Антське царство – перша українська держава

Вступ

Давня історія України, безперечно, є одним із найбільш таємничих її періодів. Саме ця загадковість і викликає глибокий інтерес. Тому я з великою радістю взявся за написання реферату на цю тему, щоб мати змогу ще раз, і вже ґрунтовніше, зануритися у вивчення цієї епохи. Книги з давньої історії, немов захопливі романи, відкривають перед нами надзвичайні події минулого. Вони не лише переносять нас у ті далекі часи, але й дають змогу зрозуміти першопричини нашого сьогодення, суспільства та держави.

Україна — це результат наполегливої праці багатьох поколінь. Природа не обдарувала український народ легкими умовами життя, не подарувала йому швидких перемог чи безтурботного існування. Життєвий простір доводилося відвойовувати важкою працею. Сторіччя боротьби та змагань минули, перш ніж наші предки змогли закріпитися на своїй землі, доклали чимало зусиль, щоб освоїти дикі степи та створити власну державу.

Тож спробуймо простежити та визначити, яку роль у цьому процесі відіграли анти — племена, що досягли значного розвитку, об'єднуючись у своєрідну протодержаву.

У літописі «Повість временних літ» подано опис племен, які у VIII–IX століттях населяли територію сучасної України: поляни — на правому березі Дніпра, поблизу Києва; сіверяни — над Десною, Сеймом та Сулою; древляни — між річками Тетерев і Прип'ять; дуліби, або бужани (волиняни) — уздовж Бугу; білі хорвати — на Прикарпатті; уличі — над Бугом; тиверці — над Дністром.

Саме з цих племен і постав український народ. Вони підтримували зв'язки зі спорідненими племенами на півночі, що заселяли території Білорусі та Росії; на півдні межували з Болгарським царством та Візантійською імперією; на сході — з Хозарським каганатом.

1. Передумови виникнення антського царства

Перші письмові згадки про ранньослов'янські племена з'являються у працях римських вчених І–ІІ століть н. е. — Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де вони фігурують під назвою «венеди» («венети»). Термін «слов'яни» вперше застосували візантійські автори, такі як Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше рання слов'янська історія висвітлена у творах візантійських хроністів Йордана («Про походження та діяння гетів», або «Гетика», 551 р.) та Прокопія Кесарійського («Історія війн», 550–554 рр.). «Гетика» містить важливі відомості про розпад єдиної венедської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан повідомляє, що вже у VI столітті існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) та склавини (Подунав'є). Появу антів і склавинів на півдні Європи фіксують й інші історики того часу, хоча більшість з них вказує на збереження мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарійський так описує життя ранніх слов'ян: «Ці племена, склавини та анти, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них усі справи, і вигідні, й невигідні, завжди вирішуються спільно... У битву більшість іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити та списи. Панцирів вони ніколи не одягають; деякі не мають ні хітона, ні плаща, лише штани... Мова в обох племен єдина, зовсім варварська. І зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Усі вони високі та дуже сильні, волоссям і тілом не дуже світлі й не руді, не схиляються і до чорноти, але всі трохи червонуваті... І ім'я за старих часів у склавинів та антів було одне».

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тисячоліття н. е. Це був динамічний і драматичний період Великого переселення народів (II–VII ст.). Поштовхом до цих процесів стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, стали називатися остготами, а ті, що зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготами. У 375 році готів розгромили гуни, частково підкоривши їх, а частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили могутню державу між Доном і Карпатами на чолі з Аттілою.

Про силу цього утворення свідчать успішні походи гунів на Галлію та Східну Римську імперію. Однак після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, а також смерті Аттіли у 451 році, гунська держава поступово втрачає могутність і розпадається. Ці історичні події суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни більше не становлять серйозної загрози, слов'яни, починаючи з V століття, потужним потоком рушили у візантійські землі. Джерела свідчать, що з 527 року походи антів і склавинів разом з іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Слов'янський наступ був настільки потужним, що вже у 577 році слов'яни контролювали території Фракії та Македонії, а на початку VII століття захопили Далмацію та Істрію. Наприкінці VII століття слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом і проникли в Малу Азію. Про масштаби експансії свідчить той факт, що західні автори того часу називали навіть Пелопоннес Славонією. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний так підсумував наслідки міграції: «Зіслов'янилась уся наша земля і стала варварською» [5, c. 41-44].

Більшість сучасних дослідників етногенезу слов'ян вважають, що початок формування окремих слов'янських народів, зокрема й праукраїнського етносу, було покладено саме розселенням антів та склавинів.

