Вступ

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ТИПУ ВИРОБНИЦТВА І ЙОГО ОРГАНІЗАЦІЯ

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СТАНУ Й ХАРАКТЕРИСТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ Й КЕРУВАННЯ ВИРОБНИЦТВОМ

2.1. Характеристика об'єкта виробництва, опис виробів

2.2. Маркетингові дослідження

2.3. Недоліки діяльності існуючих виробництв

2.4. Технологічне оснащення: устаткування, інструменти, робоче місце різьбяра

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА Й КЕРУВАННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ “ВІКТОРІЯ”

3.1. Організаційно-управлінська структура

3.2. Економіко-технологічна модель виробничого процесу

3.3. Економічна частина

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

Вступ

Зміни в українській економіці нерозривно пов'язані з переглядом усталених підходів до управління, методів планування та реалізації реформ. Від того, наскільки ефективно організоване керівництво, значною мірою залежить успішність будь-якої діяльності. Володіння сучасними управлінськими технологіями є запорукою професійної компетентності керівника. Серед таких технологій ключове місце посідає вміння чітко формулювати стратегічні та тактичні цілі. Окрім того, ефективний менеджер має здатність передбачати розвиток ситуацій, важливих для підприємства, щоб своєчасно ухвалювати оптимальні рішення. У сучасних умовах професійне управління неможливе без розуміння основних технологій розробки, прийняття та впровадження управлінських рішень.

Мета цієї роботи — висвітлити ключові методологічні та практичні аспекти організації виробничого процесу й управління малим підприємством з виготовлення сувенірів — Товариством з обмеженою відповідальністю “Вікторія”.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

1. Проаналізувати поточний стан та особливості організації й управління виробництвом на основі наявних технологічних процесів.
2. Надати характеристику технології виготовлення сувенірної продукції.
3. Описати організаційну структуру та систему управління виробництвом.
4. Визначити основні принципи та вимоги щодо безпеки виробничих процесів.
5. Виконати економічні розрахунки в межах дипломної розробки.
6. Сформулювати стислі висновки щодо особливостей функціонування малого підприємства у сфері виробництва сувенірів.

Теоретичним підґрунтям дипломної роботи слугували наукові праці Ф. Тейлора, А. Файоля, Р. М. Мертона, М. Мескона, М. Альберта, Ф. Хедоурі, І. Н. Герчикової, А. С. Пелих, Н. Л. Зайцева, В. Е. Адамова, С. Д. Іл’єнкової, Г. В. Гудушаурі, Б. Г. Литвака, А. А. Абросимової, Н. І. Каплан, Т. Б. Митлянської та інших дослідників.

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ТИПУ ВИРОБНИЦТВА І ЙОГО ОРГАНІЗАЦІЯ

За останнє десятиліття в економічно розвинених країнах відбулися суттєві трансформації у типах виробництва, що знайшло відображення у фаховій літературі. Ці зміни зумовлені загостренням як внутрішньої, так і зовнішньої конкуренції, що безпосередньо впливає на продуктивність та рентабельність компаній. Тому під час аналізу діяльності підприємств цим процесам слід приділяти особливу увагу. Із залученням експертів визначають тип виробництва, методи його організації та відповідність робочої сили умовам виробничого процесу.

Тип виробництва

На сьогодні прийнято виокремлювати два основні типи виробництва: масове (серійне) та виробництво на замовлення.

Масове виробництво було й залишається домінуючим типом на багатьох підприємствах, будучи вершиною тейлористської індустріальної культури. В умовах, коли основною формою конкурентної боротьби виступає цінова, перевага надається економіці з масовим випуском продукції (великими партіями), а також стандартизації як самої продукції (коли споживач має обмежений вибір), так і виробничих операцій. Наслідком цього є поділ завдань та використання вузькоспеціалізованої, мало пов'язаної з виробничим процесом кваліфікованої робочої сили. Масове виробництво передбачає випуск максимально великих партій, де зміна знарядь праці зведена до мінімуму, що дозволяє скоротити витрати при виготовленні значної кількості продукції.

Виробництво на замовлення. На сучасному етапі, коли технологічні інновації впроваджуються дедалі частіше, конкуренція загострюється, зокрема через економічні кризи, а кінцеві споживачі стають краще організованими, умови виробництва тейлористського періоду видаються менш впорядкованими. Головною проблемою для дедалі більшої кількості підприємств стає здатність швидко реагувати на мінливий та складний споживчий попит, особливо коли конкуренція зумовлена швидшою та більш адекватною пропозицією. Таким чином, виникає потреба у виробництві на замовлення, тобто поверненні до ремісничого типу, проте на відміну від минулого, йдеться не про виготовлення 2-3 одиниць товару на місяць, а про випуск великої кількості різноманітних товарів.

Суть полягає в необхідності швидкої адаптації та переходу від одного типу виробництва до іншого, використовуючи ті самі знаряддя праці, але виготовляючи значно менші обсяги продукції порівняно з епохою тейлоризму. Цей тип виробництва, який кардинально відрізняється від інших, потребує високого професіоналізму у швидкій зміні знарядь праці та прийомів роботи, а до критеріїв мінімізації витрат додається ще й критерій якості товару.

Звідси випливає потреба у більш кваліфікованому та відповідальному персоналі.

Аналітик-експерт має дослідити економічне середовище, в якому функціонує підприємство, та оцінити рівень його відповідності обраному типу виробництва.

Він може класифікувати підприємства в межах двох зазначених типів наступним чином:

• виробництво унікального продукту;
• виробництво малими серіями;
• масове виробництво;
• виробництво унікального продукту протягом тривалого часу (типовий процес);
• виробництво на замовлення (нові умови виробництва).

Середній тип виробництва можна визначити як середньозважену величину відносно загального обсягу виробництва.

Форма організації виробництва

Причини, що зумовили модифікацію типів виробництва, зазвичай призводять і до революційних змін у формах його організації. Можна протиставити, з одного боку, функціональне розміщення машин та обладнання при потоковому виробництві, а з іншого — виробництво зі складу при роботі за системою “точно в строк”.

Функціональне розміщення та побічне виробництво.

Тейлористський тип виробництва передбачає, що машини, які виконують однотипні операції, розташовані в одному цеху або відділі. Така спеціалізація дозволяє розподілити обов'язки та використовувати спеціалізований персонал під керівництвом керуючого або керівника групи, який також спеціалізується на даному типі обладнання. У цьому випадку йдеться про впровадження функціонального типу (відомий поділ підприємства за функціями, розроблений Файолом).

Цей тип організації виробництва підходить для масового виробництва, де товар виготовляється партіями та складується перед відправленням у наступний відділ для подальшої обробки. Така форма не пристосована до виробництва на замовлення, яке функціонує в умовах своєчасних поставок. При даному типі виробництва складно очікувати, що спеціалізований цех зможе виготовляти партії продукції, орієнтуючись лише на власні виробничі потреби. Виробництво має здійснюватися в момент виникнення потреби у клієнта. Необхідно об'єднати обладнання, що бере участь у виготовленні одного виду продукції, у безперервний ланцюг операцій — це буде переходом до “потокового виробництва”.

Потокове виробництво полягає в об'єднанні машин, які виготовляють аналогічний вид або тип продукції. Розрізняють два варіанти: група машин та виробничі лінії.

Група машин — це обладнання, розташоване відповідно до послідовності технологічних операцій.

Виробнича лінія передбачає розташування обладнання по прямій лінії; цехи поділені на паралельні лінії, що спеціалізуються на певному товарі (або типах товарів).

Ці форми організації виробництва характеризуються:

• скороченням, часто суттєвим, транспортних переміщень деталей та, відповідно, тривалості виробничого циклу;
• можливістю управління обладнанням одним оператором;
• можливістю контролю процесу виробництва візуально (“управління поглядом”);
• можливістю роботи на замовлення клієнта та відходу від тейлористської системи (виробництво партіями з використанням складів). Іншими словами, перехід до потокового виробництва є передумовою для переходу до “виробництва в строк”.

Виробництво зі складу або виробництво точно в строк. Виробництво за системою Тейлора, як правило, здійснюється зі складу з урахуванням функціонального розташування машин та довжини руху деталей.

При виробництві за системою “точно в строк” усі операції, включаючи виробничі, мають бути синхронізовані таким чином, щоб продукція постачалася вчасно, у визначений споживачем термін, без затримок. Для задоволення запитів споживача у більш стислі строки (через конкуренцію) час виробничого циклу має бути максимально скороченим, що зумовлює необхідність відмови від системи виробництва зі складу.

Зрозуміло, умови впровадження системи “точно в строк” є численними.

Роль аналітика полягає у вивченні відповідності форм організації виробництва та типів виробництва ринкам збуту продукції підприємства та ступеня задоволення споживача в конкурентному середовищі.

Характеристика зайнятого виробничого персоналу. Тип виробництва та форми його організації не можуть не впливати на характеристики зайнятої робочої сили. Детальніше це питання розглядається в розділі, присвяченому аналізу управління персоналом.

