LibroВхід

Курсова робота

Аналіз дебіторської та кредиторської заборгованості

Дебіторська та кредиторська заборгованості безпосередньо впливають на фінансову стійкість компанії в умовах інфляції. Матеріал розкриває методи горизонтального аналізу балансу, визначає оптимальні параметри управління боргами та пропонує структурно-логічну модель для мінімізації ризиків неплатоспроможності. Цей матеріал стане корисним для бухгалтерів, фінансистів та керівників підприємств, які шукають інструменти раціонального використання оборотних активів.

Опубліковано 3 вересня 2026 р.Економіка
ЕкономікаКурсова роботаКоледж

Вступ

Дебіторська заборгованість займає суттєву частку в структурі оборотних активів і безпосередньо впливає на фінансове становище компанії. Особливо важливим аналіз цього показника стає в умовах інфляції, коли відволікання власних оборотних коштів стає вкрай невигідним. Основним джерелом інформації для аналізу слугує баланс підприємства, а для внутрішнього аналізу додатково використовуються дані аналітичного обліку. Загальну динаміку змін обсягів дебіторської та кредиторської заборгованості за звітний період можна оцінити за допомогою горизонтального та вертикального аналізу балансу. Такий аналіз проводиться на основі внутрішньої звітності та слугує цілям управління. Водночас стан дебіторської заборгованості є важливим індикатором і для зовнішніх користувачів, оскільки її зростання зазвичай вказує на фінансову нестабільність компанії.

Метою даної роботи є аналіз дебіторської та кредиторської заборгованості. Для досягнення цієї мети необхідно виконати наступні завдання:

  1. представити структурно-логічну модель управління дебіторською заборгованістю підприємства;
  2. визначити оптимальний розмір дебіторської заборгованості;
  3. розглянути аналітичні властивості показника відносної кредиторської заборгованості підприємств.

Під час написання роботи використовувалися навчальні матеріали та спеціалізовані професійні періодичні видання.

1. Аналіз дебіторської та кредиторської заборгованості

У процесі аналізу дебіторської заборгованості ключова увага приділяється статті «Дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги», яка зазвичай має найбільшу питому вагу в загальній сумі заборгованості. Відповідно до національних стандартів бухгалтерського обліку, ця заборгованість відображається в балансі за чистою реалізаційною вартістю, тобто за вирахуванням сумнівних та безнадійних боргів.

Наприклад, за даними балансу:

  • первісна вартість дебіторської заборгованості становить 360 тис. грн;
  • резерв сумнівних боргів – 40 тис. грн;
  • чиста реалізаційна вартість – 320 тис. грн.

Для аналізу розрахунків із покупцями та замовниками формується аналітична таблиця. На основі даних цієї таблиці (підсумок гр. 3 + гр. 5 - гр. 8 = гр. 9) визначають:

  1. заборгованість окремих покупців і замовників, а також строки її виникнення, зокрема понад один рік. Таку заборгованість за наявності відповідних документів можна віднести до позареалізаційних витрат і списати на збитки як безнадійну, якщо минув строк позовної давності, або ж за рішенням інвентаризаційної комісії перерахувати до резерву сумнівних боргів;
  2. на основі відомості обліку розрахунків із покупцями та замовниками (або попередньої аналітичної таблиці) складається таблиця для аналізу стану заборгованості за строками її виникнення.

Показник сумнівної дебіторської заборгованості можна взяти з балансу (рядок 162 форми № 1). Регулярне ведення такої відомості дозволяє бухгалтеру аналізувати заборгованість та вчасно вживати заходів щодо прострочених боргів. Цей аналіз базується на внутрішній звітності підприємства та використовується для управлінських потреб. Проте стан дебіторської заборгованості є критично важливим і для зовнішніх користувачів, адже її зростання завжди є ознакою фінансової нестабільності.

Методика аналізу оборотності дебіторської заборгованості передбачає порівняння даних звітного періоду з даними минулого року (або іншого періоду), визначення змін та вивчення їх причин і якісних характеристик. Показники за минулий період (оборотність дебіторської заборгованості або відношення її середньої величини до виручки від реалізації) переносяться з попередніх розрахунків.

Порівнюючи показники дебіторської заборгованості, можна зробити висновок про покращення чи погіршення стану розрахунків із покупцями порівняно з минулим роком. Якщо спостерігається зростання сумнівної заборгованості та збільшення її частки в загальному обсязі оборотних коштів, це свідчить про зниження ліквідності поточних активів і, відповідно, про погіршення фінансового стану підприємства. Важливим аспектом аналізу є також контроль за співвідношенням дебіторської та кредиторської заборгованості.

Значне перевищення дебіторської заборгованості загрожує фінансовій стійкості підприємства та вимагає залучення додаткових джерел фінансування. Розглядаючи питання аналізу розрахунків із покупцями, варто згадати про метод надання знижок за дострокову оплату, який широко застосовується в країнах з розвиненою ринковою економікою. В умовах інфляції будь-яка відстрочка платежу призводить до того, що виробник отримує лише частину реальної вартості реалізованої продукції. Тому інколи вигідніше надати знижку за швидку оплату (наприклад, протягом десяти днів), ніж втратити значно більшу суму через інфляцію.

Значна частка в джерелах коштів підприємства належить позичковим коштам, зокрема кредиторській заборгованості. Тому поряд із дебіторською необхідно аналізувати й кредиторську заборгованість, її склад і структуру, а також проводити порівняльний аналіз цих двох видів заборгованості.

Насамперед слід перевірити достовірність інформації про види та строки кредиторської заборгованості. Для цього використовують пряме підтвердження контрагентів, вивчення контрактів і договорів, а також особисті бесіди з працівниками, які володіють інформацією про борги підприємства. У процесі аналізу необхідно оцінити умови заборгованості, звернути увагу на строки, обмеження використання ресурсів та можливості залучення додаткових джерел фінансування.

