Англійський колоніалізм

Вступ

1. Колоніальна політика після буржуазної революції

1. Початок проникнення Англії у Південну Африку

2. Англійське завоювання

3. Експлуатація Індії та колоніальний режим

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

У XVIII столітті формуються підвалини колоніальної системи капіталізму. Колоніальне питання в цей час перетворюється на ключовий елемент міжнародних відносин. На противагу «старим» колоніальним імперіям — Іспанії та Португалії — виступають «молоді» капіталістичні хижаки: Голландія та Англія, а Франція дедалі активніше включається в торговельно-колоніальне суперництво.

Запекла боротьба за колоніальні володіння розгоряється в Новому Світі, Південно-Східній Азії, Індії та Західній Африці.

Актуальність дослідження

Розгляд і характеристика колоніальної системи Англії XVIII ст. має важливе значення для вивчення всесвітньої історії та історії колоніальних експансій капіталістичних держав.

Логічне обґрунтування структури роботи

Робота включає вступ, чотири розділи, висновки та список використаної літератури.

Перший розділ аналізує колоніальну політику Англії після буржуазної революції, яка вивела країну на арену боротьби за колоніальне, торговельне та морське панування.

Другий розділ висвітлює початок проникнення Англії в Південну Африку та його причини.

Третій і четвертий розділи присвячені завоюванням та колоніальній політиці Англії в Індії.

Робота завершується висновками, які узагальнюють викладений матеріал та визначають головні особливості й специфіку колоніальної політики Англії.

І. Колоніальна політика після буржуазної революції

Період англійської буржуазної революції (з середини XVII ст.) та протекторату Кромвеля став часом зародження англійської колоніальної імперії, яка продовжувала розширюватися і в XVIII ст., і пізніше. Після встановлення республіки Англія насамперед придушила опір Ірландії та Шотландії. У 1649 р. англійська республіка розпочала підкорення Ірландії.

Спочатку об'єктом англійської колонізації стали лише 10 з 32 графств Ірландії. Згодом було виділено додаткові землі ще в 11 графствах. Багатьох ірландців примусово переселили в західну частину острова або заслали на плантації Вест-Індії. Частина ірландців емігрувала на континент. Сільське населення, що залишилося, перетворилося на безземельних селян і дрібних орендарів.

Наслідки розправи над Ірландією були вкрай тяжкими як для ірландського народу, так і для самої Англії. Ірландське населення, особливо експропрійоване селянство, яке зазнавало жорстокої експлуатації з боку нових англійських землевласників, палало до них ненавистю.

Подібне до ірландського «землевпорядкування» відбулося і в Шотландії, яку, як і Ірландію, приєднали до англійської республіки. Перехід земель до нових власників і тут супроводжувався руйнацією традиційних поземельних відносин. Проте шотландське дворянство та аристократія зберегли свої позиції в селі краще, ніж в Ірландії.

Буржуазна революція вивела Англію на арену боротьби за колоніальне, торговельне та морське панування. Для досягнення цих цілей Англія, як і багато європейських держав, у XVII-XVIII ст. вела численні торговельні війни. Першою перешкодою стала голландська могутність, яку було зломлено в трьох кровопролитних англо-голландських війнах другої половини XVII ст. Щоправда, голландська буржуазія майже повністю зберегла свої колоніальні володіння (крім північноамериканських), але одразу після поразки Нідерландів розпочалися торговельні війни між Англією та Францією.

Ці війни, що почалися ще наприкінці XVII ст., з наростаючим розмахом тривали протягом XVIII ст. аж до французької революції 1789 р., щоб потім знову спалахнути після неї. Колоніальні інтереси Англії та Франції зіштовхувалися в усьому світі: у Вест-Індії (англійцям належали Ямайка, Барбадос та інші острови, французам — Сан-Домінго, Мартиніка і Гваделупа); у Північній Америці (англійці володіли східним узбережжям Атлантичного океану до Аллеганських гір, а Канада і Луїзіана були французькими колоніями); в Індії (англійські опорні пункти — Мадрас, Бомбей і Калькутта, французькі бази — Пондишері і Чандернагор); у Леванті, де точилося англо-французьке суперництво за вплив в Османській імперії; нарешті, обидві країни активно брали участь у работоргівлі, прагнучи монополізувати цю прибуткову справу. У торгових війнах з Францією Англія мала низку переваг, головною з яких було те, що вона вже здійснила буржуазну революцію, тоді як Франція лише наближалася до неї.