Аналіз технологічного рівня виробництва

Прискорення технічного прогресу змушує підприємства дедалі швидше оновлювати основний капітал в умовах впровадження нових технологій. Отже, оцінка технологічного рівня засобів виробництва є першочерговим завданням будь-якого економічного аналізу діяльності підприємств.

Фахівці з цього питання вважають, що такий аналіз не повинен здійснюватися у відриві від сукупності умов реалізації глобальної стратегії підприємства. Йдеться не про застосування єдиної методики та прагнення досягти максимального рівня узгодженості машин і обладнання, а про визнання існування тісного взаємозв'язку між характером продукції, що виготовляється, використовуваною технологією та формою організації виробництва.

Оцінка технологічного рівня засобів виробництва підприємства має проводитися з урахуванням взаємозв'язків з іншими елементами аналізу, як самого товару, так і умов виробництва. Ця оцінка ґрунтується на розрахунку відповідних показників, об'єднаних у систему. Проте визначення технологічного рівня не є кінцевою метою аналізу; важливо також оцінити рівень складності обладнання та ризики, пов'язані з його експлуатацією. Інтерес аналітиків також викликає рівень інтеграції обладнання, оскільки він відіграє роль в управлінні продукцією та аварійними ситуаціями (зупинками виробництва). І, нарешті, здатність обладнання до модифікації, необхідної при застосуванні нових методів управління виробництвом, є одним із ключових моментів аналізу.

Визначення технологічного рівня машин і обладнання

Технологічний рівень групи машин і обладнання може бути оцінений за такими показниками:

Процес удосконалення обладнання, проведений без відповідного аналізу, створює складнощі для підприємства: чим складнішим є обладнання (у технологічному відношенні), тим вищою є ймовірність аварії.

Ідеалом для підприємства є просте та надійне обладнання, яке, тим не менш, відповідає технічним потребам сьогодення, зумовленим конкуренцією. За умови рівного задоволення споживача більш “продуктивним” буде найпростіше обладнання. Зрозуміло, така оцінка ступеня “простоти” обладнання може бути здійснена лише фахівцями.

Оцінка ступеня гнучкості обладнання

Гнучкість — одне з ключових понять нових технологій виробництва. Нові умови продажів змушують підприємства часто змінювати характеристики продукції, що випускається, а також виготовляти обмежену кількість додаткової продукції. У певному сенсі доводиться вирішувати складне завдання: виробляти в малих кількостях за низькою ціною, а для цього необхідно перейти від простого спеціалізованого обладнання до гнучкого, здатного швидко адаптуватися до випуску іншої продукції. Таким чином, якщо потреби ринку призводять до необхідності використання гнучкого обладнання, аналітик повинен визначити, чи є всі необхідні компоненти такої гнучкої системи.

Гнучкість обладнання може бути визначена за допомогою різних критеріїв:

• ступінь полівалентності обладнання;
• час переходу;
• сегментація обладнання;
• наявність запасних частин обладнання;
• ступінь різнобічності персоналу.

Ступінь полівалентності обладнання. За типом обладнання можна визначити, чи призначене воно для виконання одного завдання, чи програмується на вирішення багатьох завдань.

Час переходу. Полівалентність машин передбачає можливість швидкого переходу на одній машині від однієї операції до іншої, при цьому час переходу має бути скорочений до мінімуму.

При масовому виробництві машини не були призначені для швидкої заміни знарядь праці. При переході до роботи за системою “точно в строк” час переходу став одним із ключових моментів технології: оптимальним у цьому випадку є натискання лише однієї кнопки.

Сегментація обладнання також є важливим засобом забезпечення гнучкості: замість одного гнучкого обладнання, що виготовляє кілька видів продуктів, краще мати кілька виробничих ліній, що відповідають кожному виду продукції. Це не лише робить процес менш дорогим і більш надійним, але й підвищує його гнучкість, тобто обладнання краще підходитиме до обсягів партій, що замовляються по кожному товару. Крім того, якщо потреба у виробництві якогось товару відпадає, відповідна лінія може бути зупинена, а персонал переведений на інший процес. І, нарешті, якщо на ринку виникає попит, можна організувати виробництво різної продукції одночасно.

Наявність резервного обладнання. Цей фактор також може відігравати важливу роль у забезпеченні гнучкості. У випадку несподіваного термінового замовлення або поломки однієї з ліній наявність резервного обладнання становить особливий інтерес. Щоб утримання такої лінії не було надто дорогим, можна припустити, що це обладнання повністю зношене та амортизоване і не займає багато місця. Таким чином, наявність такого недовикористаного обладнання не є свідченням нездатності підприємства повністю використовувати свої виробничі потужності, а навпаки, доказом його можливості забезпечити вищу гнучкість виробництва за середньою ціною.

Ця ситуація може бути зрозумілою та прийнятною тією мірою, якою переваги більшої гнучкості відображаються на вартості недовикористання обладнання. На сьогодні таке положення є досить поширеним.

Ступінь різнопрофільності персоналу. Окрім якості підготовки, різнопрофільність персоналу є важливим елементом гнучкості. Саме за цієї умови можна замінити одну лінію на іншу, швидко переналагодити обладнання, замінити працівника, що вибув. Додаткову інформацію з цього питання можна отримати у відповідному розділі.

Аналіз використання виробничої потужності

Протягом кількох років в економічній літературі акцентувалася увага на важливості та наслідках використання виробничих потужностей.

Ця проблема свідчить про те, що раніше вона залишалася поза увагою.

Проте, незважаючи на численні публікації, практики відзначають, що відсутність належної уваги до цього методу аналізу витрат пояснюється двома основними причинами:

1. Коли в країні спостерігається економічне зростання, точному аналізу витрат надається другорядне значення, і керівники підприємств не виділяють значних коштів на їх вивчення.
2. Оскільки питома вага амортизаційних витрат залишається незначною в загальному обсязі витрат, застосування методу раціонального пошуку проблеми має обмежене значення.

У нових економічних умовах підприємства змушені більш конкретно та точно оцінювати використання основного капіталу. З одного боку, економічна криза та розвиток конкуренції призводять до необхідності точнішого розрахунку собівартості та прибутку; з іншого боку, більша механізація та подорожчання обладнання збільшують відносне значення амортизації в сукупних витратах.

Досягнення достатнього рівня використання обладнання стає дедалі складнішим в епоху “економічних потрясінь” (“дуже рухливої економічної ери”), в якій середньострокові плани важко формувати та виконувати. Підприємства можуть вирішувати ці проблеми, роблячи свої машини та обладнання максимально гнучкими та детально аналізуючи за короткий час причини недостатньо повного використання виробничих потужностей.

Для проведення такого аналізу необхідно визначити поняття виробничої потужності, а потім запропонувати методику розрахунку відхилень між фактичним виробництвом та обсягом виробництва, що відповідає потужностям. Проте вивчення рівня використання потужності обладнання є недостатнім для фінансового аналізу, який необхідно доповнити аналізом витрат.

Підвищення техніко-організаційного рівня й інших умов виробництва

Факторами підвищення економічної ефективності виробництва є технічний та організаційний розвиток, зовнішньоекономічні, соціальні та природні умови господарської діяльності. Удосконалення техніко-організаційного рівня господарської діяльності — це комплексний безперервний процес її раціоналізації, що охоплює науково-технічний прогрес та науково-технічний рівень виробництва й продукції, структуру господарської системи та рівень організації виробництва й праці, господарський механізм та рівень організації управління й використання методів господарювання. До сфери управлінської діяльності входять управління зовнішньоекономічними зв'язками, соціальним розвитком трудових колективів та використанням людського фактора у виробництві, а також природоохоронна діяльність та раціональне використання природних ресурсів. Методологічно такі фактори підвищення економічної ефективності виробництва, як зовнішньоекономічні, соціальні та природні умови, можна розглядати як самостійні теми економічного аналізу або як складові частини теми аналізу техніко-організаційного рівня виробництва.

Підвищення техніко-організаційного рівня та інших умов (зовнішньоекономічних, соціальних і природних) у будь-якій галузі матеріального виробництва в кінцевому підсумку проявляється в рівні використання всіх трьох елементів виробничого процесу: праці, засобів праці та предметів праці. Якісні показники використання виробничих ресурсів — продуктивність праці, фондовіддача, матеріаломісткість та оборотність оборотних коштів, що відображають інтенсивність використання ресурсів, — є одночасно й показниками економічної ефективності підвищення техніко-організаційного рівня та інших умов виробництва.

Методологічно слід розрізняти показники економічної ефективності підвищення техніко-організаційного рівня та показники самого рівня, тобто стану техніки, технології, організації виробництва й управління.

У понятті техніко-організаційного рівня органічно поєднуються технічні та організаційні фактори виробництва, що є факторами інтенсифікації. Аналіз приватних показників інтенсифікації, а саме продуктивності праці, фондовіддачі, матеріаломісткості та оборотності оборотних коштів, слід проводити за факторами техніко-організаційного рівня виробництва, які враховуються при плануванні якісних показників використання ресурсів.