Аналіз кредиторської заборгованості розпочинається з вивчення її складу та структури за даними форми № 1 «Баланс». Для цього розраховується питома вага кожного виду заборгованості в загальній сумі. Ці показники порівнюються за звітом і планом, що дозволяє визначити відхилення в структурі, встановити причини змін окремих складових та розробити заходи для регулювання заборгованості, особливо тих, що негативно впливають на діяльність підприємства. Основною причиною змін структури кредиторської заборгованості, як правило, є взаємні неплатежі, що підтверджується порівняльним аналізом кредиторської та дебіторської заборгованості. Деталізація аналізу кредиторської заборгованості може проводитися за методикою, аналогічною аналізу дебіторської заборгованості.

Оборотність кредиторської заборгованості розраховується за тією ж формулою, що й дебіторської, але в знаменнику відображається сума обороту із закупівлі сировини, матеріалів тощо.

Аналіз стану дебіторської та кредиторської заборгованості на кінець звітного періоду передбачає також їх порівняльний аналіз. Результатом такого аналізу може бути виявлення:

а) збільшення або зменшення дебіторської заборгованості;
б) збільшення або зменшення кредиторської заборгованості.

Як збільшення, так і зменшення цих видів заборгованості можуть призвести до негативних наслідків для фінансового стану підприємства. Наприклад, зменшення дебіторської заборгованості проти кредиторської може свідчити про погіршення стосунків із клієнтами та зменшення кількості покупців. Збільшення дебіторської заборгованості проти кредиторської може бути наслідком неплатоспроможності покупців.

У процесі виробничої діяльності часто трапляються випадки, коли кредиторська заборгованість значно перевищує дебіторську. Деякі економісти-теоретики вважають це ознакою раціонального використання коштів, оскільки підприємство залучає в оборот більше коштів, ніж відволікає. Однак бухгалтери-практики оцінюють таку ситуацію негативно, оскільки підприємство зобов'язане погашати свої борги незалежно від стану дебіторської заборгованості.

Отже, аналізуючи дані дебіторської та кредиторської заборгованості, необхідно досліджувати причини виникнення кожного виду заборгованості, виходячи з конкретної виробничої ситуації на підприємстві.

2. Структурно-логічна модель управління дебіторською заборгованістю підприємства

Постановка проблеми. У ринковій економіці існування дебіторської заборгованості (ДЗ) є об'єктивним явищем господарського процесу, якщо контрагенти підприємства-кредитора вчасно виконують свої фінансові зобов'язання.

Наявність дебіторської заборгованості в балансі та віднесення її до найбільш ліквідних активів не гарантує надходження коштів від дебітора. Залежно від розміру заборгованості, ймовірних строків її погашення та ризику непогашення можна зробити висновок про стан оборотних активів підприємства та тенденції його розвитку. Ефективна структура активів неможлива, якщо питома вага дебіторської заборгованості становить 40–50% від суми оборотних активів. В економіці України обсяг невиконання платіжних зобов'язань зріс настільки, що вже не можна говорити про нормальну ситуацію. Наявність значних обсягів дебіторської заборгованості в структурі оборотних активів стала масовим явищем.

Тому для підприємства вкрай важливим є управління дебіторською заборгованістю як на стадії її формування, так і на стадії інкасації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Багато вчених і практиків вважають вирішення цієї проблеми нагальним, оскільки зростає потреба підприємств у кваліфікованому втручанні в процес управління дебіторською заборгованістю. Зокрема, вітчизняні юристи В. Коломієць, Г. Бородай, І. Бенесидюк дослідили процес управління заборгованістю на стадії примусового стягнення в судовому порядку; Л. Лігоненко запропонував використання таких інструментів погашення, як рефінансування та реструктуризація; І. Бланк розробив політику управління дебіторською заборгованістю; О. Сурніна запропонувала методи управління на стадії формування.

Невирішені частини загальної проблеми. Аналіз публікацій показав, що питання управління дебіторською заборгованістю на стадії формування висвітлено в ряді робіт. Однак управління на стадії інкасації розкрито недостатньо. Пропозиція автора полягає в розкритті та систематизації процесу управління дебіторською заборгованістю як на стадії формування, так і на стадії інкасації у вигляді структурно-логічної моделі.

Враховуючи вищесказане, метою є розробка моделі процесу управління дебіторською заборгованістю на стадіях її формування та інкасації.

Управління дебіторською заборгованістю — це інтегрований процес планування, організації, координації, мотивації та контролю за станом заборгованості, необхідний для досягнення цілей підприємства. Цей процес передбачає прийняття управлінських рішень щодо протилежних завдань: зменшення безнадійної заборгованості, з одного боку, та зростання обсягів реалізації — з іншого.

Основною функцією, на якій базується процес управління, є жорсткий контроль за фінансовими потоками підприємства.

Процес управління має бути спрямований на вирішення наступних основних завдань:

  • мінімізація фінансових ризиків, пов'язаних із можливістю збитків від списання безнадійних боргів та дефіцитом грошових коштів;
    • мінімізація втрат від інфляційного знецінення суми заборгованості;
  • мінімізація недоотриманого доходу через неможливість активного комерційного використання коштів, інвестованих у дебіторську заборгованість;
  • перебудова управління за допомогою маркетингу в умовах неплатежів;
  • раціональне використання різних механізмів повернення боргів.

Зміст та основна мета управління дебіторською заборгованістю — максимізація прибутку підприємства шляхом управління процесами формування та інкасації заборгованості.

Досягнення цієї мети здійснюється за допомогою правильно та логічно побудованої моделі управління, яка являє собою послідовність дій, що організовуються та реалізуються підприємством з метою мінімізації інвестицій у дебіторську заборгованість.

Управління дебіторською заборгованістю розпочинається з розробки політики управління її формуванням, яка є складовою частиною загальної політики управління оборотними активами та маркетингової політики підприємства. Управління формуванням заборгованості спрямоване на розширення обсягу реалізації продукції та полягає в оптимізації розміру заборгованості та забезпеченні своєчасної її інкасації.

