуючи тенденції ескалації ісламського тероризму, сприяння політичному об'єднанню Центральної та Східної Європи;
• формування політичної еліти України, здатної приймати адекватні жорсткі рішення у боротьбі з тероризмом;
• становлення та зміцнення ГУУАМ як впливової міжнародної організації;
• утвердження України як регіонального лідера, оскільки в іншому випадку її існування як незалежної держави стає неочевидним. Стратегічним орієнтиром має стати трикутник: Франція - Україна - Німеччина;
• поглиблення інтеграційних процесів з Росією є небажаним через постійну наявність у цій державі озброєних конфліктів різної інтенсивності та вогнищ тероризму, які можуть поширитися на Україну [50, с. 224; 220].

У цьому контексті у відносинах з Росією перевагу слід надавати економічній співпраці.

У воєнній сфері

П. Артюх визначає військову безпеку як стан відносин між державами та народами, що забезпечує сприятливі умови для їх всебічного співробітництва і соціального прогресу, а також вирішення конфліктів виключно політичними засобами.

У взаємозалежному світі забезпечити національну безпеку без досягнення загальної безпеки неможливо. Безпека сьогодні виражає не лише національні чи колективні, а й загальнолюдські цінності.

На думку О. Дергачова, найбільш ефективною, зокрема з точки зору матеріальних витрат, є стратегія зменшення та непровокування загроз.

Загалом більшість положень державної політики у воєнній сфері тісно пов'язані з її реалізацією у соціальній та політичній сферах. Головним завданням тут є побудова дієвої воєнної організації держави для проведення комплексних заходів щодо запобігання терористичним загрозам, локалізації та ліквідації їх наслідків.

В інформаційній сфері.

Важливим напрямом інформаційної політики є створення загальної системи охорони інформації. Це питання тісно пов'язане з новітнім різновидом тероризму - кібертероризмом. У цьому контексті слід розглянути наступні заходи:

• Моделювання інформаційної війни як один із методів забезпечення національної безпеки України в інформаційній сфері.
• Створення самостійного кіберпростору України як пріоритетне завдання, яке в перспективі може бути інтегроване до європейського та світового кіберпростору, що забезпечить ефективну інформаційну та пропагандистську діяльність держави.
• Розробка системи інформаційного супроводження антитерористичної діяльності держави.
• Розробка системи нейтралізації інформаційного забезпечення терористичної діяльності.
• Проведення інформаційних операцій різної інтенсивності для унеможливлення існування терористичних організацій.
• Моделювання інформаційних війн проти України та відпрацювання заходів щодо їх превенції та мінімізації негативних наслідків.
• Створення трансрегіонального інтерактивного інформаційного банку даних, який дозволить уповноваженим органам влади отримувати інформацію про терористів та їх пособників. За допомогою цього банку можна проводити автоматичний аналіз тисяч досьє на терористів з даними про їх зв'язки, ресурсне забезпечення та проведені операції. Головна мета - прогнозування місця і часу майбутніх терористичних актів.

В екологічній сфері

Серед завдань забезпечення екологічної безпеки України слід виокремити ті, що пов'язані з вчиненням або загрозою вчинення терористичних актів:

• створення єдиної системи оперативного контролю, збору та узагальнення інформації з районів підвищеної небезпеки, прогнозування кризових екологічних ситуацій та їх наслідків, а також моделювання комплексу дій при вчиненні терористичних актів на різних об'єктах та мінімізація їх наслідків. Для цього необхідно проводити постійні тренування особового складу бойової групи Антитерористичного центру України за спеціально розробленими планами відповідно до гіпотетичних дій терористів для підтримання постійної бойової готовності. Важливу роль, окрім моніторингу можливих терористичних актів, має відігравати оперативно-розшукова діяльність для своєчасного попередження та виявлення намірів осіб, від яких можна очікувати вчинення терористичних актів;
• обґрунтування та створення відповідних матеріально-технічних резервів для ефективних дій у районах підвищеного ризику внаслідок терористичного акту;
• організація контролю за виробництвом, збереженням, використанням та транспортуванням небезпечних вантажів (радіоактивних, вибухових, хімічних речовин тощо), утилізацією та захороненням ядерних відходів, токсичних відходів хімічної та гірничо-металургійної промисловості, а також унеможливлення доступу до цих речовин сторонніх осіб;
• проведення науково-дослідної роботи для підвищення надійності захисту об'єктів атомної енергетики та інших небезпечних виробництв, розробки технічних засобів для дій в умовах кризових ситуацій [51, с. 224; 225].