Важливим розділом аналізу науково-технічного рівня виробництва є аналіз економічної ефективності науково-технічних заходів. До них належать насамперед:

• заходи щодо впровадження прогресивної технології, механізації та автоматизації виробничих процесів;
• розширення масштабів та вдосконалення застосовуваної нової техніки й прогресивної технології виробництва;
• застосування нових видів сировини й матеріалів та поліпшення їх використання;
• зміна конструкції та технічних характеристик виробів;
• впровадження обчислювальної техніки; освоєння виробництва нових видів продукції.

При розрахунках економічної ефективності до науково-технічних заходів прирівнюються заходи щодо вдосконалення організації та управління виробництвом.

Безпосередньою метою аналізу ефективності проведення науково-технічних заходів є виявлення можливостей ефективного використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів, а також визначення впливу заходів щодо технічного й організаційного розвитку на кінцеві результати виробництва: обсяг і якість, собівартість і прибутковість продукції, рівень рентабельності господарської діяльності.

Економічну ефективність заходів щодо технічного й організаційного розвитку рекомендується відображати за наступною системою показників:

• збільшення продуктивності праці, відносне відхилення чисельності працюючих і фонду оплати праці;
• збільшення матеріаловіддачі (матеріаломісткості), відносне відхилення у витратах (економія або перевитрата) матеріальних ресурсів;
• збільшення фондовіддачі (фондомісткості) основних виробничих фондів, відносне відхилення (економія або перевитрата) основних виробничих фондів;
• збільшення швидкості обороту оборотних коштів, відносне відхилення (вивільнення або додаткове зв'язування в обороті) оборотних коштів;
• збільшення обсягу продукції за рахунок інтенсифікації використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів;
• збільшення прибутку або зниження собівартості продукції;
• покращення показників фінансового стану та платоспроможності підприємства.

Запропонована система показників економічної ефективності нової техніки є єдиною для всіх галузей матеріального виробництва.

Екстраполяція. Інтерполяція

У практиці аналізу господарської діяльності широко використовуються різні математичні методи наукового дослідження. Як приклад розглянемо два з них — екстраполяцію та інтерполяцію.

ЕКСТРАПОЛЯЦІЯ — метод наукового дослідження, що полягає в поширенні висновків, отриманих зі спостереження над однією частиною явища, на його іншу частину. У просторі розуміється як поширення вибіркових даних на іншу сукупність, не піддану спостереженню; у часі припускає, що встановлена тенденція в минулому періоді зберігатиметься й у майбутньому. Застосовується в перспективному плануванні, прогнозуванні, при знаходженні наступних значень (рівнів) динамічного ряду, коли відомі попередні.

Для цих цілей можуть бути використані вирівнювання рівнів динамічного ряду за способом найменших квадратів і підстановка в отримане рівняння відповідних значень t. Наприклад, вирівнюючи рівні ряду за параболою 2-го порядку за минулі 5 років, отримали аналітичне рівняння y₁=а₀+а₁t+а₂t², і є підстави припускати, що в наступні 2 роки дана тенденція не зміниться. Підставивши в рівняння значення t=6 і 7, отримаємо шукані рівні цих років.

ІНТЕРПОЛЯЦІЯ — знаходження невідомих проміжних значень (рівнів) динамічного ряду при відомих сусідніх. Може виконуватися шляхом використання двох або кількох рівнів, при цьому різні судження про динаміку розвитку явища при інтерполяції призводять і до різних результатів, тому при виборі того чи іншого припущення про тенденції розвитку досліджуваного явища динамічний ряд розглядають до й після (або одночасно) інтерполюємого періоду й приходять до певного висновку.

Приклад:

Припустимо, що в 1995 р. випуск продукції склав 30 одиниць, а в 1997 р. — 42 одиниці (тис. рублів, м, т, м³ тощо). Потрібно виконати інтерполяцію та обчислити передбачуваний рівень на 1996 р. Маємо:

t= 1, 2, 3 — порядкові номери років; y₁, y₂(?), y₃ — їх обсяги випуску продукції.

1. Припускаючи, що випуск продукції збільшується з постійним приростом D, рівним D= (y₃ – y₁) / (3 – 1) = (42 – 30) / 2 = 6, обчислимо рівень її випуску на 1996 р.:

y₂ = 30 + 6 = 36 (як напівсума продукції).

2. Якщо рівні випуску змінювалися з постійним (середнім) коефіцієнтом зростання, то

y_i = y_i-1 * √(y_n / y₁); y₂ = 30 * √42/30 = 35,5 одиниць.

3. Нехай відомий ще один рівень випуску продукції за 1994 р. — 20 одиниць. Припускаючи, що зміна випуску відбувалася за параболою 2-го порядку y₁=а₀+а₁t+а₂t², отримаємо систему з трьох рівнянь:

a₀ + a₁ + a₂ = 20

a₀ + 2a₁ + 4a₂ = 30

a₀ + 4a₁ + 16a₂ = 42

де a₀, a₁, a₂ — шукані параметри рівняння.

Розв'язуючи систему, отримаємо:

a₀ = 7,33; a₁ = 14; a₂ = –1,33, y_ti = 7,33 + 14 * 3 – 9 * (–1,33) = 37,4 одиниці.

Також інтерполяція шляхом використання рівнів, що передують невідомим і йдуть за ними, може бути виконана за допомогою вирівнювання шуканої лінії способом найменших квадратів.

Суспільні форми організації виробництва

На різногалузевих підприємствах під впливом науково-технічного прогресу відбуваються складні та суперечливі процеси подальшого усуспільнення й суспільного поділу праці. Ці процеси виявляються в еволюційному розвитку низки суспільних форм організації виробництва. Серед них провідна роль належить концентрації виробництва, на основі якої створюються й розвиваються інші форми його організації — деконцентрація, спеціалізація, конверсія, кооперування, комбінування та диверсифікація, кожна з яких має свої об'єктні види та показники рівня розвитку.

Концентрація виробництва означає його усуспільнення через збільшення розмірів підприємств, зосередження процесів виробництва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на дедалі більших підприємствах.

У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації:

агрегатну — збільшення одиничної потужності або продуктивності технологічних установок, агрегатів, обладнання;

технологічну — укрупнення виробничих одиниць (цехів, відділів, виробництв) підприємства;

заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів, виробничих та інших об'єднань), що здійснюється на основі агрегатної та технологічної концентрації виробництва.

Прийнято розрізняти абсолютний і відносний рівні концентрації виробництва. Перший характеризується середнім розміром підприємств тієї чи іншої галузі народного господарства, другий — часткою великих підприємств за певним показником.

Для визначення відносного рівня концентрації виробництва всі підприємства групують за їхніми розмірами. Групувальною ознакою може бути чисельність персоналу, вартість основних фондів, обсяг продукції. Однак слід усвідомлювати, що чисельність персоналу (особливо за умови високомеханізованого й автоматизованого виробництва) не здатна дати достовірну характеристику рівня концентрації, а вартість основних фондів лише опосередковано характеризує розмір підприємства. Іншими словами, лише обсяг чистої продукції найбільш точно й повно відображає рівень концентрації виробництва.

У монопродуктових галузях розмір підприємств доцільно визначати за обсягом продукції в натуральному виразі, а в галузях з однорідним обладнанням, але широким асортиментом продукції, — за кількістю встановленого обладнання (наприклад, у текстильній промисловості — за кількістю ткацьких верстатів або веретен). У сезонних галузях (наприклад, цукровій промисловості) розмір підприємств обчислюють за показником середньодобової переробки сировини.

Підвищення рівня концентрації виробництва має забезпечувати зростання його внутрішньої ефективності. Зі збільшенням розмірів підприємств поліпшуються, як правило, усі техніко-економічні показники: зменшуються питомі капітальні вкладення, зростають фондовіддача й продуктивність праці, краще використовуються матеріальні ресурси, знижується собівартість продукції, зростає рентабельність.

Це зумовлюється тим, що вартість сконцентрованих засобів виробництва зростає повільніше, ніж економічний ефект від їх спільного використання.

Проте рівень концентрації має верхню економічну межу, перевищення якої унеможливлює подальше зростання ефективності виробництва.

Створення та функціонування надмірно великих підприємств часто є недоцільним не лише з економічних, а й з екологічних та соціальних міркувань; воно призводить до посилення монополізму і через це заважає розвитку конкуренції виробників на світовому й національному ринках. Тому в період переходу до ринкових відносин між виробниками і споживачами більш важливим стає зворотний процес — деконцентрація виробництва. Такий процес повинен здійснюватися завдяки утворенню широкої мережі малих та середніх підприємств і поділу існуючих великих підприємств. Світовий досвід свідчить про те, що малі підприємства (фірми) є технічно (технологічно) передовими, спеціалізованими, мобільними та економічно ефективними виробництвами, які домінують передусім у науково-виробничій сфері діяльності. Наприклад, у США в науково-дослідно-конструкторській сфері близько 90% усіх компаній — це малі фірми, так звані венчурні (ризикові) організації, які на одиницю витрат створюють новин і реалізують нововведень у кілька разів більше, ніж великі концерни; понад 80% несільськогосподарських підприємств належать до дрібних і середніх (з чисельністю робітників менше 500 осіб, а на більшості з них — навіть менше 50 осіб), їхня частка в загальній кількості робочих місць становить понад 45%.