У війні за іспанську спадщину (1701-1713) Англія не допустила об'єднання іспанських і французьких колоній під фактичним верховенством Франції. Тоді ж вона опанувала Гібралтар і деякі території в Північній Америці (Акадію). Важливим етапом у створенні колоніальної імперії Англії стала її участь у Семирічній війні (1756-1763), з якої вона вийшла могутнішою державою.

Найважливішим результатом цієї війни для Англії стало придбання нових територій. Англійські війська захопили Канаду. У Вест-Індії Франція втратила кілька островів. Було покінчено з французькою перевагою в Індії — Франція зберегла лише п'ять міст і не могла більше претендувати на панування над Індією. У 1763 р. у Версалі було підписано мир між Англією, Францією та Іспанією, який закріпив за Англією Канаду та перевагу в Індії.

Іспанія поступилася Англії Флоридою та Меноркою. Англія стала володаркою Індії. Пограбування Індії прискорило промисловий переворот в Англії та полегшило англійській буржуазії перетворення своєї країни на «промислову майстерню» світу. Натомість у другій половині століття, у Північній Америці, англійська колоніальна політика зазнала повного краху. Під час війни північноамериканських колоній проти англійського панування проти Англії виступила сильна коаліція у складі Франції, Голландії та Іспанії.

Зрештою англійці були змушені визнати незалежність США, але зберегли Канаду і навіть розширили свої колоніальні володіння в Індії. Франція повернула собі Сенегал в Африці, Іспанія — Менорку і Флориду, але ці незначні втрати не позбавили Англію статусу провідної морської, торгової та колоніальної держави. Втрата 13 північноамериканських колоній стала безпосередньою причиною англійської колонізації Австралійського континенту. Англійські правлячі кола прагнули компенсувати втрати в Північній Америці захопленням нових територій. Певне значення мало й те, що англійський уряд втратив можливість спрямовувати туди засланих з Англії (Північна Америка понад століття служила місцем заслання), а англійські в'язниці були переповнені. У пошуках виходу уряд звернув увагу на нещодавно вдруге відкриту Дж. Куком «Південну землю» (1768-1771).

Парламент ухвалив закон про створення поселення каторжників в Австралії. Перший транспорт із засланими було відправлено в травні 1787 р., і він прибув до Австралії в січні 1788 р. Було засноване перше каторжне поселення — Сідней. У 1793 р. до Австралії прибула перша група вільних поселенців з Англії. Населення зростало повільно, переважно за рахунок засланих. Колонізація Австралії супроводжувалася ще більш жорстоким винищенням корінного населення, ніж у Північній Америці. Рештки корінного населення континентальної Австралії були відтіснені у внутрішні безплідні райони.

Правлячі кола Англії мали достатньо підстав всіляко сприяти колонізації Австралії та інших переселенських колоній. Ці території дозволяли вирішувати одразу кілька проблем: по-перше, були чудовим ринком збуту англійських товарів; по-друге, дозволяли позбуватися «надлишкового» населення; по-третє, давали змогу підтримувати в самій метрополії досить високий життєвий рівень основної маси населення.

ІІ. Початок проникнення Англії у Південну Африку

У лютому 1795 р. близько сорока озброєних колоністів, оголосивши себе повсталими «націоналістами», усунули ланддроста прикордонної провінції Храфф-Рейнет, скликали «національні збори» та проголосили самостійну республіку. У червні їхній приклад наслідували «націоналісти» іншої прикордонної провінції — Свеллендам.

