Вступ

Розділ І. Теоретичні засади антимонопольної політики

1. Монополії та їх види
2. Умови й особливості виникнення монополій
3. Суть та значення антимонопольної політики

Розділ ІІ. Характеристика антимонопольної політики в Україні

2.1. Шляхи формування антимонопольної політики в Україні

2.2. Антимонопольний комітет України

2.3. Антимонопольне законодавство зарубіжних країн

Розділ ІІІ. Застосування іноземного досвіду у формуванні антимонопольної політики України

Висновок

Література

Вступ

Сьогодні важливість антимонопольного законодавства не викликає сумнівів, адже справи про його порушення постійно перебувають у провадженні, і деякі з них набувають значного резонансу.

Робота органів, що здійснюють нагляд за виконанням антимонопольних норм, свідчить: такі порушення завдають суспільству колосальних збитків.

Постійне вдосконалення цього законодавства є необхідним, оскільки компанії-порушники безперервно шукають способи легалізувати власні антиконкурентні дії або зловживання монопольним становищем.

Метою цієї роботи є аналіз чинного антимонопольного законодавства в Україні та в іноземних державах.

Для досягнення поставленої мети передбачено виконання таких завдань:

• визначити сутність монополій, причини та особливості їх виникнення;
• проаналізувати негативний вплив монополій та обґрунтувати необхідність антимонопольної політики;
• здійснити аналіз антимонопольного законодавства України та окремих зарубіжних країн;

висвітлити окремі елементи іноземного законодавства, які можуть бути корисними для України у сфері протидії недобросовісній конкуренції та зловживанням монопольним становищем.

Предметом дослідження виступає антимонопольне законодавство України та інших країн.

Об’єктом дослідження є монополії як один із типів ринкової структури.

У процесі виконання роботи застосовувалися такі методи: дедуктивний, аналітичний та монографічний.

Розділ І. Теоретичні засади антимонопольної політики

Монополії та їх види

В економічній теорії монополією називають таку структуру ринку, за якої існує лише один продавець певного товару. Будучи єдиним постачальником, підприємство-монополіст (також зване монополією) взаємодіє із сукупним попитом усіх потенційних покупців на національному чи місцевому ринку, і в цьому сенсі воно ототожнюється з галуззю [8, С.74].

Відповідно до «Оксфордського словника для ділового світу», монополія — це «володіння торгівлею товарами чи послугами, або контроль над нею, який здійснює продавець чи продуцент». У перекладі з грецької «монополія» означає «один продаж». Монополії можуть бути різними: економічні, політичні, технологічні; глобальні та локальні; державні й приватні; абсолютні та відносні; природні й штучні; внутрішні та зовнішні; національні й міжнародні; монополії влади, управління чи власності. Однак усі вони зводяться до трьох основних типів: природної, адміністративної та економічної. Природна монополія — це ринок, на якому одна фірма може обслуговувати його ефективніше та дешевше, ніж будь-яка сукупність двох або більше фірм [1, С.15].

В «Оксфордському словнику для ділового світу» зазначено: «Природна монополія — монополія, за якої мінімально ефективний масштаб виробництва більший чи дорівнює загальному попиту, як, наприклад, у розподілі електроенергії. Крім того, монополії можуть існувати внаслідок бар’єрів для входу на ринок, урядових привілеїв чи обмеженої інформації. Природні монополії вважаються найбільш пристосованими для служіння суспільству через регулювання, оподаткування чи націоналізацію» [1, С.18].

В основі природної монополії лежать особливості технології виробництва та обслуговування споживачів. У таких сферах конкуренція неможлива й небажана. Прикладами природних монополій є енергопостачання, телефонні послуги, зв’язок, трубопровідний транспорт тощо. Заборона або розукрупнення таких монополій економічно недоцільне.

Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів. З одного боку, це надання одній або кільком фірмам виключного права на певний вид діяльності. Наприклад, англійській Ост-Індійській та голландській Вест-Індійській компаніям на початку XVII ст. держава надала монопольне право на торгівлю з Індією. З іншого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони підпорядковуються різним відомствам чи асоціаціям. У такому разі зазвичай групуються підприємства однієї галузі, які виступають на ринку як єдиний суб’єкт без внутрішньої конкуренції. Економіка колишнього СРСР була однією з найбільш монополізованих у світі, де провідну роль відігравала саме адміністративна монополія з владою, зосередженою в руках міністерств і відомств. Отже, адміністративна монополія, що виникає в неринковому середовищі, має значно більше монопольної влади, ніж економічна.

Економічна монополія є найпоширенішою, і саме їй найбільше уваги приділяють в економічній літературі. Її поява зумовлена економічними причинами та закономірностями господарського розвитку. Сучасна економічна теорія виокремлює кілька видів монополістичних станів: проста (чиста) монополія, олігополія, монопсонія, олігопсонія. Чиста монополія — це ситуація, коли існує єдиний виробник або продавець певного виду продукції, і виняткове право на володіння та розпорядження благом зосереджується в одних руках. В умовах чистої монополії галузь складається з однієї фірми, тобто поняття «фірма» та «галузь» збігаються. На перший погляд, така ситуація малоймовірна, і в масштабах країни вона справді трапляється рідко. Однак у меншому масштабі, наприклад у невеликому містечку, чиста монополія є досить типовим явищем.

Слово «монополія» грецького походження й означає «один покупець». Монопсонія — це ринок, на якому діє один покупець. Якщо покупців кілька, такий ринок називають олігопсонією. За наявності одного або кількох покупців деякі з них можуть володіти монопсонічною владою, тобто здатністю впливати на ціну товару. Це дозволяє покупцеві придбавати товар за ціною, нижчою від тієї, що склалася б на конкурентному ринку [5, С.322].

Олігополія — це ринок, на якому діє невелика кількість фірм. Кожна фірма на олігополістичному ринку є незалежною у встановленні цін та обсягів виробництва. Від монополії олігополія відрізняється тим, що кожна фірма враховує дії конкурентів, тоді як монополіст не має суперників. Економічна наука виокремлює кілька видів олігополій. Якщо частки фірм на ринку різні, така олігополія називається «асиметричною». Часто об’єктом аналізу є «дуополія» — ринкова ситуація з двома продавцями, яка розглядається як спрощена форма олігополії.