Структурно-логічна модель процесу управління дебіторською заборгованістю:

  1. Управління формуванням дебіторської заборгованості підприємства

1.1. Аналіз дебіторської заборгованості підприємства
1.2. Формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців
1.3. Контроль за відвантаженням продукції, випискою рахунку та відправленням його покупцям, складання картотеки дебіторів
1.4. Контроль за фінансовим станом дебітора
1.5. Планування дебіторської заборгованості

  1. Управління інкасацією дебіторської заборгованості

2.1. Аналіз простроченої дебіторської заборгованості
2.2. Забезпечення використання на підприємстві інструментів погашення дебіторської заборгованості
2.3. Позовна робота зі стягнення простроченої заборгованості
2.4. Відкриття справи про банкрутство
2.5. Списання дебіторської заборгованості на фінансові результати

На початковому етапі управління формуванням проводиться аналіз дебіторської заборгованості шляхом дослідження обсягу її формування, динаміки змін, вивчення змін обсягів заборгованості окремих груп дебіторів та за окремими статтями в попередньому періоді. Також визначається середній період інкасації та кількість оборотів у досліджуваному періоді. Далі аналіз проводиться за допомогою груп коефіцієнтів: оборотність, період погашення, коефіцієнт покриття заборгованості. Ця робота дозволяє виявити проблемні місця, що потребують глибшого дослідження та прийняття відповідних заходів.

На наступному етапі здійснюється формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців. Кредитна політика є одним із важливих факторів, що визначає попит на товари та послуги.

При визначенні можливої суми фінансових коштів, інвестованих у дебіторську заборгованість за товарним (комерційним) та споживчим кредитом, слід враховувати заплановані обсяги реалізації продукції в кредит, середній період надання відстрочки платежу за окремими формами кредиту, середній період відстрочки платежу виходячи з практики та коефіцієнт співвідношення собівартості й ціни реалізованої в кредит продукції.

Формування системи кредитних умов включає наступні елементи: термін надання кредиту (кредитний період); стандарти кредитування; розмір надання кредиту (кредитний ліміт); вартість надання кредиту (система цінових знижок при здійсненні негайних розрахунків); політика збору платежів та система штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань покупців.

В основі формування стандартів оцінки покупців та диференціації умов надання кредиту лежить кредитоспроможність покупця. Формування системи стандартів оцінки включає: визначення системи характеристик, що оцінюють кредитоспроможність окремих груп покупців; формування експертизи інформаційної бази проведення оцінки; вибір методів оцінки окремих характеристик; групування покупців за рівнем кредитоспроможності; диференціацію кредитних умов відповідно до рівня кредитоспроможності.

Для оцінки фінансового стану позичальника використовуються три групи оціночних показників: коефіцієнт ліквідності, коефіцієнт співвідношення власних та позикових коштів, показники оборотності та рентабельності.

На етапі реалізації кредитної політики слід пам'ятати, що головним є не скорочення числа ненадійних покупців, а максимізація прибутку шляхом співставлення додаткового прибутку з додатковими витратами.

Прийняття рішення про надання кредитів повинно супроводжуватися страхуванням можливих ризиків у вигляді факторингу (форфейтингу), використання векселів, взаємозаліку, цесії, страхування кредитів, застосування заходів з підвищення відповідальності боржника, застави, поруки, гарантії платежу, завдатку, новації боргу тощо.

Зміна кредитної політики підприємства. Кредитна політика може змінюватися залежно від кон'юнктури ринку. З метою оцінки змін у кредитній політиці з точки зору максимізації прибутку використовується прирістний аналіз, у межах якого застосовуються три базові формули.

I= [(BZO, -В200)]х&/360)]+о[вгоЖ -Z0)/360] (1)

де Z0 — поточний обсяг реалізації; Zπ — прогнозний обсяг реалізації після зміни кредитної політики; О — змінні витрати, % від обсягу реалізації; BZO0 — оборотність ДЗ в днях до зміни кредитної політики; В2ОК — оборотність ДЗ в днях після зміни кредитної політики.

Ця формула використовується, якщо очікується зростання обсягу реалізації. Якщо ж очікується зменшення, формула має наступний вигляд:

І = [(BZO, - BZ00 )х (Z, / 360)]+ О х JBZ00 х (Zπ- Z0)/ 360] (2)

Ці дві формули дозволяють визначити, як вплинуть зміни в кредитній політиці на зміну величини дебіторської заборгованості. Наступна формула (3) показує вплив змін на величину дооподаткованого прибутку:

P= (Zπ-Z0)x(l-o)+K-(Bπ:Zπ-50Z0)-(BπZπPπ-B0ZπP0) (3)

де (1 - О) — валова маржа; К — ціна інвестицій у ДЗ; Б0 — середній обсяг безнадійних боргів при поточному обсязі реалізації, % до обсягу реалізації; Бπ — середній обсяг безнадійних боргів при новому обсязі реалізації, % до обсягу реалізації; Р0 — питома вага обсягу реалізації зі знижкою до зміни кредитної політики, %; Рπ — питома вага обсягу реалізації зі знижкою після зміни кредитної політики, %; В0 — поточний процент торгівельної знижки; Вπ — прогнозний процент торгівельної знижки.

За допомогою формул прирістного аналізу можна визначити, як вплине на величину дебіторської заборгованості та прибутку зміна термінів надання кредитів, величини знижок, величини втрат за безнадійними боргами, а також зміна проценту змінних витрат тощо.

У подальшому процесі управління проводиться контроль за відвантаженням продукції, виписуванням рахунків та відправкою їх покупцю, складанням картотеки дебіторів.

Постачальнику необхідно контролювати дату відвантаження продукції та відслідковувати час виписування рахунку так, щоб він був максимально наближений до часу відвантаження. Оптимальний варіант — синхронність виписування рахунку та відвантаження продукції, після чого необхідно слідкувати за тим, щоб кожен рахунок був відправлений якомога скоріше.