Так виникли дві крихітні, недовговічні бурські республіки, які проголосили національну незалежність. Засновані на рабській праці та розташовані на землях, відібраних у корінного населення, вони бачили свою мету в тому, щоб, звільнившись від гніту Ост-Індської компанії, розвиватися за рахунок нових грабежів. Так карикатурно виглядали ідеї Французької буржуазної революції на південноафриканському ґрунті. Скориставшись війною з Францією та втечею принца Оранського, англійський уряд у середині липня 1795 р. під приводом захисту голландських володінь висадив біля берегів колонії ескадру на чолі з генералом Крегом. Спочатку він прикривався заздалегідь заготовленим зверненням, у якому принц Оранський вимагав від влади сприяти англійцям, переконуючи, що їхнє головне завдання — не допустити захоплення колонії французькими військами.

Колоніальна влада, ще не знаючи про події в Голландії, вирішила затягнути переговори, зосередити війська у найважливіших пунктах і навіть озброїти частину африканців. Тоді англійське командування закликало бурів підтримати Англію проти Франції, спокушаючи їх запровадженням вільної торгівлі. Воно приховувало від них інформацію про Батавську республіку та залякувало тим, що перемога Франції призведе до скасування рабства. З іншого боку, звертаючись до найманих військ Голландської Ост-Індської компанії, англійське командування приваблювало їх високими окладами, а за непокору наказу принца Оранського погрожувало жорстокими покараннями. Усе це викликало розбрід, особливо серед верхівки колонії, військової влади та в політичній раді при губернаторі.

Коли ж у Капській колонії стало відомо про події в Європі та утворення Батавської республіки, губернаторство, військові та цивільні власті колонії стали на підтримку реакційної влади принца Оранського, тоді як основна маса бурського населення схилялася на бік Батавської республіки. Бури вирішили чинити опір англійським загарбникам, але практично нічого не могли вдіяти. Віддані вихованці влади, яка пішла на змову з англійським командуванням, пішли з Капстада в гори, але й там протрималися недовго. Чисельні англійські війська вторглися в колонію та окупували її найважливіші пункти.

Голландська влада в Капстаді капітулювала. 15 листопада 1795 р. англійський генерал Крег оголосив себе комендантом міста та поселень на мисі Доброї Надії. Так період, коли «голландські мануфактури були далеко гірші за англійські», безславно завершився наприкінці XVIII ст., поклавши край півторастолітньому хижацькому пануванню Голландської Ост-Індської компанії в Капській колонії. Виникла на насильстві та розбої, вона сама стала жертвою насильства з боку могутнішого й успішнішого суперника, який прагнув утвердити свою економічну перевагу в Європі та колоніальному світі й змести всіх конкурентів зі свого шляху.

Капська колонія стала однією з жертв економічної та політичної боротьби європейських держав, на результат якої вона не могла вплинути. Але витіснення Голландії та встановлення панування Англії мало великі історичні наслідки, значення яких виходило далеко за межі Південної Африки. Уже в першому повідомленні англійському уряду про становище в окупованій Капській колонії генерал Крег писав: «У цей час кожна людина в колонії є нашим ворогом». Це однаковою мірою стосувалося і бурів, і корінного населення країни. Спочатку Крег, намагаючись залучити бурів на свій бік, обіцяв не стягувати з них нових податків, підтримати курс паперових грошей, ліквідувати всі права та привілеї Голландської Ост-Індської компанії, сприяти розвитку вільної торгівлі та, нарешті, не приєднувати, а поставити Капську колонію «під захист Англії».

За допомогою обіцянок і постійного військового тиску Крегу вдалося поширити панування Англії майже на всю територію Капської колонії, зокрема й на «республіку» Свеллендам. Лише «республіка» Храфф-Рейнет, розташована далеко від Капстада, ще майже цілий рік відмовлялася підкоритися англійській владі, вимагаючи як попередньої умови гарантій підтримки в боротьбі проти африканців. Не бажаючи заздалегідь відмовлятися від можливості використовувати корінне населення у своїх інтересах, Крег відкинув ці вимоги. Але він погодився задовольнити інші, наприклад щодо амністії, і зрештою домігся того, що й друга карликова республіка, Храфф-Рейнет, відмовилася від претензій на самостійне існування та підкорилася пануванню Англії.