Існує також «утаємнена дуополія». За «Оксфордським словником для ділового світу», це «форма дуополії, за якої виробники укладають між собою таємні змови щодо фіксації цін, формуючи таким чином фактичну монополію, і проводять переговори щодо поділу прибутків» [1, С.21].

Ринок із лише одним продавцем і одним покупцем називають двосторонньою монополією. У такому разі важко передбачити, якими будуть ціна та обсяг продажів. Двостороння монополія трапляється рідко. Частіше зустрічаються ринки, де кілька виробників мають певну монопольну владу і продають товар кільком покупцям, які володіють деякою монопсонічною владою. У цьому випадку монопсонічна влада покупців обмежує монопольну владу продавців і навпаки. Загалом, монопсонічна влада наближає ціну до граничних витрат, а монопольна влада — до граничної цінності.

Існують певні види монополій, усунення яких лише зашкодило б суспільному прогресу, тому держава не лише не ліквідовує їх, а навіть сприяє їм. Це монополії на результати винахідництва, іншої творчої діяльності, а також на використання товарних знаків. Ключову роль тут відіграють такі поняття, як патент, копірайт, товарний знак.

Патент — це монополія, що надається від імені уряду на чітко встановлених законом підставах. Патентна монополія на винахід — це монополія на технічне рішення, яке раніше не було відоме суспільству. Патент надає власнику виняткове право виготовляти, використовувати та продавати об’єкт, у якому втілено винахід, протягом певного періоду.

Копірайт — це право на виготовлення (тиражування) твору. Американський «Правничий словник Блека» пояснює, що копірайт — це право на літературну власність, яке законодавство надає автору літературної чи мистецької роботи як єдиний і винятковий привілей на її розповсюдження. В Україні ця галузь права називається «Авторське право та суміжні права». Копірайт — ще одна форма монополії, але вона є неминучою та необхідною для здорового функціонування суспільства. Суспільство запроваджує копірайтну монополію, оскільки вважає, що шкода від неї для економічної конкуренції буде меншою, ніж втрати в інших сферах за відсутності такої системи [1, С.103].

Товарний знак — один із найпоширеніших видів монополій. Це плоский чи об’ємний символ для відрізнення товарів або послуг одного підприємства від аналогічних товарів чи послуг іншого суб’єкта підприємницької діяльності в процесі торгівлі. Конкретний товарний знак — це монополія конкретного суб’єкта господарювання. У будь-якій сфері існують суперечності між інтересами окремих осіб і загальносуспільними інтересами. Чужий товарний знак завжди комусь заважає, і його намагаються або підробити (здійснити контрафакцію), або розмити його розрізнювальні властивості. Чужа монополія обмежує чиюсь економічну свободу, але така монополія є необхідною із загальносуспільної точки зору.

1.2 Умови й особливості виникнення монополій

До завоювання підприємцями монопольного становища на ринку ведуть два основні шляхи. Перший — концентрація виробництва, тобто зосередження засобів виробництва, працівників та обсягів виробництва на великих підприємствах.

Існує й інший шлях, завдяки якому монополії виникають значно швидше, ніж через концентрацію. Йдеться про централізацію виробництва і капіталу, тобто добровільне об’єднання компаній або поглинання фірмами-переможцями банкрутів. Централізація капіталу — це збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або зменшення кількості самостійних капіталів. Типовим прикладом такого об’єднання є акціонерні компанії.

Прихильники першої точки зору щодо причин виникнення та розвитку монополістичних тенденцій звинувачують державу, яка, з одного боку, сама створює монополії (адміністративні) і провокує до цього підприємців, а з іншого — своєю бездіяльністю дозволяє їм використовувати монопольне становище. Монополізм тут розуміється не як властивий ринковому господарству, а як випадковий процес.

Більш реалістичною виглядає інша точка зору, згідно з якою монополістичні утворення є закономірними, а монопольна влада — логічним завершенням ринкової стратегії підприємства. Монополії можуть існувати в такому ринковому середовищі, де є перепони для входу на ринок нових суб’єктів господарювання. Якщо виникає монопольний ринок (наприклад, хтось починає виробляти товар із підвищеним попитом), інші підприємства зазвичай починають виробляти такий самий товар, і монополія автоматично зникає.

Умови й особливості виникнення монополій безпосередньо пов’язані з низкою умов, за яких монополія існує:

Відсутність досконалих замінників. Підприємство-монополіст може випускати однорідну продукцію, але в будь-якому разі ця продукція не повинна мати досконалих замінників.

Відсутність вільного входу на ринок (у галузь). Монополія може існувати лише тому, що вхід на ринок для інших підприємств є невигідним або неможливим. Якщо іншим фірмам удається увійти в галузь, монополія зникає. Тому наявність вхідних бар’єрів є обов’язковою умовою виникнення та існування монополій. Вхідні бар’єри можуть бути різноманітними, серед них:

• наявність у підприємств-монополістів патентів на продукцію чи технологію, що застосовується при її виробництві;
• існування державних ліцензій, квот чи високих зборів на імпорт товарів;
• контроль монополістом джерел необхідної сировини чи інших спеціальних товарів;
• наявність значної економії на масштабі, що допускає на ринку лише одного постачальника, який отримує позитивний прибуток;
• високі транспортні витрати, що обумовлюють формування ізольованих місцевих ринків, так що єдина в технологічному плані галузь може являти собою велику кількість локальних монополістів.

Чиста монополія виникає зазвичай там, де відсутні реальні альтернативи, немає близьких замінників (субститутів), а товар, що випускається, є певною мірою унікальним. Це повною мірою стосується природних монополій, типовим прикладом яких є комунальні служби. У таких умовах монополіст володіє реальною владою щодо реалізації продукту, певною мірою контролює ціну та може впливати на неї, змінюючи кількість товару.

Поряд із чистою монополією в антимонопольній теорії розрізняють поняття домінуючої фірми. Домінуюча фірма — це фірма, частка якої на відповідному ринку значно перевищує частку її найближчого конкурента. У конкурентній практиці країн світу домінуючою вважається фірма, що контролює не менше 40% конкретного ринку. Не виключено, що домінуюча фірма в минулому була монополістом, але на ринок почали проникати конкуренти, які завойовують частини ринку, що раніше повністю належав монополісту [1, С.19].

