Аксіологічний аспект формування мовної особистості

Аксіологічний аспект формування мовної особистості

Сучасні освітні реформи, поява нових наукових парадигм і трансформаційних процесів змушують по-новому осмислити суспільне буття крізь призму ключового протиріччя цивілізації. Суть цього протиріччя в тому, що глобалізація, вигідна для політичних та економічних зв'язків між державами й континентами, утверджує власний світовий порядок, стираючи національно-культурну самобутність менш розвинених у економічному плані народів. Це призводить до духовної колонізації та, зрештою, до національного зникнення. Вплив цих процесів на українське життя вже очевидний: достатньо подивитися на музичні вподобання молоді, кінорепертуар, стиль одягу чи пріоритетні моральні цінності.

На думку філософів і соціологів, розв'язання цього протиріччя можливе через поєднання обох начал — глобального (загальнолюдського) та національного — у межах єдиного буття цивілізації, тобто ноосфери. Передбачається, що ноосферне існування людства, з одного боку, окреслить розумні межі глобалізації, а з іншого — дозволить сприймати національне як органічне розширення загального. Таке буття — це духовна єдність людей, яку здатна забезпечити лише педагогіка духовності через виховання особистості на основі синтезу загальнолюдських і національних цінностей, традицій і пріоритетів [1; 6].

Сучасність знову й знову висуває перед національною освітою вимогу створити всі необхідні ідеологічні, економічні умови, дидактичні системи та ефективні методики виховання молоді — від найменших до дорослих — щоб сформувати покоління українців, здатних до прогресивного національного розвитку в умовах неминучої глобалізації. У цьому контексті зростає роль особистості в різних іпостасях: як творця соціуму та соціальних систем, що розвиваються завдяки інтелекту; як носія культурно-історичної пам'яті етносу, що забезпечує перспективу нації; як громадянина, що формує й підтримує державу; як антропологічної самоцінності, здатної до самопізнання, самотворення та самореалізації; як унікального й неповторного індивіда.

Таке багатогранне психологічне поняття особистості завдячує своєю феноменальністю мові. Відомий психолог О. Леонтьєв наголошував на невід'ємності особистості від людського буття: "Між образом світу і реальною людиною стоїть особистість" [7; 280].

Взаємозв'язок мови та особистості вчений сформулював так: "...мова є передусім мовою особистості" [7; 282]. Іншими словами, без мови неможлива особистість, як і мова не існує поза особистістю.

О. Леонтьєв також зауважував, що зв'язок між особистістю та мовою — не просто декларація. У теоретичну та прикладну психолінгвістику дедалі активніше входять уявлення про особистісно зумовлені стратегії мовленнєвого спілкування та опанування мови, про мову як смисловий, а не лише "значеннєвий" феномен. Учений підсумовує: мова — це путівник по світу на шляху до себе [7; 282]. Без мови особистість не може пізнати й зрозуміти себе, а отже, і реалізуватися.

Поняття мовної особистості увійшло в науковий обіг багатьох дисциплін — психології, філософії, культурології, лінгвістики, педагогіки, етнології. Це свідчить про прагнення сучасної науки через мовну особистість осягнути феномен людини, адже її розвиток поза мовною особистістю неможливий. У мовознавстві та лінгвокультурології це поняття описане досить чітко, зокрема в роботах Ю. Караулова, В. Карасика, С. Єрмоленко, Л. Мацько, Ф. Бацевича, Л. Струганець. Йдеться про рівневу структуру мовної особистості, яку умовно поділяють на пласти, що забезпечують:

• лексикон і граматикон — лексичні та граматичні засоби для створення текстів;
• семантикон — тезаурус особистості, який відображає світ у її свідомості;
• прагматикон — рівень діяльнісно-комунікативних потреб і систему цінностей [5; 123].

Кожен із цих рівнів може бути окремим предметом дослідження. Зосередимося на тих складниках, які особливо актуальні для сучасної української мовної освіти в контексті лінгводидактичних і лінгвометодичних потреб. Насамперед це:

- мовнокомунікативні суспільні запити, мотиваційні потреби та розвинені компетенції;

- ґрунтовні мовні знання та гнучкість їх застосування;

- мовна свідомість, усвідомлення себе українською мовною особистістю; мова як справа національно-культурного самоозначення;

- національна культуровідповідність, знання концептів і знаків рідної культури;

- мовна здатність і здібність, мовне чуття та смак;

- усвідомлена естетична мовна поведінка, мовна стійкість.