Ця, добре розвинута в усіх галузях економіки, суспільна форма організації виробництва відображає процес зосередження діяльності підприємства на виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт.

До предметно спеціалізованих відносять підприємства, що випускають кінцеву, готову до споживання продукцію (тракторний завод, взуттєва чи кондитерська фабрика тощо);

подетально спеціалізованих — підприємства з виготовлення окремих деталей (редукторів, гумотехнічних виробів, інтегральних схем тощо) та агрегатів і вузлів для комплектування готової продукції (двигуни, електрообладнання, будівельні конструкції);

технологічно (стадійно) спеціалізованих — самостійні виробництва з виконання окремих стадій технологічного процесу (ливарні, ковальсько-штампувальні, складальні заводи в машинобудуванні, прядильні та чаєрозважувальні фабрики у легкій і харчовій промисловості тощо);

функціонально спеціалізованих — ремонтні заводи, підприємства з виготовлення стандартної тари, машиносервісні організації.

Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухильного підвищення ефективності їхньої господарської діяльності. Поглиблення й розвиток усіх видів спеціалізації підприємств зазвичай супроводжуються більш широким застосуванням прогресивної технології та високопродуктивного спеціалізованого обладнання, впровадженням комплексної механізації й автоматизації у взаємопов'язаних виробничих ланок.

Усе це сприяє кращому використанню всіх елементів процесу виробництва, про що свідчать такі приклади: кожен відсоток підвищення рівня предметної спеціалізації підприємств забезпечує зростання продуктивності праці на 0,4—0,5%; на підприємствах подетальної спеціалізації фондовіддача у 3—5 разів вища, ніж на великих предметно спеціалізованих заводах і фабриках; питомі втрати металу на одну тонну кріпильних виробів (гайок, болтів, гвинтів тощо) на спеціалізованих заводах у 2,5—3 рази менші, ніж на підприємствах, що виготовляють таку продукцію у невеликих обсягах (лише для власних потреб) і використовують для цього універсальне обладнання.

Конверсія як форма організації виробництва характеризує істотне (іноді повне) перепрофілювання частини або всього виробничого потенціалу підприємства на виробництво іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників розвитку економіки.

За сучасних умов в Україні йдеться передусім про необхідність прискореного перепрофілювання підприємств військово-промислового комплексу у зв'язку з різким скороченням народногосподарської потреби в його продукції. Конверсія підприємств цього комплексу має здійснюватися за національними програмами (в Україні таких програм розроблено понад 500) з виділенням трьох загальних пріоритетів:

перший — обладнання для виробництва продуктів харчування;

другий — медична та інша техніка для охорони здоров'я людини;

третій — товари масового споживання.

При цьому передбачається організувати виробництво також інших видів цивільної продукції з урахуванням потреби в ній та реальних можливостей комплексу.

Кооперування є формою виробничих зв'язків між підприємствами, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Воно органічно пов'язане з розвитком спеціалізації виробництва та характеризується відносною відповідністю підприємств-суміжників техніко-технологічним вимогам головних підприємств з випуску готових до споживання виробів.

Комбінування як специфічна суспільна форма виробництва та організації виробництва — це процес органічного поєднання в одному підприємстві багатьох виробництв, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому.

Комбінати відрізняються кількома характерними ознаками: виробничо-технологічною, економічною й територіальною єдністю; єдністю сировинної, паливно-енергетичної та транспортної бази, а також системи управління. Найважливішими є виробничо-технологічна та економічна єдність, що означає пропорційність потужностей і обсягу випуску відповідних видів продукції, узгодженість виробництва в часі. Виробництва у складі комбінатів є технологічно та організаційно взаємопов'язаними настільки тісно, що кожне з них не може функціонувати самостійно, хоч і має чітку виробничу спеціалізацію.

На підприємствах металургійної, хімічної, нафтохімічної та деревообробної промисловості комбінування стало основною формою суспільної організації виробництва. Частка продукції комбінатів сягає 65—90% загального обсягу виробництва в названих галузях.

Проте в Україні комбінування ще недостатньо розвивається на базі, наприклад, комплексного використання окремих видів сировини та утилізації відходів виробництва.

Раціональні форми та схеми комбінування виробництва забезпечують істотну економію затрат суспільної праці. Зокрема, у процесі комбінування хімічних виробництв економія капітальних вкладень становить 20—30%, зростання продуктивності праці — 15—35%, зниження собівартості продукції — 15—30% порівняно з виготовленням відповідних видів продуктів на окремих (автономних) підприємствах.

Диверсифікація будь-якого виробництва є однією з найпоширеніших форм його організації за умов розвиненої ринкової економіки та гострої конкуренції виробників на ринку. Сутність диверсифікації полягає в одночасному розвитку багатьох технологічно не пов'язаних між собою видів виробництва, у значному розширенні номенклатури та асортименту виробів, що їх виготовляє підприємство. Вочевидь, диверсифікацію можна вважати своєрідним видом стратегії маркетингу того чи іншого підприємства, стратегії, спрямованої на розширення сфер діяльності на ринку нових продуктів, виготовлення яких не пов'язане з основним виробництвом.

Така господарська діяльність підприємства дає йому можливість краще маневрувати своїми матеріальними й людськими ресурсами, істотно зменшувати економічний ризик, пов'язаний з виробництвом і реалізацією на ринку нових видів власної продукції, підтримувати на належному рівні свою фінансову стабільність.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СТАНУ Й ХАРАКТЕРИСТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ Й КЕРУВАННЯ ВИРОБНИЦТВОМ

2.1. Характеристика об'єкта виробництва, опис виробів

Різьблення по дереву є надзвичайно поширеним в Україні видом народного декоративно-прикладного мистецтва. Українські майстри з давніх часів уміло працювали з деревом, створюючи високохудожні вироби. Багатство лісів на Поліссі та доступність матеріалу сприяли значному розвитку цього мистецтва.

Мистецтво різьбярів по дереву завжди привертало увагу та викликало захоплення як у фахівців-художників, так і у звичайних споживачів в Україні та за її межами.

Ще в давнину з дерева зводили фортеці, палаци та культові споруди, будували житло, виготовляли безліч побутових предметів: меблі, знаряддя праці, транспортні засоби, дитячі іграшки, ковші, чашки, ложки тощо.

Розглядаючи сьогодні зразки виробів, що збереглися в музейних колекціях або відтворені в книгах та альбомах, ми дивуємося їхній художній досконалості. З одного боку, всі вони дуже прості, не перевантажені зайвими деталями та різьбленим орнаментом, з іншого — всі вони струнко, гармонійно та органічно поєднують форму й призначення самої речі.

Наприклад, прядки вже рідко можна зустріти навіть у найвіддаленішому куточку країни. Тим часом прядки досі старанно збирають музеї, оскільки вони є справжнім витвором народного мистецтва різьблення по дереву. Вони зазвичай прикрашалися геометричним різьбленням. Оскільки прядка відігравала велику роль у житті української жінки-селянки, майстри виготовляли їх з особливою старанністю. Якщо це була різьблена прядка, то різьбленням покривалися верхня вертикальна частина, лопать і ніжка, що підтримує лопать, рідше — нижня частина прядки. На прядках дуже часто зустрічається геометричне різьблення, в основі якого лежать різноманітні комбінації найпростіших, зовні нескладних геометричних форм: кружечків, трикутників, куточків, смужок. Мистецтво полягає в тому, що вмілим комбінуванням цих простих елементів створюється складний візерунок, а також у тому, що кожен окремий елемент, кожен штрих виконані з великою точністю та акуратністю. На північних різьблених прядках важливу частину малюнка становить коло-розетка. Іноді всередині розетки вирізані рівномірно розташовані по колу овальні загострені пелюстки. Але частіше сонячна розетка буває вся вкрита дрібними паралельними смужками-жолобками, які ледь розширюються до краю кола, ніби біжать один за одним. Таких сонячних розеток, покритих жолобками, на лопаті прядки іноді буває кілька.

На підприємстві ТОВ “ВІКТОРІЯ” передбачається виготовляти прядки в невеликій кількості.

На підприємстві також планується виготовляти скульптурні вироби. Це ложки з фігурними різьбленими ручками, чашки, ковші, іграшки, скульптурні композиції, скриньки, обробні дошки, кружки, прикраси.

При виготовленні скульптурних виробів застосовується об'ємне скульптурне різьблення. Народні майстри здавна вирізали ложки, чашки й ковші з фігурними різьбленими ручками. По краю чашок проходили різьблені паски. Округлі, плавних обрисів ковші прикрашалися різьбленими об'ємними голівками коней або птахів. Ківш для води завершувався голівкою й хвостиком водоплавного птаха.