Справжня ціна гучних обіцянок англійської влади для бурського населення з'ясувалася досить швидко: наприкінці 1796 р. вони оголосили Капську колонію «колонією англійської корони» і, призначивши туди цивільного губернатора, почали насаджувати нові порядки. Особливо лютував наступник Крега — старий торі лорд Макартні. Крайній реакціонер, затятий ворог французької революції, він усюди вбачав вплив її ідей і жорстоко мстився бурам за симпатії до Батавської республіки. І за Макартні, і після нього процвітала система корупції.

Утримання англійської адміністрації обходилося бурам ще дорожче, ніж голландської. Обіцяна свобода торгівлі на практиці звелася до того, що бури могли вільно купувати англійські товари за високими цінами й так само вільно продавати свої товари за низькими цінами, встановленими англійською адміністрацією. Замість панування Голландської Ост-Індської компанії прийшло панування Британської Ост-Індської компанії — більш процвітаючої, але не менш хижої.

Колоністи мали підстави підозрювати, що англійські емісари інтригують серед африканських племен, заграють із ними та навіть нацьковують їх проти бурів. Особливо обурювалися бури з прикордонних провінцій, які одразу усвідомили, яка небезпека може виникнути, якщо англійська влада за допомогою місіонерів нацькує проти них вождів тих чи інших племен.

У 1799 р. населення Храфф-Рейнет, розраховуючи на віддаленість і слабкість англійських гарнізонів, підняло повстання. Це були перші повстання бурів проти англійських окупантів. Влада вирішила діяти рішуче: великий загін зайняв провінцію, обманним шляхом захопив багатьох учасників повстання та жорстоко розправився з ними. У розправі брала участь і наймана англійська поліція, складена з готтентотів, — факт, який бури сприйняли як нечувану образу та провокацію. Так англійська влада посіяла нове насіння розбрату між бурами та корінним населенням країни — насіння, яке згодом дало криваві сходи. Довершуючи все, скориставшись ослабленням бурів, коса під керівництвом свого вождя Ндламбе вторглися на територію Храфф-Рейнет. Ця війна тривала три роки. Становище ускладнилося ще й тим, що багато кой-коїн, які перебували в неволі в бурів, скориставшись замішанням, перебігли на бік коса та разом із ними взяли участь у війні проти рабовласників. Невдоволення бурів усією системою економічного й політичного гноблення з боку англійців було настільки велике, що, ведучи військові дії проти коса, вони в ряді районів повстали проти англійців (1801 р.) і блокували їхні гарнізони.

У деяких пунктах становище англійських гарнізонів було майже безнадійним. Їх урятувала лише дипломатична спритність влади: після того як сили бурів були добре виснажені в зіткненнях із коса, англійці, пішовши на поступки бурам у деяких другорядних питаннях, домоглися примирення з ними. Потім вони дали бурам можливість отримати підкріплення й обрушитися на коса. У результаті цієї політики останніх було відкинуто. Коли обидві сторони — і бури, і коса — були достатньою мірою знесилені, глава англійських окупаційних військ у Капській колонії генерал Дандес вважав момент сприятливим, щоб особисто з'явитися в район військових дій і схилити обидві сторони до примирення.

Бури не знали, якими були справжні мотиви його миротворчих зусиль. Тим часом вони визначалися загальною політичною ситуацією, що склалася в Європі. Не зумівши досягти успіху у війні з революційною Францією, Англія була змушена піти на поступки. Відповідно до умов миру, підписаного в Ам'єні 27 березня 1802 р., англійський уряд зобов'язався повернути всі захоплені під час війни території, за винятком Цейлону та Тринідаду.