В українському законодавстві замість терміна «домінуюче становище» вживається поняття «монопольне становище». При цьому наводяться кількісні параметри: монопольним вважається становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%. Рішенням АМКУ монопольним може бути визнане становище підприємця, частка якого на ринку відповідного товару менша, ніж 35%.

Домінуюча фірма може досягти становища чистого монополіста, так само як і фірма-олігополіст може стати домінуючою фірмою за допомогою методів антиконкурентної політики та недобросовісної конкуренції, серед яких:

• «бійцівська марка» — це марка вже існуючого чи схожого за природою товару, на який призначається дуже низька ціна (інколи нижче собівартості). Такий товар постачається на певну територію в певний час. Його завдання — придушення конкуренції з боку інших фірм, які зазвичай поступаються розмірами компанії, що поставляє товар «бійцівської марки»;
• «грабіжницьке ціноутворення». Таку політику застосовує домінуюча компанія. Вона передбачає встановлення дуже низьких цін, часто нижчих за витрати на виробництво, щоб витіснити конкурента з ринку. Досягнувши мети та відлякавши інших конкурентів від входу в галузь, домінуюча фірма знову піднімає ціни, отримує великі прибутки та компенсує попередні витрати. «Оксфордський словник для ділового світу» пояснює, що грабіжницьке ціноутворення — це «ціноутворення на товар і послуги на такому низькому рівні, що інші фірми не можуть конкурувати і змушені покинути ринок»;
• «неціновий грабіж» — форма конкурентної боротьби, що передбачає підвищення витрат конкурентів, у результаті чого погіршується їх економічне становище. Для завдання конкурентам збитків використовуються державні органи. Наприклад, конкурента змушують нести значні витрати матеріальних та інтелектуальних ресурсів на ведення судових та адміністративних справ.

Для досягнення монопольного становища використовуються такі методи недобросовісної конкуренції, як диспережмент та дилюція.

Диспережмент — це заява про товари і послуги конкурента, яка не відповідає дійсності або є оманливою та здійснює тиск на споживачів із метою дискредитації товарів та послуг певного виробника. Судова практика знає випадки «відкритого прямого диспережменту», коли підприємці надсилали листи споживачам, рекомендуючи їм не купувати товари і послуги конкурентів.

Дилюція має місце тоді, коли певний підприємець без дозволу використовує товарний знак і/або фірмове найменування іншого підприємця щодо конкурентних товарів та послуг. Це використання товарного знака з метою, яка шкодить іміджу чи розмиває відмінності згаданого знака.

Поширеним шляхом досягнення монопольного становища є змова між кількома великими фірмами. Змова — це письмова чи усна угода між конкурентами, спрямована на отримання вищих прибутків через встановлення (фіксування) цін та обмеження випуску й реалізації продукції.

1.3 Суть та значення антимонопольної політики

Процес монополізації економіки має як позитивні, так і негативні наслідки. Існує думка, що великі підприємства та їх об’єднання мають більше можливостей для розвитку сучасного виробництва, фінансування науково-дослідних лабораторій, отримання нових наукових результатів, упровадження новітньої техніки і технологій, перекваліфікації працівників, а також для адаптації до розвитку продуктивних сил і структурних зрушень в економіці. Проте ніхто не заперечує, що недоліків у монополій значно більше, і перший із них — практика встановлення монопольних цін. Такі ціни створюють додаткові прибутки монополістам, а покупці змушені купувати товари за цінами, вищими, ніж за умов конкурентного ринку. Це зростання цін спостерігається головним чином на внутрішньому ринку, і складається ситуація, коли ціни на внутрішньому ринку вищі, ніж на зовнішньому. Для закріплення такого становища створюється, хоч і невеликий, проте штучний дефіцит на товари чи послуги.

Існує також точка зору, що монополія веде до гальмування науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія створює тенденцію до стримування запровадження технологічних новинок та уповільнення нововведень. Монопольне становище і вигоди, що з нього випливають, послаблюють стимули до постійного вдосконалення виробничого процесу та зростання його ефективності.

Монополія як економічне явище має певні наслідки своєї діяльності. І негативні, на жаль, значно переважають позитивні. Одним із найголовніших таких наслідків є придушення конкуренції, без якої неможливе нормальне існування ринку.

Щоб запобігти деяким із цих негативних наслідків, держава змушена проводити антимонопольну політику, до складу якої входить видання актів, законів, обмеження сфери впливу монополістичних об’єднань і, звісно, застосування різних санкцій до порушників — від економічних (штрафи) до кримінальних (тюремне ув’язнення).

Антимонопольна політика — це сукупність заходів держави щодо припинення зловживання монопольним становищем з одного боку (тобто нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства), а з іншого — запобігання створенню нових монополій та монополістичних об’єднань. Основними обов’язками держави в її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке регулювало б діяльність уже існуючих монополій, а також прийняття законів, які не допускали б антиконкурентних дій і передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Ще однією функцією держави в цьому напрямку є створення органу або органів, які б слідкували за дотриманням законодавства, а також вносили пропозиції щодо змін законодавства даного напрямку.

2. Характеристика антимонопольної політики в Україні

2.1. Шляхи формування антимонопольної політики в Україні

Щоб розкрити це питання, потрібно розглянути дві складові: формування антимонопольного законодавства та контроль антимонопольного комітету за його дотриманням.

Система антимонопольного законодавства України включає Закони України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції», постанову КМУ від 11 листопада 1994 р. №765 «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків» у редакції постанови КМУ від 26 травня 1997 р. №499, Правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затверджені розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. №5 у редакції розпорядження Антимонопольного комітету України від 29 червня 1998 р. №169-р, Положення про контроль за економічною концентрацією, затверджене розпорядженням АМК України від 25 травня 1998 р. №134-р, та ряд інших.