Безперечно, мовна особистість — це узагальнений образ носія мовної свідомості, національної мовної картини світу, мовних знань, умінь і навичок, мовних здібностей, культури, смаку, традицій і мовної моди. В. Карасик виокремлює три основні аспекти вивчення мовної особистості: ціннісний (аксіологічний), пізнавальний (когнітивний) і поведінковий. Він також описує соціолінгвістичні дискурси, зокрема педагогічний, характеризує комунікативні стратегії, мовні жанри, дефініції, прецедентні тексти, дискурсивні фрази (звертання, етикет, зауваження, коментарі) [4; 22].

В українському педагогічному дискурсі аксіологічний аспект формування мовної особистості досі залишається лінгводидактичною проблемою. Він розкриває ціннісно-оцінні орієнтації у виборі мови спілкування, які, на жаль, часто не на користь української. Серед учнів і студентів поширені мовний нігілізм, нерозуміння природної відповідності мови етнічній особистості, байдужість до власного майбутнього, відсутність програм мовного розвитку. Частина молоді не може позбутися синдромів російської мовної вищовартості та української меншовартості — наслідків столітнього лінгвоциду, заборон і постійного возвеличення російської мови в Україні.

Сьогодні україномовна дитина чи молода людина відчуває вакуум рідної культури: навколо звучить чужа мова, бракує пізнавальної літератури, ігор, часописів українською; панують російськомовний вульгарний сленг, низькопробна поп-культура та нахабство.

Пора змінювати стереотипи сприйняття української культури як вторинної та меншовартісної, відмовитися від нігілізму XX століття й совковості. Настав час захищати й очищати зневажені українські ідеали та норми поведінки, "бо тільки національна визначеність культури гарантує майбуття народу як нації" [3; 88].

Українській мові часто закидають суржик, хоча насправді він виникає скрізь на стику близьких розмовних стихій і зникає з опануванням літературних норм та усвідомленням мовної поведінки.

Ліна Костенко писала про це: "Мова — це також обличчя народу, воно тяжко спотворене. В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно — накреслити шляхетні обриси своєї культури" [6; 22]. Бажано, щоб про шляхетні обриси культури дбали не лише вчителі та викладачі української мови, а всі педагоги України — учасники педагогічного дискурсу — і сприяли утвердженню престижу української літературної мови, високорозвиненої, стилістично диференційованої, здатної задовольняти всі потреби державного, економічного, суспільного й культурного життя нації [11; 17].

Щоб зберегти й розвинути шляхетні обриси української культури, слід активізувати увагу педагогічної громадськості до об'єктивних історико-лінгвістичних, археологічних, лінгвокультурологічних, етнолінгвістичних знань. Відомо, що першопочатки української мови зародилися на ґрунті праслов'янських діалектів [2; 146], територіально ідентифікованих саме на споконвічно українських землях. Виокремлення її почалося з VI-VII століть, а не з XIV, як стверджували за радянських часів. Українці — автохтони на своїй землі, а діалектні говори й говірки — історичні пам'ятки, мовний скарб, що потребують захисту й врегульованого використання, а не боротьби з ними.

Шляхетні обриси української культури у мовних особистостях вихованців варто збагачувати знаннями про видатні мовні особистості минулих епох — анонімні, іменні й безіменні, що стали знаковими постатями нашої культури (серед них і неукраїнці, які працювали для України) — від Велесової книги, "Повчання..." Володимира Мономаха до сучасності.

Мова — універсальний засіб не лише спілкування, а всього буття народу з усіма його ціннісно-змістовими та герменевтично значущими ознаками, що формують структуру суб'єктно-суб'єктної взаємодії. Вона вміщує досвід попередніх поколінь, комплекс соціально та історично вироблених категорій світопізнання й світорозуміння, таксономування та оцінювання явищ дійсності, систему морально-етичних понять і суспільних орієнтирів.

Теоретико-пізнавальний аспект мовної особистості виявляється через усвідомлення екзистенційної ролі рідної мови як визначальної ознаки homo sapiens, що за силою впливу на життя людини не поступається законам природи. Німецький учений Л. Вайсберґер [13; 8, 9] назвав це дією мовного закону людства (Das Menschengesetz der Sprache).

Особистість сучасної молодої людини формується переважно засобами мови й на мові, на її лексико-поняттєвому арсеналі, і розкривається як освічена виразна індивідуальність також через мову. О. Потебня писав: "Мовна індивідуальність виділяє людину як особистість, і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства" [10; 98].

Мова — явище одночасно індивідуальне й соціальне, вона обслуговує і окрему людину, і суспільство загалом. Вона спрямована як у внутрішній світ людини, її психіку, так і в зовнішній світ природи та людських взаємин. На ґрунті мови й конкретно-чуттєвого досвіду людина зростає як особистість. Той, хто прагне успіху й "створити себе", неодмінно має використати можливості мови.

