Актуальні проблеми організації господарської діяльності

1. Специфіка організації та ведення будівельної діяльності в Україні.
2. Вільні економічні зони: труднощі та перспективи розвитку.
Список використаних джерел.

1. Специфіка організації та ведення будівельної діяльності в Україні

Будівництво належить до наймасштабніших секторів національної економіки. Частка цієї галузі у валовому внутрішньому продукті сягає приблизно 8%. Економічні показники демонструють сталу позитивну тенденцію: за перші шість місяців 2007 року обсяг виконаних будівельних робіт становив 19,8 млрд грн, що на 14,4% перевищує показники аналогічного періоду попереднього року.

Разом із тим, будівельна сфера вважається однією з найбільш складних і ризикованих, оскільки потребує високої фахової підготовки працівників, належного рівня кваліфікації та забезпечення необхідними матеріально-технічними ресурсами для виконання конкретних робіт. Окремі напрями господарської діяльності в будівництві потребують обов'язкового ліцензування. Головна мета такого контролю — підтвердити здатність суб'єкта господарювання відповідати кваліфікаційним, організаційним і технологічним вимогам при здійсненні будівельних робіт.

В умовах зростання обсягів будівництва та потреби в комплексній забудові населених пунктів особливого значення набуває суворе дотримання встановлених правил ведення будівельної діяльності.

Наразі в галузі спостерігається тривожна тенденція: падає рівень професіоналізму будівельних компаній і збільшується кількість нещасних випадків. Однією з ключових причин цього є видача ліцензій за заявочним принципом, що відкриває шлях на ринок суб'єктам, які не відповідають встановленим вимогам (брак кваліфікованих кадрів, слабка матеріально-технічна база) та не здатні якісно виконувати заявлені види робіт.

Аналіз статистичних даних (таблиця 1) вказує на негативні зрушення у сфері ліцензування будівельної діяльності за останні роки. Насамперед звертає на себе увагу той факт, що кількість працівників, задіяних у будівництві, після невеликого спаду у 2002–2003 роках стабілізувалася та повернулася до рівня 2001 року. Водночас кількість підприємств будівельного комплексу за цей самий період зросла вдвічі — з 24 до 42 тисяч. При цьому фіксується зниження середньооблікової чисельності працівників на цих підприємствах.

Якщо скорочення персоналу на малих підприємствах не викликає серйозного занепокоєння, оскільки вони зазвичай виконують окремі нескладні роботи, то зменшення вдвічі кількості працівників у великих і середніх організаціях є вкрай негативним сигналом для всього будівельного комплексу країни. На думку експертів, для технологічного забезпечення робіт на серйозному об'єкті будівельна організація має налічувати щонайменше 100 працівників.

Дані щодо процедури продовження ліцензій свідчать: 40% організацій (2 з 5) після завершення терміну дії попередньої ліцензії не звертаються за новою, тобто фактично зникають із будівельного ринку [1, c. 44-46].

Також посилюється криміналізація процесу отримання ліцензій на будівельну діяльність. За перше півріччя 2007 року було видано 4600 ліцензій. За цей же період до ліцензійного органу надійшло понад 60 запитів лише від органів прокуратури щодо надання копій документів, поданих для отримання ліцензій, приблизно по 900 організаціях. Протягом півроку було проведено 57 виїмок документів у 192 суб'єктів господарювання. Звернення правоохоронців здебільшого стосуються фактів фальсифікації матеріалів, які подаються для отримання ліцензії.

Поданню недостовірної інформації під час ліцензування сприяє недосконала процедура: відсутність механізмів перевірки поданих документів і можливості встановити реальну технічну спроможність заявника виконувати заявлені роботи. Крім того, у більшості випадків оформленням таких документів займаються посередницькі структури, які маніпулюють дипломами одних і тих самих фахівців, створюючи ілюзію створення нових підприємств, хоча реальних умов для їх діяльності немає.

У підсумку це завдає шкоди державі у формуванні сучасного професійного та високотехнологічного будівельного комплексу. Для суб'єктів господарювання звужуються можливості впровадження складних сучасних технологій, знижується конкурентоспроможність та експортний потенціал. Така ситуація негативно позначається і на громадянах України, які отримують неякісні будівельні послуги та не мають гарантій щодо надійності, безпеки й довговічності будівель і споруд.

