Аналіз об’єктивних світогосподарських процесів і місця в них України

Аналіз об’єктивних світогосподарських процесів і місця в них України

Вступ

Після здобуття незалежності у 1991 році Україна, наслідуючи приклад інших постсоціалістичних країн Східної Європи, розпочала встановлення економічних контактів зі світовою спільнотою. Однак через брак досвіду, кваліфікованих кадрів та ефективних державних інституцій, здатних провадити зважену зовнішньоекономічну політику, Україні часто доводилося поступатися потужнішим конкурентам, таким як Росія чи Польща. Налагодження стабільних і взаємовигідних відносин з індустріально розвиненими державами є критично важливим для подолання економічної кризи. Успіх можливий лише за умови залучення іноземних інвестицій у процеси реформування національного господарства, впровадження новітніх технологій та підтримки міжнародних організацій. Досвід Угорщини, Польщі та країн Балтії підтверджує дієвість такого підходу.

Головним чинником, що гальмує інтеграцію України у світове господарство як рівноправного учасника, є низька конкурентоспроможність вітчизняної продукції. Серед основних причин цього явища можна виділити наступні:

• Невідповідність більшості товарів, навіть високоякісних, міжнародним стандартам. Система стандартизації, успадкована від соціалістичного табору, суттєво відрізнялася від загальноприйнятої у світі, і перехід до неї потребує значних часових та фінансових витрат. Тому лише незначна частина українських товарів має міжнародні сертифікати. Крім того, продукція часто характеризується низькою якістю та високою матеріаломісткістю через морально застаріле обладнання, що робить її дорожчою за закордонні аналоги.
• Сировинна спрямованість експорту та майже повна відсутність у ньому високотехнологічного обладнання, патентів, ліцензій та «ноу-хау», які користуються найбільшим попитом на світових ринках.
• Дефіцит високопрофесійних кадрів, здатних ефективно працювати на зовнішніх ринках, та недосконала система управління зовнішньоекономічною діяльністю. Через неефективність чиновників навіть конкурентоспроможна продукція часто не доходить до міжнародних ринків.
• Відсутність належної зацікавленості вітчизняних підприємців у виробництві експортної продукції. На відміну від провідних країн, де держава стимулює таке виробництво податковими пільгами та обмеженнями на імпорт, в Україні цього поки що не зроблено.

Таке складне становище породжує питання: чи можливе становлення України як провідної держави у світовому економічному просторі, чи вона приречена залишитися на його узбіччі? Відповідь можуть дати лише конкретні дії.

Варто зазначити, що визначальними чинниками розвитку світового господарства є міжнародний поділ праці, спеціалізація, інтернаціоналізація виробництва та вільне переміщення товарів і робочої сили. Це відображає взаємозв'язок і взаємозалежність усіх країн, що регулюються системою міжнародних економічних відносин. Матеріальну основу всесвітнього господарства формують світові ринки капіталів, товарів, послуг та цінних паперів.

Актуальність теми зумовлена необхідністю диверсифікації зовнішньоекономічних зв'язків України. Зовнішня торгівля є інструментом розвитку спеціалізації країни, підвищення продуктивності ресурсів та зростання обсягів виробництва, що веде до підвищення добробуту. Дослідження Світового банку підтверджують тісний зв'язок між розвитком торгівлі та економічним зростанням.

Ступінь наукової розробки теми. Фундамент наукової доктрини міжнародного економічного співробітництва заклали класики економічної теорії, зокрема Д. Рікардо з його теорією порівнянних витрат. Пізніше ці ідеї були розвинуті в концепції порівняльних переваг Хекшера-Оліна, згідно з якою країни експортують товари, що потребують інтенсивного використання надлишкових факторів виробництва, та імпортують дефіцитні. В. Леонтьєв та інші дослідники обґрунтували переваги експорту наукомісткої продукції. Сучасні наукові школи наголошують на важливості міждержавного регулювання торговельно-економічних відносин через наднаціональні інститути (Світовий банк, МВФ, СОТ) для впорядкування товарообороту та валютно-кредитних відносин. Також розроблена теорія монополістичних переваг ТНК, які забезпечують гнучке пристосування до ринку та доступ до сучасних технологій. Ключовим гаслом стала експортна стратегія як умова швидкого економічного зростання (Південна Корея, Тайвань), яку було покладено в основу розвитку України в останні роки.

Об'єктом дослідження є світовий ринок як найдинамічніша частина світового господарства, що являє собою сферу обмінних відносин між країнами та іншими суб'єктами, пов'язаними участю у міжнародному поділі праці. Окремо розглядається міжнародна торгівля та місце України на світовому ринку товарів і послуг.

Предметом роботи є сукупність відносин між учасниками міжнародних економічних відносин, що виникають внаслідок їх діяльності у сфері обігу товарів та послуг за участю іноземного елемента.

Метою роботи є аналіз об'єктивних світогосподарських процесів та визначення місця України в них, вивчення досвіду розвинутих держав у подоланні економічних труднощів, а також розгляд основних торговельних партнерів України та змін у напрямках зовнішньої торгівлі.

Завданням роботи є пошук шляхів досягнення економічного суверенітету України, розкриття поняття та структури світового ринку, умов формування кон'юнктури та ціноутворення, а також підвищення ефективності господарства через залучення більшої кількості держав з різними рівнями розвитку та національними особливостями.

При написанні роботи використано комплекс методів наукового дослідження, включаючи загальні (матеріалістичний, порівняльний, історичний) та спеціальні (статистичний аналіз, зведення та групування, індексний метод, обробка літературних джерел, графічне та табличне відображення результатів).

Структура роботи відповідає поставленій меті та завданням і складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (13 найменувань). Загальний обсяг дослідження — 35 сторінок.

