Академія державної податкової служби України

ЗМІСТ

Вступ

І. Загальний огляд теорій походження держави та права.

ІІ. Природно-історична концепція виникнення держави та права.

ІІІ. Первісна община

а) Суспільна влада та соціальні регулятори в первісній общині.

б) Універсальні закономірності виникнення держави та права. Основні форми.

в) Держава та публічна влада первісної общини: спільні риси та відмінності.

г) Виникнення права. Специфіка права та соціальних норм первісної общини.

Висновки.

Список використаних джерел.

ВСТУП

Дослідження процесу виникнення держави та права має не лише теоретико-пізнавальне, а й політико-практичне значення. Воно сприяє глибшому розумінню соціальної сутності цих інститутів, їхніх характерних рис та особливостей, а також дає змогу виявити причини та передумови їхньої появи та еволюції. Це дозволяє точніше окреслити їхні функції — основні напрями діяльності, а також визначити їхнє місце та значення в житті соціуму та політичної системи. Сучасність не існує у вакуумі, вона є продовженням минулого та основою для майбутнього. Вона є лише черговим, важливим етапом історичного розвитку. Сьогодення, вбираючи в себе різноманітні, складні та часто суперечливі тенденції минулого, відкидає застаріле, надає перспективним явищам нової якості, створюючи тим самим передумови для майбутніх змін. Отже, для розуміння сучасних державно-правових інститутів необхідно знати, як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які чинники впливали на їхнє формування, становлення, еволюцію та трансформацію їхньої форми і змісту.

Теорія держави і права аналізує різноманітні першопричини виникнення та розвитку державності та правових систем. При цьому значна увага приділяється змінам організаційно-виробничої структури суспільства. У період розкладу первіснообщинного ладу суспільне буття кардинально ускладнилося, а загроза ослаблення, розпаду чи навіть зникнення соціуму зумовила потребу в надсуспільній регулюючій силі, якою стала держава, що забезпечує його цілісність та життєздатність. Цей тривалий та складний процес поступово набував дедалі виразнішого політичного характеру. У міру поглиблення соціального розшарування державний механізм дедалі частіше опинявся в руках суспільної верхівки, яка використовувала його насамперед для задоволення власних інтересів.

Згодом необхідність існування держави та права визначається комплексом причин, насамперед загальнонаціонального характеру. Держава та право постають як певний вияв цивільної спільності, набуваючи при цьому різного ступеня відносної самостійності. Вони починають функціонувати, значною мірою підпорядковуючись власним внутрішнім закономірностям розвитку. Кожна країна формує унікальний, індивідуальний образ національної державності. Загальні закономірності розвитку держави та права в різних країнах проявляються по-різному. Теорія держави і права, спираючись на результати історико-юридичних досліджень, виявляє та формулює найбільш загальні закономірності функціонування та розвитку держави і права.

І. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ТЕОРІЙ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

Серед дослідників держави та права ніколи не було і досі немає єдності чи навіть спільності поглядів щодо процесу виникнення цих інститутів. Зазвичай ніхто не ставить під сумнів такі загальновідомі історичні факти, як те, що першими державно-правовими системами у Стародавній Греції, Єгипті, Римі та інших регіонах були рабовласницькі держави та право. Також ніхто не заперечує, що на територіях сучасних Росії, Польщі, Німеччини та інших країн рабства не існувало, і першими тут виникли не рабовласницькі, а феодальні держави та право.

Багато інших історичних фактів, що стосуються походження держави та права, також не є предметом дискусій. Однак це не стосується питань про причини, умови, природу та характер виникнення держави і права. У світі завжди існувало та існує безліч теорій, які пояснюють процес виникнення та розвитку державності та права. Це цілком природно, оскільки кожна з них відображає різні погляди та судження різних соціальних груп, націй та інших спільнот на цей процес, або ж різні аспекти цього процесу з точки зору однієї й тієї ж соціальної спільності.

Більшість істориків та правознавців виокремлюють шість основних теорій походження держави:

1. теологічна теорія;
2. патріархальна теорія;
3. органічна теорія;
4. теорія насильства;
5. психологічна теорія;
6. теорія суспільного договору (природного права);
7. історико-матеріалістична теорія.