Отже, Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» стосується насамперед не боротьби з монополізмом та недобросовісною конкуренцією (їм відведено лише 7 статей), а створення Антимонопольного комітету України (АМКУ). Йому відведено статті з 8-ї по 25-ту. Щодо доцільності існування такого органу, то економічна концентрація не може відбуватися без відповідної юридичної інфраструктури. Аналогічні АМКУ органи існують і в інших державах. У США — це Федеральна торговельна комісія та Антитрестовський підрозділ Міністерства юстиції. У Великобританії функції, аналогічні АМКУ, виконують Відомство з добросовісної торгівлі, Комісія контролю за злиттям, Міністерство торгівлі і промисловості.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності» від 28 лютого 1995 р. підкоректовано п. 3 ст. 2 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Як і раніше, межа між патентною монополією на винаходи, корисні моделі, промислові зразки й антимонопольним законодавством залишається розмитою. Нині названий пункт звучить так: «Закон не поширюється на відносини, що випливають із прав на об’єкти інтелектуальної власності, за винятком випадків, передбачених цим законом». Але закон не містить випадків, які б висвітлювали співвідношення патентної монополії й економічної конкуренції.

У законі є третій розділ, який складається лише з однієї статті. І розділ, і стаття мають одну й ту ж назву — «Недобросовісна конкуренція». Вона (ст. 7) нині має таку редакцію: «Недобросовісною конкуренцією визначається:

• неправомірне використання фірмового найменування, знака для товарів та послуг або будь-якого маркування товару, а також неправомірне копіювання форм, упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені;
• умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця;
• отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою завдання шкоди діловій репутації чи майну підприємця».

Верховна Рада затвердила Закон «Про захист економічної конкуренції». Закон детально регламентує процедуру отримання дозволів на незаборонені узгоджені дії, концентрацію, процесуальні норми щодо визначення монопольного становища, а також положення щодо відповідальності за порушення норм антимонопольного законодавства. Зокрема, він дозволяє органам Антимонопольного комітету давати згоду на узгоджені дії підприємців, якщо це сприятиме поліпшенню і раціоналізації виробництва, експорту чи імпорту товарів, застосуванню уніфікованих технічних умов чи стандартів на товари. За оцінками експертів, цей перелік є занадто загальним і дозволяє практично будь-яку економічну концентрацію.

Окрім того, закон надає право КМУ своїм рішенням дозволяти узгоджені дії чи концентрацію, які заборонив АМКУ, якщо позитивний ефект таких дій чи концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. У такому разі рішення уряду має вищу юридичну силу, ніж рішення АМКУ. Ця норма, однак, суперечить законові про АМКУ, який закріплює за цим комітетом спеціальний статус, підконтрольність його лише Президентові, а підзвітність — ВРУ.

Порівняно з попереднім Законом — «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», запропоновано більш гнучкі механізми реагування держави на недобросовісну конкуренцію. Головне, що новий закон захищатиме дрібних та середніх підприємців від великих, і всіх разом узятих — від держави.

Згідно із законом, антиконкурентними діями державних органів визначаються ті, що спрямовані на будь-які, не передбачені законом обмеження, дискримінацію, заборону, примус, безпідставне надання пільг та переваг іншому підприємству. Відтепер не вважається концентрацією і не потребує звернення до АМК придбання акцій страхових компаній за умови їх наступного перепродажу протягом року. Крім того, не потребують звернення до АМК узгоджені дії між підприємцями малого та середнього бізнесу, вже пов’язаними між собою відносинами контролю.

Якщо антиконкурентні узгоджені дії буде доведено, застосовуватимуться дещо нові види покарання. Якщо це підприємство — йому загрожує штраф, примусовий поділ або ж воно муситиме відшкодувати своєму добросовісному конкурентові завдані збитки. Штрафи, загалом, збільшилися. Приміром, за зловживання монопольним становищем чи за невиконання рішення АМК — з 5% до 10% обороту підприємства. Проте, враховуючи, що за законом підприємство-порушник не віддаватиме державі весь незаконно отриманий прибуток, як це відбувалося раніше, втрати такого підприємства будуть навіть меншими. Цікавим є також положення, за якого навіть відвертий монополіст може залишити все як є. Подавши спеціальну заяву і доповівши, що його дії хоч і є антиконкурентними, але сприяють, скажімо, вдосконаленню виробництва, придбанню чи реалізації товару, оптимізації імпорту чи експорту товарів, розвитку малого підприємництва, АМК як виняток може видати дозвіл на діяльність.

Але все ж, за словами спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної політики є надто новим та незвичним. Разом із тим, специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період її входження в народногосподарську систему СРСР вона відзначалася одним із найвищих рівнів концентрації та централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації не тільки зберігся, але певною мірою навіть збільшився, оскільки держава протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення умов і підтримки конкуренції.

Про масштаби монополізму в Україні поки що доводиться говорити, оперуючи наближеними даними. Дані звітності АМК протягом останніх років у сферах діяльності природних монополій свідчать про стійку тенденцію до зловживання монопольним становищем. Домінуючим видом у структурі зловживань є встановлення дискримінаційних цін, що порушує права окремих споживачів, та встановлення монопольних цін, що призводить чи може призвести до порушення прав споживачів. Такі компанії нерідко включають у ціни (тарифи) на свою продукцію витрати, що не пов’язані з випуском даної продукції, або ж стягують зі своїх споживачів плату за фактично ненадані послуги. Найбільш прогресуючими у цьому плані є ринки комунальних послуг, де протягом лише 1999 р. АМКУ було виявлено та припинено 145 випадків порушення антимонопольного законодавства, завдяки чому споживачам було повернуто бл. 15 млн. грн. збитків [6, С.32].

АМКУ в межах наданої йому компетенції має право:

• визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище підприємств на ньому;
• давати підприємствам обов’язкові для виконання розпорядження про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень, припинення неправомірних угод між підприємствами;
• давати центральним та місцевим органам виконавчої влади, виконавчим органам місцевого та регіонального самоврядування обов’язкові для виконання розпорядження про скасування та зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень та розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також господарюючими суб’єктами;
• вносити у відповідні державні органи обов’язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності підприємств у разі порушення ними антимонопольного законодавства;
• накладати штрафи у випадках, передбачених чинним законодавством;
• розробляти і затверджувати з питань, що належать до їх компетенції, нормативні акти, обов’язкові для виконання органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування, підприємствами.