Розділ 1. Світовий ринок: поняття, структура, умови та фактори кон'юнктури, ціни

Ринок є невід'ємною складовою суспільного відтворення і формується у тісній взаємодії з виробництвом, споживанням та розподілом. Він являє собою сферу товарно-грошового обміну та розвитку торговельних функцій між продавцем і покупцем.

Первісним елементом світового ринку є внутрішній ринок, який охоплює операції внутрішньої торгівлі. Національний ринок поєднує внутрішню та зовнішню торгівлю країни. Світовий ринок — це сукупність національних ринків, пов'язаних між собою всесвітніми господарськими зв'язками на основі міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування та інтеграції виробництва і збуту.

У даній роботі розглядається світовий ринок товарів та послуг. До категорії світових належать ринки, де зовнішньоторговельні операції становлять значну частку (наприклад, світовий ринок олова з експортною квотою до 90%), помірну (30-50%, як на ринку автомобілів) або навіть незначну (10-20%).

Структуру світового товарного ринку можна розглядати в трьох аспектах: регіональному (географічному), товарно-галузевому та соціально-економічному. Регіональна структура передбачає виділення ринків окремих країн або їх угруповань. Товарно-галузева структура базується на Міжнародній класифікації ООН (СМТК), Брюссельській митній номенклатурі та Гармонізованій системі опису товарів і виділяє три провідні групи: готові вироби, сировину з напівфабрикатами та послуги. Кожна група складається з підгруп, що можуть бути окремими товарними ринками (наприклад, ринок промислової сировини включає ринки руд, дорогоцінного каміння, хімічної сировини).

За соціально-економічною структурою розрізняють ринки промислово розвинутих країн (ПРК), країн, що розвиваються (КР), країн з перехідною економікою (КПЕ) та країн соціалістичної орієнтації (КСО).

За ступенем монополізації та характером угод виділяють: монополістичний ринок (один постачальник, наприклад, ринок діамантів), олігополістичний (домінування групи продавців, як на ринку нафти) та атомістичний (невисока концентрація пропозиції, загострена конкуренція, як на ринках текстилю).

За характером взаємин продавців і покупців розрізняють три сектори світового ринку: закритий, відкритий та пільговий. Закритий сектор включає внутріфірмові постачання ТНК, субпостачання малих фірм-підрядників, внутрішню торгівлю інтеграційних об'єднань, постачання за програмами допомоги та зустрічну торгівлю. Тут відносини базуються на некомерційних засадах, юридичній залежності та спеціальних угодах. Для нього характерна відносна усталеність цін, що не відображають короткочасних коливань попиту і пропозиції.

Відкритий сектор — це сфера звичайної комерційної діяльності незалежних продавців і покупців. Тут здійснюються короткострокові угоди та операції «вільного» ринку, який проявляється у біржовій торгівлі, на ринку «спот» та «чорному ринку». «Вільний» ринок поступово відживає через сучасні механізми міжнародного регулювання.

Пільговий сектор займає проміжне становище і охоплює операції за довгостроковими комерційними контрактами (ДСКК) на 2 і більше років (іноді 15-20) з преференційними умовами. Це так звана преференційна зона, на яку впливають риси обох секторів.

Взаємодія різноманітних факторів формує ринкову кон'юнктуру, яка вивчається на мікро- та макрорівнях. На мікрорівні досліджуються короткотермінові коливання, на макрорівні — середні та довгострокові тенденції. Кон'юнктура використовується у стратегії управління, виборі форм конкурентної боротьби та забезпеченні ефективності зовнішньоекономічної діяльності.

Формування кон'юнктури базується на циклічному розвитку світового господарства. Великі цикли досліджував М.Д. Кондратьєв, який підкреслив роль сукупності кон'юнктуро-формувальних факторів (КФФ). Провідними елементами КФФ є пропозиція і попит. Попит — це платоспроможна потреба в товарах, а пропозиція — сума товарів, вироблених для збуту. Їх співвідношення визначає ринкову ціну. До факторів попиту належать рівень споживання, прибутки, купівельна спроможність; до факторів пропозиції — обсяг виробництва, конкурентоспроможність, рентабельність.

Умови формування кон'юнктури (УФК) — це зовнішнє середовище, що впливає на КФФ. Їх поділяють на економічні, соціально-політичні та міжнародні. Результатом взаємодії КФФ та УФК є форми прояву кон'юнктури (ФПК), основними ознаками яких є співвідношення попиту і пропозиції, динаміка цін та ділова активність.

Понижувальна кон'юнктура характеризується перевагою пропозиції над попитом, падінням цін та скороченням угод («ринок покупця»). Низька кон'юнктура відображає стан до урівноваження, коли ціни та прибутки мінімальні. Підвищувальна кон'юнктура — це стабільна перевага попиту, зростання цін та числа угод («ринок продавця»). Висока кон'юнктура має тенденцію до вирівнювання балансу при максимальних цінах та прибутках. Короткочасна рівновага попиту і пропозиції називається ринковою рівновагою, а затяжна перевага пропозиції веде до кризи та банкрутства.

Універсальним показником кон'юнктури є ціна — грошовий вираз вартості товару, що визначається суспільно необхідними витратами праці. Основними ціноутворюючими факторами є ціна виробництва, співвідношення попиту і пропозиції та механізм регулювання цін. На світові ціни також впливає стан грошової сфери: купівельна спроможність валюти, валютні курси, інфляція.

Для світового ринку характерна множина цін, що відрізняються за сферами дії та характером формування. Розрізняють ціни внутрішнього та зовнішнього ринків, експортні та імпортні. Ціни закритих ринків відносно стабільні та регульовані, включаючи трансфертні ціни монополій. Ціни відкритого сектора змінюються під впливом попиту і пропозиції, відображаючи кон'юнктуру (ціни «спот», біржові котирування). За рівнем пристосування до ринкового стану розрізняють базисні ціни (довідкові, прейскурантні) та ціни фактичних операцій (аукціонні, біржові, контрактні).