У системі управління цим процесом слід вести базу даних за кожним кредитором та встановити строки погашення заборгованості. Ця інформація дозволяє розподілити підприємства-дебітори за групами, до яких можна застосувати однакові заходи та методи.

Обов'язковою умовою ефективного управління є контроль за фінансовим станом дебітора, який має на меті визначити існуючий стан дебітора, наявні та потенційні проблеми й можливість боржника погасити заборгованість. Ця інформація дає можливість прискорити процес розрахунків.

Управління інкасацією дебіторської заборгованості передбачає розробку ряду заходів з погашення заборгованості, строки сплати якої прострочені. Процес планування заборгованості на наступний період повинен охоплювати наступні напрямки: забезпечити якість заборгованості, підвищити швидкість її оборотності, оптимізувати обсяг, забезпечити захист від знецінення.

Першим заходом інкасації є проведення комплексного аналізу структури та динаміки простроченої заборгованості за термінами, видами, видами продукції та дебіторами, а також оцінка реальної вартості заборгованості. У подальшому встановлюється оперативний зв'язок із дебітором на предмет визнання ним боргу.

Потім складається графік роботи з дебіторами. Бажано, щоб заходи проводилися спільно з дебітором.

Наступний етап інкасації — оцінка необхідності та можливості використання інструментів досудового погашення заборгованості.

Використання сучасних інструментів погашення (рефінансування дебіторської заборгованості (факторинг, векселі), взаємозаліки, реструктуризація заборгованості (зміна матеріально-уречевленої форми зобов'язання, укладання угод про зміну сторін зобов'язання, новація, відстрочення заборгованості)) дає можливість прискорити переведення дебіторської заборгованості в інші форми оборотних активів. При виборі тієї чи іншої форми впливу на дебітора важливо знати її позитивні та негативні сторони, а також юридичні наслідки, щоб застрахувати себе від несподіванок.

Ступінь ризику, пов'язаний із несвоєчасністю або сумнівністю погашення боргу, є суб'єктивним та визначальним фактором прийняття рішення щодо використання факторингу та реструктуризації заборгованості.

Врегулювання досудових формальностей здійснюється за допомогою претензії, що є документом, який підтверджує вжиття підприємством-кредитором заходів досудового врегулювання суперечки. Господарський кодекс України значно обмежив коло випадків, при яких досудове врегулювання суперечок є обов'язковим.

Організація роботи з повернення дебіторської заборгованості, що не надійшла своєчасно:

Заходи по погашенню заборгованості. Етапи проведення роботи щодо заборгованості, яка не повернена своєчасно:

  1. Врегулювання досудових формальностей
  2. Подання позову до суду
  3. Зменшення валового доходу на суму боргу
  4. Підготовка до засідання суду
  5. Впровадження рішення суду
  6. Безнадійна заборгованість

Наступним етапом управління простроченою заборгованістю є звернення до господарського суду з позовом про стягнення заборгованості. Після подання позову, відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст. 12.1.1), підприємство-кредитор має право зменшити валовий доход поточного кварталу на суму боргу, за якою подано позов до суду. Однак без ухвали про порушення справи цього робити не можна.

Підготовка до засідання суду передбачає надсилання всіх необхідних документів із супровідним листом.

Впровадження рішення суду. Після винесення рішення суду видається наказ, який є виконавчим документом. У випадку нездатності боржника сплатити борг, підприємство-кредитор може звернутися до суду з позовом про відкриття справи про банкрутство. Ця процедура регулюється Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та має наступну послідовність дій: подання заяви про порушення справи про банкрутство; розгляд отриманої заяви; введення процедури розпорядження майном боржника; проведення засідання та порушення справи про банкрутство; забезпечення грошових вимог кредиторів і мораторій на їх задоволення; виявлення кредиторів та санаторів боржника; проведення попереднього засідання господарського суду; проведення збору кредиторів і створення комітету кредиторів; прийняття рішення у справі про банкрутство.

У випадку визнання дебітора банкрутом, дебіторська заборгованість списується як безнадійна з відповідним відображенням на фінансових результатах. Списані борги відносяться на рахунок коштів резерву сумнівних боргів, а якщо такий резерв не створений, то безпосередньо на фінансові результати, тобто списуються на збитки підприємства-кредитора.

Висновки і перспективи подальших розвідок. Підсумовуючи вище написане, можна зробити висновок, що використання запропонованої структурно-логічної моделі управління дебіторською заборгованістю дозволяє підприємству:

  1. ефективно використовувати фінансові та трудові ресурси;
  2. зменшити ймовірність зростання безнадійних боргів;
  3. контролювати фінансові надходження;
  4. забезпечити зростання інвестиційних можливостей.

При цьому слід враховувати характер та джерела виникнення дебіторської заборгованості, тип підприємства, стадію його життєвого циклу, стан ринкової кон'юнктури та інші фактори.

Досвід у сфері управління інкасацією доводить, що в деяких випадках процедура інкасації потребує найбільшої частки поточних витрат, пов'язаних із процесом її обслуговування. Для зведення цих витрат до мінімуму слід виявляти певну твердість у фінансових стосунках із позичальником.

3. Визначення оптимального розміру дебіторської заборгованості

У сучасній практиці фінансового менеджменту в Україні управління дебіторською заборгованістю (ДЗ) є одним із найважливіших і водночас складних елементів управління оборотними активами. Порушення нормального циклічного процесу її утворення та погашення може бути не тільки причиною виникнення проблем для підприємства (зниження рентабельності активів, втрата їхньої ліквідності), а й спричинити розвиток глобальної кризи неплатежів в економіці країни.

Більшість вітчизняних підприємств приймають рішення щодо утворення та погашення дебіторської заборгованості на інтуїтивній основі. Часто з цього питання відсутня навіть більш-менш обґрунтована і постійна політика.

Це може призвести до прямих фінансових втрат або до недоотримання частини прибутку.

Ненормальний перебіг операційної діяльності підприємства спричинює те, що у загальному обсязі дебіторської заборгованості найбільшу частку займає заборгованість покупців за відвантажені їм товари. Тому політика управління дебіторською заборгованістю насамперед повинна націлюватися на розширення обсягів реалізації продукції, оптимізацію її розміру та своєчасне погашення.