Теологічна теорія була однією з перших, що пояснювала виникнення держави та права божественною волею. Її представляли численні релігійні діячі Стародавнього Сходу, середньовічної Європи (Хома Аквінський, XIII ст.), ідеологи ісламу та сучасної католицької церкви (Ж. Марітен). Ця теорія не розкриває конкретних шляхів реалізації божественної волі (яка може бути втілена в будь-якій іншій концепції). Водночас вона відстоює ідеї непорушності та вічності держави, необхідності підпорядкування державній владі як владі від Бога, а також залежності самої держави від божественної волі, що виявляється через церкву та інші релігійні інституції.

Теологічну теорію неможливо ані довести, ані прямо спростувати: питання про її істинність нерозривно пов'язане з питанням про існування Бога, Вищого розуму, тобто, зрештою, є питанням віри.

Патріархальна теорія, як і теологічна, виникла у Стародавній Греції. Її засновником вважається Арістотель (III ст. до н.е.), хоча подібні ідеї висловлювалися і в пізніші часи (Фільмер, Михайлівський та інші).

Суть цієї теорії полягає в тому, що держава виникає з родини, яка розростається з покоління в покоління. Глава цієї родини стає главою держави — монархом. Його влада, таким чином, є продовженням влади батька, а монарх виступає батьком усіх своїх підданих. З патріархальної теорії природно випливає висновок про необхідність підкорення всіх людей державній владі.

Основні положення патріархальної теорії переконливо спростовуються сучасною наукою. Не існує жодних історичних свідчень такого способу виникнення держави. Навпаки, встановлено, що патріархальна сім'я з'явилася одночасно з державою в процесі розпаду первіснообщинного ладу. Крім того, у суспільстві, де існує така сім'я, родинні зв'язки досить швидко руйнуються.

Виникнення органічної теорії пов'язують з успіхами природознавства в XIX ст., хоча подібні ідеї висловлювалися значно раніше. Деякі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон (IV-III ст. до н.е.), порівнювали державу з організмом, а закони — з процесами людської психіки.

Поява дарвінізму призвела до того, що багато юристів та соціологів почали поширювати біологічні закономірності (міжвидова та внутрішньовидова боротьба, еволюція, природний відбір тощо) на соціальні процеси. Представниками цієї теорії були Блюнчлі, Спенсер, Вормс, Прейс та інші.¹

Відповідно до органічної теорії, людство виникає в результаті еволюції тваринного світу — від нижчого до вищого. Подальший розвиток призвів до об'єднання людей у процесі природного відбору (боротьба із сусідами) у єдиний організм — державу, де уряд виконує функції мозку, керуючи всім організмом, використовуючи, зокрема, право як імпульси, що передаються мозком. Нижчі класи реалізують внутрішні функції (забезпечують життєдіяльність), а панівні — зовнішні (оборона, напад).

Некоректність органічної теорії походження держави та права полягає в наступному. Усе суще має різні рівні прояву, буття та життєдіяльності. Розвиток кожного рівня визначається властивими йому законами (квантової та класичної механіки, хімії, біології тощо). І так само, як не можна пояснювати еволюцію тваринного світу, виходячи лише із законів фізики чи хімії, неможливо поширювати біологічні закони на розвиток людського суспільства.

Теорія насильства також виникла в XIX ст. Її представниками були Л. Гумплович, К. Каутський, Е. Дюрінг та інші. Вони пояснювали виникнення держави та права факторами військово-політичного характеру: завоюванням одним племенем (союзом племен) іншого. Для придушення поневоленого племені створювався державний апарат та приймалися закони. Виникнення держави, таким чином, розглядалося як реалізація закономірності підпорядкування слабкого сильному. Л. Гумплович у своїй фундаментальній праці «Загальне вчення про державу» стверджував, що історія не знає жодного прикладу виникнення держави інакше, ніж через акт насильства. Це завжди було насильством одного племені над іншим, що виражалося в завоюванні та поневоленні більш сильним чужим племенем більш слабкого, вже осілого населення.

Посилаючись на приклади утворення держав у Європі та Азії, які, на його думку, виникли не інакше, як шляхом насильства, Л. Гумплович робив остаточний висновок. Відповідно до його теорії, внаслідок підпорядкування одного класу людей іншому утворюється держава, а з потреби переможців володіти «живими знаряддями» виникли економічна основа античної сім'ї та відносини панування між господарем і слугою.