Як світові ціни виступають ціни звичних торговельних операцій, доступні будь-якому продавцеві і покупцеві. Це експортні ціни головних постачальників (наприклад, ціни ОПЕК на нафту) та імпортні ціни провідних покупців, а також ціни міжнародних бірж та аукціонів. В умовах високої конкуренції експортерами стають національні монополії та ТНК з найменшими витратами виробництва.

Розділ 2. Україна в міжнародній торгівлі

Розвиток зовнішньоекономічних зв'язків тісно пов'язаний з конкурентоспроможністю української продукції та реконструкцією основних галузей економіки. Важливе значення має інвестиційний клімат, адже структура можливих інвестицій така, що на сучасному етапі більш реалістично розраховувати на зовнішні надходження, ніж на самоінвестування.

У 2000 році обсяг іноземних інвестицій в економіку України зріс на 23,9% порівняно з попереднім роком, становивши 583,7 млн дол. Загальна сума інвестованого капіталу досягла 792,2 млн дол. Інвестиції з країн СНД та Балтії склали 40,5 млн дол. (5,1%), з інших країн — 751,7 млн дол. (94,9%). Прямі іноземні інвестиції надійшли зі 110 країн, і їх загальний обсяг на 1 січня 2001 р. становив 3865,5 млн дол. Найбільшими інвесторами були: США — 635,8 млн дол. (16,4%), Кіпр — 372,6 млн дол. (9,6%), Нідерланди — 361,8 млн дол. (9,4%), Росія — 314,3 млн дол. (8,1%), Великобританія — 299,4 млн дол. (7,7%), Німеччина — 237,9 млн дол. (6,2%), Віргінські острови — 176,8 млн дол. (4,6%), Корея — 170,4 млн дол. (4,4%), Швейцарія — 169,3 млн дол. (4,4%). На ці країни припадає 70,8% загального обсягу прямих інвестицій. Найпривабливішими галузями були: харчова промисловість — 775,5 млн дол. (20,1%), внутрішня торгівля — 727,8 млн дол. (18,8%), машинобудування та металообробка — 347,6 млн дол. (9,0%), фінанси, кредит і страхування — 248,1 млн дол. (6,4%), паливна промисловість — 227,0 млн дол. (5,9%).

За 2000 рік Україна інвестувала в економіки інших країн 2213,7 тис. дол., переважно у вигляді грошових внесків (99,4%). Загальний обсяг інвестицій з України на 1 січня 2001 р. становив 98,5 млн дол., у тому числі в країни СНД та Балтії — 18,4 млн дол. (18,7%). Основними інвесторами є підприємства транспорту (66,5%), машинобудування (7,6%), охорони здоров'я (4,1%). Найбільші обсяги інвестицій здійснено Севастополем (46,8 млн дол.), Одеською областю (21,5 млн) та Києвом (7,4 млн дол.).

У структурі українсько-російського товарообороту на торгівлю послугами припадає 22,6%, причому в експорті послуги становлять 47,5%, в імпорті — 3,2%. В українському експорті до РФ понад 90% займає продукція глибокого ступеня переробки: послуги (47,5%), металургія (12,9%), машинобудування (12,5%), продовольство (11,6%), хімія (8,5%). Імпорт з РФ у 1999 р. на 68,9% складався з енергоносіїв, а з урахуванням іншої промислової продукції — майже 90% становить виробничо-промисловий імпорт.

У товарній структурі імпорту 2000 року збільшилася частка мінерального палива (з 35,4% до 46,86%, або 6540,1 млн дол.) та машин і устаткування (з 8,5% до 13,91%, або 1941,0 млн дол.). Зменшилася частка хімічної продукції, транспортних засобів та харчової промисловості.

Російська Федерація залишається найважливішим торговельним партнером України. Зовнішньоторговельний оборот з Росією у 1999 р. становив 10,347 млрд дол., що на 17,4% менше, ніж у 1998 р. Питома вага РФ у ЗТО України становила 37,5%. Експорт товарів та послуг зменшився на 11,8% до 4,547 млрд дол., імпорт — на 21,4% до 5,800 млрд дол.

Українські підприємства, орієнтовані на російського споживача, перебувають у складному становищі через недосконалість цінової політики. Прикладом є кризовий стан Львівського автобусного заводу, Миколаївського глиноземного заводу, Кременчуцького автомобільного заводу. Високі транспортні тарифи в Україні зумовили зміну траєкторії російських вантажопотоків через Бєларусь та країни Балтії. Недосконалість законодавства, зокрема численні місцеві збори за транзит, є суттєвим негативним фактором, що уповільнює зростання експорту.

Україна має значний експортний потенціал, який включає дешеву робочу силу, відносно розвинуту промисловість, сировинну базу, можливості АПК і ВПК, високі технології та науку. Однак кожен елемент має суттєві недоліки. Робоча сила не така вже й дешева (ціна лише на 1/3 менша, ніж у США), а різниця поглинається низькою якістю праці. Промислова продукція може конкурувати лише на ринках СНД. Надмірний експорт сировини за дешевими цінами не приносить належних прибутків. АПК має потужну базу, але низька продуктивність стримує вихід на світовий ринок, а Заходу українська сільгосппродукція не потрібна. Технологічний потенціал ВПК потребує конверсії, а науковий потенціал не має належного фінансування.

Зовнішньоторговельну діяльність України не можна назвати успішною через ізольований характер економіки. За економічним потенціалом Україна входить до першої п'ятірки країн Європи, а за ефективністю використання — замикає першу сотню країн світу. Експортний потенціал промислової продукції та послуг оцінюється приблизно в 12 млрд дол., зокрема: металургія — 5 млрд дол., машини та обладнання — 3-4 млрд дол., хімічна продукція — близько 700 млн дол., послуги — 1,5 млрд дол.