Досягнення більших прибутків за рахунок регулювання товарообігу визначається не тільки політикою ціноутворення, а й політикою реалізації товарів у кредит. При цьому оборотність товарних запасів підвищується, але збільшується обсяг інвестицій у дебіторську заборгованість, що затримує повернення коштів. Тому обґрунтоване управлінське рішення щодо доцільності надання товарного кредиту та його розміру повинно базуватися на визначенні оптимальної дебіторської заборгованості (і в абсолютному вимірі, і як частки продажів у кредит у загальному товарообігу).

Дебіторська заборгованість — це сума боргів, що належать підприємству і свідчать про вилучення коштів з його обігу дебіторами — юридичними чи фізичними особами, що мають відповідну фінансову заборгованість підприємству. Це форма існування оборотних активів.

Дебіторська заборгованість певним чином вигідна для підприємств:

  1. зростає їхній товарообіг, а отже, й маса валового доходу та прибутку (за інших незмінних умов). Це — основна вигода;
  2. швидше реалізуються запаси, що дає змогу скоротити частку змінних витрат на них;

3) іноді є можливість зробити заборгованість дохідним активом, тобто брати відсотки за надання товарного кредиту (однак так буває нечасто, тому що це погано впливає на динаміку товарообігу).

Разом із тим дебіторська заборгованість по суті є відволіканням з господарського обігу оборотних коштів підприємства, що супроводжується непрямими втратами його доходів:

1) чим довший період погашення заборгованості, тим менший дохід від коштів, вкладених у дебіторів (адже дебіторська заборгованість, як і інші активи, повинна давати прибуток, який за інших однакових умов тим вищий, чим вища оборотність);

  1. кошти у заборгованості можуть знецінюватися через інфляцію;
  2. як і для інших активів, для фінансування заборгованості потрібне відповідне джерело, яке, звичайно, теж має свою ціну.

На рівень дебіторської заборгованості впливає чимало внутрішніх і зовнішніх (екзогенних) факторів:

  • вид та специфіка товару;
  • місткість ринку;
  • ступінь насиченості ринку;
  • застосування різних методів стимулювання попиту та їхня відносна ефективність;
  • система розрахунків, прийнята на підприємстві;
  • фінансовий стан підприємства;
  • кредитна політика підприємства тощо.

Управлінський вплив на дебіторську заборгованість відбувається завдяки заходам, що здатні змінити ці фактори. Однак деякі з них (екзогенні) є незалежними від підприємства, інші — другорядними чи маловпливовими. Систему управління найзначущими факторами впливу звичайно групують у категорію «кредитна політика», яка складається з таких елементів.

1. Розробка стандартів кредитування (критеріїв відбору потенційних дебіторів та відповідних кредитних лімітів), які відображають максимальний ступінь ризику, прийнятний для кредитних рахунків.

Із загальних міркувань можна досить приблизно сказати, що досягнення оптимуму можливе, коли граничні витрати від кредиту врівноважуються з граничними прибутками від зростаючих продажів.

Витрати, пов'язані із забезпеченням якості кредиту:

  • невиконання зобов'язань (боргові втрати) — найпомітніша складова;
  • більші витрати на дослідження і пред'явлення документів до сплати;
  • більші вкладення капіталу, пов'язані із заборгованістю, при продажах клієнтам, що сплачують свої рахунки повільніше.

Для відбору потенційних покупців, оцінки ймовірності невиконання зобов'язань тощо використовують різні системи характеристик і показників, наприклад система 5С.

Умовами кредиту, звичайно, обумовлюються: період надання кредиту і дисконт (знижка) за ранню оплату (наприклад, 2/10 повна (net) 30 — 2% знижки при сплаті протягом 10 днів, повна оплата протягом 30 днів). Ці умови тісно пов'язані з іншими елементами кредитної політики.

  1. Визначення кредитного періоду — строку оплати заборгованості дебіторами або просто стандартної тривалості надання кредиту. Подовження кредитного періоду збільшує дебіторську заборгованість — частково за рахунок умов кредиту, частково за рахунок збільшення обсягу продажів. Якщо прирощуваний прибуток (ціна продажів мінус прямі витрати на виробництво, продаж і кредитні витрати, пов'язані з додатковими продажами) перевищує граничну вартість подовження кредитного періоду (на практиці використовується вартість капіталу для фінансування дебіторської заборгованості), то зміна кредитної політики є вигідною. Відповідно, оптимальний кредитний період — це такий період, коли граничні прибутки дорівнюють граничним витратам на зберігання більшої суми для розрахунків із дебіторами.
  2. Дисконти та інші методи стимулювання дострокової оплати заборгованості. Для визначення оптимальності має використовуватися аналогічний принцип.
  3. Політика інкасації фірми, що визначається вимогами до пасивно оплачуваних рахунків і пов'язана з процедурами отримання прострочених рахунків. Це надсилання листів із претензіями, продаж заборгованості тощо. При цьому підбивається баланс доходів і витрат у кожному конкретному випадку, хоч не виключені й інші загальні закономірності.

5. Система моніторингу погашення дебіторської заборгованості, яка забезпечує керівництво достовірною і оперативною інформацією, у тому числі й про результати управлінського впливу.

Щоб досягти максимального економічного ефекту від кредитної політики, слід орієнтуватися на певний інтегрований показник, яким повинен бути цільовий рівень дебіторської заборгованості підприємства.

Багатофакторність системи управління дебіторською заборгованістю потребує застосування багатокритеріальної оптимізації, заснованої на взаємодії сукупності відносно незалежних критеріїв. Методологічна основа цього — «принцип Парето»: рішення є оптимальним, якщо поліпшення стану за одним із критеріїв не спричиняє погіршення за іншим. Це означає, що всі складові політики управління дебіторською заборгованістю потрібно змінювати комплексно до досягнення такого (оптимального) стану, коли будь-які зміни в них тільки погіршать кінцевий результат.