Оцінюючи цю теорію, слід зазначити, що для виникнення держави необхідний такий рівень економічного розвитку суспільства, який дозволив би утримувати державний апарат. Якщо цього рівня не досягнуто, жодні завоювання самі по собі не можуть призвести до виникнення держави. Для того щоб держава з'явилася в результаті завоювання, до цього часу мають дозріти внутрішні умови, як це мало місце при виникненні німецьких та угорських держав.

Представниками психологічної теорії, що виникла в XIX ст., були Г. Тард, Л.І. Петражицький та інші. Вони пояснювали появу держави та права проявом властивостей людської психіки: потребою підкорятися, наслідуванням, усвідомленням залежності від еліти первісного суспільства, розумінням справедливості певних варіантів дій та відносин тощо.

Звичайно, соціальні закономірності реалізуються через людську поведінку та діяльність. Тому властивості людської психіки, які справляють певний вплив, не є вирішальними, а з іншого боку — сама людська психіка формується під впливом відповідних економічних, соціальних та інших зовнішніх умов.

Теорія суспільного договору (природного права) була сформульована в роботах ранньобуржуазних мислителів: Г. Гроція, Т. Гоббса, Д. Локка, Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо, О.М. Радищева та інших у XVII-XVIII ст. Згідно з цією теорією, до появи держави люди перебували в «природному стані», який різні автори розуміли по-різному (необмежена особиста воля, війна всіх проти всіх, загальне благоденство — «золоте століття» тощо). Джон Локк (1632-1704) виходив з того, що всяке мирне утворення держав мало в своїй основі згоду народу. У відомій праці «Два трактати про правління», обговорюючи те, що «з державами відбувається те ж, що і з окремими людьми: вони зазвичай не мають жодного уявлення про своє народження і дитинство», Локк водночас докладно розвивав ідеї про те, що «об'єднання в єдине політичне суспільство» може і повинне відбуватися не інакше, як за допомогою «однієї лише згоди». А це, на думку автора, і є «весь той договір, що існує чи повинен існувати між правителями, що представляють державу».

У більшість концепцій входить ідея «природного права», тобто наявності в кожної людини невід'ємних, природних прав, отриманих від Бога чи від Природи. Однак у процесі розвитку людства права одних людей вступають у суперечність із правами інших, порушується порядок, виникає насильство. Щоб забезпечити нормальне життя, люди укладають між собою договір про створення держави, добровільно передаючи їй частину своїх прав. Ці положення знайшли своє відображення в конституціях ряду західних держав. Так, у Декларації незалежності США (1776) говориться: «Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди є рівними і наділені Творцем певними невід'ємними правами, до числа яких належить право на життя, на волю і прагнення до щастя; що для забезпечення цих прав люди створюють уряди, справедлива влада яких ґрунтується на згоді керованих».[2]

Характерно, що в роботах багатьох представників зазначеної школи обґрунтовувалося право народу на насильницьку, революційну зміну влади, що порушує природні права (Руссо, Радищев та інші). Це знайшло своє відображення й у Декларації незалежності США.

Відзначаючи прогресивність багатьох положень теорії суспільного договору, яка протистояла феодальній державі, сваволі та нерівності людей перед законом, варто вказати на відсутність переконливих наукових даних, що підтверджують реальність цієї теорії. Чи можна уявити, щоб десятки тисяч людей могли домовитися між собою за наявності гострих соціальних протиріч і відсутності вже існуючих владних структур? Ця теорія ігнорує також необхідність економічних, матеріальних передумов для виникнення держави.

Виникнення історико-матеріалістичної теорії пов'язане не лише з іменами К. Маркса і Ф. Енгельса, але й з іменами їхніх попередників, таких як Л. Морган. Суть цієї теорії полягає в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, насамперед економічного, яке не тільки забезпечує матеріальні умови виникнення держави та права, але й визначає соціальні зміни суспільства, що також є важливими причинами й умовами виникнення держави та права.

Історико-матеріалістична концепція включає два підходи.

Один з них, що домінував у радянській науці, вирішальну роль відводив виникненню класів, антагоністичним протиріччям між ними та класовій боротьбі: держава виникає як продукт цієї непримиренності, як знаряддя придушення панівним класом інших класів.