2.2 Антимонопольний комітет України

Згідно із Законом України «Про Антимонопольний комітет України», завданнями комітету є:

• здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;
• захист законних інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладання стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень;
• сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Комітет контролює дотримання антимонопольного законодавства суб’єктами господарювання, органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського контролю та управління, зокрема, при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб’єктів та в усіх інших випадках економічної концентрації. Адже значно легше попередити появу нового монопольного утворення на ринку, ніж у подальшому боротися з його зловживаннями [10].

Органи комітету розглядають справи про порушення антимонопольного законодавства та за результатами розгляду приймають обов’язкові для виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану, про примусовий поділ монопольних утворень, припинення антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, накладають штраф у випадках, передбачених законодавством, у разі необхідності звертаються до місцевого чи господарського суду з позовами (заявами), надсилають правоохоронним органам матеріали про порушення антимонопольного законодавства, що містять ознаки злочину. Вони надають рекомендації щодо заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольного законодавства, розвиток підприємництва й конкуренції.

Комітет бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці і реалізації міжнародних проектів та програм, а також співпрацює з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до його компетенції.

З метою сприяння розвитку конкуренції органи Комітету також здійснюють контроль:

• за дотриманням антимонопольних вимог у процесі перетворення державної власності. Це дозволяє запобігати перетворенню державних монополістичних утворень на приватні без розукрупнення, якщо воно є можливим і доцільним, а також запобігати монополізації ринків внаслідок набуття контролю над об’єктами приватизації;
• за регулюванням цін на продукцію монопольних утворень міністерствами, відомствами, держадміністраціями;
• за дотриманням антимонопольних вимог при прийнятті рішень органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю, щоб не допустити прийняття антиконкурентних рішень.

Органи комітету також беруть участь у процесах демонополізації економіки галузі та регіонів.

У межах своїх повноважень органи Комітету здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів господарювання усіх форм власності, органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю в усіх галузях економіки України. Компетенція Комітету поширюється і на діяльність іноземних суб’єктів господарювання, якщо вона має місце на території України. У практиці комітету були справи, в яких позивач і відповідач були іноземними фірмами, що діють на українському ринку.

У цьому плані необхідно розглянути деякі результати діяльності комітету. Майже третина порушень, які припинив АМК, стосується дискримінації підприємств держорганами. Кількість неправомірних дій влади зростає. АМК вирішує спори не лише між великими монополістами. Серед 1074 справ, розглянутих за січень — вересень 2000 р., лише 41.9% пов’язано з припиненням зловживання монопольним становищем компаніями, антиконкурентних узгоджених дій — всього 2.8%, недобросовісної конкуренції — 5.3% [12].

Ось, наприклад, типова справа зі зловживанням монопольним становищем. ТОВ «Автопорт «Південний», що приймає та розміщує автотранспорт у зоні митного контролю, у 5 разів підвищило ціну на послугу «в’їзд у зону митного контролю». Щоправда, небезпідставно: у розрахунок ціни на цю послугу було включено вартість додаткових послуг (відпочинок у номері мотелю, стоянка автомобіля в зоні митного контролю, сніданок для водія), хоча більшість водіїв, які перебували в автопорту менше доби, цих послуг не потребували. До того ж «Автопорт «Південний» за однакову послугу з різних споживачів стягував різну плату. ТОВ «Богдан», яке надає подібні послуги, стягувало плату за добу в цілому, навіть якщо автомобіль перебував на території автопорту кілька годин. А ціни на послуги були встановлені в доларовому еквіваленті. Дніпропетровське та Львівське відділення АМК кваліфікували дії ТОВ «Автопорт «Південний» як «зловживання монопольним становищем у вигляді нав’язування товару, не потрібного контрагенту; встановлення дискримінаційних цін на свої товари». На порушників накладено штраф у розмірі 50673 грн. [12].

Широкого розголосу набув також розгляд справ про неправомірне використання знаку для товарів і послуг «АСПІРІН», власник якого — німецька фірма «Байер АГ», отримала правову охорону згаданого вище знаку у більшості країн світу. «Концерн Стірол» (місто Горлівка) неправомірно використовував знак «АСПІРІН». Питання про право власності на знаки «АСПІРІН» і «ASPIRIN» було вирішено в судовому порядку. Вищий господарський суд України визнав право власності на згадані вище знаки для товарів і послуг, зокрема надання правової охорони за фірмою «БАЙЕР АГ». Висновки незалежного експерта-патентного повіреного України свідчать, що використання знаку «АСПІРИН», який використовує і реалізує «Концерн Стірол», може призвести до змішування зі знаками ліків фірми «БАЙЕР АГ», але вони не відповідають її якості і стандартам. Тому дії «Концерну Стірол» кваліфіковані державним уповноваженим Комітету по ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» як неправомірне використання без дозволу уповноваженої на те особи знаку для товарів та послуг. У підсумку на «Концерн Стірол» накладено штраф у розмірі 6 тис. грн.

Як відзначають представники АМК, з часом структура порушень у вигляді недобросовісної конкуренції стає багатостороннішою та різноманітнішою. Торік виявлено та призупинено декілька порушень, пов’язаних із неправомірним збиранням, використанням і розголошенням комерційної таємниці, із підбуренням до бойкоту. А також 180 порушень у вигляді ненадання, 71 — несвоєчасного надання та 7 порушень у вигляді свідомого надання недостовірної інформації.

Подібною до справи з незаконним використанням назви «АСПІРІН» є справа з використанням назви «Боржомі». Майже 30 українських підприємств маркували свою продукцію етикеткою «Боржомі», яка була штучно мінералізована і не мала нічого спільного із загальновідомою лікувально-мінеральною водою грузинського походження з назвою «Боржомі», стверджує АМК. Внаслідок перевірки ринку мінеральної води в нашій країні вдалося запобігти реалізації підробленої мінеральної води «Боржомі» в обсязі 1 млн. декалітрів на рік.