У структурі економіки переважають видобувні галузі та аграрний комплекс. За даними Держкомстату, загальний обсяг зовнішньої торгівлі товарами у 2000 р. збільшився на 21,8% і становив 28600 млн дол. Експорт зріс на 25,8% до 14600 млн дол., імпорт — на 17,8% до 14000 млн дол. Додатне сальдо становило 616,5 млн дол. проти від'ємного у 264,5 млн дол. у 1999 р. Коефіцієнт покриття імпорту експортом дорівнював 1,04.

У 2000 р. процес зміни напрямів торгівлі продовжувався: експорт у країни СНД та Балтії зріс на 40%, імпорт — на 19%. На їх частку припадає 47,5% товарообороту. Операції здійснювалися з партнерами зі 189 країн. Найбільшими споживачами українських товарів залишалися Росія, Туркменистан, Бєларусь, США, Китай, Туреччина, Німеччина, Польща, Угорщина та Італія, на які припадає 66,1% обсягу операцій.

У товарній структурі експорту збільшилася частка чорних металів до 34,52% (5031,2 млн дол.), хімічної продукції — до 10,58% (1542,3 млн дол.), машин та устаткування — до 9,32% (1358,1 млн дол.). Знизилася частка продукції рослинного походження (до 2,52%), мінерального палива (до 9,61%), транспортних засобів (до 3,33%), текстилю та одягу (до 3,69%). У зовнішньоторговельному обороті на товари припадає 84,6% (24195,6 млн дол.), на послуги — 15,4% (4404,4 млн дол.).

У зовнішній торгівлі значна частка бартеру — у 1996 р. 20,1% (у 1995 р. — 31,0%). У бартерних операціях переважають країни СНД і Балтії. Бартер формується за рахунок експорту чорних металів (28%), продукції машинобудування (12%), цукру (10%). Імпортуються паливо (35%), продукція машинобудування (30%), каучук (7%), руди (4%).

В експорті 2000 р. на товари в матеріальній формі припадає 76% (11096 млн дол.), на послуги — 24% (3504 млн дол.). Найбільший обмінний ресурс — продукція чорної металургії (30% експорту), включаючи залізну руду з Криворізького басейну. Темпи розвитку чорної металургії мають тенденцію до зниження через успішне використання замінників конструкційних матеріалів. Україна має можливості для збільшення експорту кольорових металів, насамперед алюмінію і титану.

Друге місце в експорті посідає хімічна продукція (13,5%), де переважають мінеральні добрива. На світовому ринку зростає попит на якісні пакувальні матеріали, пластмаси, фармацевтичні товари, що є стимулом для структурних змін у хімічному виробництві.

Важливе значення мають вироби харчової промисловості (9,8%) та продукти рослинного (6,1%) і тваринного (3,8%) походження. Україна експортує цукор, алкогольні напої, м'ясо-молочні продукти, рослинну олію. Враховуючи, що сировина коштує дешевше за продукти переробки, необхідно створювати систему експортних галузей харчової промисловості. Окремі види сільгоспсировини (льон, вовна, соняшник) ціняться високо (500-900 дол. за тонну), тому Україна є потенційним експортером.

Частка машин, устаткування та механізмів в експорті знижується (порівняно з 1992 р. — у 2 рази) і в 1996 р. становила 9,8%, а з транспортними засобами — 14,2%. Машинобудування не може задовольнити вимоги зовнішнього ринку через високу металомісткість та відставання за якісними показниками. Структурні зміни необхідно орієнтувати на наукомістку продукцію.

Україна має потужну мінерально-сировинну базу, тому в експорті важливе місце належить паливу та мінеральним продуктам (8,8%). Україна багата на уран, але не має підприємств з виготовлення ядерного пального, тому є імпортером: п'ять АЕС потребують пального на 2 млрд дол. за цикл, а спорудження підприємства потребує 1 млрд дол.

Обмеженим є експортний потенціал у виробництві непродовольчих товарів (4% експорту) — текстиль, взуття, одяг. Високоефективними на світовому ринку є наукомісткі товари тривалого користування, і Україні необхідно створити експортну спеціалізацію їх виробництва. Проблема не в тому, що переважає сировина, а в тому, що мало експортується промислових товарів і технологій. США і Канада, будучи найкрупнішими постачальниками сировини, є також найкрупнішими експортерами готової продукції.

У структурі експорту зростає частка послуг: з 0,5% у 1992 р. до 24% у 1996 р. і 47,5% у 2000 р., що переважає імпорт (3,2%) майже в 14,8 раза. Значну частину посідають транспортні послуги (86%), з яких 70% належить трубопровідному транспорту (транзит нафти та газу). Виділяються комунікаційні послуги (3%), послуги з монтажу та ремонту (2%). Україна має значні рекреаційно-туристичні ресурси для розвитку міжнародного туризму. Динамічно розвивається експорт технологій — торгівля патентами, лізинг, інжиніринг, консалтинг. Україна має потенціал у космічній галузі.

На сучасному етапі не можна ставити завдання широкого виходу на ринок наукомісткої продукції. Необхідно визначити пріоритетні напрями НТП через розвиток технополісів: Київський (мікроелектроніка), Львівський (робототехніка), Дніпропетровський (супутниковий зв'язок). Вихід на зовнішній ринок може бути ефективним завдяки тактиці «лазерного променя» — пошуку своїх ніш, як це роблять Японія та нові індустріальні країни. Україна може використати потенціал ВПК для випуску наукомісткої продукції мирного профілю.