У літературі розробка кредитної політики фірми як низки факторів, що контролюються і визначають середню тривалість часу між продажем і пред'явленням платіжних документів, звичайно базується на припущенні, що вже визначена частка реалізації товарів у кредит у загальній структурі товарообігу. Деякі автори визначають поняття «природного рівня дебіторської заборгованості», який повинен розраховуватися на підставі «власного досвіду і специфічних умов діяльності» підприємства. Передбачається, що цей рівень встановлюється виходячи з таких міркувань: менший рівень заборгованості неможливий, а більший — економічно недоцільний і не впливає негативно на функціонування підприємства. Такі суб'єктивні міркування не можуть бути рекомендовані для широкого користування.

Подальша політика управління заборгованістю формується залежно від аналізу даних. При цьому застосовується здебільшого статичний порівняльний аналіз: на підставі даних господарського та управлінського обліку визначається коло показників, що відображають стан активів підприємства у певному періоді (зокрема, абсолютний розмір заборгованості, її частка у структурі активів, оборотність тощо). На підставі прогнозних показників розвитку підприємства можна оцінити ступінь впливу обраної політики управління заборгованістю і кредитної політики зокрема на ефективність операційної діяльності підприємства. Навіть прогресивніша методика динамічного аналізу або прирістного аналізу впливу окремих факторів не забезпечує приблизної відповіді на питання, як обґрунтувати оптимальний рівень заборгованості за продані в кредит товари.

Багато авторів зазначають, що цей оптимальний рівень заборгованості існує, однак визначити його формально досить важко через невизначеність та непропорційний характер впливу задіяних факторів. Водночас для такої складової частини оборотних активів, як товарні запаси, існують і широко використовуються на практиці різні оптимізаційні моделі, з яких найвідомішою є модель оптимального розміру замовлення (EOQ).

Для визначення потенційної можливості створення подібної моделі для строків та розмірів дебіторської заборгованості спочатку треба розглянути взаємодію окремих факторів.

Рівень товарообігу можна відобразити за допомогою функції, що зростає залежно від кредитної політики. Якщо відповідні кредитні умови стають сприятливішими, тобто подовжується кредитний період та зростають цінові дисконти, то це сприяє й збільшенню товарообігу. Така тенденція з позицій потенційних дебіторів аналогічна неявному зниженню ціни, тому зростає як кількість клієнтів, що використовують запропоновані умови, так і обсяг товару, який купує окремий клієнт. Крім того, кредитна політика може бути важливою складовою конкурентної стратегії підприємства. Через невиправдано жорстку кредитну політику або й відсутність такої підприємство може втратити частину покупців, що віддадуть перевагу сприятливішим умовам конкурентів. При цьому ефект (приріст товарообігу) від поліпшення кредитних умов поступово зменшується, адже збільшення товарообігу обмежено потенціалом товарного ринку, а для клієнтів поліпшення умов стає дедалі менш важливим.

Означене зростання товарообігу зумовлене зростанням продажів у кредит, тобто залежить від дебіторської заборгованості. Реальне співвідношення між товарообігом та заборгованістю може бути дещо іншим, тому що воно залежатиме і від особливостей обліку цих категорій на підприємстві. Але за умов, що заборгованість обліковуватиметься у цінах продажу товарів, а моментом продажу є момент відвантаження товару покупцеві, вказана пропорція справедлива. При цьому зростання заборгованості хоч і пропорційне товарообігу, але випереджає його за рахунок того, що кредитні умови спонукають певну частку покупців, які раніше купували за готівку, користуватися товарним кредитом. Ця тенденція виявляється тією ж мірою, що й загальне збільшення обсягів продаж.

Зростання дебіторської заборгованості тягне за собою збільшення пов'язаних із нею витрат. По-перше, це витрати на її утримання, головним чином недоотриманий прибуток від активів, які в ній «заморожені». По-друге, це витрати, пов'язані з негативним впливом кредитної політики — зростає сума ризиків, що гроші повертатимуться невчасно (фактично тимчасово вилучені з обігу) або й не повертатимуться зовсім. Чим ризикованіша кредитна політика, тим більше витрат на заходи щодо уникнення цих ризиків. Витрати першого типу пропорційні сумі заборгованості і часу її утримання, витрати другого типу залежать від кредитних умов. Додатково зазначимо, що до витрат, залежних від кредитної політики, можна віднести витрати через овертрейдинг — ситуацію, коли швидке зростання товарообігу не підкріплене власними фінансовими ресурсами і може призвести до кризи ліквідності.

Існує певний максимальний рівень дебіторської заборгованості Dmax, якого взагалі можна досягнути за ринкових умов, якщо кредитна політика є найліберальнішою. Як уже зазначалося вище, поняття «кредитна політика» багатогранне, але не всі її складові рівнозначні як за впливом на ефективність політики в цілому, так і з точки зору оптимізації розмірів заборгованості. Стандарти кредитування можна назвати умовно сталою величиною на підприємстві, адже вони тільки визначають, більшій чи меншій частці потенційних дебіторів надаватиметься товарний кредит. Фактори, пов'язані з інкасацією дебіторської заборгованості, мають визначальне значення при оперативному управлінні заборгованістю та для поліпшення платіжної дисципліни дебіторів. Проте вони не мають першочергового значення для формування структури активів і абсолютного розміру заборгованості.

Отже, за фактор, який поєднує кредитну політику і політику визначення оптимального розміру інвестицій у заборгованість, приймемо саме кредитний період. Розмір дебіторської заборгованості, що утворюється, пропорційний терміну кредитного періоду, але ця залежність не є лінійною. Якщо ситуацію розглядати спрощено, то можна сказати, що відхилення в менший бік від максимального значення заборгованості обернено пропорційне кредитному періоду.