За старих часів майстри-різьбярі зазвичай вирізали з цілої дерев'яної колоди вулики у вигляді людських або звіриних фігур. Ще з XVII століття відомі дерев'яні скульптури-іграшки. Це невеликі фігурки людей, тварин, птахів, які вирізають із липової цурки, так званого “тригранника”, тобто з четвертинки розколотої вздовж на чотири частини липової колоди. Фігурки укріплені по дві, по три на підставочках і нерідко становлять разом якусь забавну сценку. За допомогою нехитрого устрою — пружинки, схованої в підставці, підвісного вантажу-балансу або розсувних планок — фігуркам надається рух.

На підприємстві ТОВ “ВІКТОРІЯ” не прагнуть наслідувати або імітувати ці вироби, однак майстри будуть використовувати прийоми їх виконання.

На підприємстві також планується виготовляти меблі: столи, бюро, секретери, крісла, комоди та буфети (у невеликій кількості). Буде виготовлятися меблі як змішаних стилів, так і в стилях певних епох. Наприклад, у другій половині XVIII століття для меблів була характерна строгість профілів і симетрія орнаментів, форми були важкими. Ніжки столів і крісел завершуються головами й крилами фантастичних істот — грифонів з левиними лапами, підлокітники крісел — левиними головами. При виготовленні меблів буде застосовуватися ажурне, прорізне, рельєфне, скульптурне різьблення, накладні різьблені прикраси з орнаментом геометричного та рослинного характеру.

Вироби планується виготовляти переважно на замовлення, під конкретні договори. Для кожного виробу буде розроблятися відповідне пакування. Практично всі вироби будуть авторськими роботами; скульптурні композиції та комплекти меблів матимуть назви, придумані майстрами.

2.2. Маркетингові дослідження

Однією з основних умов успішного ведення бізнесу в умовах ринкової економіки є проведення ефективної політики у сфері збуту продукції, що виробляється підприємством.

Сучасне підприємство може ефективно функціонувати та розвиватися, якщо воно має достатньо коштів для закупівлі необхідної сировини й комплектуючих, для оплати рахунків обслуговуючих структур, для своєчасної виплати заробітної плати тощо.

Основним джерелом грошових надходжень на підприємстві є реалізація продукції, що воно випускає. Однак в умовах жорсткої конкуренції для успішної реалізації продукції необхідне проведення ефективної маркетингової політики.

Маркетинг у буквальному значенні слова означає процес просування товарів на ринок. В основі процесу маркетингу лежать такі ключові поняття: потреба, бажання, попит, продукт, обмін, угода, ринок (Додаток № 1).

У більш вузькому, підприємницькому сенсі маркетинг — це система управління виробничо-збутовою діяльністю організації, спрямована на отримання прийнятної величини прибутку за допомогою врахування та активного впливу на ринкові умови.

В іншому формулюванні маркетинг визначається як цілісна система, призначена для планування асортименту й обсягу виробів, що випускаються, визначення цін, розподілу виробів між обраними ринками та стимулювання їхнього збуту для того, щоб досягнуте при цьому різноманіття призводило до задоволення інтересів як виробників, так і споживачів.

Насамперед, почнемо дослідження зовнішнього підприємницького середовища. При проведенні маркетингових досліджень необхідно вивчити такі групи факторів: політичні, економічні, правові, соціально-демографічні, культурні, науково-технічні та екологічні.

Вивчаючи ринок збуту, можна використовувати головним чином три підходи: 1) за допомогою аналізу вторинної інформації; 2) шляхом дослідження мотивації та поведінки споживачів; 3) шляхом аналізу продукції, що випускається та реалізується.

У рамках першого підходу вивчалися всі документи, що становлять інтерес для підприємства, видані статистичними органами, різними міністерствами, торговельними палатами, регіональними органами управління. Однак для отримання надійних результатів такої інформації недостатньо. Згідно з офіційними даними, на сьогодні в місті та області працюють близько 30 підприємств з виробництва та реалізації високохудожніх виробів. В основному це вузькоспеціалізовані підприємства, що випускають або кераміко-порцелянову продукцію, або вироби з дерева, кістки, рогу тощо. Це підприємства різної величини та форми власності, багато хто з них сьогодні відчуває труднощі зі збутом продукції, однак високохудожні вироби все ж таки користуються попитом.

У 1993-1994 роках (“пікові” роки продажів) норма прибутку від реалізації цих виробів становила 80-100%. Цей вид діяльності був високорентабельним, і ним займалися багато підприємств. Подальше насичення ринку, викликане падінням купівельного попиту як в Україні, так і за кордоном, призвело до зниження обсягу продажів і рентабельності до 15-20%, збут цієї продукції перестав бути надприбутковим. Кількість фірм, що займаються виробництвом таких виробів, різко скоротилася.

Вивчення документів, однак, не дало оперативної інформації необхідної якості, воно дало лише деяке уявлення про обсяги виробництва та збут досліджуваної продукції. Номенклатура продукції зазвичай надто укрупнена, тому цю інформацію важко перевірити.

Другий підхід до вивчення ринку передбачав дослідження мотивації та поведінки споживачів шляхом проведення спеціальних обстежень: інтерв'ювання, співбесід, заповнення анкет. Як опитувані виступали професіонали-експерти, які глибоко розбираються в проблемі: користувачі, що впливають на вибір продавця, покупці, для яких продукт не має жодних таємниць. Крім вивчення думок споживачів, вивчалася також думка керівників і фахівців посередницьких служб, дистриб'юторських організацій, а також підприємств-виробників.

Ціноутворення на підприємстві планується будувати на таких принципах:

1. Ціна повинна покривати всі витрати.
2. Ціна повинна бути досить високою у зв'язку з одиничністю та неповторністю продукції.
3. Ціна буде встановлюватися на договірній основі та може містити певну пільгу.

Підприємство буде будувати своє ціноутворення, проводячи політику престижних цін, з огляду на прагнення покупців до високої якості товару. При цьому підприємство буде прагнути до досягнення найбільш високого рівня прибутку, а також максимально використовувати сприятливу ситуацію на ринку. Ціну на вироби передбачається встановлювати методом націнки на витрати, де мінімальна ціна буде визначатися індивідуально для кожного виробу, а максимальна — потенційною можливістю замовника.

Підприємство буде працювати на замовлення, тобто заздалегідь відомий ринок, і тому виробництво та реалізація будуть здійснюватися відповідно до наявного портфеля замовлень, укладених контрактів і попередніх домовленостей про поставки продукції. При цьому заздалегідь передбачається обумовлювати строки, технічні та естетичні характеристики товарів, обсяги поставок, ціни. Дотримання договірної дисципліни та взаємних домовленостей буде зводитися до того, що підприємство зобов'язується вчасно виготовити та надати споживачеві відповідний вид товару, а замовник повинен оплачувати товар у зазначений термін. Вивіз продукції замовник буде здійснювати самостійно.

Новостворене підприємство “ВІКТОРІЯ” проектує, що на початку своєї діяльності, завдяки укладеним договорам, воно не буде мати проблем зі збутом продукції. Підприємство ставить своїм завданням не тільки рекламу конкретного товару, але й рекламу самого підприємства.

Звідси його рекламна кампанія буде носити цілеспрямований характер, основною її метою буде вселення довіри до самого продавця і, отже, до товару, що продається ним. У рекламі підприємству варто підкреслювати, що воно завжди виходить із потреб клієнта.

Така реклама буде носити перспективний характер, її планується проводити на регіональному рівні (Північно-Західний регіон) і за кордоном у країнах Західної Європи. Підприємство передбачає провести так званий “рекламний” маркетинг, тобто аналіз стану ринку рекламних послуг з метою вибору рекламного агентства або іншої рекламної служби, що забезпечують найбільшу ефективність реклами товарів підприємства.

Можливо, підприємство створить навіть власний рекламний відділ, на який буде покладено відповідальність за підготовку рекламних заходів. Підприємство при цьому буде самостійно визначати потребу в рекламі та фінансувати її за рахунок власних коштів.

У випадку звернення підприємства до рекламного агентства планується скористатися наступними послугами:

• підготовка рекламних матеріалів і розміщення їх у засобах масової інформації;
• підготовка та реалізація комплексних рекламних кампаній, рекламних програм (які надалі будуть здійснюватися в рамках стратегії маркетингу);
• проведення рекламних заходів на виставках і ярмарках;
• редакційна підготовка та поліграфічне виконання друкованої реклами;
• розробка рекламних сувенірів і пакування до них;
• розробка товарних знаків і фірмового стилю;
• надання рекомендацій з урахуванням мінливої кон'юнктури ринку.

На основі завдання, отриманого від підприємства, та іншої наданої ним попередньої інформації агентство буде розробляти рекламну програму, основні блоки якої показані в Додатку № 2.

Спочатку розмір асигнувань, що виділяються на проведення рекламної програми, буде визначатися виходячи з цілей і завдань підприємства. Розмір асигнувань передбачається періодично переглядати з урахуванням результатів проведення рекламної програми. Надалі розмір асигнувань буде визначатися у відсотках до суми продажів. Необхідно знайти оптимальне співвідношення реклама/збут.

