Антропоцентризм Відродження. Італійський Ренесанс. Північний Ренесанс

Вступ

Італійське Відродження. Термін «Відродження» (від французького «ренесанс» та італійського «ринашименто») уперше застосував Джорджо Вазарі — архітектор, живописець та історик мистецтва XV століття. Цим поняттям він означив історичну добу, що стала перехідним етапом від середньовічної культури до культури Нового часу (в Італії — XIV–XVI ст., в інших країнах Європи — кінець XV–XVI ст.).

Поява Відродження була зумовлена занепадом феодальних відносин і становленням ранньокапіталістичних (так званий період первісного нагромадження). Саме тоді сформувалася нова буржуазна ідеологія та виник світогляд, відомий як гуманізм.

Діячі гуманістичного руху італійського Відродження піддали нищівній критиці феодальну систему поглядів. Вони відкидали церковні догми, виступали проти втручання церкви у справи людини, заперечували аскетичні проповіді та обстоювали право особи на земне щастя. У цю добу прозвучало знамените гасло: «Я — людина, і ніщо людське мені не чуже!»

Митці та літератори прагнули до правдивого відтворення природи й людини — насамперед людини, наділеної безмежним творчим потенціалом і здатної перетворювати довкілля.

Саме тому в цей час спостерігається надзвичайний інтерес до античності, її культури та мистецтва. Архітектори, скульптори й живописці намагалися у своїй творчості відродити традиції античних майстрів — звідси й походить назва «Відродження», або «Ренесанс».

1. Ренесансний антропоцентризм

Відродження — це культурна доба, що знаменує перехід від середньовіччя до Нового часу. Цей період (друга половина XIII — перша половина XVI ст.) збігся з розвитком капіталістичного виробництва та обміну. Ренесансна культура зародилася й розвивалася у вільних містах, де складалися умови для звільнення особи від середньовічних традицій і приписів. Містянин, представник третього стану, твердо стояв на землі, покладався лише на власні сили та сприймав світ без трагізму й пафосу страждання. До того ж сама доба була не для слабкодухих: партійна й класова боротьба, розгул інквізиції, переслідування відьом, авантюризм великих географічних відкриттів, аморальність первісного накопичення капіталу, жорстокі колоніальні війни та релігійні конфлікти визначали ренесансний контекст.

Ідеалом доби стала універсальна людина, яка творила саму себе. Особистість почали вважати творчим началом буття, а центр світобудови змістився в бік індивіда. Теоцентризм поступився місцем антропоцентризму. Шекспірівський Макбет переконаний, що для нього немає нічого неможливого, а король Лір прагне поглянути збоку на створений ним світ. А. Дюрер зображує себе на автопортреті в подобі Христа. Лаура з сонетів Петрарки панує не лише над серцем закоханого поета, а й над усім Всесвітом. Мона Ліза з «Джоконди» Леонардо да Вінчі — земна жінка з ідеальними рисами — царює над величним космізованим світом і викликає майже релігійне поклоніння. У «Сикстинській мадонні» Рафаеля земне материнство набуває рис материнства ідеального, що потребує піднесеного шанування [3, c. 74-75].

Філософія Ренесансу утверджувала ідеал гармонійної особистості, здатної у своєму розвитку сягнути «рівня істоти богоподібної» (Піко делла Мірандола, «Промова про гідність людини»). Людину сприймали крізь призму того, ким вона може стати. Шлях до богоподібності й самообожнення передбачав, що в людині закладено все, вона — універсальна. З огляду на це Ренесанс був відродженням неоплатонізму в розумінні побудови світу з ідеї (за О. Лосевим), наділення його ідеальністю та статичністю.

Ренесанс схильний приймати людину такою, якою вона є, не поділяючи її на буттєво кращу чи гіршу, визнаючи в ній і високе, і низьке. Людина сама є мірилом своїх учинків. Вона може розчинитися в метушливому натовпі й підкоритися глупоті та злу, що керують поведінкою людей (П. Брейгель, «Прислів'я»). Вона може жалісно й безпорадно борсатися в мурашнику світу, як у книзі Е. Роттердамського «Похвала глупоті». На неминучу загибель її, сліпу, приведе марнота бажань («Сліпі» П. Брейгеля). Ніхто не вціліє в гонитві за земними втіхами («Сади насолод» І. Босха). Учинки героїв «Декамерона» Дж. Боккаччо насамперед людські, і лише потім — добрі чи погані.