3.3. Шляхи вдосконалення державної системи протидії тероризму в Україні на сучасному етапі

Сучасний стан «українського тероризму» можна схарактеризувати як такий, що має виразний кримінальний вектор. Вивчення етноментальних рис титульного етносу дає підстави припускати: політичний тероризм в Україні здатний проявитися лише за зовнішнього втручання, зокрема через діяльність агентів впливу. Історично тероризм не був властивий процесу формування української нації. Водночас кримінальний тероризм, імовірно, посилюватиметься. З огляду на це, до системних заходів протидії тероризму на макрорівні варто віднести:

• формування державної стратегії, концепції та доктрини протидії тероризму;
• утворення окремої синтетичної структури з протидії тероризму з вертикальним підпорядкуванням Президенту України, укомплектованої найкращими фахівцями СБУ, МВС, УДО, ЗС, МНС та Держкомкордону;
• залучення України до всіх міжнародних антитерористичних програм, що відповідають її національним інтересам;
• ініціювання регіональних угод як дієвого інструменту боротьби з тероризмом;
• з огляду на стратегічний курс України на членство в ЄС — ініціювання створення в структурі Європолу окремого підрозділу з протидії тероризму, підзвітного ЄС і такого, що діє за згодою всіх держав-учасниць [52, с. 218; 253].

На мікрорівні одним із ключових механізмів є створення нормативної бази та вдосконалення роботи відповідних органів. До спеціальних заходів цього рівня пропонується зарахувати:

• ухвалення Закону України «Про боротьбу з тероризмом», у якому доцільно закріпити визначення тероризму як об'єкта протидії, правові засади, принципи, мету й завдання, сили та засоби, що залучаються до антитерористичних операцій, умови й порядок взаємодії, матеріально-технічне забезпечення спецпідрозділів, порядок відшкодування шкоди постраждалим, соціальний захист учасників боротьби, особливості процесуального провадження та амністії;
• затвердження Комплексної цільової програми протидії тероризму на 2002–2010 роки;
• розроблення «Антитерористичної програми винагород» для заохочення громадян, які співпрацюють із правоохоронними органами;
• ухвалення Закону України «Про осіб, що постраждали внаслідок акту тероризму»;
• ухвалення Закону України «Про недержавну систему безпеки»;
• криміналізацію тероризму [53, с. 224; 253].

Окрім цього, необхідна синхронізація чинного законодавства з новим пакетом нормативно-правових актів, спрямованих на легітимацію антитерористичної діяльності. Це передбачає внесення змін до чинних актів і гармонізацію законодавства з міжнародними стандартами. Для цього потрібно:

• відповідно до Закону «Про боротьбу з тероризмом» оновити Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Цивільно-процесуальний кодекси, закони «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про розвідувальну діяльність», «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб», Положення про Держкомкордон та інші акти, що регулюють діяльність суб'єктів антитерористичної діяльності;
• удосконалити правову базу щодо безпеки авіації та транспорту, співпраці поліції й судочинства, протидії фінансуванню тероризму, відмови від підтримки терористів, контролю експорту та нерозповсюдження ядерної зброї, прикордонного контролю, доступу правоохоронців до інформації та обміну електронними даними;
• цільове фінансування теоретичних досліджень із протидії тероризму та стажування фахівців у спецпідрозділах країн із передовим досвідом (Австрія, Німеччина, США, Ізраїль, Росія тощо);
• внести зміни до законодавчих актів, що регулюють діяльність антитерористичних органів;
• передбачити в держбюджеті окремим рядком кошти на теоретичні розробки та стажування у спецпідрозділах (Ізраїль: Мосад, Саерет Маткаль, Шабак; Росія: ГРУ, Альфа; Австрія: Кобра; Німеччина: ГСГ-9; США: Дельта Форс, СВАТ; Велика Британія: САС; Франція: ГІГН тощо);
• ратифікувати всі міжнародні конвенції з протидії тероризму, якщо це відповідає національним інтересам (Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму, Європейська конвенція про припинення терористичних актів, Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом тощо);
• гармонізувати внутрішнє законодавство з урахуванням сучасних тенденцій захисту прав людини у сфері протидії тероризму;
• ініціювати створення спеціального відділу з протидії тероризму при Інтерполі;
• виважено імплементувати норми міжнародного права, що не суперечать Конституції України;
• прискорити розроблення екстрадиційного законодавства для легітимації видачі терористів;
• створити дієві механізми координації зусиль держав із різними правовими системами;
• забезпечити невідворотність покарання за терористичні акти з надійними гарантіями прав і свобод людини;
• ураховувати провідну роль ООН у формуванні антитерористичних заходів;
• розширити спектр заходів — не лише фізичні операції та блокування рахунків, а й політичні, соціальні, економічні, дипломатичні, інформаційні, воєнні заходи;
• розробити уніфіковану Конвенцію про боротьбу з тероризмом із консенсусним визначенням тероризму та переліком відповідних органів;
• з огляду на зв'язок тероризму з транснаціональною злочинністю, наркотрафіком і незаконним обігом зброї — опрацювати міжнародно-правові документи, що поєднують ці норми з відповідальністю за міжнародний тероризм;
• консолідувати зусилля суспільства й держави в протидії тероризму [12, с. 231; 253].

Окрему увагу варто приділити нейтралізації фінансової бази терористичних організацій. Для цього слід ухвалити Закон України «Про блокування власності і заборону операцій з особами, які вчинюють, погрожують вчинити, або підтримують акти тероризму».

Цей закон має передбачати можливість блокування та заборони фінансових операцій із терористами, їхніми спонсорами та пособниками. Це дозволить Уряду заморожувати активи таких осіб і організацій (де «особа» охоплює як фізичних, так і юридичних осіб — товариства, асоціації, корпорації тощо), а також забороняти громадянам України робити пожертви на їхню користь.

У законі слід прописати механізм блокування всіх фінансових активів і власності в Україні або під контролем громадян України — не лише іноземців чи організацій, що вчинили терористичні акти, а й їхніх підрозділів, агентів, партнерів та організацій, що надають їм підтримку. Доцільно передбачити додаток із переліком осіб, на яких поширюється дія закону. Прем'єр-міністр має отримати повноваження виявляти й додавати до переліку осіб, що загрожують національній безпеці, зовнішній політиці чи економіці. Міністр фінансів — визначати осіб, що діють під контролем або від імені внесених до переліку, а також спонсорів і пособників. Закон має забороняти громадянам України та суб'єктам на її території будь-які фінансові операції із заблокованою власністю, включно з внесками коштів, товарів чи послуг на користь підпадаючих під дію закону осіб.

Прем'єр-міністр разом із Міністром фінансів і Генеральним прокурором має отримати право на власний розсуд проводити консультації з іноземними урядами. Такі консультації покликані уникнути додаткових з'ясувань через двостороннє та багатостороннє співробітництво. Вони можуть включати запити до інших держав про надання інформації від фінансових установ щодо власності терористів, заходи для позбавлення їх фінансування та розвідувальні дані. Міністр фінансів має право застосовувати м'якші заходи, ніж повне блокування, якщо це краще відповідає національним інтересам.