2.3. Недоліки діяльності існуючих виробництв

Тут йтиметься головним чином про вивчення конкурентів і завоювання переваг у конкурентній боротьбі. По-перше, необхідно встановити привабливість даної галузі в довгостроковій перспективі. По-друге, необхідно визначити конкурентні позиції підприємства та його продуктів порівняно з іншими підприємствами даної галузі.

Найчастіше питання визначення позиції в конкурентній боротьбі розглядаються тільки з погляду вирішення другого кола проблем. Хоча, безумовно, насамперед потрібно визначитися взагалі з перспективами даного бізнесу, тобто розглянути перше коло проблем.

Коротко розглянемо ці конкурентні сили, що визначають привабливість галузі.

Існує поняття “бар'єр входу в галузь”, висоту якого варто враховувати як організаціям, що перебувають усередині галузі (для них чим вищий бар'єр, тим краще), так і організаціям, які планують здійснити вхід у нову галузь (для них він чим нижчий, тим краще). Висота бар'єра визначається наступними факторами.

1. Економікою масштабів. Зазвичай організації, що вперше з'явилися на ринку, починають діяльність зі збуту нового продукту в масштабах, істотно менших, ніж його традиційні виробники. Тому виробничо-збутові витрати ТОВ “ВІКТОРІЯ” будуть вищими, що за умови приблизної рівності ринкових цін зумовлює отримання ними меншого прибутку, а можливо, й збитків.
2. Звичністю марки товару. Як правило, споживачі конкретних товарів орієнтовані на придбання товарів певних марок. ТОВ “ВІКТОРІЯ” необхідно зробити свою марку популярною серед нових споживачів. А це завдання складне.
3. Фіксованими витратами, пов'язаними із входом у нову галузь.
4. Витратами на основні фонди.
5. Доступом до системи руху товарів.

Традиційні виробники даної галузі можуть створити бар'єри для нових виробників на шляху їхнього проникнення у вже давно функціонуючі збутові мережі. У цьому випадку підприємство повинно буде створювати свої канали збуту, що вимагає високих витрат.

1. Доступом до галузевої системи постачання.
2. Відсутністю досвіду виробництва даного виду продукту, внаслідок чого собівартість продукту може бути вищою, ніж у традиційних виробників даної галузі.
3. Можливими відповідними діями підприємств-конкурентів, спрямованими на захист своїх інтересів.

Що стосується загрози заміни даного продукту новими продуктами, то мається на увазі виробництво нових продуктів, що задовольняють ту саму потребу, але створених на основі зовсім нових принципів або технологій.

Сила позиції постачальників багато в чому визначається типом ринку, на якому діють постачальники та підприємства галузі. У цьому випадку ми маємо ринок постачальників, де ціни на продукцію диктує споживач.

Сила позиції покупців визначається наступними факторами:

1. Можливістю перемикатися на використання інших продуктів.

У нашому випадку це малоймовірно.

2. Обсягом закуповуваних продуктів.

Обсяги закуповуваних продуктів у цьому випадку не будуть фіксованими й можуть змінюватися залежно від кон'юнктури ринку.

Вивчення позицій і можливостей підприємств-конкурентів у цілому передбачає пошук відповідей на чотири основні групи питань, навколо яких будується система спостереження за конкуренцією:

1. Які основні цілі конкурента?
2. Які поточні стратегії досягнення цих цілей?
3. Якими засобами володіють конкуренти, щоб реалізувати свої стратегії?
4. Які їхні ймовірні майбутні стратегії?

На перше питання можна відповісти так: основні цілі конкурентів — це отримання якомога більшої частки прибутку, зниження витрат виробництва при збереженні відносно високого рівня якості.

Поточні стратегії досягнення наміченої мети — збереження стабільного ринку постачальників сировини й матеріалів і ринку збуту, скорочення асигнувань на рекламу та маркетингові дослідження.

Ймовірна стратегія на майбутнє буде виражатися, найімовірніше, у прагненні зберегти існуючі ринки постачальників і ринки збуту.

Можна сказати, що основним недоліком існуючих виробництв є саме механізованість технології виготовлення сувенірів. Ринок сувенірної продукції досить насичений, залучити покупця можна, лише запропонувавши йому оригінальну високохудожню якісну продукцію, здатну викликати інтерес як твір мистецтва.

2.4. Технологічне оснащення: устаткування, інструменти, робоче місце різьбяра

Для художньої обробки дерева не потрібно великої кількості обладнання та інструментів. Специфіка художньої обробки дерева полягає у використанні природної будови матеріалу, своєрідності його форм і широкому застосуванні ручної праці. Механічне обладнання служить лише для полегшення первинної обробки сировини та прискорення деяких тривалих процесів.

Для розпилювання сировини застосовуються різні ріжучі диски. Так, дерево зручніше розпилювати дисками з простими розведеними зубами.

Операція розпилювання небезпечна через можливість виробничого травматизму. Робота на верстаті вимагає спеціальної підготовки. Робоча площина розпилювального стола повинна знаходитися у майстра на рівні грудей, щоб було добре видно всю робочу поверхню верстата.

Обдирний верстат застосовується для чорнової обробки заготівель твердих порід дерева. Шліфувальний верстат можна використовувати для шліфування готових виробів.

Свердлильний верстат застосовується для просвердлювання круглих отворів у дерев'яних заготівлях. Його можна використовувати досить широко. На ньому свердлять отвори, щоб вставити пилочку лобзика при виконанні ажуру, отвори під фурнітуру тощо. Робота на цьому верстаті вимагає суворого дотримання правил безпеки праці.

На підприємстві може бути використаний і токарський верстат. Процес точіння полягає у знятті різальним інструментом стружки з обертової заготівлі виробу.

Існує ще ряд верстатів, які застосовуються при механізованій технології виготовлення сувенірної продукції.

Повний комплект різального інструмента включає, шт.:

• різаки шириною 2,0-2,5 см і 0,7 см — 3;
• стамески прямі шириною від 3,0 до 0,2 см — 6;
• стамески пологі шириною від 2,5 до 0,3 см — 6;
• стамески середні шириною від 2,5 до 0,5 см — 6;
• стамески круті шириною від 2,0 до 0,4 см — 5;
• царазики шириною від 0,3 до 0,2 см — 2;
• куточки — 1;
• клюкарзи прямі шириною 1,0-0,5 см — 2;
• ножі довжиною 8 і 15 см — 2.

Спеціальними інструментами користуються майстри для виконання мозаїки та скульптурного різьблення.

Для мозаїчних робіт потрібен ніж або скальпель, яким вирізається малюнок.

Правильна організація робочого місця включає зручне розташування інструмента на робочому столі різьбяра. Ручний інструмент розкладається праворуч від майстра в глибині стола. У центрі стола біля майстра ставиться еталон виконуваного виробу. Ближня до майстра робоча поверхня стола залишається вільною для виконання операцій різьблення та розміщення напівфабрикату.

Стіл для заточування інструмента повинен мати в центрі відвід для стоку води, що застосовується при заточуванні.

Шафа для інструментів повинна бути оснащена окремими ящиками за кількістю різьбярів, що працюють у майстерні.

Велике значення для різьбяра має освітлення. Доцільно розташовувати робочий стіл так, щоб світло на його поверхню падало спереду та зліва. Найкращим є природне денне освітлення.

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА Й КЕРУВАННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ “ВІКТОРІЯ”

3.1. Організаційно-управлінська структура

Організаційна структура будь-якого підприємства значною мірою залежить від галузевих особливостей, його розміру та інших об'єктивних факторів (наявність достатньо розвиненої виробничої та транспортної інфраструктури в місці розташування підприємства тощо). При допустимих з погляду змісту поставленого завдання спрощеннях організаційну структуру підприємства будь-якого профілю можна представити моделями досить загального виду, які потім необхідно покласти в основу оцінок ефективності (дієвості) механізму управління, а також принципів організації управління з погляду виділення структур, що перебувають у лінійному та функціональному підпорядкуванні керівництва підприємства та його підрозділів.

Зрозуміло, відокремлення в рамках підприємства окремих структурних підрозділів має сенс за наявності принаймні двох умов: по-перше, досить великої чисельності працюючих, при якій ефективне управління їхньою діяльністю з одного центру стає скрутним; по-друге, якщо персоналом підприємства виконуються роботи різного технологічного характеру, що змушує організувати управління технологічними процесами за допомогою фахівців різного профілю.

І хоча на підприємстві “ВІКТОРІЯ” планується використовувати працю невеликої кількості працівників, воно все ж таки є виробничим підприємством, і його діяльність буде спрямована на виготовлення продукції. Тому в міру його розвитку дедалі необхіднішим стане завдання диверсифікованості виробництва, що забезпечить підприємству більшу фінансово-економічну стабільність. На будь-якій стадії розвитку підприємства будуть виділятися підрозділи, які виконуватимуть певне коло функцій. Можливо, кожен підрозділ тією чи іншою мірою буде наділятися адміністративно-господарською самостійністю, тобто правом приймати та виконувати відповідні управлінські рішення в межах своєї компетенції, визначеної для кожного підрозділу органом загального управління підприємством у цілому.