На сьогодні питання ліцензування будівельної діяльності регулюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а також законами України «Про архітектурну діяльність», «Про основи містобудування», «Про ратифікацію Угоди про взаємне визнання ліцензій на провадження будівельної діяльності, які видаються ліцензійними органами держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав», та наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження будівельної діяльності (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж)» від 13.09.2001 р. № 112/182 [2, c. 20-22].

Проте чинна система ліцензування, попри значний перелік документів, які подає заявник, не здатна визначити реальну спроможність будівельних і проектних організацій кваліфіковано виконувати певні види робіт. Як уже зазначалося, ліцензії видаються за заявочним принципом без урахування специфічних для будівництва аспектів, пов'язаних насамперед із забезпеченням якості робіт, дотриманням будівельних норм і правил, безпекою та довговічністю зведених об'єктів, екстериторіальним характером будівництва тощо.

Отже, існує нагальна потреба в удосконаленні процедури ліцензування будівельної діяльності, від якої залежать питання безпеки будівництва та довговічності будинків і споруд.

З огляду на викладену ситуацію Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та сприяння інвестиційній діяльності у будівництві» від 16.05.2007 р. № 1026-V, який набирає чинності з 1 січня 2008 року. Згідно з цим законом ліцензування будівельної діяльності виводиться з-під дії Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Таким чином, виникла необхідність розробити та затвердити базовий нормативно-правовий акт, який визначатиме порядок ліцензування окремих видів господарської діяльності у будівництві. На його основі можна буде врегулювати всі питання, пов'язані з видачею ліцензій (ліцензійні умови провадження будівельної діяльності, детальний перелік будівельних робіт, на які видаватиметься ліцензія, порядок контролю за дотриманням ліцензійних умов тощо) [4, c. 25].

2. Вільні економічні зони: проблеми та перспективи функціонування

Упродовж останніх десятиліть розвиток вільних економічних зон (ВЕЗ) став одним із помітних явищ у світовій економіці. У міжнародній практиці вони з'явилися наприкінці 50-х — на початку 60-х років і набули значного поширення в багатьох країнах. Достатньо сказати, що на початку 90-х років, за різними оцінками, у світі налічувалося понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, а працює в них понад 3 мільйони осіб.

Ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі досі немає єдиної оцінки чи навіть загальноприйнятого визначення вільної економічної зони. У найзагальнішому вигляді можна стверджувати, що вільна економічна зона — це територія з вигідним географічним розташуванням, якій надано пільговіший порівняно із загальноприйнятим для даної держави режим господарської діяльності. Іншими словами, це анклав, де здійснюється вибіркове скорочення державного втручання в економічні процеси, тобто відокремлена частина національного економічного простору, на якій застосовується певна система пільг, що не використовується на інших територіях цієї держави.

Світова практика організації та функціонування спеціальних економічних зон свідчить, що вони створюються для досягнення різноманітних цілей.

По-перше, головною метою створення ВЕЗ є глибше включення країн у процес міжнародного поділу праці. Йдеться про збільшення випуску конкурентоспроможної продукції на експорт і забезпечення таким чином зростання валютних надходжень. Ця логіка цілком зрозуміла: якщо країна з певних причин не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземного підприємницького капіталу чи вдатися до стимулювання експортної експансії, вона може зробити це в межах вільних економічних зон, де уряд має можливість створити сприятливіший інвестиційний клімат для зарубіжних вкладників.

По-друге, ВЕЗ потрібні також для насичення внутрішнього ринку країни високоякісною продукцією, насамперед імпортозамінними товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організовується імпортозамінне виробництво.

По-третє, організація спеціальних економічних зон передбачає глибше включення в міжнародний поділ праці не лише у виробничій сфері, а й у галузі туризму, культури та санаторно-курортної справи, що також веде до збільшення валютних надходжень.

По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних та іноземних науково-технічних розробок із подальшим використанням їхніх результатів у всій національній економіці.