Першу тривогу забили тринадцять грузинських підприємців, що мають пріоритетне право на використання назви місця походження товару («Боржомі») при виробництві та реалізації мінеральної води з Боржомських джерел. Вони й звернулися до Державної антимонопольної служби Грузії, що по своїх каналах зв’язалася з нашим комітетом. Протягом тільки минулого року було розглянуто 24 справи про недобросовісну конкуренцію у виді неправомірного використання чужого знаку — у даному випадку назви місця походження товару — і припинено 31 порушення.

Як показує досвід діяльності АМК, велику частину всіх порушень у вигляді недобросовісної конкуренції, виявленої і припиненої відповідними органами, становили дії, пов’язані з неправомірним використанням ділової репутації підприємців. Було розглянуто ще два аналогічних звернення: ОАО «Мінеральні води Кабардіно-Балкарії» (Грузія) і ЗАТ «Миргородський завод мінеральних вод» (Полтавська область) щодо неправомірного використання знаків «Нарзан» та «Миргородська» при виробництві та реалізації штучних мінеральних вод.

Найпоширенішим видом порушень, розкритих АМКУ, є порушення у сфері природних монополій. Так, Львівське міське комунальне підприємство «Львівтеплоенерго» у 2000 р. отримало незаконних прибутків більш ніж на мільйон гривень. До такого висновку дійшли працівники Львівського відділення АМКУ в процесі розгляду справи про порушення антимонопольного законодавства вищезгаданим підприємством. АМКУ звернувся з листом на адресу голови львівської облдержадміністрації Михайла Гладія, у якому стверджувалося, що «Львівтеплоенерго» за 1999 р. використало газу на 55 млн. кубометрів менше від планових показників. Загальна вартість відпущеного тепла для всіх категорій споживачів становить 81 571 тис. грн. Водночас «Львівтеплоенерго» виставило до оплати за послуги рахунки на суму 82 606.2 тис. грн. АМКУ вважає, що споживачам, які зазнали збитків, має бути проведено перерахунок за послуги централізованого теплопостачання. Щось подібне відбувається в Івано-Франківську. Місцеве теплокомуненерго повертає мешканцям понад мільйон грн., зараховуючи заборговані гроші як поточні платежі [11].

Нещодавно Київенерго розіслало типовий договір, у якому була повністю відсутня відповідальність Київенерго і підвищена відповідальність споживачів. Обленерго часто висувало такі технічні вимоги, виконати які просто неможливо. Вони постійно вимагали створити якусь додаткову інфраструктуру, виділити автомобіль, дати квартиру певним своїм працівникам і так далі. Багато справ було порушено проти залізниць. Їх у нас шість. Кожна веде себе вкрай агресивно, а з усіх виділяється Львівська, яка принципово не хоче дотримуватися норм антимонопольного законодавства.

2.3 Антимонопольне законодавство зарубіжних країн

Формування антимонопольної політики держав світу почалося з того, що навколо них формувалася негативна громадська думка, яка вимагала захисту споживачів від свавілля монополістів та обмеження діяльності останніх. Такі спроби населення набули розмаху в США, Канаді та Австралії, де процеси монополізації проходили найшвидше. Саме тому в цих, а потім в інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захопленню ринків.

У США першим законодавчим актом, спрямованим проти монополізації економіки, був «Антитрестовський акт Шермана» (1890 р.). За ним оголошувалося незаконним створення монополій або вступ у змову для обмеження конкуренції. Цей закон із доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. діє й дотепер. Саме він, вважається, заклав основи світової антимонопольної політики. Цим самим законом забороняються трести і картелі. Щоб обійти його, монополії створювалися як холдингові компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якої ліквідовувалася правова і виробнича самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди замінювалися негласними угодами або так званим лідерством у цінах. Порушення «Акту Шермана» каралося як кримінальний злочин. Індивідуальні порушники каралися штрафом до 250 тис. дол. і тюремним ув’язненням до 3-х років за кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн. дол. за кожне порушення.

Пізніше був прийнятий «Закон Клейтона» (1914), який заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або «поглинання» фірм, що можуть призвести до монопольного становища. Потім був «Акт про Федеральну торгівельну комісію» (1914), прийнятий, щоб привести в дію попередні антитрестовські закони і наглядати за їх виконанням. Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес державного регулювання монополій продовжився, і прийнятий «Закон Селлера-Кефовера» (1950) доповнив попередні положення про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів. Особливістю антимонопольного законодавства США є те, що закони, прийняті близько століття тому, залишаються основою даного законодавства й дотепер.

У європейських країнах, а також у Японії антимонопольний процес відбувався пізніше, ніж у США. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про законність монополістичних об’єднань. Так, перші закони проти монополій у Європі були прийняті лише в 30-х роках XX ст. (Бельгія і Голландія — 1935 р., Данія — 1937 р., Великобританія — 1948 р., ФРН — 1957 р., Франція — 1963 р.). А в країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з’явилися наприкінці 80-х років.

Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим, ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо. Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так, ст. 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄС, теж містять заборону монополістичних угод та створення монополій.

Щодо Великобританії, то її конкурентне законодавство складається з чотирьох законів, так званих «Актів парламенту». Це:

• «Акт про добросовісне підприємництво» 1973 р. Акт стосується злиття й монополізації.
• «Акт щодо обмежувальних підприємницьких практик» 1976 р. Поширюється на угоди між особами чи компаніями, що можуть обмежити свободу самостійних дій підприємців.
• «Акт про перепродажні ціни» 1976 р. Спрямований проти спроб нав’язування мінімальних цін, за якими товари можуть перепродаватися.
• «Акт про конкуренцію» 1980 р. Стосується антиконкурентної практики.

Конкурентна політика Великобританії також керується конкурентними правилами Європейського Союзу, що містяться у ст. 85 і 86 «Римського договору», згідно з яким у 1957 р. було створено «Спільний ринок». Але слід зауважити, що ці правила застосовуються лише тоді, коли наслідки відповідних угод чи практики впливають на міждержавну торгівлю в рамках ЄС.

У британському законодавстві монополією вважається така ситуація, коли компанія чи їх група здійснює на ринку 25% поставок чи закупок. Причому за цим законодавством монополія не обов’язково є чимось негативним. Воно виходить із того, що таке монопольне становище потенційно створює можливість для дій, які суперечать інтересам суспільства.