Другий підхід виходить з того, що в результаті економічного розвитку ускладнюється саме суспільство, його виробнича та розподільна сфери. Це вимагає вдосконалення управління, що й призводить до виникнення держави.

ІІ. ПРИРОДНО-ІСТОРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

Як свідчить історичний досвід, головні причини виникнення та розвитку держави і права лежать зовсім не в сфері релігії чи моралі. Вони кореняться в економічній та соціальній сферах життя людей.

Наукові дослідження та висновки показують, що державна організація приходить на зміну родоплемінній, а право — на зміну звичаям. Саме вони призвели до розкладу первіснообщинного ладу та втрати здатності первісних звичаїв регулювати суспільні відносини в нових умовах.

Відомі у всесвітній історії найбільші поділи праці, пов'язані з відділенням скотарства від землеробства, ремесла від землеробства та появою торгівлі й обміну, призвели до швидкого зростання продуктивних сил, до здатності людини самовдосконалюватися, що було необхідно для підтримки життя. Стає економічно вигідним використовувати чужу працю. Військовополонених, яких раніше вбивали чи приймали на рівних у свій рід, стали перетворювати на рабів, змушуючи працювати на себе. Вироблений ними додатковий (понад необхідний для проживання) продукт привласнювався.

У суспільстві спочатку намітилося, а потім, у міру поділу праці, швидко посилилося майнове розшарування. З'явилися багаті та бідні. З метою отримання додаткового продукту стала широко використовуватися не тільки праця військовополонених, але й праця своїх родичів. Майнова нерівність спричинила соціальну нерівність. Суспільство поступово, протягом багатьох тисячоліть, розділилося на різні, зі своїми власними інтересами та далеко не однаковим статусом, стійкі групи, класи, соціальні прошарки.

Гай Юлій Цезар писав, що в усій Галії існують тільки два класи людей, які користуються відомим значенням і пошаною, бо простий народ там тримають на становищі рабів: сам по собі він ні на що не зважується і не бере участі у зборах. Більшість, страждаючи від боргів, великих податків та образ з боку сильних, добровільно віддаються в рабство знатним, які мали над ними всі права панів над рабами.

Розшарування суспільства веде до того, що із загальної маси членів роду виділяється знать — відособлена група вождів, воєначальників, жерців. Використовуючи своє суспільне становище, ці люди привласнювали собі велику частину військової здобичі, кращі земельні ділянки, величезну кількість худоби, ремісничих виробів, знарядь праці. Свою владу, що згодом стала спадковою, вони використовували не стільки для захисту суспільних інтересів, скільки для особистих, для утримання в покорі рабів та незаможних одноплемінників. З'явилися й інші ознаки розкладу первіснообщинного ладу та відповідної йому родоплемінної організації, яка поступово стала витіснятися державною організацією.

У нових суспільно-економічних умовах колишня система організації влади — родоплемінна організація, розрахована на управління суспільством, що не знало майнового поділу та соціальної нерівності, виявилася неспроможною перед зростаючими змінами в економіці та соціальному житті, перед протиріччями, що посилювалися, та нерівністю, що поглиблювалася. «Родовий лад, — писав Ф. Енгельс у роботі «Походження сім'ї, приватної власності і держави», — віджив своє століття. Він був висаджений поділом праці та його наслідком був розкол суспільства на класи. Він був замінений державою».[3] Державні органи та організації з'явилися в результаті переваги над органами та організаціями, що склалися в рамках первіснообщинного ладу, частково — шляхом повного витіснення останніх.

ІІІ. ПЕРВІСНА ОБЩИНА

а) Суспільна влада та соціальне регулювання в умовах первісної общини

Людство пройшло у своєму розвитку ряд етапів, кожен з яких відрізнявся певним рівнем і характером суспільних відносин: культурних, економічних, релігійних. Найбільш тривалим етапом у житті людського суспільства були часи, коли не існувало держави та права в сучасному розумінні. Цей період охоплює час від появи людини на землі до виникнення класових суспільств і держав. У науці за ним закріпилася назва первісного суспільства чи общинно-родового ладу.