Від Відродження розпочався процес звільнення людини від соціальної нормативності, вихід із спільноти та родової залежності. Утвердження права на індивідуальне життя й власну долю становить сутність протесту шекспірівських Ромео і Джульєтти. У фундатора ренесансного візуального мистецтва Джотто у фресці «Поцілунок Іуди» віковічне протистояння Добра і Зла постає як моральний двобій особистостей. У «Таємній вечері» Леонардо да Вінчі релігійна драма перетворюється на драму індивідуальностей. Земне існування людини набуло самостійності й цінності. Символом цього стало відкриття прямої перспективи, метакультурний зміст якої полягає в антропоцентризмі, у вигнанні трансцендентного зі світомоделі та, як наслідок, у самотності людини в космосі. Виникло поняття «авторство», сформувався особливий стиль життя творчої особи, розвивалося виконавство як самостійна діяльність [4, c. 164-165].

Ренесансна традиція реабілітувала чуттєву красу світу. Вона поєднувала нове прочитання античності з новим прочитанням християнства (звідси термін «Відродження»). У картині С. Боттічеллі «Народження Венери» сюжет хрещення трансформується: поклоніння Христу поступається місцем поклонінню наготі жінки, що втілює ідею всевладності любові у світі. У його ж «Святому Себастіані» жорстоке мучеництво заглушується досконалою красою тіла. Книга Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» демонструвала розгул плоті, подібний до реальних веселощів на вулицях італійських міст. Дж. Боккаччо оспівував чуттєве кохання, що не знає заборон.

У духовному житті відбувалася секуляризація: світське витісняло релігійне. Відродження зорієнтувало знання не на підтвердження присутності божественного, а на дослідження створеного людиною (humana studia). Звідси походять поняття «гуманізм» і «гуманіст». Наука аналізувала природні механізми буття (теорія імпульсу, теорія вільної саморухливості атомів).

Музична культура Відродження орієнтувалася на пісню з її імпровізаційністю, емоційністю, здатністю виражати душевні стани та передавати авторську інтерпретацію (італійський мадригал, балада, французький шансон, іспанський романс). Ренесансна музика виходить із людини як вмістилища пристрастей — на противагу середньовічній, що сходила на людину як благодать Божа (шлях від онтологізму до психологічного ілюзіонізму). Найважливішим стало мистецтво портрета (літературного, живописного, музичного тощо) як відображення цінності людини у світі. Архітектура організовувала простір за центричним принципом, що надавало людині особливого статусу (палаццо дожів у Венеції, палаццо Ручеллаї у Флоренції, архітектор Альберті; купол собору Санта-Марія дель Фйоре у Флоренції, архітектор Брунеллескі).

Сильний вплив феодальної влади зумовив збереження елементів середньовічної традиції в культурі Північного Відродження (Нідерланди, Німеччина, Франція, Іспанія, Англія, Східна Європа — XV–XVI ст.). Ця культура позначена тонким відчуттям цілісності світобудови. Домінуючою стала тема людини у Всесвіті, співіснування людини й природи, людини й речей, людини й соціуму. Нідерландський філософ Микола Кузанський осмислював буття у співвіднесеності конечного індивідуального й безкінечного. Образ такого світу, де повсякденність набуває космічних масштабів, — у картині нідерландського художника П. Брейгеля Старшого «Мисливці на снігу» з грандіозним показом земного життя людини й природи. Шанобливе ставлення до мікрокосму речей та їх співіснування з людиною прочитується в «Портреті Арнольфіні» Яна ван Ейка [7, c. 137-139].

Ренесансна традиція прийнялася й на українському ґрунті, зрошеному глибинним відчуттям персоналізму. Архітектура Львова XVI ст. (площа Ринок, Успенська церква) відтворила простір гармонійно організованого ренесансного міського середовища; зведення вежі Корнякта знаменувало пробудження самосвідомості української громади, яка порушила давню традицію домінування в силуеті слов'янського міста лише вертикалі собору як знака верховенства духовної влади. У мілітарних поезіях С. Яворського, П. Орлика, П. Терлецького оспівувався культ сильної особистості — діяльної, помітної персони, ватажка й героя, який своєю соціальною активністю долає будь-які перешкоди. Образ людини ренесансного типу, енергійної й упевненої, дійшов до нашого часу в прекрасному живописному портреті Гамалії. Культ активного суспільного діяча став тим родючим ґрунтом, на якому зросла слава України в XVI–XVII ст. як однієї з найбільш волелюбних і соціально активних націй Європи.