Це означало, що Капська колонія мала бути повернута в колишніх межах Голландії — і не принцу Оранському, який утік до Лондона, а законному уряду Батавської республіки. 21 лютого 1803 р., наступного дня після укладення мирної угоди між бурами та коса, над Капською колонією замайорів прапор Батавської республіки. Радість бурського населення з приводу того, що воно позбулося восьмирічного панування Англії в Південній Африці, була воістину великою. Але виявилося, що Капській колонії вдалося звільнитися від англійців лише на три роки. Протягом цього часу нова влада, призначена Батавською республікою, намагалася зміцнити свій політичний вплив у колонії, спираючись на бурів і підтримуючи їхнє панування над корінним населенням країни. На відміну від часів Ост-Індської компанії, відтепер колонія була підпорядкована не резиденції ненависної Компанії, а безпосередньо голландському уряду в Амстердамі. У самій колонії було здійснено реорганізацію управління.

ІІІ. Англійське завоювання

У середині XVIII ст. серед європейців найсильніші позиції в Індії мали французька та англійська Ост-Індійські компанії. Англійська Ост-Індійська компанія вела низку завойовницьких воєн з метою захоплення та колоніального поневолення індійських територій, а також знищення свого головного колоніального суперника — французької Ост-Індійської компанії. Між обома компаніями точилася збройна боротьба.

У січні 1761 р. англійська Ост-Індійська компанія здобула повну перемогу, вигнавши французів з їхнього головного володіння — Пондишері. Ці результати були закріплені в Паризькому договорі 1763 р., який завершив Семирічну війну в Європі. Війна в Карнатиці (князівство в південно-східній частині Індії) тривала з перервами з 1746 по 1763 рр. Обидві воюючі сторони — англійські та французькі колонізатори — вели боротьбу за підпорядкування Карнатика під виглядом підтримки різних місцевих претендентів на владу в цьому князівстві. Перемогу в кінцевому підсумку здобули англійці, які оволоділи ще в січні 1761 р. головним французьким опорним пунктом на півдні Індії — Пондишері. Велике значення в історії Індії мало завоювання Бенгалії.

У 1756 р. наваб Бенгалії, прагнучи запобігти вторгненню англійців у свої володіння, розпочав проти них війну, захопивши їхню опорну базу в північно-східній частині Індії — Калькутту. Проте війська англійської Ост-Індійської компанії під командуванням Клайва невдовзі знову заволоділи Калькуттою, розгромили французькі укріплення в Бенгалії, які підтримував наваба, і 23 червня 1757 р. завдали його силам поразки при Плессі. У 1763 р. у Бенгалії, перетвореній на васальне володіння Компанії, спалахнуло повстання, придушене англійськими колонізаторами. Разом із Бенгалією англійці завоювали ще одну область на середній течії Ганга, яка входила до складу бенгальського навабства.

У 1803 р. було завершено завоювання розташованої на південь від Бенгалії Орисси, на території якої містилося кілька феодальних князівств, підпорядкованих Компанії. Індію широко експлуатували методами первісного нагромадження капіталу. Ненависть народних мас до завойовників призводила до стихійних спалахів гніву.

У 1773 р. англійський парламент ухвалив так званий регулюючий акт. Акт поклав край так званому двоякому управлінню Бенгалією. Було ліквідовано номінально існуючі бенгальські органи адміністративного управління, і вся влада офіційно зосередилася в руках Ост-Індійської компанії. У 1775 р. Ост-Індійська компанія розпочала війну проти маратхів. У 1778 р. англійські війська зазнали тяжкої поразки. У цей час було організовано військовий союз з метою вигнання англійців з Індії. До нього увійшли, крім маратхів, Хайдарабад, правителі якого були роздратовані зазіханнями своїх англійських покровителів на їхні володіння. Головною силою в цьому союзі був Майсур.

У 60-70-ті рр. Майсур став найбільшою феодальною державою Південної Індії. Перша англо-майсурська війна (1767-1769 рр.) завершилася поразкою Ост-Індійської компанії, а на початку другої англо-майсурської війни англійці зазнали серйозних поразок, і компанія опинилася в загрозливому становищі. Після втрати північноамериканських колоній правлячі кола Англії стали виявляти дедалі більшу зацікавленість у розширенні володінь в Індії. У 1783 р. закінчилася англо-французька війна, і Франція зобов'язалася припинити військову допомогу Майсуру. У самій Індії сили, здатні боротися, не були об'єднані.