Близько 20% експорту припадає на товарні групи з несприятливою кон'юнктурою. Ефективній експортній політиці перешкоджають: низька конкурентоспроможність готових виробів, повільний перехід на нові товари, відставання якості, невідповідність світовим стандартам, висока собівартість.

В імпорті України переважають товари (92,8%, або 19389 млн дол.), послуги посідають 7,2% (1400 млн дол.). У структурі імпорту 53,5% припадає на паливо і мінеральні продукти (нафта і газ з Росії, Туркменистану, Узбекистану). Машини та устаткування з транспортними засобами складають 15,2%, хімічна продукція — 9,7%, неблагородні метали — 4,1%. Імпортуються продовольчі (7,8%) та непродовольчі (4,1%) товари. Понад 80% імпорту спрямовується на задоволення потреб вітчизняного виробництва. В імпорті послуг провідне значення мають транспортні (31%), будівельні, страхові, фінансові.

Україна здійснює зовнішньоторговельні зв'язки зі 189 країнами. У товарообороті переважають 14 країн СНД і Балтії — 62,6% (23777 млн дол.). Спостерігається тенденція випереджаючих темпів торгівлі з близьким зарубіжжям завдяки режимам вільної торгівлі. У торгівлі з країнами СНД і Балтії Україна має від'ємне сальдо — 1613 млн дол. Частка товарообороту з далеким зарубіжжям зменшується до 37,4%.

Основним торговельним партнером залишається Росія (46,3% обсягів торгівлі, понад 17 млрд дол.). Від'ємне сальдо зменшується: у 1996 р. воно складало 118 млн дол. проти 843 млн дол. у 1995 р. В експорті до РФ переважають послуги (37,6%, зокрема транспортні — 34%), продовольчі товари (19%), продукція машинобудування (15,0%), металургії (14,6%), хімії (8,6%). В імпорті з РФ до 70% припадає на енергоносії, 12% — на машинобудівну продукцію.

В експорті до країн СНД і Балтії виділяються Білорусь (5%), Туркменистан (1,9%), Молдова (1,7%). В імпорті — Туркменистан (9,2%), Білорусь (2,1%), Казахстан (0,9%).

Зовнішньоторговельний оборот з країнами далекого зарубіжжя у 1996 р. становив 14192 млн дол. з додатним сальдо 804 млн дол., що компенсує від'ємне сальдо з Росією та Туркменистаном. Серед регіонів перше місце посідає Європа (22,8% обороту). З 40 країн Європи перше місце належить Німеччині (2,9% експорту і 6,2% імпорту), далі йдуть Угорщина, Польща, Італія. На країни ЄС припадає 12,8% обороту, сальдо від'ємне (1 млрд 43 млн дол.) через наповнення кредитних ліній, торговельні обмеження та низьку ефективність використання преференцій.

Динамічним є розвиток торгівлі з країнами СЕFТА (зростання на 20,2%). Країни Азії посідають друге місце (18,4%) з додатним сальдо. Перше місце серед азіатських країн належить Китаю (5,3% експорту). У торгівлі з 37 країнами Америки (4,1% обороту) виділяються США (2,5% експорту і 3,1% імпорту). Збільшуються обсяги торгівлі з країнами NАFТА (на 37% у 1996 р.). Україна торгує з 42 країнами Африки (1,3% обороту), головні партнери — Єгипет, Алжир, Нігерія, ПАР. З 12 країнами Австралії і Океанії — незначне місце (0,1%).

У 1996 р. найбільшими торговельними партнерами в експорті були Росія (38,3%), Китай (5,3%), Білорусь (5,1%), Німеччина (2,9%), Туреччина (2,8%), Угорщина (2,6%), США (2,5%); в імпорті — Росія (46,6%), Туркменистан (8,6%), Німеччина (6,2%), США (3,1%), Польща (2,7%).

Серед регіонів України майже по 1/5 експорту припадає на Донецьку та Дніпропетровську області (38,8% разом), вони є провідними і з імпорту (32,3%). Виділяються також Запорізька (8,0% експорту) і Луганська (4,3%) області. На ці 4 області припадає 51,3% експорту і 38,8% імпорту. Серед інших областей відзначаються Миколаївська, Одеська, Полтавська.

Проблема підвищення ефективності зовнішньоторговельної діяльності має винятково важливе значення. Без інтеграції до світової економіки Україна відставатиме від стрімко змінюваних технологій та стандартів. Основними напрямами стратегічної політики є:

1. Поєднання структурної перебудови економіки з орієнтацією на активний експорт.
2. Створення експортного потенціалу із значною часткою машинобудування та послуг.
3. Збереження та розширення традиційних товарно-регіональних ніш.
4. Скорочення імпорту непершорядних товарів, раціональне використання важливого імпорту.
5. Диверсифікація ринків енергоносіїв та стратегічно важливих ресурсів.
6. Запровадження сучасних форм економічної взаємодії з іноземними державами.
7. Створення умов для підвищення конкурентоспроможності українських товарів.
8. Застосування тактики «експортного прориву» — інтенсивне нарощування експорту обмеженої групи товарів.
9. Поступове скорочення імпорту зерна та збільшення закупівлі екологічно чистих продуктів, обладнання.
10. Нарощування обсягів товарообороту зі збільшенням експортної частини.
11. Посилення державного регулювання торговельного балансу для зменшення від'ємного сальдо.
12. Збереження традиційних ринків збуту та накопичення потенціалу для виходу на нові.
13. Нарощування експорту товарів високого ступеня переробки в секторах, де збережені передові позиції.

У регіональному аспекті пріоритетним є співробітництво з країнами СНД, що зумовлено історичними зв'язками та взаємопов'язаністю економік. Найважливіший напрям — розвиток українсько-російських відносин. Перспективним є налагодження прямих зв'язків з окремими регіонами Росії: Башкортостаном, Татарстаном, Дагестаном, Бурятією, Якутією, Санкт-Петербургом, створюється міст «Далекий Схід Росії — Україна», підписано договір з Кузбасом.