Між рівнем освіченості, загальної культури та рівнем мовної культури існує чітка залежність. Прагнення до інтелектуального зростання, творчих пошуків, духовних устремлінь потребує інтенсивного вивчення мови, оволодіння лексиконом і виражальними засобами, адже мова — і засіб інтелектуально-культурних досягнень, і спосіб їх презентації в суспільстві. За словами Л. Фейєрбаха, "хоч би що людина називала і виражала, завжди вона розкриває свою особисту сутність; тому мова є критерієм того, на якому рівні перебуває людська культура" [12; 131].

Єдина державна мова дає змогу сконцентрувати інтелектуальний потенціал нації й перетворити його на могутню рушійну силу суспільного прогресу. Мовою єднання й консолідації суспільства на українській землі, в Українській державі є й завжди повинна бути сучасна українська літературна мова — жива мова корінного народу, органічна цій землі й природі, з довгою історією, славними традиціями та великими надбаннями словесного українського мистецтва.

Вихованню національно свідомої україномовної особистості підпорядковується культурологічний аспект викладання української мови, що орієнтується на кілька сфер мовленнєвої діяльності й мовної субстанції:

- мова в семантичному обсязі органічного матеріалу — морфеміці, лексичній семантиці, фраземах, стилістемах, конструкціях, виразах, надфразових єдностях і зразках текстів — акумулює розум та естетику нації, відкриває доступ до надбань культури, інтегрує попередні знання й здатна прогнозувати наступні;

- мова в евфонії й ритмомелодиці дає основу для пісенно-музичного мистецтва, народнопісенної, романсової, капельної, вокальної, хорової й оперної творчості;

- мова як мистецтво живого спілкування, дотепу, жарту, іронії, сатири, як засіб, здатний викликати естетичне задоволення;

- мова як основа й матеріал фольклору, а фольклор — як джерело літературної мови;

- мова як носій культури фаху: компетенція й професіоналізм у будь-якій справі — це передусім бездоганне володіння фаховим мовленням;

- мова як естетика повсякденного побутового спілкування [7; 411-422].

Не просто сума знань про мову, а сама мова в її гармонійному живому звучанні, лексичному й фразеологічному багатстві, стрункості й вишуканості граматичних форм і конструкцій, стилістичному різноманітті має володарювати у школі й вищому навчальному закладі, бо вона — "найголовніше і найглибше джерело національної духовності" [3; 584].

У вихованні рис творчої особистості, інтелектуальної еліти — професіоналів-пошуковців — та формуванні їхньої життєвої стратегії важливе місце посідають у єдності мовна освіта й мовне виховання, мовна культура й мовна поведінка.

Нині планується розробка програми виховання української молоді, ціннісними орієнтирами якої були б українська освіта, наука, культура, християнська мораль і етика, українська демократична правова держава в європейському економічному просторі. Успішна реалізація такої програми можлива лише за умови українськості педагогічного дискурсу, навчального середовища, україномовного особистісно-зорієнтованого навчання [9; 270], глибоко пізнавального й інноваційного за змістом, високодуховного й толерантного до інших культур за вихованістю.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Педагогіка духовності: погляд на горизонти сучасності // Педагогіка духовності: поступ у трете тисячоліття: Матеріали. - К., 2004). - С,6.

2. Грищенко Л. Українська мова як фахова дисципліна у вищій школі // Наукові школи Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова. - К., 200.1. - С.146.

3. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? // З криниці літ.- К., 2001 – Т. II. - С. 88.

4. Карасик В. Языковыйкруг: личность, концепты, дискурс. - Москва. 2004. - С.7-84.

5. Караулов К. Русский язык и языковая личность. - Москва, 1987.

6. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. - К., 1999. - С. 22.

7. Леонтьев А. Психолингвистика и личность // Основы психодиагностики. - Москва; Санкт-Петербург, 2001. - С. 280.

8. Мацько Л., Сидоренко О., Мацько О. Стилістика української мови. - К., 2005. - С411-422.

9. Пехота О..Старена Л. Особистісно-орієнтоване навчання: підготовка вчителя. - Миколаїв, 2005.

10. Потебня А. Мысль и язык. - К., 1991 – С. 98.

11. Семеног О. Система професійної підготовки майбутніх учителів української мови і літератури. – К., 2006.

12. Фейєрбах Л. Преднарительные тезиси к реформе философии // Изббр. філософ. призв..: У 2 т. - Москна, 1995. - T.I. – С. 131.

13. Das ZezeU der Spraehe als Wrumllaeje des Sprachstudiiim. - 1 leidelberq, 1951. - S. 8, 9.