Сучасна антропологія довела, що людина сучасного, кроманьйонського типу існує близько 40 тисяч років. У цей період людський рід уже почав перехід від біологічної до соціальної еволюції. Тим часом перші державні утворення з'явилися лише близько п'яти тисяч років тому. Звідси випливає, що десятки тисяч років люди сучасного типу існували, не знаючи держави. Першою клітинкою людської самоорганізації була община, яку ще називають первісно-родовою общиною — рід, плем'я, їхні об'єднання. У більшості народів світу родовий лад проходить два основних етапи — матріархат і патріархат.

Матріархат характерний для періоду становлення та первісного розвитку родового ладу. Жінка займає в цей період чільне становище в родовій общині, оскільки, по-перше, вона відіграє важливу роль у добуванні засобів до існування, а по-друге, спорідненість визначається тільки по жіночій лінії, і всі члени роду вважаються нащадками однієї жінки. Патріархат стає основною формою суспільної організації пізніше. Він виникає з появою суспільного виробництва — землеробства, скотарства, плавки металів. У цій ситуації чоловіча праця переважає над жіночою.

Материнська община, рід поступається місцем громаді патріархальній, де спорідненість ведеться по батьківській лінії.

Первісна родова община являла собою об'єднання людей на основі кровної спорідненості, спільної колективної праці, спільної власності на знаряддя праці та продукти виробництва. З цих умов виникали рівність соціального становища, єдність інтересів і згуртованість членів роду. У спільній власності, що не була юридично закріплена, первісні общини мали певні території, знаряддя праці, господарське начиння, житло. Виробничі продукти, їжа розподілялися нарівно між усіма членами роду, з урахуванням заслуг кожного. Роди могли переміщатися з однієї території на іншу, але їхня організація при цьому зберігалася. Певною мірою існувало особисте володіння власністю на зброю, прикраси та деякі інші предмети. Знаряддя праці були вкрай примітивні.

Органами суспільної влади при суспільному ладі були родові збори; старійшини, вожді, воєначальники виконували свої функції під час війни. Влада мала суто суспільний характер. Її носієм була вся родова община в цілому, яка також безпосередньо формувала органи самоврядування. Вищою владою були загальні збори (рада) всіх дорослих членів роду. Рада вирішувала всі важливі питання життя общини, що стосуються виробничої діяльності, релігійних обрядів тощо. Спеціального апарату, який займався б тільки управлінням загальними справами роду, не було. Повсякденне управління справами родової общини здійснював старійшина, який обирався на зборах усіма членами роду, як чоловіками, так і жінками. Влада старійшини, а також влада воєначальника і жерця не була спадковою. Старійшини та обрані на час воєнних дій воєначальники брали участь у виробничій діяльності родової общини нарівні з іншими її членами.

Суспільна влада при первісному ладі була ефективною та авторитетною. Вона спиралася на свідомість усіх членів роду та моральний авторитет старійшин. У зв'язку з цим можна навести характеристику організації влади в первісному суспільстві, яку давав В.І. Ленін: «Ми бачимо панування звичаїв, авторитет, повагу, владу, якою користувалися старійшини роду, бачимо, що ця влада визнавалася іноді за жінками... але ніде не бачимо особливого розряду людей, які виділялися б, щоб керувати іншими, з метою постійного управління».

Рід був основною, самостійною спільністю. Окремі роди поєднувалися в більш широкі об'єднання — фратрії. Фратрія була поділена на кілька дочірніх родів, які вказували на походження їх усіх від загального родоначальника. Кілька споріднених фратрій складали плем'я. Ф. Енгельс відзначав, що рід, фратрія і плем'я являли собою три природно пов'язані один з одним ступені кровної спорідненості.

Влада у фратрії та племені ґрунтувалася на тих же принципах, що й у родовій общині. Рада фратрії являла собою загальні збори всіх її членів. На чолі племені стояла рада, до якої входили представники фратрій — старійшини, воєначальники, жерці.

У поемах Гомера видно, що грецькі племена в більшості випадків уже об'єднані в невеликі народності, всередині яких роди, фратрії та племена зберегли свою автономію. Організація в цих племен і дрібних народностей була наступною:

1. Постійним органом влади була рада, яка спочатку складалася зі старійшин родів, пізніше — з виборних старійшин.
2. Народні збори. Вони скликалися для вирішення важливих питань, кожен чоловік міг взяти слово. Рішення тут приймалося підняттям руки. Зборам належала верховна влада в останній інстанції.
3. Воєначальник. У греків за панування батьківського права посада басилея переходила до сина. Басилей, крім військових, виконував ще й жрецькі та суддівські повноваження.