Система тактико-спеціальних заходів

Перспективними напрямами вдосконалення оперативно-розшукової діяльності у протидії тероризму є:

• створення єдиного автоматизованого банку даних про терористів і терористичні акти, зокрема іноземні;
• підвищення якості оперативної роботи серед іноземних студентів, особливо тих, хто сповідує іслам;
• широке використання спеціальних заходів та оперативно-технічних можливостей для унеможливлення зв'язків терористів із транснаціональними організаціями;
• забезпечення інтерактивного зв'язку з базами даних Інтерполу та Європолу, а також укладення домовленостей з окремими державами (Ізраїль, США, Німеччина, Франція, Велика Британія, Іспанія тощо);
• підготовка якісно нового оперативного апарату для впровадження в терористичні організації з метою їх викриття та знешкодження;
• особлива увага до етнічних груп, у середовищі яких може зароджуватися тероризм; створення системи термінового зв'язку населення з міліцією в містах, селищах, на автомагістралях;
• профілактична робота з групами підвищеного ризику;
• підрив фінансової бази терористичних організацій;
• випереджувальна підготовка співробітників спецпідрозділів;
• протидія зростанню тероризму та організованої злочинності;
• удосконалення вогневої підготовки антитерористичних підрозділів;
• створення спеціального відділу з протидії кібертероризму;
• створення під прикриттям псевдотерористичних організацій для викриття та нейтралізації реальних терористичних структур [54, с. 188; 189].

Психологічне забезпечення:

• розроблення комплексу психологічних контрзаходів для співробітників, що протидіють тероризму;
• розроблення концептуальних засад психологічного забезпечення функціонування системи протидії тероризму в Україні.

Системна безпека України

Проблема протидії тероризму в Україні має багатовимірний характер: її складові охоплюють геополітичний, геостратегічний, історичний, глобальний, цивілізаційний, бюрократичний, соціально-економічний, соціально-політичний, біологічний, технічний, воєнний та інші аспекти. Комплексне розв'язання цієї проблеми потребує методології, що дозволяє на науковій основі синтезувати ефективну систему протидії. Така методологія є передумовою адекватного відображення багатовимірної природи тероризму в практичній діяльності суб'єктів державного управління та приведення різнопредметних знань із суспільних, природничих, технічних і воєнних наук до органічної єдності.

Головне завдання — просування та захист національних інтересів України від держав, юридичних і фізичних осіб, які намагаються вирішувати власні проблеми радикальними, агресивними, терористичними методами за рахунок нашої країни. Принципово важливо, що проблема протидії тероризму та забезпечення безпеки життєдіяльності українського суспільства має багатоплановий характер. Захист і активне просування національних інтересів є необхідною умовою виживання суспільства та входження України до кола найрозвиненіших держав світу.

Висновки до 3-го розділу

В Україні терористичні прояви живляться низкою чинників: затяжна соціально-економічна криза, конфронтація між політичними силами, посилення сепаратистських тенденцій, збідніння та люмпенізація великих верств населення, майнове розшарування, зрощування криміналу з підприємницькими та державними структурами, корупція в державному апараті, функціонування масштабного нелегального ринку зброї, а також занепад моральних і духовних орієнтирів.

Як показує аналіз даних профільних урядових відомств, найчастіше в Україні терористичні акти вчиняються з таких мотивів:

• кримінальна діяльність, передусім її транснаціональні різновиди;
• прагнення перешкодити громадській, політичній чи економічній діяльності;
• створення напруженості або ускладнень у міждержавних відносинах.

Для захисту особи, суспільства та держави від тероризму, виявлення і нейтралізації його причин і передумов, визначення правових та організаційних засад протидії цьому небезпечному явищу, а також повноважень і обов’язків органів влади, посадовців і громадян у цій сфері 20 березня 2003 року було ухвалено Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Цей документ закріплює визначення тероризму, терористичного акту, терористичної діяльності та інших ключових понять.

В Україні наразі немає терористичних організацій у класичному розумінні цього терміна. Проблема тероризму в нашій державі має інший характер: вона полягає в наявності суперечностей у політичній, економічній і соціальній сферах, які можуть стати живильним середовищем для поширення цього явища. Про складність ситуації свідчить значна кількість зброї, незаконне придбання та виготовлення вибухових речовин і пристроїв, а також високий рівень криміналізації суспільства.