У стані союзників узяли гору вузькокласові та династичні інтереси, і коаліція розпалася. Це дуже полегшило колонізаторам здійснення їхньої політики «поділяй і пануй». У 1790-1792 і 1799 рр. Англія вела війни з незалежною феодальною державою Майсур, глава якого був непримиренним супротивником англійських колонізаторів. У результаті воєн Майсур втратив половину своєї території, а потім і свою незалежність, ставши васальським князівством.

З падінням Майсура Південна Індія втратила справжній центр опору англійським колонізаторам. Тепер колонізаторам протистояли сикхська держава та маратхські князівства. Сикхи відхилили пропозицію маратхів про союз проти англійців і уклали в 1806 р. угоду з Компанією про мир. Компанія обіцяла не робити спроб захоплення сикхської території, якщо уряд Пенджабу, своєю чергою, не вчинятиме антианглійських актів і не укладатиме спілок із супротивниками компанії. Пенджаб був державою з міцною економікою, центральною владою та потужною армією.

Колонізатори тверезо оцінювали силу молодої держави. Вони віддавали перевагу не вступати в збройне зіткнення і не ставили перед собою безпосереднього завдання негайного завоювання Пенджабу. Попри занепад в економіці та політичну роздробленість конфедерації маратхських князівств, вони все ще становили серйозну перешкоду для зміцнення англійської влади в Індії.

На початку XIX ст. загарбницька політика Ост-Індійської компанії різко активізувалася. Одним із знарядь підпорядкування феодальних князівств стала так звана субсидіарна система. Компанія примусила феодальних князів укласти низку договорів, за якими на території князівств і за їхній рахунок створювалися військові загони під командуванням англійських офіцерів.

Феодальні князівства позбавлялися права зовнішніх угод і перетворювалися на васалів Ост-Індійської компанії. Такий характер мали договори з Хайдарабадом (1800 р.), Аудом (1801 р.) та низкою інших князівств. Почалася смуга довгих війн із маратхами.

У другій англо-маратхській війні 1802-1805 рр. англійським військам удалося розгромити маратхських князів поодинці. Для надання видимої законності політичному пануванню компанії англійці фіктивно зберегли династію Великих Моголів, заявляючи, що компанія править країною від її імені. Наступна військова кампанія англійців на території Індії — боротьба за підкорення Пенджабу — розгорнулася лише через тридцять років.

IV. Експлуатація Індії та колоніальний режим

Колонії слугували інтересам панівних класів і як джерела особистого збагачення, і як прискорювачі економічного розвитку країни. Характерним методом експлуатації було насильницьке пограбування колоніальних народів. Всевладдя в колоніях спрощувало для англійців це завдання. Не знаючи над собою контролю, вони стягували тут довільні податки та збори, вимагали підношень, а податкові чиновники були наділені судовою та поліцейською владою. Позаекономічний примус залишався важливим методом вилучення колоніального прибутку на всіх етапах історії колоніалізму. Проте його роль не була незмінною: з розвитком капіталізму на перший план висувається підпорядкування колоній потребам та інтересам буржуазії в цілому. Колоніальна торгівля забезпечувала перевагу вивезення над ввезенням. Аж до кінця XVIII ст. багатство країни ототожнювалося з грошима у формі дорогоцінних металів, тому уряд проводив політику протекціонізму: воно обмежувало і навіть забороняло ввезення іноземних товарів і продуктів, без яких країна могла обійтися, та всіляко заохочувало власне вивезення. Наприкінці XVIII ст. у системі намітилися зміни. Значення звичайних колоніальних товарів відходить на другий план, зростає частка продовольчої сировини. Перетворення Індії на ринок збуту англійських товарів, яке супроводжувалося припиненням вивезення продукції індійського виробництва, призводило до масового руйнування та загибелі індійських ремісників. Англійська митна політика в колоніях була спрямована на те, щоб штучно затримати розвиток національної промисловості та примусити населення все купувати в Англії. Починаючи з другої чверті XIX ст. колоніальні володіння починають виступати як об'єкти вивезення капіталу. Уряд Англії вів активну колоніальну експансію, не жаліючи зусиль на збереження та розширення імперії, хоча деякі представники панівних класів різко критикували цю політику та засуджували її, періодично пропонуючи ліквідувати колонії. Період 30-40-х рр. XIX ст. відзначався особливо гострою критикою колоніальної політики як загалом, так і особливо в Індії та країнах Середнього Сходу. Одна група — «імперіалісти» — побоювалася, що реформа колоніальної політики призведе до відділення колоній від метрополій. Тому вони наполягали на посиленні контролю над колоніями з боку Англії. Така політика асоціювалася з курсом партії торі. До іншої групи належали прихильники вігів. Вони виступали за видобування максимальних вигод шляхом надання більшого самоврядування колоніям. Англійська промислова буржуазія домагалася не відмови від колоній, а реформи колоніальної політики у своїх інтересах. Вона висловлювалася на користь розвитку вільної торгівлі. Фритредерські кола виступали за ослаблення «політичного колоніалізму» та боролися за посилення економічного проникнення Англії.