Видатний український історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза, що етнонім «анти» є своєрідним пращуром етноніма «українці», оскільки іранське слово «анти» у перекладі означає «край», «кінець». Таким чином, анти — це жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте лінгвістика, на жаль, не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти під час Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом вони зазнали поразки від нової варварської хвилі — аварів із Центральної Азії. Тривалі аваро-слов'янські війни (568–635 рр.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 року, анти зникають зі сторінок історичних джерел, а склавини згадуються у творах більшості європейських та східних авторів, які описують етнічні групи, що проживали на території України у VII–IX століттях. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов'яни», дожив до наших днів.

У V–VI століттях предки українського народу займали вже майже всю територію сучасної України — від поліських пущ до Чорного моря та від Карпат до Дону. Вони виступають як окрема слов'янська група під іменем антів. Історик Йордан розповідає, що великий народ венетів, тобто слов'ян, ділиться на дві частини: словенів на заході та антів на сході. «Анти, найхоробріші серед них, живуть над луком Чорного моря, від Дністра аж до Дніпра, а ці ріки віддалені одна від одної на багато днів ходу». Походження назви «анти» досі не з'ясоване; можливо, це ім'я одного племені, що створило державу і дало назву всьому народові.

Громадський лад антів, як і всіх слов'ян, греки називали демократією. «Слов'янами та антами не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно» (Прокопій). Однак це не була демократія грецького типу. Реальну владу мали талановиті полководці чи князі, авторитет яких визнавав увесь народ. Таким вождем був князь Бож, який у 380-х роках вів боротьбу проти остготів, що напали на землі антів. У перших боях він переміг ворога, але пізніше потрапив у полон разом із синами та 70 старійшинами і загинув жорстокою смертю. У 550-х роках великий вплив серед антів мав Мезамир, який відзначився у боротьбі з аварами. Ці князі мали при собі раду племінних старійшин, а у важливих справах скликали віче всіх антів [8, c. 12-14].

Анти здобули гучну славу своїми походами на Візантію, які вели спільно з іншими слов'янами. Це була остання хвиля слов'янської експансії на південь. У цих походах анти виступали як окрема група, тому Візантія звернула на них особливу увагу, намагаючись посольствами та дарунками привернути їх на свій бік. І справді, інколи анти виступали як «союзники ромеїв», і антські загони разом із візантійськими йшли проти турецьких орд — болгарів та аварів. Саме тоді Україна вперше виступила у фронті західних народів проти Азії. Хороброго Мезамира авари захопили зрадою і вбили.

Про територію антської держави ми не знаємо нічого певного. Де була її столиця, куди йшли головні шляхи її розвитку? Ймовірно, головний державний центр розташовувався на морському узбережжі, «над луком Чорного моря». Можливо, анти використали давні грецькі колонії, адже, наприклад, Ольвія ще тоді існувала як торговий осередок. Можливо, торговельне значення мало вже й Олешшя, неподалік від сучасного Херсона, яке пізніше стало важливим комунікаційним пунктом на дніпровському шляху. Слов'янські назви Білобережжя в пониззі Дніпра та Лукомор'я на морському узбережжі свідчать про густу українську людність у тих місцях. Держава антів стала осередком, у якому зіслов'янилися різні племена, що здавна проживали в південній Україні та раніше відігравали тут панівну роль — іранці, готи, греки. Знищені хвилями переселення народів, вони могли знайти захист під владою антів. Наскільки далеко на північ сягали впливи антської держави, також невідомо. Особливо цікаво було б знати, яку роль відігравав Київ, який тоді вже існував, — археологи знаходять на території Києва пам'ятки антської культури.

Держава антів проіснувала три століття — від кінця IV до початку VII століття. Її довготривалість, розмах експансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії — усе це свідчить, що це була державна організація, значно могутніша, ніж ми можемо уявити з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український народ уперше знайшов вияв своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території та опер її об море. Те, що держава антів лежала «над луком Чорного моря», мало особливе значення для майбутнього України: проблема опанування моря та морської експансії стала однією з головних проблем українського життя і політики [3, c. 15-16].

2. Соціально-економічна сфера антів

Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. З антами пов'язують основну частину археологічних пам'яток черняхівської культури.

За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їхні поселення сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю (Маврикій).

Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VI століття називали дві групи слов'ян, що жили на півдні Європи: склавинів (слов'ян) і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов'янства, а другі — східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян загалом, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з дореволюційних істориків, зокрема Михайло Грушевський, зображував їх як предків українського народу.

