Аналіз проблем розвитку культури в Україні

Вступ

Оцінюючи сучасний стан культурної сфери, українське суспільство умовно розділяється на дві майже рівні частини. Одні вбачають у ньому позитивні зрушення, такі як відродження духовності, оновлення та утвердження національної самобутності. Інші ж, навпаки, акцентують увагу на негативних явищах, зокрема застої та домінуванні безкультур'я. Мешканці Заходу та Центру країни налаштовані дещо оптимістичніше, тоді як на Південному Сході переважають песимістичні оцінки. Примітно, що попри регіональні відмінності, принципових розбіжностей у загальному баченні ситуації немає: загалом по Україні 44% опитаних дають позитивну оцінку, стільки ж (44%) — негативну, а 12% респондентів не змогли визначитися з відповіддю.

Ще більш стримано населення оцінює зміни, що відбулися в культурній сфері за останні п'ять років. У масовій свідомості переважає невизначеність: від 40% жителів південно-східних областей до 48% мешканців Центру не можуть дати однозначну оцінку цим перетворенням. Чітко позитивно їх сприймають лише 9% опитаних на Південному Сході та 11% у Центрі й Заході.

1. Ключові проблеми культурного сектора в Україні

Попри певні національні особливості, що проявилися після здобуття незалежності та формування Української держави, культурна галузь країни зіткнулася з проблемами, типовими для всього пострадянського простору. Головною з них стала невідповідність уявлень про роль культури та місце держави в цій сфері новим реаліям. Це, зокрема, виявилося у:

• збереженні державної монополії на ухвалення рішень у культурній сфері, що супроводжується відсутністю відповідальності за кінцеві результати;
• збереженні державної монополії на ухвалення рішень у культурній сфері, що супроводжується відсутністю відповідальності за кінцеві результати;
• збереженні державної монополії на ухвалення рішень у культурній сфері, що супроводжується відсутністю відповідальності за кінцеві результати;
• хронічному недофінансуванні культури та неефективному розподілі обмежених бюджетних коштів;
• відсутності середньо- та довгострокових програм, які б базувалися на чітко визначеній культурній політиці;
• браку системного аналізу та моніторингу культурної діяльності, а також належної оцінки результатів, які часто підміняються формальною звітністю;
• розриві інформаційного та культурного простору, роз'єднаності культурно-мистецького середовища;
• низькій заробітній платі працівників культури, падінні престижу професії та відсутності соціального захисту митців;
• невідповідності більшості культурних установ сучасним вимогам і запитам населення;
• розриві між офіційною культурною політикою та актуальними тенденціями, які впроваджують неурядові організації;
• відсутності політики підтримки недержавного сектору, його залучення до прийняття рішень та участі в державних проєктах;
• обмеженні участі громадськості в ухваленні рішень щодо культурної політики та застарілих механізмах залучення людей до творчості й культурного життя;
• відсутності стимулів та нерозробленості правової бази для залучення інвестицій, спонсорських і меценатських внесків у культуру;
• невідповідності законодавства та культурної політики європейським підходам, нормам і стандартам [4, c. 4-5].

Варто зазначити, що багато країн колишнього соціалістичного табору змогли протягом десятиліття вирішити окремі системні проблеми, запровадивши нові підходи. Україна ж, на жаль, переважно лише поглибила наявні труднощі.

Після національного піднесення початку 1990-х років, коли діячі культури були рушіями політичних та економічних змін, українська культура поступово опинилася на узбіччі "нового економічного життя", втративши пріоритетність в очах виконавчої та законодавчої влади. Як наслідок, суспільство також охололо до власної культури, віддаючи перевагу зарубіжним зразкам або виявляючи апатію на тлі нагальніших політичних та економічних проблем. Особливо наочно це простежується на частці національної культурної продукції (кіно, книги, аудіовізуальні твори) на внутрішньому ринку. За даними незалежних експертів, Держкомінформу та Міністерства культури і мистецтв України, ця частка становить: для аудіовізуальних творів — 2,5–5%, для книжок — 7–10%, для кіно — 0,5–3%. Держава не лише усунулася від регулювання ринку відповідно до пріоритетів національної культурної політики, а й втратила (свідомо чи ні) значне джерело доходів та нових робочих місць.

Попри обмежені ресурси та постійне недофінансування, вдалося зберегти (хоча подекуди з відчутними втратами) мережу культурних установ, успадковану від радянських часів (див. Таблицю 1). Однак осучаснення та реформування цих закладів не відбулося. Більшість із них перебуває на межі виживання, зазнаючи фізичного та морального занепаду. Низькі зарплати призводять до поступового зниження професійного рівня та старіння кадрів, особливо в сільській місцевості.