Висновки

Втративши свої колонії в Північній Америці, Англія звернула свій погляд на Індію, і у війнах із сикхами та афганцями британське панування було остаточно встановлено в межах етнографічних, політичних і військових кордонів усього ост-індського континенту в результаті приєднання Сінда та Пенджабу. Скарби, які надходили з Індії до Англії, здобувалися шляхом прямої експлуатації країни та захоплення величезних багатств. Індію заполонили вироби англійської промисловості. Що стосується місцевої промисловості, наприклад колись уславленої бавовняної, то вона занепадала. З 1784 р. становище Індії дедалі погіршувалося.

Позики в Англії, вкладення капіталів англійської буржуазії в певні галузі виробництва призводили до занепаду в інших галузях. Створюється індійська армія, організована та вишколена британськими офіцерами; з'являється вільна преса під патронажем англійських колонізаторів. З корінних жителів виростає нова категорія людей, які мають знання, необхідні для управління країною, і прислухаються до європейської науки. Покращуються та відроджуються іригаційні споруди й внутрішні шляхи сполучень. Залізниці сприяли розвитку галузей, які їх обслуговували. Сільська громада, її економічна основа, яка трималася на самоврядуванні, була зруйнована.

Усі ці наслідки мали і позитивний, і негативний характер. Спільним результатом колоніального пограбування Індії в другій половині XVIII ст. — на початку XIX ст. було величезне руйнування продуктивних сил. Відбувалося зменшення чисельності населення та скорочення оброблюваних площ. Таким чином, з розвитком капіталізму в імперській економічній системі відбувалися певні зрушення: колонії повністю зберігали своє значення як джерела збагачення панівних класів, але значно збільшилася їхня роль як ринків збуту товарів, об'єктів вигідного вкладення капіталів і, почасти, об'єктів заселення.

Список використаної літератури

1. Новая История. (Учебник для ист. фак-тов ун-тов) Изд. 3-е. Под ред. Д-ра ист. наук Б.Ф. Поршнева М., "Мысль", 1964
2. Новая история. 1871-1917. Учеб. Для студентов пе. Ин-тов по ист. спец. / Под ред. Н.Е. Овчаренко. – М.: Просвещение, 1984.
3. Новая история. Второй период: Учеб. Пособие для студ. Под ред. Е.Е. Юровской и И.М. Кривогуза. – М.: Высш. Шк., 1984
4. Краткая всемирная история. Книга первая. Под ред. А.З. Манфреда, М., "Наука", 1967г.
5. Ерофеев Н.. Английский колониализм в сер. XIXв.-М., 1977.
6. Шигалина О.И. Великобритания на Среднем Востоке.-М., 1990.
7. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т.9.-М., 1957.
   1. Новая история Индии.-М., 1961.
   2. Новая история стран зарубежной Азии и Африки.-Ленинград, 1971.
   3. Проблема истории Индии и стран Среднего Востока.-М., 1972.
   4. Синха Н.К., Банерджи А.Г. История Индии.-М., 1954