Етнонім «анти», на думку лінгвістів, має іранське походження і означає людей, які перебувають на окраїні, рубежі. Так могло уявляти їх іраномовне населення Північного Причорномор'я, бо анти жили на південно-східній околиці слов'янського світу, дуже близько від скіфів і сарматів. Останнім часом В. Сєдов висунув думку, що анти були іранізованими слов'янами, тобто слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор'я. Цю гіпотезу великого знавця етногенезу слов'ян поділяють багато вчених.

Відкидаючи ненаукові й політизовані погляди на антів як на пращурів одного якогось народу, чимало дослідників бачили в них основоположників усіх східних слов'ян. Проте чеський славіст Л. Нідерле та російський археолог О. Спіцин вважали антів предками південної групи східних слов'ян. Деякі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов'янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців. Однак сучасні археологи виявили пам'ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, у заселених слов'янами частинах Балканського півострова. Отже, анти заклали підвалини етносів як східних слов'ян, так і південних, можливо, навіть частини західних слов'ян. Етнокультурні процеси раннього середньовіччя відбувалися в безперервних переміщеннях і перемішуванні племен.

Візантійські письменники VI століття н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена ще не були об'єднані в постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім, «Історія готів» Йордана донесла до нас розповідь від IV століття про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їхнього бойового мистецтва. У IV столітті анти постійно загрожували північному рубежу Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії та часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю [6, c. 27-28].

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу та формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У IV–VII століттях у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та інші. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, підвищується якість продукції.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів». Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII–X століттях сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, збагачувало слов'янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, а з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.

Основною галуззю господарства в антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та інші), яке значною мірою вже відокремилося від сільського господарства. З розвитком ремесла було пов'язане виникнення більш-менш постійної торгівлі, що мала грошовий характер [2, c. 35-36].

3. Політична сфера. Відносини між сусідніми племенами

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово, з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII–IX століттях, набирає сили процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті й виникають державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже у VIII–IX століттях існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 року прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та пов'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалося рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля. Однак поряд з цим зароджувалися й нові, більш прогресивні відносини, що в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу виробництва.

В антів були економічні стосунки з віддаленими країнами, зокрема з Римською імперією. Це простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети [1, c. 22-23].

У V–VI століттях суспільний лад перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VII–IX століттях, підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

За відомостями Прокопія Кесарійського та Менандра, анти мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тисяч воїнів (що, можливо, перебільшено). Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. На чолі цього об'єднання антів стояли царі («рекси») і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феофілакт Сімокатта та інші).

У IV столітті, за свідченням Йордана, анти вели боротьбу проти готів, які претендували на гегемонію в Східній Європі. У 385 році готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому пощастило захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів та 70 найбільших можновладців. У VI столітті розпочався наступ антів разом зі спорідненими склавинами на балканські володіння Візантії. До середини VI століття це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550–551 років на візантійських землях оселилася частина антів і склавинів. Протягом наступних десятиліть розселення антів йшло дуже швидко, і на 80-ті роки VI століття привело до повної слов'янізації північних Балкан (територія сучасної Болгарії та колишньої Югославії). Від 568 року, у зв'язку з вторгненням аварів і заснуванням у Трансільванії (сучасна Румунія) Аварського каганату, почалися аваро-слов'янські війни, що на початку VII століття призвели до розпаду антського політичного об'єднання [2, c. 36-37].

4. Сфера культури і побуту

Протягом усього І тисячоліття матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні ознаки. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1–2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами неподалік одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки з плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V століття — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов'ян.

Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним із компонентів при формуванні в пізніші часи давньоруської культури.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов'ян у VI–IX століттях (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виокремлення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав), сприяли створенню фундаменту, на якому в IX столітті зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності в східних слов'ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та Хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу — мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської держави [7, c. 29-30].

Висновки

Анти — наймогутніша велика група ранньоісторичних слов'янських племен, що згадується візантійськими авторами VI — початку VII століття н. е.

Значення і походження терміну досі не з'ясовано. Існують різні гіпотези. Частина дослідників (Олексій Шахматов) ототожнювала антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, яка в IV–VII століттях була об'єднана в міцному міжплемінному союзі.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II–VII століть. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці — не виняток у цьому процесі. Вони є прямими етнокультурними спадкоємцями склавинів і частково антів.

Держава антів існувала від кінця IV до початку VII століття. Антські пам'ятки в Україні — це переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого сплаву, пізніше — бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині).

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник / Василь Білоцерківський. — 3-тє вид., виправлене і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-тє вид., виправлене і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / Микола Олійник, Іван Ткачук. — 3-тє вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів усіх рівнів освіти / Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.