По-п'яте, однією з цілей створення спеціальних економічних зон для країн, що розвиваються, є навчання та підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ — стимулювання економічного розвитку певної території чи конкретної галузі виробництва. Наприклад, у США та Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку 80-х років для пожвавлення дрібного та середнього бізнесу в депресивних районах. На цих територіях підприємцям надавалася більша, ніж в інших місцях країни, свобода господарської діяльності та суттєві фінансові пільги. Ці програми стимулювання не мали спеціальної орієнтації на залучення іноземного капіталу [3, c. 48-50].

Для кожної країни можна виокремити такі основні передумови створення та діяльності ВЕЗ:

• географічне положення країни, її окремих регіонів і міст (особливо портів);
• рівень соціально-економічного розвитку країни;
• наявність виробничої та соціальної інфраструктури;
• наявність відповідного законодавства.

Географічне положення України надзвичайно сприятливе для розвитку міжнародних економічних відносин і спільного підприємництва. Розташована в Центральній Європі, у її південно-східній частині, Україна перебуває на шляхах, що з'єднують багато країн Європи та Азії.

На півдні Україна має вихід до Чорного моря, на узбережжі якого розташовано низку портів міжнародного значення.

На території України знаходиться гирло однієї з найбільших річок Європи — Дунаю, водний шлях якого дозволяє зв'язати між собою ряд країн Європи, а завдяки каналу Рейн — Майн — Дунай — порти Чорного та Балтійського морів.

Найбільш сприятливими для розвитку спільного підприємництва в умовах вільних економічних зон є регіони Українського Причорномор'я, Закарпатської області, Донецько-Луганський регіон, а також Крим. Наявні сприятливі умови для формування науково-технічних зон поблизу великих наукових та університетських центрів — Києва, Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Донецька.

Через регіон Українського Причорномор'я Україна має вихід у Світовий океан. Тут наявні певні передумови для створення цілого ряду вільних економічних зон. Саме тому цьому регіону присвячується окрема тема.

Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон визначає основні передумови їх ефективного функціонування.

Насамперед мають бути враховані певні фактори розміщення, зокрема:

• сприятливе з погляду зовнішніх і внутрішніх можливостей для реалізації намічених цілей місце розташування ВЕЗ;

• наявність достатнього ресурсного потенціалу (природно-кліматичні умови, корисні копалини, трудові ресурси, науково-виробничий потенціал тощо);

• забезпеченість об'єктами виробничої та соціальної інфраструктури (наявної або такої, що буде створена в процесі розбудови ВЕЗ) згідно з міжнародними стандартами;

• розвинута система комунікацій, особливо засобів зв'язку, розгалужена транспортна мережа;

• відсутність (або врахування в документах про створення ВЕЗ) екологічних обмежень і заборон щодо створення ВЕЗ з огляду на наявні або передбачувані антропогенні навантаження на довкілля.

Крім цих загальних для всіх територіально-господарських утворень факторів, мають враховуватися специфічні умови, характерні для окремих типів ВЕЗ. Вони визначаються:

— цільовою та функціональною спрямованістю кожної ВЕЗ;

— її зв'язками з позазональною економікою;

— ступенем інтегрованості в національне та світове господарство;

— прив'язкою до наявних систем розселення, виробничих та інших об'єктів.

Варто також урахувати ступінь зацікавленості органів місцевого та регіонального самоврядування й населення у створенні на відповідній території спеціальної (вільної) економічної зони [6, c. 69-72].

Важливою передумовою ефективного функціонування ВЕЗ є наявність конкретної програми її розвитку.

Основними факторами, що обумовлюють вибір виробничої спеціалізації зони, є:

• базовий виробничий потенціал;

• забезпеченість об'єктами виробничої та соціальної інфраструктури;

• наявність відповідних природних і трудових ресурсів необхідної кваліфікації або відносного надлишку трудових ресурсів (незайнятого в суспільному виробництві населення);

• зацікавленість іноземних інвесторів у фінансуванні того чи іншого виробництва.

Зазначеним умовам відповідає ряд регіонів та міст України.

Щодо наявності певних соціально-економічних умов, виробничої та соціальної інфраструктури, то тут треба врахувати, що ВЕЗ діють у країнах із різним рівнем економічного розвитку. І якщо у високорозвинутих країнах вони вирішують питання подолання нерівномірності розвитку окремих регіонів, то для багатьох країн вони є засобом досягнення гармонійного розвитку всіх регіонів, а також включення цих країн у світовий економічний простір. Саме таке завдання може бути поставлене перед ВЕЗ, які мають формуватися в Україні.