Сьогодні «український тероризм» можна охарактеризувати як такий, що тяжіє до кримінального спрямування. Виходячи з етноментальних особливостей титульного етносу, можна припустити: політичний тероризм в Україні можливий лише за умови зовнішнього втручання, зокрема через діяльність агентів впливу. Історично тероризм не був властивий процесу формування української нації. Водночас кримінальний тероризм, імовірно, посилюватиметься. З огляду на це, доцільно виокремити такі заходи протидії тероризму на макрорівні:

• розроблення державної стратегії, концепції та доктрини боротьби з тероризмом;
• створення окремої синтетичної структури з протидії тероризму з вертикальним підпорядкуванням Президенту України, сформованої з найкваліфікованіших фахівців СБУ, МВС, УДО, ЗС, МНС та Держкомкордону;
• участь України в усіх міжнародних антитерористичних програмах, що відповідають її національним інтересам;
• ініціювання регіональних угод як одного з найдієвіших інструментів боротьби з тероризмом;
• з огляду на стратегічний курс України на членство в ЄС — ініціювання створення в структурі Європолу окремого європейського підрозділу з протидії тероризму, підпорядкованого ЄС і такого, що діє за згодою всіх країн-учасниць.

Антитерористична політика держави, як фактор суспільної стабільності

У сучасному світі питання забезпечення національної безпеки та протидії терористичним загрозам набуває особливої актуальності. Державна політика у цій сфері відіграє ключову роль у підтриманні внутрішньої стабільності та захисту громадян. Ефективність антитерористичних заходів безпосередньо впливає на рівень довіри населення до владних інституцій та загальний стан суспільного спокою.

Стратегія протидії тероризму має ґрунтуватися на комплексному підході, що охоплює як превентивні заходи, так і оперативне реагування на потенційні загрози. Важливим аспектом є координація дій різних відомств та служб, відповідальних за безпеку, а також налагодження міжнародної співпраці у боротьбі з цим явищем. Водночас, антитерористична діяльність не повинна порушувати права та свободи громадян, що є фундаментом демократичного суспільства.

Особлива увага приділяється інформаційній безпеці та протидії радикалізації населення. Державні органи впроваджують програми, спрямовані на підвищення рівня обізнаності громадян щодо загроз терористичного характеру та формування стійкості до деструктивних впливів. Важливою складовою є також робота з молоддю, яка найбільш вразлива до впливу екстремістських ідеологій.

Ефективна антитерористична політика створює передумови для стабільного економічного розвитку та соціального благополуччя. Коли громадяни відчувають захищеність, вони більш активно беруть участь у суспільному житті, що сприяє зміцненню демократичних інститутів. Таким чином, боротьба з тероризмом є не лише питанням безпеки, але й важливим чинником забезпечення сталого розвитку держави та суспільства в цілому.

Висновки

1. Терор являє собою форму масового насильства — фізичного, психологічного та ідеологічного, — яке застосовують суспільно-політичні структури, наділені безмежною владою над певним соціальним контингентом у межах своєї діяльності. Ключовими ознаками цього явища виступають: масштабність і системність насильницьких дій; суб'єктами можуть бути як державні інституції, так і недержавні утворення, головною характеристикою яких є «володіння необмеженою владою»; цілеспрямованість, тобто орієнтація на конкретну мету, при цьому у більшості випадків спостерігається байдужість до жертв.

2. Тероризм як форма насильницьких дій виник у суспільній культурі насильства, яка сформувала позитивне ставлення до нього, відповідні настанови та переконання, що передаються з покоління в покоління. Історичний розвиток закріпив у масовій свідомості певні традиції політичної практики та соціального життя, які сьогодні дедалі частіше підштовхують до обрання терористичних методів і засобів для розв'язання різноманітних конфліктів. Загалом можна стверджувати про наявність історико-культурного чинника в механізмах активізації та трансформації сучасного тероризму.