Як виробничі функції, так і функції обслуговування та управління будуть виконуватися тим ефективніше, чим більш спеціалізованим буде той чи інший підрозділ. Спеціалізація сприяє підвищенню кваліфікації та якнайшвидшому набуттю персоналом необхідних практичних навичок, спрощує управління підрозділом з боку вищого органу, оскільки зменшує різноманітність цілей, які орган управління ставить перед керованим підрозділом, і контроль за ступенем їхнього досягнення.

Однак розглянемо насамперед, що собою буде представляти товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) “ВІКТОРІЯ”. Підприємство буде здійснювати свою діяльність на основі Цивільного кодексу України, матиме власне майно, самостійний баланс і розрахунковий рахунок.

ТОВ “ВІКТОРІЯ” буде спільним підприємством, створюваним наступними юридичними особами:

1. Волинською філією банку “ІНКОМБАНК”.

2. Індивідуальним приватним підприємством “ЕЛІПС”.

Засновники несуть відповідальність за зобов'язаннями ТОВ “ВІКТОРІЯ” у розмірі Статутного капіталу, що буде створений за рахунок коштів Засновників. Він складе на момент утворення підприємства 100 тисяч грн. і буде вноситися частками по 50 тис. грн. кожним Засновником.

Вищим органом управління підприємства буде Рада Засновників, кожен Засновник має один голос незалежно від розміру внеску в Статутний фонд.

До виключної компетенції Ради Засновників належать питання визначення основних напрямків виробничого (економічного) та соціального розвитку, затвердження планів і звітів про їхнє виконання.

Після внесення обов'язкових платежів прибуток підприємства буде розподілятися між Засновниками.

Керівництво діяльністю підприємства буде здійснювати Генеральний директор, який буде прийнятий за контрактом Радою Засновників. Генеральний директор самостійно вирішує питання діяльності підприємства, здійснює прийом і звільнення працівників.

Генеральний директор повинен нести матеріальну та адміністративну відповідальність за достовірність даних бухгалтерського й статистичного звітів.

Відповідно до ринкової орієнтації підприємства Генеральний директор повинен призначати комерційного директора, який веде питання збуту, маркетингу та реклами продукції. Головному бухгалтеру слід вести діяльність зі складання документальних звітів підприємства.

Основною формою здійснення повноважень трудового колективу будуть загальні збори, що вирішують питання укладення колективного договору та порядку надання соціальних пільг працівникам ТОВ “ВІКТОРІЯ” з фондів трудового колективу.

Організаційний план визначить основні напрямки кадрової політики:

1. Організаційна структура підприємства представлена в Додатку № 3.
2. Планування кадрової політики спрямовано на залучення висококласних фахівців і розкриття їхнього творчого потенціалу на підприємстві, що буде досягнуто через відбір і заохочення.
3. Відбір працівників планується проводити на основі випробувального терміну та виконання вступної роботи.
4. Заохочення будуть як матеріального, так і морального характеру.

Варто мати на увазі, що персонал не тільки виконує виробничі функції, але й є активною складовою виробничого процесу. Працівники можуть активно сприяти зростанню ефективності виробництва, можуть ставитися байдуже до результатів діяльності підприємства, на якому працюють, а можуть і протидіяти нововведенням, якщо нововведення порушують звичний для них ритм роботи.

3.2. Економіко-технологічна модель виробничого процесу

Комерційна діяльність будь-якої організації може бути представлена як процес перетворення деякого набору вихідних ресурсів у кінцевий результат. У процесі виробничої діяльності як вихідний момент можна розглядати забезпеченість ресурсами в необхідному для нормального ходу виробничої діяльності поєднанні (пропорціях), в основу розподілу ресурсів покладено принцип їхньої невзаємозамінності.

Виділяють три основних види ресурсів, факторів виробництва: жива праця, засоби праці та предмети праці.

До ресурсів живої праці, якими володіє будь-яке підприємство, належить персонал, робоча сила, тобто працівники. Робоча сила в процесі виробництва споживається у формі витрат живої праці, що вимірюються робочим часом як природною мірою цілеспрямованої діяльності працівників.

Виробничий персонал підприємства приблизно буде виглядати наступним чином:

Ресурси засобів праці, якими буде володіти підприємство, з погляду їхньої грошової оцінки є його основним капіталом (основні засоби). Ресурси предметів праці ТОВ “ВІКТОРІЯ” — це необхідні для нормального ходу виробничих процесів запаси сировини, матеріалів, палива та інших матеріальних ресурсів, включаючи напівфабрикати.

У рамках сукупності технологічних процесів виробництва витрати, пов'язані з використанням факторів виробництва, трансформуються не тільки в загальну суму витрат, але й у вартість виготовленого продукту, яка повинна перевищувати загальну суму витрат у розмірах, що принаймні задовольняють інтереси Засновників.

Виробничий процес на підприємстві ТОВ “ВІКТОРІЯ” буде носити тип одиничного виробництва, що характеризуватиметься широкою номенклатурою виготовлених виробів, невеликим обсягом випуску, а також малою повторюваністю. При цьому виробничий процес буде здійснюватися із застосуванням великої частки ручної творчої праці.

Виробничий процес виготовлення продукції буде складатися з трьох основних стадій: підготовчої, обробної та заключної. Підготовча стадія механізована: сушіння матеріалів, виготовлення заготівель.

На обробній стадії виробничого процесу виріб набуде закінченої форми. Заключна стадія передбачає нанесення декоративних покриттів, а також сушіння виробу та пакування.

Виробничий процес сувенірної продукції буде характеризуватися великими витратами часу на обробній стадії.

Виробничий процес є екологічно чистим, що зумовлено застосуванням як технологічного палива електроенергії, екологічно безпечної сировини та матеріалів. У результаті технологічного процесу жодних шкідливих викидів в атмосферу не буде.

Виходячи з даного виробничого процесу та вимог, що пред'являються до розміщення промислових підприємств, виробнича ділянка з випуску сувенірної продукції буде розміщуватися в одному з будинків на території промислової зони.

Офіс фірми буде розташований у центрі міста. Під офіс передбачається орендувати окрему кімнату загальною площею 20 кв. м, включаючи меблі. Орендна плата за офіс (з комунальними платежами) складе близько 2 тисяч грн. на місяць.

3.3. Економічна частина

Підприємство “ВІКТОРІЯ” створюється з метою випуску високохудожньої сувенірної продукції для реалізації як на українському ринку, так і за кордоном, головним чином у країнах Західної Європи.

Художні вироби з дерева як традиційний вид українського народного мистецтва користуються великою популярністю за межами нашої країни, тому вигода споживача полягатиме в отриманні естетичного задоволення від володіння художнім виробом. Що стосується виробника, то він передбачає отримати не тільки матеріальну вигоду від виробництва та реалізації продукції, але й пропагувати зразки вітчизняного мистецтва за кордоном, а також створити додаткові робочі місця для своїх співвітчизників, що для України, яка переживає економічну кризу, є немаловажним.

Аналоги об'єкта розробки існують. Однак продукція підприємства буде виготовлятися на підставі конкретних замовлень споживачів, вироби здебільшого будуть неповторними, і вартість кожного з них передбачається визначати індивідуально. Економічні розрахунки вартості будуть визначатися відповідно до договору, з урахуванням усіх побажань замовника.

Художні вироби будуть виконуватися з комерційною метою. Вони призначені для прямої реалізації та мають ринкові аналоги.

Економічні розрахунки передбачається здійснювати за наступними схемами.

ВИСНОВОК

До числа першочергових завдань керівника на початковому етапі організації малого підприємства можна віднести наступні:

1. Випуск конкурентоспроможної продукції в умовах жорсткої конкуренції.
2. Проведення активної маркетингової політики для завоювання та утримання ринку збуту.
3. Підготовка персоналу підприємства до роботи з випуску певної продукції.
4. Організація виробничого процесу.
5. Вирішення соціальних проблем і створення умов для персоналу підприємства, які не поступалися б умовам на підприємствах-конкурентах.

Формуючи стратегію та тактику підприємства, насамперед необхідно пам'ятати, що підприємство повинне існувати для виробництва продукції або надання послуг, що користуються у споживача платоспроможним попитом. Тому керівник повинен чіткіше, ніж будь-хто інший на підприємстві, уявляти весь цикл, починаючи від забезпечення виробництва необхідними сировиною, матеріалами, комплектуючими тощо, ефективної організації виробничого процесу та закінчуючи збутом виготовленої продукції або наданих послуг. Разом з тим керівник повинен забезпечити таку якість продукції або послуг, щоб найбільшою мірою задовольнити споживача, і при цьому прагнути забезпечити стійке економічне становище підприємства, мінімізувати витрати при виробництві продукції. З одного боку, керівник повинен прагнути до уніфікації виробництва, оскільки зі зростанням серійності знижується собівартість продукції. З іншого боку, інтереси ефективної маркетингової політики можуть вимагати більшої різноманітності продукції, що постачається, або послуг, що надаються споживачам.