Існують умови для розвитку торгівлі з Білоруссю, Молдовою, країнами Центральної Азії (Узбекистан, Туркменистан, Казахстан), які мають великі природні ресурси в обмін на українські технології та товари. Привабливими є зв'язки з країнами Закавказзя, що сприяють виходу на ринки Центральної Азії і Близького Сходу. Пріоритетним є забезпечення стабільних зв'язків з країнами Балтії в режимі вільної торгівлі.

Велике значення мають зв'язки з Європейським Союзом, особливо з Німеччиною, Італією, Великобританією. Необхідне збільшення товарообороту з країнами Центральної та Східної Європи, особливо з СЕFТА. З країнами Центральної Європи політика має спрямовуватися на відновлення традиційних зв'язків у металургії, машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості.

Важливе значення мають зв'язки з країнами Чорноморського економічного співробітництва: Туреччиною (диверсифікація нафтопостачання), Грецією (судноплавство), Болгарією та Румунією (торгівля в Придунайському регіоні). Необхідно розвивати торгівлю з країнами NАFТА, особливо зі США та Канадою. У Латинській Америці перспективним є співробітництво з Бразилією, Аргентиною, Чилі, Панамою, Перу, відновлюються зв'язки з Кубою.

Зростає роль зв'язків з країнами Африки, Азії та Тихоокеанського регіону. Україна продовжуватиме співпрацю з Єгиптом, Марокко, Тунісом, Гвінеєю, Нігерією, ПАР. Найперспективнішим партнером на Далекому Сході є Японія, яка включила Україну до Генеральної системи преференцій. Необхідно активізувати співробітництво з НІК, країнами АСЕАН, Китаєм та Індією.

Країни Південно-Західної Азії (Ліван, Кувейт, Туреччина, Сирія, Саудівська Аравія, ОАЕ) мають значення для забезпечення енергоносіями та споживання інженерно-технічних послуг України. Українські підприємства ВПК можуть отримати кошти для конверсії від торгівлі воєнною технікою. Китай та Індія є одними з основних партнерів, у перспективі — ринки для збільшення експорту машинобудування та технологій для реконструкції об'єктів, збудованих СРСР. Країни АСЕАН — потенційні партнери в XXI столітті для вітчизняної машинотехнічної продукції та інженерних послуг.

Для удосконалення регіональних зв'язків Україні необхідна участь у міжнародних торговельних організаціях, особливо в ГАТТ/СОТ, та співробітництво з інтеграційними угрупованнями (ЄС, CEFTA, ЦЕІ, NAFTA). Фактор віддаленості від Середньої Азії та Казахстану зменшує ефективність торгівлі через високі транспортні тарифи в Росії.

Організація торговельних відносин між країнами СНД передбачає активний обмін статистичною інформацією та методологією, що сприятиме створенню спільних інформаційних систем для відстеження стану ринку. Успішному розвитку відносин сприятиме остаточне визначення загальної стратегії інтеграційного співробітництва, яка має враховувати геоекономічні переваги та державні інтереси.

Розділ 3. Шляхи досягнення економічного суверенітету України

В Україні триває складний період державного становлення. Більшість важливих рішень, що закладали основи стратегічного економічного розвитку після набуття незалежності, часто приймалися спонтанно, без належного наукового обґрунтування. Перші роки існування держави позначені руйнуванням значного економічного потенціалу. Сьогодні економічний потенціал, що є матеріальною основою національної безпеки, надто ослаблений. Україна існує у взаємопов'язаному світі, де проявляється домінанта міжнародного співробітництва та інтеграції. Тому постала проблема протиріччя між необхідністю інтегруватися у світову економіку та забезпеченням внутрішньої інтеграції, захистом внутрішнього ринку і національних інтересів. Лише створення власної системи економічної безпеки дасть можливість уникнути руйнівних наслідків швидкого відкривання економіки.

На сучасному етапі розвиток усіх країн визначається процесами глобалізації та посилення економічної взаємозалежності. Нові інформаційні технології та лібералізація ринків різко збільшили швидкість економічних процесів. Визначальними стали формування могутніх регіональних коаліцій зі спільними економічними, культурними, політичними та воєнними інтересами.

Проблема економічного суверенітету має кардинальне значення не лише в рамках національної безпеки, а й у контексті загального рівня розвитку країни. Економічний суверенітет можна визначити як загальнонаціональний комплекс заходів, спрямованих на постійний і стабільний розвиток економіки, що включає механізм протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам. До основних принципів забезпечення відносять: дотримання законності, баланс економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави; своєчасність і адекватність заходів; надання пріоритету мирним заходам; інтеграцію національного економічного суверенітету з міжнародним.

У Конституції України зазначено, що забезпечення економічного суверенітету є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу. Економічному суверенітету притаманний інтегральний характер, оскільки він є результатом спільних зусиль усього народу через дії всіх гілок влади на всіх рівнях.

Під час створення системи економічного суверенітету першочергове значення має визначення національних економічних інтересів. Загрозами слід вважати явні чи потенційні дії, що ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних інтересів і створюють небезпеку для соціально-економічної та політичної систем. Нині загрози набули перманентного характеру і за багатьма критеріями перейшли критичну межу. Завдання полягає не лише у виході з кризи, а й у відродженні національної економіки, створенні надійної економічної системи.