3. Вивчення діяльності міжнародних терористичних і релігійно-екстремістських організацій дає змогу виокремити найбільш типові риси сучасного тероризму, серед яких головними є:

• присутність членів і прихильників таких організацій у різних куточках світу та їхня участь у плануванні, підготовці й реалізації терористичних актів;
• застосування смертників, а також залучення до терактів жінок і дітей;
• використання інтернет-ресурсів для пропаганди екстремістських ідей, вербування нових учасників, здійснення погроз на адресу державних діячів, дипломатичних і міжнародних установ, а також як каналу комунікації між терористами;
• зростання кількості терактів, їхня цинічність і надзвичайна жорстокість;
• залучення до підготовки та проведення терактів місцевого населення з радикальними поглядами;
• використання каналів нелегальної міграції, зокрема з підробленими документами, для підготовки й здійснення терористичних актів;
• використання права на політичний притулок для легального перебування, діяльності та базування в країнах, які підтримують тероризм;
• нове ідеологічне обґрунтування терористичної діяльності;
• формування розгалужених мереж центрів і баз для підготовки бойовиків, інтернаціональний склад терористичних угруповань;
• створення в різних регіонах світу фірм, компаній, банків і фондів, що фінансують терористичні угруповання.

Світова спільнота визнала міжнародний тероризм головним викликом людству та заявила про необхідність довгострокового комплексного підходу до протидії цьому явищу. Резолюцією 1373 Ради Безпеки ООН було створено Контртерористичний комітет, до складу якого увійшла й Україна.

З огляду на глобальний характер тероризму та його тяжкі наслідки, боротьба з ним має бути превентивною за своєю суттю.

Варто визначити комплекс заходів для протидії проявам тероризму на території України. Зокрема, до цієї боротьби необхідно залучати не лише силові відомства, а й громадянські організації.

Оскільки тероризм має міжнародну природу, правові антитерористичні заходи можуть бути дієвими лише за умови їх формування під егідою міжнародних інституцій, насамперед ООН.

Необхідно приділяти увагу економічним і соціальним запобіжним заходам у суспільстві, удосконаленню його політичних, соціальних та інших інститутів, подоланню кризових явищ. Це сприятиме як зниженню ймовірності терористичних проявів, так і зменшенню рівня загальної злочинності, що є критично важливим для здорового функціонування суспільства.

Як свідчить досвід європейських країн, потрібно забезпечити своєчасне надходження інформації про діяльність і наміри екстремістських угруповань, а також удосконалити відповідне законодавство щодо боротьби з тероризмом. Важливо створити ефективну загальнодержавну систему координації антитерористичної діяльності з використанням наявних сил і засобів.

Існує нагальна потреба в оптимізації та модернізації спеціальних антитерористичних підрозділів держав, зокрема з новими завданнями їх міжнародного застосування та можливою перспективою розгортання під егідою ООН антитерористичних формувань швидкого реагування.

Щодо практичних тактик і технологій боротьби з тероризмом, то не можна погодитися з міжнародними фахівцями, які рекомендують:

1. Попередження та блокування тероризму на ранніх стадіях, недопущення становлення й розвитку його структур.
2. Недопущення ідеологічного виправдання терору під гаслами «захисту прав нації», «захисту віри» тощо.
3. Залучення до антитерористичної діяльності найбільш надійних спецслужб.
4. Використання переговорів із терористичними угрупованнями лише цими спецслужбами та виключно для прикриття підготовки операції з повного знищення терористів.
5. Неприпустимість безкарного теракту та жодних поступок терористам, навіть якщо це загрожує життю заручників і випадкових людей, оскільки практика доводить: будь-який успіх терористів провокує зростання терору та кількості жертв.