Запропонована модель оптимізації справедлива при дотриманні таких припущень:

  • інші параметри кредитної політики, крім кредитного періоду, є незмінними або суттєво не впливають на розмір заборгованості (як ми вже з'ясовували, навпаки, частіше трапляється, що кредитна політика залежить від цільового розміру заборгованості);
  • для різних типів витрат передбачається лінійна залежність від факторів, які їх визначають; при використанні інших типів залежності можливе суттєве уточнення і ускладнення наведеної моделі. Наприклад, можливо доцільнішим буде застосування коефіцієнта дисконтування для відображення зміни вартості заборгованості у часі при розгляді витрат на її зберігання;
  • стабільні показники якості та структури дебіторської заборгованості;
  • потенційні дебітори розглядаються як однорідна і досить велика сукупність.

Безумовно, у процесі діяльності підприємства політика управління дебіторською заборгованістю, як досить складна частина фінансового менеджменту, не може не враховувати результатів минулих періодів та традиційних методів статистичного аналізу. Але якщо підприємство працює відносно недавно, має невелику практику продажів у кредит, то при складанні бізнес-плану і розробці нових напрямків діяльності запропонована методика дасть змогу певною мірою зменшити суб'єктивізм при визначенні цільових показників дебіторської заборгованості, а також обґрунтовано ув'язати її величину з параметрами кредитної політики.

4. Аналітичні властивості показника відносної кредиторської заборгованості підприємств

У Концепції державної промислової політики, схваленої Указом Президента України від 12 лютого 2003 року № 102/2003, серед заходів інституційної політики передбачено вирішення проблем заборгованості та фінансового оздоровлення підприємств шляхом активного та скоординованого застосування таких процедур, як досудова санація, судова санація, укладення мирової угоди тощо. Розв'язання цього практичного завдання тісно пов'язане з реалізацією економіко-правових механізмів, що містить Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 року № 784-XІV та супутні законодавчі документи.

Практика застосування вищезазначеного законодавства свідчить про те, що в економіці України все активніше використовуються важелі механізму банкрутства. Тому зростає зацікавленість підприємств та органів державного управління у використанні системи аналітичних показників, які своєчасно сигналізували б про наближення стійкої неплатоспроможності підприємств. Аналіз зарубіжних та вітчизняних методів і моделей визначення ймовірності банкрутства свідчить, що досить перспективним напрямком їх удосконалення є побудова інтегральних показників на основі включення в рейтингову модель найбільш значимих, не дублюючих один одного, показників ліквідності, фінансової стійкості та рентабельності капіталу (активів) підприємства із визначеними коефіцієнтами вагомості цих показників. Сучасний стан проблеми характеризується тим, що в Україні й за рубежем ще не створена уніфікована система показників для визначення фінансового стану підприємства та ймовірності його банкрутства. Тому різні фінансові аналітики можуть дійти неоднакових висновків щодо фінансового стану окремого підприємства.

Невирішеною частиною загальної проблеми є, поряд з іншим, необхідність розширення спектру показників фінансового стану підприємств (фінансових коефіцієнтів), зокрема в напрямку розробки нових відносних показників на основі найбільш вживаних абсолютних показників, наприклад, таких, як кредиторська і дебіторська заборгованості.

Мета — обґрунтування нового показника відносної кредиторської заборгованості підприємства (відношення типу «заборгованість / виручка від реалізації товарів, робіт, послуг») та ілюстрація його аналітичних властивостей.

У «Методичних рекомендаціях щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховання банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства» поточною неплатоспроможністю характеризується фінансовий стан будь-якого підприємства, якщо на конкретний момент через випадковий збіг обставин тимчасово суми наявних у нього коштів і високоліквідних активів є недостатніми для погашення поточного боргу. Це відповідає законодавчому визначенню як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати грошові зобов'язання перед кредиторами після настання встановленого строку їх сплати, у тому числі із заробітної плати, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше, як через відновлення платоспроможності.

Ознакою поточної платоспроможності при наявності простроченої кредиторської заборгованості визначена різниця між сумою наявних у підприємства грошових коштів, їх еквівалентів та інших високоліквідних активів і його поточних зобов'язань. Від'ємний результат свідчить про поточну неплатоспроможність суб'єкта підприємницької діяльності.

Фінансовий стан підприємства, в якого на початку і в кінці звітного кварталу мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, відповідає законодавчому визначенню боржника, який неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Ознаки критичної неплатоспроможності, що відповідають фінансовому стану потенційного банкрутства, мають місце, якщо на початку і в кінці звітного кварталу, що передував поданню заяви про порушення справи про банкрутство, мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, а коефіцієнт покриття (Кn) і коефіцієнт забезпечення власними засобами (К3) у кінці звітного кварталу менший від їх нормативних значень — 1,5 і 0,1 відповідно.

Коефіцієнт покриття характеризує достатність оборотних коштів підприємства для погашення своїх боргів і визначається як відношення суми оборотних коштів до загальної суми поточних зобов'язань за кредитами банку, інших позикових коштів і розрахунків із кредиторами.

Коефіцієнт забезпечення власними засобами характеризує наявність власних оборотних коштів у підприємства, необхідних для його фінансової сталості, і визначається як відношення різниці між обсягами джерел власних та прирівняних до них коштів і фактичною вартістю основних засобів та інших необоротних активів до вартості наявних у підприємства оборотних активів — виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції, грошових коштів, дебіторської заборгованості та інших оборотних активів.

Якщо в кінці звітного кварталу хоча б один із зазначених коефіцієнтів (Кn або К3) перевищує його нормативне значення або протягом звітного кварталу спостерігається їх зростання, то перевага повинна надаватися позасудовим заходам відновлення платоспроможності боржника або його санації в процесі провадження справи про банкрутство.

Якщо протягом терміну, встановленого планом санації боржника, забезпечується позитивний показник поточної платоспроможності і перевищення нормативного значення коефіцієнта покриття (Кn > 1,5) при наявності тенденції зростання рентабельності, то платоспроможність боржника може вважатися відновленою (відсутні ознаки потенційного банкрутства).