Світова практика свідчить, що застосування моделі «шокової терапії» без урахування особливостей України призвело до руйнації економіки, диспаритету цін, катастрофічного зниження добробуту, криміналізації суспільства та гіперзростання «тіньової» економіки. Внаслідок незважених спроб фінансової стабілізації монетарними методами був зумовлений різкий спад ВВП. За підсумками 1998 року ВВП скоротився на 1,7%, у 1999 році збільшився на 4,1%, у 2000 році — на 5,8%, прогнозований ріст у 2001 році — 4,2%.

Проблематичним залишається питання наповнення бюджету. Негативно позначається падіння за останні 6 років рівня монетизації ВВП більш ніж у 5 разів. Спостерігається один з найбільших серед країн СНД темпів спаду виробництва агропромислової продукції. Співвідношення між видобувними та переробними галузями становило відповідно 16% і 69%. Руйнування оптимальної структури виробництва свідчить про відсутність системного підходу до структурної перебудови.

Викликає занепокоєння зниження життєвого рівня населення. Реальна зарплатня зменшилася лише за 1996 р. на 13,8%. Заробітна платня втратила свої основні функції — стимулюючу, відтворювальну і регулюючу. Питома вага тарифної частини становить 40-50% проти 75% нормального співвідношення. Мінімальний рівень зарплатні та пенсій не забезпечує придбання предметів першої необхідності, що призводить до спаду купівельної спроможності. На кінець 1999 року заборгованість із виплати зарплатні становила близько 6 млрд грн. Посилюється майнове розшарування та поляризація населення.

Економічного розвитку можливо досягти лише за умови розробки механізму, здатного працювати в інтересах всього суспільства. Сьогодні немає дієвого механізму інвестування технологічних змін. Для підйому економіки необхідно підвищити частку інвестицій у ВВП як мінімум до 25-30%. У країнах, що швидко розвиваються, ця частка сягає 40% (наприклад, у Китаї, який з 1979 р. щорічно має 10% приросту ВВП).

Проблема негативного торговельного сальдо може набувати гострого характеру, тоді уряд вдається до підвищення митних зборів, імпортних квот або ліцензування. Митні збори — це кошти, що збираються на кордоні з власника товару. З одного боку, вони є джерелом доходу казни, з іншого — способом захисту вітчизняних виробників. Для захисту внутрішнього ринку використовуються імпортні квоти — встановлення максимальних обсягів ввезення. Ліцензування передбачає видачу дозволів на ввезення чи вивезення продукції. Наприклад, у США для захисту фермерів встановили строге квотування ввезення сільгосппродукції.

Якщо держава застосовує бар'єри для захисту виробників, вона проводить протекціоністську політику. За її допомогою уряд стимулює розвиток вітчизняного виробництва та забезпечує надходження до бюджету. Проте надмірний протекціонізм може мати негативні наслідки — «торговельні» війни. Прикладом була політика західних країн щодо соціалістичних, коли ввезення товарів суворо обмежувалося. Світовий досвід свідчить, що в «торговельних» війнах немає переможців — великі збитки несуть обидві сторони, адже рішення приймаються політиками, а не економістами.

Розвинені індустріальні держави (Канада, країни ЄЕС) і деякі постсоціалістичні країни, зокрема Естонія, проводять ліберальну зовнішньоторговельну політику, що характеризується майже повною відміною тарифних бар'єрів. Досвід Естонії свідчить про значні позитивні результати — темпи економічного зростання є найвищими в Європі.

Основною ланкою системи має стати виробництво з господарським саморегульованим суб'єктом. Перспективним напрямком є переорієнтація виробництва на інноваційний шлях розвитку. Під час визначення інструментів забезпечення економічного суверенітету необхідно враховувати існуючі загрози та характер їх дії. Для ефективного проведення заходів щодо оздоровлення економіки необхідно:

• Визначити єдиний напрям структурної перебудови та скоординувати зусилля всіх гілок влади.
• Віддати пріоритет розвиткові науки, нових технологій та освіти.
• Домогтися раціонального врегулювання та збалансованості суспільного виробництва.
• Врахувати, що грошовий обіг не повинен піддаватися різким реформаційним впливам.
• Грошово-кредитна політика має здійснюватися в системі: нагромадження капіталу — розширення попиту — зростання виробництва — зростання бюджетних доходів — скорочення дефіциту — зниження інфляції.
• Розробити методичні вказівки щодо планів і прогнозів соціального й економічного розвитку.
• Здійснити перехід на систему національних рахунків та міжгалузевих балансів на новій методичній базі.
• Визначити перелік оптимально необхідних сировини, товарів та послуг, оптимізувати експортно-імпортне сальдо.
• Економічними методами обмежити ввезення імпортних товарів, що дозволить зменшити відплив капіталу.
• Впровадити систему жорсткого контролю над використанням амортизаційних відрахувань.
• Подолати штучно створену кризу неплатежів.
• Визначити стратегічні напрями розвитку та пріоритетні галузі народного господарства.

Питання економічної безпеки набуло особливої актуальності, адже від його вирішення залежатиме доля України, відновлення поваги до держави. Важливо врахувати помилки, допущені при здійсненні економічних перетворень, які призвели до руйнівних процесів не лише в економіці, а й до розмивання моральних засад суспільства. Економічний суверенітет покликаний гарантувати сприятливі умови для життя і продуктивної діяльності громадян, захищати життєво важливі інтереси від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Висновки

Важливо розглянути імовірні сценарії розвитку українсько-російських відносин. Для збереження сприятливих перспектив слід утримувати і розширювати місткий російський ринок для українських товарів. Необхідно відновити втрачені господарські зв'язки, що приведе до збільшення взаємного товарообороту. Назріла необхідність синхронізації законодавств України та Росії, особливо у сфері оподаткування, митної політики, інвестиційної діяльності. Неврегульованість правового поля завдає обом країнам значних збитків, перешкоджає створенню транснаціональних компаній. Правові непорозуміння слід усунути в процесі реалізації Програми розвитку економічного співробітництва між Росією та Україною на 1998-2007 рр. Саміт держав СНД у червні 2000 р. дав позитивний імпульс у розв'язанні спірних питань. Україна ініціювала створення зони вільної торгівлі на території СНД.