Як знайти розумне поєднання цих та інших, часом суперечливих, завдань, що виникають у повсякденній практиці управління підприємством в умовах ринку? У цьому й полягає мистецтво керівника, який повинен знайти оптимальне поєднання, здавалося б, суперечливих цілей. Але, безсумнівно, ключем до правильного вирішення цих та багатьох інших питань практичного управління підприємством повинне стати правильне розуміння керівником економічних проблем, що стоять перед підприємством, — його економічної політики.

Підбиваючи підсумок вищевикладеному, слід зазначити:

1. ТОВ “ВІКТОРІЯ” буде створюватися з метою випуску художніх виробів для реалізації в Україні та в країнах Західної Європи.
2. У роботі проаналізовано стан і надано характеристику організації та управління виробництвом.
3. Охарактеризовано об'єкти виробництва, основні технологічні процеси, у тому числі необхідні матеріали, сировина, спеціальне обладнання.
4. Зроблено економічні розрахунки кошторису витрат на розробку, калькуляцію вартості спецобладнання, розрахунок основної зарплати майстрів, розрахунок нормативної ціни виробу та розрахунок економічних результатів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адамов В. Е. и др. Экономика и статистика фирм: Учебник / Под ред. С. Д. Ильенковой. — М.: Финансы и статистика, 1997.
2. Азоев Г. Л. Конкуренция: анализ, стратегия и практика. — М.: ЦЭиМ, 1996.
3. Алексєєв І. Методи управління підготовкою виробництва у системі державного управління // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 1. — C. 64-72.
4. Андреева Г. М. Социальная психология. — М.: Высшая школа, 1988.
5. Баканов, Михаил Иванович, Шеремет, Анатолий Данилович. Теория экономического анализа: Учеб. для студентов экон. спец. — 4-е изд., доп. и перераб. — М.: Финансы и статистика, 1997. — 416 с.: ил.
6. Бизнес и менеджер / Сост. И. С. Дараховский и др. — М.: Азимут-Центр, 1993.
7. Бойчик І. М. Економіка підприємств: Навчальний посібник / І. Бойчик, П. Харів, М. Хопчан. — Львів: Вид-во “Сполом”, 1999. — 211 с.
8. Большакова, А. С. Булатов и др.]; Под ред. А. С. Булатова. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Изд-во “Бек”, 1997. — XXX; 786 с.
9. Бондар, Наталія Миколаївна. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Наталія Бондар. — К.: А. С. К., 2004. — 399, [1] с.
10. Вебер М. Избранные произведения. — М., 1993.
11. Виссема X. Менеджмент в подразделениях фирмы: Пер. с англ. — М.: ИНФРА-М, 1996.
12. Виханский О. С., Наумов А. И. Менеджмент: человек, стратегия, организация, процесс. — М.: Изд-во МГУ, 1995.
13. Водопьянов В. К. Системы автоматизации производства / Виталий Водопьянов, Евгений Морщаков, Николай Замирец. — Х.: Основа, 1996. — 367 с.
14. Вудкок М., Фрэнсис Л. Раскрепощенный менеджер: Для руководителя-практика: Пер. с англ. — М.: Дело, 1991.
15. Гастев А. К. Как надо работать. — М., 1972.
16. Гастев А. К. Трудовые установки. — М., 1973.
17. Герчикова И. Н. Менеджмент: Учебник. — М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997.
18. Голубков Е. П. Маркетинговые исследования: теория, практика и методология. — М.: Финпресс, 1998.
19. Гончаров В. В. В поисках совершенства управления: Руководство для высшего управленческого персонала. — М.: МНИИПУ, 1996.
20. Горохов М. Ю., Малев В. В. Бизнес-планирование и инвестиционный анализ. — М.: Филин, 1998.
21. Гудушаури Г. В., Литвак Б. Г. Управление современным предприятием. — М.: Тандем, 1998.
22. Денисенко, Микола Павлович. Економіка підприємства: пошук шляхів розвитку: Посібник / М. П. Денисенко; Міжрегіон. акад. управл. персоналом. — К.: МАУП, 2002. — 78 с.
23. Друкер П. Ф. Рынок: как выйти в лидеры. Практика и принципы: Пер. с англ. — М.: Дело, 1992.
24. Економіка виробничого підприємництва: Навчальний посібник / Авт. кол.: Й. М. Петрович, І. О. Будіщева, І. Г. Устінова та ін.; За ред. Й. М. Петровича. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2001. — 405 с.
25. Економіка підприємства: Збірник практичних задач і конкретних ситуацій: Навчальний посібник / М-во освіти України, КНЕУ; За ред. С. Ф. Покропивного. — К.: КНЕУ, 2000. — 327 с.
26. Економіка підприємства: Навчальний посібник для студ. вуз. / Ред. А. В. Шегда; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Знання-Прес, 2001. — 334, [1] с.
27. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Анатолій Шегда, Тетяна Литвиненко, Марія Нахаба та ін.; За ред. А. В. Шегди; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — 3-тє вид., випр. — К.: Знання-Прес, 2003. — 335 с.
28. Економіка підприємства: Навчальний посібник / М-во освіти України, КНЕУ; За ред. С. Ф. Покропивного. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 526 с.: табл.
29. Економіка України та шляхи її подальшого реформування: Матеріали Всеукраїнської наради економістів 14-15 вересня 1995 р. / Укл.: З. С. Варналій та ін.; Всеукраїнська нарада економістів (14-15 вересня 1995 р.; Київ). — К.: Генеза, 1996. — 323 с.
30. Зайцев Г. Г., Файбушевич С. И. Управление кадрами на предприятии: персональный менеджмент. — СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та экономики и финансов, 1992.
31. Зайцев Н. Л. Экономика промышленного предприятия: Учебник. — М.: ИНФРА-М, 1998.
32. Захарченко В. І. Конкуренція як фактор територіального зосередження спеціалізованого виробництва // Український географічний журнал. — 2004. — № 1. — C. 33-38.
33. Кравченко А. И. Классики социологии менеджмента: Ф. Тэйлор и А. Гастев. — СПб.: РХГИ, 1998.
34. Макаровська, Тетяна Павлівна. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Тетяна Макаровська, Наталія Бондар; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 298 с.: табл., іл.
35. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. / Общ. ред. и вступ. ст. Л. И. Евенко. — М.: Дело, 1994.
36. Мозунський І. Охорона праці в системі управління виробництвом // Охорона праці. — 2000. — № 9. — C. 6-7.
37. Пелих А. С. Бизнес-план или как организовать собственный бизнес. — М.: Ось-89, 1998.
38. Пригожин А. И. Социология организаций. — М., 1980.
39. Прием и увольнение работников: Пособие для рук. отд. кадров. — М.: Ассиана, 1995.
40. Примак Т. О. Економіка підприємств: Навчальний посібник / Тетяна Олександрівна Примак; Міжрегіон. акад. управл. персоналом. — К.: МАУП, 1999. — 107 с.
41. Ришар Жак. Аудит и анализ хозяйственной деятельности предприятия / Пер. с фр., под ред. Л. П. Белых. — М.: Аудит, 1997. — 376 с.: ил.
42. Савицкая Г. В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия: Учеб. пособие для студентов вузов, обуч. по экон. спец. и направлениям. — 2-е изд., перераб., доп. — М.; Минск: ИП “Экоперспектива”, 1998. — 498 с.: ил.
43. Серегина Т. К., Титкова Л. М. Реклама в бизнесе: Учебное пособие. — М., 1996.
44. Сідун В. А. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Вікторія Сідун, Юлія Пономарьова; М-во освіти і науки України, Харківський держ. ун-т харчування і торгівлі. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 435, [1] с.
45. Современная экономика: Общедоступный учебный курс. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.
46. Современный менеджмент: Курс лекций кафедры теории и организации управления ГАУ // Российский экономический журнал. — 1995. — № 9, 10, 12; 1996. — № 1, 4, 7, 8, 10; 1997. — № 1, 2, 4, 6.
47. Стратегическое планирование / Под ред. Э. А. Уткина. — М.: Тандем, 1998.
48. Управление организацией: Учебник / Под ред. А. Г. Поршнева и др. — М.: ИНФРА-М, 1998.
49. Харів, Петро Степанович. Економіка підприємств: Збірник задач і тестів: Навчальний посібник / Петро Харів. — К.: Знання-Прес, 2001. — 301 с.
50. Шаповал В. М. Економіка підприємства: Навчальний посібник / В. М. Шаповал, Р. Н. Аврамчук, О. В. Ткаченко; За наук. і заг. ред. В. А. Ткаченка; Центр навчальної літератури, М-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т екон. і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 286 с.
51. Шепель В. М. Настольная книга бизнесмена и менеджера. — М.: Финансы и статистика, 1992.
52. Яремко І. Й. Інтелектуально-інформаційний потенціал як фактор виробництва і капітал: проблематика облікової системи в постіндустріальній економіці / І. Й. Яремко // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 12. — C. 165-174.