Якщо за підсумками року коефіцієнт покриття менше 1 і підприємство не отримало прибутку, то такий його фінансовий стан характеризується ознаками надкритичної неплатоспроможності, коли задоволення визнаних судом вимог кредиторів можливе не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Наявність ознак надкритичної неплатоспроможності (за підсумками року Kn < 1 за відсутності прибутку) відповідає фінансовому становищу боржника, коли він відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» зобов'язаний звернутися в місячний строк до арбітражного суду із заявою про порушення справи про банкрутство, тобто коли задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання його грошових зобов'язань у повному обсязі перед іншими кредиторами.

Таким чином, показник простроченої кредиторської заборгованості в Методичних рекомендаціях лише згадується, а основна ознака поточної платоспроможності розраховується як абсолютна величина, причому зростання кредиторської заборгованості у її складі за квартал фактично ототожнюється із збільшенням простроченої заборгованості. Однак, наприклад, при збільшенні за квартал обсягів реалізації продукції зростають і некритичні обсяги простроченої кредиторської заборгованості. Якщо обсяги реалізації зростають більшими темпами, ніж заборгованість, то зменшення різниці між сумою наявних у підприємства грошових коштів, їх еквівалентів та інших високоліквідних активів і його поточних зобов'язань ще не свідчить про погіршення фінансового стану підприємства.

На підставі вищенаведених результатів досліджень можна зробити висновок, що при аналізі фінансового стану та визначенні рівня ймовірності банкрутства підприємств доцільно застосовувати такі показники, як відношення загальної та простроченої кредиторської заборгованості до випуску товарів і послуг, а також показник питомої ваги простроченої заборгованості у загальному обсязі кредиторської заборгованості. Ці показники спроможні заздалегідь сигналізувати про напрямок дійсних змін фінансового стану підприємства і мають важливе практичне значення.

У подальших дослідженнях необхідно виявити оптимальні величини відношення загальної та простроченої кредиторської заборгованостей до випуску товарів та послуг за галузями виробництва (видами економічної діяльності). Починаючи з 1996 року, через різке зниження рівня монетизації ВВП відносна кредиторська заборгованість підприємств почала стрімко зростати. Ще й зараз рівень монетизації ВВП України в 2 рази нижчий, ніж 11 років тому, і в кілька разів менший, ніж у розвинутих країнах. Особливо низьким є рівень фінансового забезпечення виробництва безготівковими грошима, тобто тими, що знаходяться в банках. Він у 7 разів менший, ніж, наприклад, у США. Можна очікувати, що при поточному підвищенні рівня монетизації ВВП відношення загальної кредиторської заборгованості підприємств до обсягу випуску товарів та послуг буде знижуватися до рівня 25%.

Висновки

Значне перевищення дебіторської заборгованості завжди загрожує фінансовій стійкості підприємства і потребує залучення додаткових джерел фінансування. Відомо, що за умов інфляції будь-яка відстрочка платежу призводить до того, що підприємство-виробник реально одержує лише частину вартості реалізованої продукції. Тому підприємству інколи вигідніше зробити знижку на реалізований товар за умови швидкої оплати рахунка (наприклад, у десятиденний строк), ніж втратити більшу суму в результаті інфляції. Значна питома вага в складі джерел коштів підприємства, як відомо, належить позичковим коштам, у тому числі й кредиторській заборгованості. У процесі виробничої діяльності часто трапляються випадки, коли кредиторська заборгованість значно перевищує дебіторську. Деякі економісти-теоретики вважають, що це свідчить про раціональне використання коштів, оскільки підприємство залучає в оборот більше коштів, ніж відволікає з обороту. Але бухгалтери-практики оцінюють таку ситуацію тільки негативно, оскільки підприємство мусить погашати свої борги незалежно від стану дебіторської заборгованості.

Отже, аналізуючи дані дебіторської і кредиторської заборгованості, необхідно вивчити причини виникнення кожного виду заборгованості, виходячи з конкретної виробничої ситуації на підприємстві.

Список використаної літератури

  1. Баканов М.И. Теория экономического анализа: Учебн. для студ. экономич. спец. — 4-е изд., доп. и перераб. — М.: Финансы и статистика, 2002.
  2. Економічний аналіз: Підручник / Ред. М. Г. Чумаченко; М-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т. — Вид. 2-е, пер. і доп. — К.: КНЕУ, 2003.
  3. Житна І. П. Економічний аналіз господарської діяльності підприємств: Навч. посібник. — К.: Вища шк., 1992.
  4. Івахненко В. М. Курс економічного аналізу: Навчальний посібник. — К.: Знання-Прес, 2000.
  5. Калюжний В. Про аналітичні властивості показника відносної кредиторської заборгованості підприємств // Економіст. — 2003. — № 8. — С. 32–34.
  6. Лучков О. Визначення оптимального розміру дебіторської заборгованості // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 1. — С. 22–27.
  7. Мец В. О. Економічний аналіз фінансових результатів та фінансового стану підприємства: Навчальний посібник. — К.: Вища школа, 2003.
  8. Михайлюк О. Дебіторська заборгованість — «головний біль», який можна лікувати // Круглий стіл. — 2003. — № 4. — С. 19–22.
  9. Мних Є. В. Економічний аналіз: Підручник; М-во освіти і науки України, ЛНУ ім. І. Франка. — К.: Центр навчальної літератури, 2003.
  10. Ніколаєнко О. Деякі аспекти аналізу дебіторської заборгованості суб'єктів господарювання // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — С. 141–145.
  11. Новікова Н. М. Структурно-логічна модель управління дебіторською заборгованістю підприємства // Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 1. — С. 75–82.
  12. Прокопенко І. Ф. Курс економічного аналізу: Підручник. — К.: Атіка; Харків: Легас, 2004.
  13. Савицька Г. В. Економічний аналіз діяльності підприємства: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2004.
  14. Чернелевський Л. М. Економічний аналіз на підприємствах промисловості і торгівлі: Підручник для студ. вузів; М-во освіти України, Науково-метод. центр вищої освіти. — К.: Пектораль, 2003.