Комісія з монополій і злиттів у Великобританії виконує дослідження і доповідає з питань, які їй доручаються державним секретарем чи генеральним директором відомства. Комісія з власної ініціативи не має права розпочинати ті чи інші дослідження. Комісія детально вивчає відповідні ринки чи дії компаній і приходить до висновку, що саме відповідає суспільним інтересам, а що — ні.

Згідно з «Актом про конкуренцію», антиконкурентними вважаються такі дії, які мають на меті чи можуть мати своїм наслідком обмеження, спотворення конкуренції або запобігання їй. Проте на одних ринках певні дії можуть вважатися прийнятними з точки зору конкуренції, у той час як на інших ринках вони є неприйнятними. Усе залежить від конкретної ситуації.

Звичайно, обмежувати, спотворювати конкуренцію або запобігати їй можуть ті компанії, які мають для цього достатню ринкову владу. Згідно з британськими критеріями, це — щорічний оборот не менше 10 млн. фунтів стерлінгів і за умови, що така компанія має у Великобританії 25% відповідного ринку. Підтримання перепродажних цін є незаконним, якщо для відповідних товарів не встановлені винятки. Домовленості між підприємцями і дилерами про встановлення мінімальних перепродажних цін не мають юридичної сили, і внесення відповідних положень до контрактів є незаконним. Вважається незаконним надання менш вигідних умов або відмова у постачанні товарів тим дилерам, які не хочуть брати участі в угодах про підтримання перепродажних цін.

Слід відзначити і таку британську специфіку:

• згаданий механізм не поширюється на надання послуг;
• відсутні заборони щодо максимальної ціни, за якою дилер може продавати товари;
• дозволяється рекомендувати перепродажні ціни.

Щодо «злиттів», то згідно з британським законодавством «злиття» передбачає не лише придбання контрольного пакету акцій, але і придбання такої частини акцій, яка дозволяє покупцеві контролювати політику відповідного підприємства. Проте не кожне злиття цікавить антимонопольні органи Великобританії. Потрібно, щоб загальна вартість капіталу компанії, яка поглинається, становила понад 70 млн. фунтів стерлінгів. Необхідно також, щоб понад 25% поставок чи покупок товарів або послуг на конкретному ринку в цілому чи на суттєвій його частині знаходилося під контролем підприємств, що зливаються. Британське законодавство не вимагає, щоб компанії обов’язково інформували про злиття, яке вже відбулося чи ще очікується. Але на практиці компанії вважають за доцільне інформувати про це. «Акт про компанії» 1989 р. передбачив можливість добровільного повідомлення про злиття.

ЄС опорами законодавства у сфері конкуренції має ст. 85 і 86 Римського договору. Ст. 85 забороняє, як несумісні зі «Спільним ринком», усі угоди між підприємствами, рішення асоціацій підприємств і узгоджені дії, які можуть вплинути на торгівлю між державами-членами і які метою чи наслідком мають запобігання, обмеження чи скорочення конкуренції на «Спільному ринку», і, зокрема, які:

• прямо чи опосередковано фіксують закупівельні чи продажні ціни або будь-які інші комерційні умови;
• обмежують чи контролюють виробництво, ринки, технічний розвиток чи інвестиції;
• розподіляють ринки чи джерела постачання;
• застосовують неоднакові умови до еквівалентних угод з іншими сторонами в торгівлі, таким чином ставлячи їх у невигідне конкурентне становище;
• укладання контрактів ставлять у залежність від прийняття іншими сторонами додаткових зобов’язань, які за своєю сутністю чи у відповідності до комерційних традицій не мають жодного зв’язку з предметами таких контрактів.

За ст. 86 забороняється як несумісне зі «Спільним ринком» будь-яке зловживання домінуючим становищем одним чи більшою кількістю підприємств у межах «Спільного ринку» чи значною його частиною, якщо воно може вплинути на торгівлю між країнами-членами.

Якщо угоди впливають на торгівлю між країнами-членами, то вони автоматично є незаконними, якщо лише не звільнені від відповідальності Комісією ЄС. А таке звільнення може надаватися лише за умови, що угода (контракт) сприяє покращенню виробництва, дистриб’юторству, технічному чи економічному прогресу і в той же час надає споживачам «справедливу частку вигод», не накладає неналежних обмежень і не надає можливості для усунення конкуренції.

Розділ Застосування іноземного досвіду

Необхідність вивчення антимонопольного законодавства та практики зарубіжних країн не викликає сумнівів, адже досвід України в цій галузі вимірюється проміжком 6–10 років, у той час як багато іноземних держав працюють у цій галузі вже десятки років. В українському законодавстві існує дуже багато прогалин і недоліків, які можна було б усунути, просто проаналізувавши джерела антимонопольного законодавства інших держав. Однією з таких прогалин є майже нерозвинуте законодавство щодо монополій у міжнародній торгівлі. Тобто антимонопольне законодавство розвинених країн світу поширюється на компанії самої країни та іноземні компанії, діяльність яких має прямий, суттєвий і передбачуваний у недалекому майбутньому вплив на комерцію даної країни. Зрозуміло, що маються на увазі не дрібні, а серйозні антиконкурентні дії стосовно даного ринку. Антиконкурентна дія територіально може відбуватися як у даній країні, так і за її межами. Якщо така дія даного ринку не стосується, то, як правило, ніяких дій стосовно такого порушника не відбувається. Це мотивується тим, що інші країни мають свої антимонопольні органи, які зобов’язані за цим слідкувати.

Не просто вживати антиконкурентні заходи до тих іноземних компаній, що мають постійне місцезнаходження за межами даної країни, але товари та послуги яких є складовою частиною даного ринку. Особливо це стосується України, яка ще не має достатнього впливу на світовому ринку, для того щоб у разі порушення її законодавства застосувати певні санкції. Зазвичай такі заходи спираються на норми міжнародного права, ввічливість, багатосторонні договори і двосторонні домовленості між даною країною та іншими державами.