Нарешті, щодо законодавчих основ створення ВЕЗ. Такі первісні основи можна вважати закладеними.

У 1992 році було прийнято Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», а також Концепцію їх створення; законодавчі акти про зовнішньоекономічну діяльність, Закон «Про режим іноземного інвестування», закони про створення окремих СЕЗ та інші.

Управління функціонуванням ВЕЗ здійснюється на двох рівнях. Один рівень — це державне регулювання розвитку ВЕЗ, другий — управління безпосередньо на місці. Державне регулювання розвитку ВЕЗ здійснюється на основі комплексу загальних та спеціальних законодавчих актів. До числа таких загальних законодавчих актів належить Закон України «Про загальні засади створення спеціальних (вільних) економічних зон». Згідно з цим законом для кожної вільної економічної зони приймається окремий закон.

У загальному законі про ВЕЗ визначаються мета, порядок створення, техніко-економічне обґрунтування доцільності створення та функціонування зони, управління, митні, податкові та валютно-фінансові умови функціонування, система державних гарантій інвесторам, регулювання економічних відносин, правовий режим, порядок в'їзду та виїзду й порядок ліквідації зони.

Техніко-економічне обґрунтування доцільності створення та функціонування ВЕЗ має включати:

• мету, функціональне призначення та галузеву спрямованість її діяльності;
• етапи розвитку із зазначенням часу їх здійснення;
• ступінь розвитку виробничої та соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємництва та можливості їх розвитку в майбутньому;
• вихідний рівень розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов її створення;
• рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами;
• обсяги, джерела та форми фінансування на кожному етапі її створення;
• обґрунтування режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредитного механізму.

У законі про кожну окрему ВЕЗ конкретизуються положення, визначені загальним законом: визначаються функції даної ВЕЗ, її територія, особливості майнових та земельних відносин, підприємницької діяльності, фінансових відносин та інші.

Державне регулювання діяльності ВЕЗ здійснюють органи державної виконавчої влади України, до компетенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства України на території, де створено зону.

Методологічною основою для прийняття рішень і підготовки документів у процесі створення конкретних ВЕЗ є «Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні».

У Концепції визначаються цілі, правові основи, загальні принципи та передумови створення і функціонування ВЕЗ в Україні; наводиться класифікація ВЕЗ та їх загальна характеристика; визначається стратегія розвитку ВЕЗ в Україні.

Органами управління ВЕЗ незалежно від їх типу є:

а) місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень;

б) орган господарського розвитку та управління ВЕЗ.

Місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації укладають з органом господарського розвитку ВЕЗ генеральну угоду про передачу в її користування земельних ділянок, об'єктів інфраструктури, розташованих на цій території, та природних ресурсів.

Світовий досвід свідчить про те, що успіх діяльності ВЕЗ визначається, поряд з іншими факторами, і тим, наскільки узгоджено діють місцеві органи державної влади та адміністрація зони [5, c. 62-66].

Список використаної літератури

1. Гаврилов І. М. Шляхи вирішення проблем у системі ліцензування будівельної діяльності в Україні // Будівництво України. — 2006. — № 5. — С. 44-47.
2. Грек Г. Ліцензування у будівельній діяльності // Бухгалтерія. — 2004. — 29 березня. — С. 20-22.
3. Літвінчук І. Правове становище офшорних і вільних економічних зон: Науково-практичний посібник / Ігор Літвінчук; Центр правових досліджень Фурси. — К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006. — 292 с.
4. Поколенко В. О. Проблеми впровадження та економічної діагностики інновацій у будівельному комплексі України // Будівництво України. — 2003. — № 2. — С. 23-26.
5. Сіваченко І. Вільні економічні зони: Навч. посіб. / Ігор Сіваченко, Наталія Кухарська, Микола Левицький; М-во освіти і науки України, Одеський держ. економ. ун-т, НАНУ, Ін-т проблем ринку і економіко-екологічних досліджень. — К.: Дакор: Алерта, 2002. — 476 с.
6. Специальные экономические зоны и территории. Новый порядок / Ред. Т. И. Дружинина. — Харьков: Центр «Консульт», 2005. — 149 с.