Чинна мережа бюджетних закладів культури і мистецтва налічує 46,5 тисяч одиниць. З них лише 655 перебувають у державній власності, а решта 45,8 тисяч — у комунальній. Іншими словами, 98,5% закладів культури утримуються за рахунок місцевих бюджетів [5, c. 1].

Аналіз структури комунальної мережі показує, що основну її частку складають бібліотеки (40%) та клубні заклади (40%). Майже 13% припадає на місцеві кіноустановки, і лише 3% — на школи естетичного виховання. Кількість останніх, за даними Міністерства культури і мистецтв України, з 1995 року скоротилася на 122 школи, з яких 83 (73%) закрилися в сільській місцевості. Контингент учнів зменшився на 95 тисяч осіб (24%), найбільше — у сільських школах, де на 100 учнів загальноосвітніх шкіл лише одна дитина відвідує художню школу (у містах — 5). Найсуттєвіше скорочення учнів художніх шкіл зафіксовано в Миколаївській (48%), Черкаській (34%), Волинській і Харківській (по 31%), Тернопільській, Чернівецькій областях та АР Крим (по 30%). Неважко спрогнозувати, до яких наслідків це призведе вже найближчим часом.

Серед головних перешкод для задоволення культурних потреб українці найчастіше називають брак матеріальних засобів (46%), вільного часу (28%) та культурних закладів (25%).

Регіональний розріз виглядає так. Жителі південно-східних областей частіше за інших вказують на нестачу коштів (55%), але рідше — на дефіцит часу (25%) та недостатність закладів (18%). Мешканці Заходу, навпаки, рідше скаржаться на брак матеріальних ресурсів (36%), проте частіше — на нестачу вільного часу (35%). У Центрі ж найчастіше відзначають брак культурних закладів (32%). Водночас у всіх регіонах приблизно однакова частка (8–13%) тих, хто вважає свої культурні потреби повністю задоволеними [6, c. 1].

2. Перспективи розвитку культурного сектора в Україні

Майбутнє української культури значною мірою залежить від готовності її представників до активної діяльності, що своєю чергою визначається менталітетом. Багато дослідників відзначають у характеру українця комплекс меншовартості та втрату національної гідності. Негативно впливає на ситуацію й тривале політичне протистояння, через яке культура нерідко стає заручником політичної боротьби. Практика суспільного життя в сучасній Україні свідчить: розв'язати накопичені соціально-політичні суперечності неможливо без урахування стану та особливостей розвитку культури. Адже вони визначаються не лише рівнем науки, мистецтва чи освіти, а й змістом соціальних норм, цінностей, стандартів поведінки, що впливають на всі сфери життя.

Сьогодні багатьом громадянам України непросто визначити власну культурну ідентичність. Більшість населення як загалом по країні (60%), так і в окремих регіонах (Захід — 84%, Центр — 77%, Південний Схід — 39%) ідентифікує себе з українською культурною традицією. Значно менше тих, хто відносить себе до радянської, російської, європейської чи світової культури. Привертає увагу, що на Південному Сході значно частіше, ніж в інших регіонах, простежується ідентифікація з радянською (34%) та російською (27%) традиціями. На Заході ці показники становлять 8% і 4% відповідно, у Центрі — 15% і 7%. Щодо європейської культурної традиції, то тут регіони одностайні: 5% респондентів у кожному з них вважають себе її носіями.

Останнім часом у пресі дедалі частіше лунають нарікання, що навіть на тринадцятому році незалежності еліта так і не спромоглася сформулювати привабливу для більшості українців національну ідею. Аналіз інформаційного поля показує: питання актуальне, але дискусії навколо нього більше нагадують "плач Ярославни", ніж конструктивний діалог, здатний дати Україні нову точку відліку. Вкрай важливо сформувати такі національні ідеї, які б не принижували інші етноси та їхні цінності (мову, традиції, вірування), а об'єднували громадян у єдину націю. Очевидно, що це питання назріло давно, а в нинішньому внутрішньо- та зовнішньополітичному контексті воно набуває особливої ваги [3, c. 2-3].

Відповісти на питання про національну ідею українцям значно складніше, ніж визначити свою культурну приналежність. Більшість населення (65%) вважає, що національна ідея в Україні досі не сформована. Ця думка приблизно однаково поширена в усіх регіонах. Найбільше тих, хто вважає, що ідея вже існує, у західних областях — 15%, тоді як у Центрі та на Південному Сході — близько 8–9%. 38% населення (на Південному Сході — 43%, на Заході — 30%) не можуть визначити, у чому вона має полягати.