Один із великих недоліків українського антимонопольного законодавства — визначення монопольного становища, а саме термінів, у яких має визначатися це становище. Так, наприклад, фірма може бути визнана такою, що має монопольне становище, насправді не володіючи ним. Це коли на певному ринку існує кілька фірм-олігополістів, жодна з них не займає монопольного становища, і всі фірми, крім одної, на певний термін із певних причин припиняють свою діяльність. У даному випадку фірма, що залишилася, автоматично стає монополістом, поки інші фірми не відновлять свою діяльність.

Весь світ визнає те, що в Україні недостатньо розвинутий (майже не розвинутий) захист прав інтелектуальної власності. Тобто захист цих прав у законах хоч і не достатньо, але забезпечений, у той час як на практиці реальних важелів впливу на таких порушників не розроблено.

Слід звернути увагу і на світовий досвід щодо франчизних угод, які є прикриттям для досягнення монопольного стану на ринку, а іноді і засобом його досягнення.

Антимонопольне законодавство в Україні з кожним роком покращується і поповнюється новими законами. Так, якщо раніше увага АМКУ зверталася в основному на встановлення монопольних цін, цінову дискримінацію тощо, то тепер увага звертається і на інші форми. Наприклад, на початку діяльності комітету увага не зверталася б на продаж із «навантаженням». Продаж із навантаженням — це термін на позначення випадків, коли під час покупки потрібної продукції нав’язується придбання іншої продукції, часто при цьому продаж одного товару потрапляє у залежність від придбання іншого товару. Цей метод є іноді методом цінової дискримінації.

Отже, українським законодавцям треба працювати в заданому напрямку, враховуючи іноземний досвід, а також розробити свої нові методи боротьби зі зловживаннями монопольним становищем, а також недопущенням та попередженням створення монополій.

Висновок

За «Оксфордським словником для ділового світу», монополія — це «володіння торгівлею товарами чи послугами, або контроль над нею, який здійснює продавець чи продуцент». Серед численних видів монополій їх можна звести до трьох основних: природної, адміністративної та економічної.

Сучасна економічна теорія розглядає також кілька видів монополістичних станів: чиста монополія, олігополія, монопсонія, олігопсонія.

Взагалі слово «монополія» зазвичай асоціюється лише з негативними наслідками для суспільства, але є певні види монополій, усунення яких лише зашкодить прогресу суспільства, тому держава не лише не усуває їх, а навпаки, сприяє їм. Це монополії на результати винахідництва, іншої творчої діяльності, а також на використання товарних знаків.

До завоювання підприємцями монопольного становища на ринку ведуть такі основні шляхи, як концентрація виробництва і централізація виробництва і капіталу.

Умови й особливості виникнення монополій безпосередньо пов’язані з рядом умов, за яких монополія існує. Серед них: відсутність досконалих замінників, відсутність можливості вільного входу на ринок (у галузь), тобто наявність вхідних бар’єрів (наявність у підприємств-монополістів патентів на продукцію чи застосовувану при її виробництві технологію; існування державних ліцензій; контроль монополістом джерел необхідної сировини чи інших спеціальних товарів; наявність значної економії на масштабі тощо). Монопольного становища на ринку фірма може досягти за допомогою заходів недобросовісної конкуренції («грабіжницьке ціноутворення», «бійцівська марка», «неціновий грабіж» тощо).

Ще одним поширеним шляхом досягнення монопольного становища є змова між кількома великими фірмами.

Процес монополізації економіки має як позитивні, так і негативні наслідки, проте ніхто не заперечує, що недоліків у монополії значно більше, і перший із них — практика встановлення монопольних цін. Такі ціни створюють додаткові прибутки монополістам, а покупці змушені купувати товари за цінами, вищими, ніж за умов конкурентного ринку. Існує й така точка зору, що монополія веде до гальмування науково-технічного прогресу.

Щоб запобігти деяким із цих негативних наслідків, держава змушена проводити антимонопольну політику, до складу якої входить видання актів, законів, обмеження сфер впливу монополістичних об’єднань. Основними обов’язками держави в її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке регулювало б діяльність уже існуючих монополій, а також прийняття законів, які не допускали б антиконкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Антимонопольне законодавство України включає ряд законів, постанов, правил. Хоча воно далеко пішло порівняно з антимонопольним законодавством СРСР, проте, за словами спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної політики є надто новим та незвичним.

Органом, який має забезпечувати нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства в Україні, є Антимонопольний комітет України. Завданнями цього комітету є здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захист законних інтересів підприємств та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладання стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень, сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Комітет бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці та реалізації міжнародних проектів і програм, а також співпрацює з державними органами і неурядовими організаціями інших держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до його компетенції.

Формування антимонопольної політики держав світу почалося з того, що навколо них формувалася негативна громадська думка, яка вимагала захисту споживачів від свавілля монополістів та обмеження діяльності останніх.

Необхідність антимонопольного законодавства та практики зарубіжних країн не викликає сумнівів, адже досвід України в цій галузі вимірюється 6–10 роками, у той час як багато інших держав працюють у цій сфері вже десятки років.

Українським законодавцям треба працювати, враховуючи іноземний досвід, а також розробити свої нові методи боротьби зі зловживанням монопольним становищем, а також недопущенням та попередженням створення монополій.

Література

1. Закон України «Про Антимонопольний комітет України».
2. Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції».
3. Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».
4. Дахно І.І. Антимонопольне право. Курс лекцій — К.: Четверта хвиля, 1998.
5. Каралодова О.О. Мікроекономіка. — К.: Четверта хвиля, 1998.
6. Паламарчук В.О., Филюк Г.М. Державне регулювання природних монополій в Україні // Економіка. Фінанси. Право, 2001. №5.
7. Поламарчук В.О., Филюк Г.М. Практика господарювання та необхідність державного регулювання природних монополій в українській економіці // Економіка. Фінанси. Право, 2001. №8.
8. Самуельсон Поль. Економіка. — Львів: Світ, 1993.
9. Семенова Л.Н. Антимонопольне і конкурентне право. Курс лекцій. — К.: УФІМБ, 1999.
10. www.dkrp.gov.ua
11. www.elvisti.com.
12. www.kontrakty.com.ua.