В Україні поширенню тероризму сприяють глибока соціально-економічна криза, протистояння політичних сил, зростання сепаратистських проявів, зубожіння та люмпенізація значної частини населення, соціальне розшарування, розвиток кримінальних підприємницьких і державних структур, корумпованість державного апарату, потужний нелегальний ринок зброї, девальвація моральних і духовних цінностей.

Аналіз матеріалів спеціалізованих урядових установ свідчить, що найпоширенішими мотивами скоєння терактів в Україні є:

а) кримінальна діяльність, особливо її транснаціональні форми;
б) прагнення перешкодити громадській, політичній або економічній діяльності;
в) створення ускладнень або напруження у міждержавних відносинах.

З метою захисту особи, держави та суспільства від тероризму, виявлення й усунення його причин і умов, визначення правової та організаційної основи боротьби з цим небезпечним явищем, а також повноважень і обов'язків органів виконавчої влади, посадових осіб і громадян у цій сфері 20 березня 2003 року було ухвалено Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Цей закон визначає поняття тероризму, терористичного акту, терористичної діяльності тощо.

В Україні відсутні терористичні організації в повному розумінні цього слова. Проблема тероризму в нашій державі лежить в іншій площині — у наявності певних суперечностей у політичній, економічній та соціальній сферах, які можуть стати підґрунтям для поширення цього небезпечного явища. Про складність ситуації свідчить значна кількість зброї, незаконне придбання та виготовлення вибухових речовин і пристроїв, а також високий рівень криміналізації суспільства.

На сьогодні «український тероризм» можна охарактеризувати як такий, що дещо зміщений у бік кримінального тероризму. Аналіз етноментальних характеристик титульного етносу України дозволяє припустити, що політичний тероризм у нашій державі можливий лише за умови його інспірування іншими державами, наприклад, через діяльність агентів впливу. Природно, що тероризм ніколи не був притаманний процесу творення української нації. Водночас кримінальний тероризм із часом характеризуватиметься певною ескалацією. З огляду на викладене, до органічної системи заходів по боротьбі з тероризмом на макрорівні, на наш погляд, належать:

• розроблення державної стратегії, концепції та доктрини боротьби з тероризмом;
• створення окремої синтетичної структури по боротьбі з тероризмом із вертикальним підпорядкуванням Президенту України, формування якої має відбуватися за рахунок найбільш кваліфікованих співробітників СБУ, МВС, УДО, ЗС, МНС, Держкомкордону;
• участь України у всіх міжнародних програмах по боротьбі з тероризмом, які відповідають її національним інтересам;
• ініціювання підписання регіональних угод як одного з найефективніших інструментів протидії тероризму;
• з урахуванням стратегічного напрямку розвитку України — членства в Європейському Союзі — ініціювання створення у складі Європолу окремого європейського підрозділу по боротьбі з тероризмом, який був би підпорядкований ЄС і здійснював би свої повноваження з дозволу всіх країн-учасниць ЄС.

Список використаних джерел

1. Телешун С. Сучасний тероризм — українські реалії: окремі політико-правові зауваження // Політичний менеджмент. — 2005. — № 1. — С. 163–169.

2. Антипенко В. Ф. Тероризм: кримінологічна та кримінально-правова характеристика. — К. : НБУВ, 1999. — 58 с.

3. Бурлай Є. Теоретичні засади і практика боротьби з тероризмом // Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 3. — С. 213–225.

4. Антипенко В. Поняття тероризму (кримінально-правове визначення) // Право України. — 1999. — № 2. — С. 92–95.

5. Вакулич В. До проблеми попередження тероризму // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 3. — С. 182–189.

6. Гармашов І. Сутність сучасного тероризму і його основні характеристики // Персонал. — 2005. — № 6. — С. 21–25.

7. Дорошенко А. Терор і тероризм // Політика і час. — 1997. — № 8. — С. 14–21.

8. Гармашов І. Актуальні питання класифікації сучасного тероризму // Політичний менеджмент. — 2005. — № 6. — С. 147–155.

9. Иванов В. Феномен терроризма // Социально-гуманитарные знания. — 2005. — № 3. — С. 21–42.