Ренесансний індивідуалізм потребував для свого утвердження навмисного порушення середньовічних норм, їх заперечення та десакралізації (що, до речі, свідчило про суттєву залежність від них). Це обернулося ренесансним імморалізмом, усвідомленням зворотного боку утвердження сваволі «я». Розгул розбещеності набув значних масштабів. У політичне життя ввійшли інтриги й змови. Засобом вирішення економічних проблем стало вбивство, релігійних — спалення на вогнищі. Макіавеллі проголосив необхідність підкорення моралі досягненню мети. Гаслом ідеального міста (Телемського абатства) стало (у Рабле) «Роби, що хочеш». Суперечливими були й моральні риси багатьох видатних людей Відродження. Значно розширена сфера свободи без внутрішніх регуляторів (за В. Лобасом) породила в розвиненому буржуазному суспільстві відчуття «прокляття свободи» (Ж. П. Сартр), бажання «втечі від свободи» (Е. Фромм), «жагу общинності» (Ж. Дерріда).

Симптоматичною стала поява ренесансних утопій. Т. Мор і Т. Кампанелла перестають довіряти як історії (мотив ізольованого острова), так і людській природі (мотив регламентації особистого й суспільного життя). Для утопістів людина стає елементарною істотою з первинними потребами, які має бути задоволено.

Зворотний бік ренесансного гуманізму призвів до його краху. Відбувся перехід (за В. Лобасом) від «високого міфу» (людина — найвища істота) до «низького міфу» Відродження (людина — найбрудніший бруд). Цінності Ренесансу не було переглянуто, а заперечено самою дійсністю. Ранній герой Мікеланджело («Давид») у своїй силі й непереможності є справжнім вінцем природи, його ж пізній герой («Бородатий раб») смиренно несе тягар камінного полону. У ранніх п'єсах В. Шекспіра («Сон літньої ночі», «Приборкання непокірливої») діяльні герої сміливо долають перешкоди. Героїв пізнього Шекспіра («Король Лір», «Макбет», «Гамлет») до загибелі приводять власні індивідуалістичні прагнення. Ні поривання до сонця («Падіння Ікара» П. Брейгеля), ні страждання Христа, що спокутує людські гріхи («Несення хреста» І. Босха), не змінили зануреного в марнотне повсякдення людства.

«Святий Себастіан» Тиціана (на противагу ботічеллієвому) з підкресленим фізіологізмом страждання земної людини означив кінець ренесансної утопії. Як і сумна лицарственна спроба Дон Кіхота М. Сервантеса захистити гідність людини зі списом навпереваги. Як і «Меланхолія» А. Дюрера — зображення могутньої крилатої жінки, здатної підкорити таїни світобудови, в бездіяльності якої відчувалося сум'яття людського духу перед грандіозністю Всесвіту. Це було передчуттям обріїв нової культури [8, c. 187-189].

2. Гуманізм як ідеологія Відродження

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх і філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної доби, як Відродження, мав низку особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не лише багато зробили для збереження та вивчення древніх рукописів і пам'яток мистецтва, а й вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її зовсім іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження критикували систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали й догми (ідея «гріховності» людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм («антропос» грецькою — людина). Людина, а не божество стоїть у центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури — всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки та спілкуванням із друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: «Велике чудо є людина!». У своєму трактаті «Про достоїнство людини» він писав: «Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю... Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя».

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, що лежав в основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації — общини в селі, цеху в місті тощо. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи та всього, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їхній ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: у центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їхня критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму тощо). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, зокрема Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники й архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення та вільнодумство цілком поєднувалося в гуманістів із вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало [9, c. 97-98].

Висновки

Епоха Відродження — період в історії культури Західної Європи, який розпочався в Італії наприкінці XIII ст., зайняв у більшості європейських країн XIV–XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін «Відродження» першим почав уживати Джорджо Вазарі — італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело й перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги «Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих». Цією назвою він хотів підкреслити особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед учених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення та періодизацію культури Відродження. Зокрема, обговорюється питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом у культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури й початок формування культури Нового часу. Відомий учений Б. Р. Віппер так визначив суть Відродження: «Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини... Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс — це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися».

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие / Нела Багновская ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова. — М. : Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2005. — 297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз. / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська ; Наук. ред. Василь Шейко. — К. : Кондор, 2004. — 763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття) : Навчальний посібник / Людмила Кормич, Володимир Багацький ; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія. — 2-е вид. — Харків : Одіссей, 2003. — 303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

7. Культурология: История мировой культуры / Под ред. А. Н. Марковой. — 2-е изд., переработ. и доп. — М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 2000. — 575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник / Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова ; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник / Євген Поліщук. — К. : Укр. Центр духовної культури, 2000. — 181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник / Олена Шевнюк. — К. : Знання-Прес, 2004. — 353 с.