Співробітництво з партнерами по Співдружності має життєво важливе значення для України, економіка якої міцно пов'язана з економіками країн СНД. Виступ Президента України Л.Д. Кучми на конференції «Україна на порозі XXI сторіччя» 16 листопада 2000 р. став свідченням усвідомлення вибору України. Домовленості президентів у Сочі, Мінську, Москві, Дніпропетровську дозволяють сподіватися на реальні зміни. Слід визнати необхідність перехідного періоду, протягом якого країни СНД мають модернізувати свої механізми на ринковій основі. Взаємне співробітництво та глибока інтеграція відіграватимуть роль стабілізуючого фактора.

Україна вже зараз відчуває потребу у фахівцях з питань інтеграційних процесів, політики та права ЄС. Ця потреба зростатиме в процесі реалізації стратегії підготовки до приєднання до ЄС, що вимагає широкомасштабної підготовки фахівців у вищих навчальних закладах.

Для того, щоб Україна могла скористатися можливостями, пов'язаними з процесом розширення ЄС, необхідно послідовно реалізовувати власну політику розвитку, спрямовану на інтеграцію у світове господарство. Така політика має включати:

• набуття членства у Світовій організації торгівлі;
• структурну трансформацію експортних галузей для збільшення частки кінцевої продукції, ефективну державну політику стимулювання експорту високотехнологічних галузей;
• диверсифікацію напрямів постачання товарів і послуг з/до країн ЄС;
• забезпечення розвитку ринку послуг, що залежатиме від державної політики, законодавчої бази та інвестиційного режиму.

Підвищення ефективності у секторах послуг сприятиме зростанню конкурентоспроможності експортних товарів та збільшенню прямого експорту послуг. Конкурентоспроможність товарів залежить від розвитку транспортних, телекомунікаційних, фінансових та професійних послуг.

В Україні склалася ситуація, коли на найвищому політичному рівні проголошені певні зовнішньоекономічні пріоритети, а на рівні суспільства відсутнє соціальне замовлення на них. Свідомий європейський вибір визначає не стільки географічну спрямованість політики, скільки зобов'язання щодо запровадження відповідних правил та норм. Європейський вибір — це визнання готовності України будувати свою економічну систему за європейськими правилами.

Економічні та політичні реалії поставили Україну перед вибором — Європа чи СНД (Росія). За всієї привабливості Заходу, Україна не може грати за правилами, які засвоїли країни Центрально-Східної Європи. Хоча ситуація в Росії та СНД є кризовою, правила гри тут аналогічні українським, що сприяє наближенню України до СНД. Визнання вступу до ЄС як стратегічного пріоритету ставить питання щодо стратегії реформування національної економіки. Відповідь на них — це підтвердження наявності політичної волі для реального проведення великомасштабних економічних перетворень.

З цією метою Україна має розвивати національне законодавство, максимально враховуючи норми європейського права. Інтеграція у світову економіку є складною справою, але за наявності політичної волі, суспільного консенсусу та чіткої стратегії Україна має всі шанси стати бажаним економічним партнером та рівноправним учасником великої європейської сім'ї.

Література

1. «Економічна безпека держави». Підручник. (Під ред. професора Б. Кравченка). К., 1994, 140 стор.;
2. Бендерський Ю. «Реалії світогосподарських процесів і місце в них України». Економіка України, №1. — 2000, стор. 70-75;
3. Кемпбелл Р. Макконел, Стэнли Л. Брю. Экономикс, т.1. М.: Республика, 1992. — 339 с.;
4. Левшин Ф.М. и др. «Мировые рынки: конъюнктура и цены». — М.: Международные отношения, 1987. — стр. 12-27;
5. Мазаракі А.А. та ін. «Світовий ринок товарів та послуг: регіональна структура»: Навч. посібник. — К.: Видавн. центр КДТЕУ, 1998. — стор. 4-12, 132-136, 141-165;
6. Мазаракі А.А. та ін. «Світовий ринок товарів та послуг: Товарна структура»: Навч. посібник / КДТЕУ. — К., КДТЕУ, 1996. — стор. 4-12, 69-77;
7. Макогон Ю., Черниченко Г., Смірнов О. «Зовнішні економічні зв'язки України та Росії: інвестиційно-екологічний аспект». Економіка України, №4. — 2001, стор. 78-83;
8. Недригайло В. «Дублери не потрібні». Голос України від 24 лютого 1998 р., стор. 5;
9. Орищак Я. О., Стебло М. І. Основи економіки. — Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. — стор. 32-35, 93-108;
10. Пол Э. Самуэльсон, Вильям Д. Нордхаус. Экономика.: Пер. с англ.: 16-ое изд.: Уч. Пос. — М.: Издательский дом «Вильямс». — 2000, стор. 62-73, 255-263, 271, 483-493, 537-544, 596-602, 625;
11. Рубан А. «Про деякі питання і тенденції сучасної зовнішньої торгівлі України». Економіка України, №7. — 2000, стор. 66-69;
12. Соколенко С. «Як організувати торгівлю з країнами СНД». Економіка України, №7. — 1995, стор. 12-15;
13. Чиж І., Мочерний С. «Економічний суверенітет втрачається. Економічна безпека також». Голос України від 14 серпня 1997 р., стор. 4-5;
14. Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини: середовище, форми, бізнес та інтеграція. Навчальний посібник. — Чернівці. — 1996. — стор. 13-17, 126-160;
15. Экономика: Учебник. (Под ред. Булатова А.С.). — М.: Издательство БЕК, 1995. — стр. 537-603.