Проте частина громадян має певні уявлення про зміст національної ідеї. Найчастіше згадується об'єднання країни та народу (14%, 12% і 13% на Заході, у Центрі та на Південному Сході відповідно), а також знання мови й культури народу (12%, 11% і 8%). Щодо патріотизму, то позиції розходяться: 17% на Заході, 12% у Центрі та лише 4% на Південному Сході. Жителі Південного Сходу найменше схильні розглядати як національну ідею любов до Батьківщини (1%), жителі Заходу — економічний розвиток та виховання молоді (1%), а мешканці Центру — владу народу (1%). Водночас таке поняття, як побудова культурного суспільства, об'єднує жителів Заходу та Південного Сходу (7%).

Отже, національна ідея зможе стати об'єднавчою та творчою силою, якщо вона буде:

• по-перше, транснаціональною, транссоціальною та транстериторіальною, тобто однаково привабливою для абсолютної більшості населення незалежно від національності, соціального статусу та місця проживання;
• по-друге, ґрунтуватиметься на системі національних цінностей і пріоритетів, історичному досвіді перемог і звершень, а не поразок та національного приниження;
• по-третє, відповідатиме духовним і матеріальним інтересам сучасного суспільства.

Таким чином, результати дослідження дають підстави для таких узагальнень і висновків [2, c. 32-33].

По-перше, сучасна українська культура за своєю історичною долею стикається з іншими проблемами, ніж культури багатьох європейських країн. Нагальною є проблема формування справді національної ідеї, яку б однаково сприймало населення всіх регіонів держави.

По-друге, українська культура нині перебуває у стані відчайдушних пошуків справжності. Постійним запитом для неї є потреба у самовизначенні, що здійснюється через розкриття власної природи, визнання традицій як підґрунтя, прояснення своїх витоків та чітке уявлення ціннісного стрижня людського буття. При цьому свою справжність українська культура має не повторити чи відтворити, а створити.

По-третє, значна частина української інтелігенції через низку обставин практично позбавлена своєї головної суспільної місії — бути духовним провідником нації, з яким рахується і якого поважає народ. Це виразно проявилося в тому, що сучасні митці не є лідерами серед моральних авторитетів нації.

По-четверте, оцінка населенням стану культурної сфери, змін у ній та рівня задоволеності власних культурних потреб свідчить про наявність значного потенціалу держави для розв'язання низки проблем.

По-п'яте, в Україні існують регіональні відмінності, зумовлені особливостями історичного розвитку та демографічного складу населення. Цю обставину слід враховувати у процесі становлення єдиної української нації [1, c. 23-24].

Висновки

На міжнародній арені українська культура практично не представлена — ані в інформаційному просторі, ані у вигляді товарів і послуг. Основні здобутки — Дні культури в окремих країнах, двосторонні угоди з пунктами про культурний обмін та активний імпорт інокультурної продукції — навряд чи можуть задовольнити амбіції нації, яка вірить у своє майбутнє.

Показовим є й інший факт: більшість (81%) представників недержавних організацій у галузі культури, за опитуванням Українського Мистецького Форуму, називають причиною їх створення можливість працювати незалежно від державних установ та нав'язаної згори політики. Водночас головною проблемою своєї діяльності вони вважають складнощі з пошуком фінансування (71%).

Законодавче поле в українській культурі, порівняно з іншими європейськими державами, досить широке та специфіковане. Воно охоплює численні закони й нормативно-правові акти Верховної Ради України, постанови Кабінету Міністрів, укази Президента, а також рішення та інструкції головних розпорядників коштів. Базовими документами, на яких будується законодавчий інструментарій культурної політики, є Конституція України та Основи законодавства України про культуру.

Список використаної літератури

1. Ключко Ю. Розвиток соціально-культурної сфери України в умовах ринкових відносин: пошук нових моделей //Диференційне забезпечення керівництва. - 2003. - № 4409. - C. 1-27

2. Кулик Н. Шляхи розв'язання сучасних проблем розвитку культури в Україні //Бібліотечна планета. - 2000. - № 3. - C. 32-33

3. Культура - ключовий елемент суспільного розвитку держави: Доповідь Міністра культури і туризму України Ю.П.Богуцького на підсумковій Колегії МКТ 15 лютого 2007р. //Культура і життя. - 2007. - 28 лютого. - C. 2-3

4. Остапенко Д. Культурна політика:аспекти розвитку //Українська культура. - 1998. - № 6. - C. 4-5

5. "Українська культура сьогодні: стан, перспективи розвитку та дослідження": Круглий стіл //Культура і життя. - 2005. - 30 квітня. - C. 1

6. Українська культура. Стан та перспективи розвитку //Культура і життя. - 2002. - 25 грудня. - C. 1