б) Загальні закономірності походження держави та права. Форми

Найважливішим кроком людського прогресу була неолітична революція, яка відбулася 10-15 тисяч років тому. У цей період з'явилися шліфовані кам'яні знаряддя, виникли скотарство і землеробство, відбулося помітне підвищення продуктивності праці: людина нарешті стала виробляти більше, ніж споживала, з'явився додатковий продукт, можливість накопичення суспільних багатств, створення запасів. Людина стала менше залежати від примх природи, і це призвело до значного зростання населення. Але разом з тим виникла і можливість експлуатації людини людиною, привласнення багатств, що накопичуються. З цього часу з'являється можливість забезпечення великої групи людей, яка спеціалізується на виконанні якихось суспільно значущих функцій і вже не бере особистої участі в матеріальному виробництві.

Саме в цей період, в епоху неоліту, почався розклад первіснообщинного ладу та поступовий перехід до державно-організованого суспільства. Прогресуючий суспільний поділ праці змінює зміст і форми організації суспільного життя в сімейних і родових общинах, у фратріях, куріях і племенах. Родоплемінна структура ускладнюється, поступово починає розвиватися поділ соціальних функцій. У цей час поряд з розвитком економіки відбуваються і соціальні зміни. Оскільки все вироблене є спільним, а потім перерозподіляється, і цей перерозподіл здійснюється вождями та старійшинами, то саме в їхніх руках осідають і накопичуються суспільні надбання. Виникають родоплемінна знать і таке соціальне явище, як «влада-власність», суть якого полягає в розпорядженні суспільною власністю в силу перебування на певній посаді (залишаючи посаду, людина втрачає власність). У зв'язку зі спеціалізацією управління та підвищенням його ролі поступово збільшується частка родоплемінної знаті при розподілі суспільного продукту. Управління стає вигідним. А оскільки поряд із залежністю всіх від вождів і старійшин «за посадою» з'являється й економічна залежність, то «виборність» осіб стає дедалі більш формальною. Це все призводить до подальшого закріплення посад за певними особами, а потім і до появи спадкування посад.

Поступово виникає особлива стадія розвитку суспільства та форма його організації, яка отримала назву «протодержава».

Для цієї форми характерні: суспільна форма власності, істотне зростання продуктивності праці, осідання накопичених багатств у руках родоплемінної знаті на основі «влади-власності», швидке зростання населення, його концентрація, поява міст, які стають адміністративними, релігійними та культурними центрами. І хоча інтереси верховного вождя та його оточення в основному збігаються з інтересами всього суспільства, однак поступово з'являється соціальна нерівність, що призводить до дедалі більшої розбіжності інтересів керуючих і керованих.

Саме в цей період, який у різних народів за часом не збігався, відбувся «поділ» шляхів розвитку людства на «східний» і «західний». Причини такого поділу полягали в тому, що на Сході в силу ряду обставин збереглися общини та, відповідно, суспільна власність на землю. На Заході ж общини розпалися, і земля опинилася в приватній власності.

Східний шлях виникнення держави.

Стародавні держави виникли близько 5 тисяч років тому в долинах великих річок, наприклад Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзи, тобто в зонах поливного землеробства, що дозволило за рахунок підвищення врожайності різко збільшити продуктивність праці. Саме там були вперше створені умови для виникнення державності: з'явився матеріальний надлишок продукту, що призвів до виникнення апарату управління. Поливне землеробство вимагало величезних за обсягом робіт — будівництва каналів, дамб, водопідйомників та інших іригаційних споруд, підтримки їх у робочому стані, розширення зрошувальної мережі тощо. Усе це визначало, насамперед, необхідність об'єднання общин під єдиним централізованим управлінням, оскільки обсяг суспільних робіт істотно перевищував можливості окремих родоплемінних утворень. Однак збереглися сільськогосподарські общини та, відповідно, суспільна форма власності на основний засіб виробництва — землю.

Східний шлях формування державності відрізнявся тим, що політичне панування ґрунтувалося на виконанні якої-небудь суспільної функції, посади.

У рамках общини основним призначенням влади ставало управління особливими резервними фондами, у яких концентрувалася велика частина суспільного додаткового продукту. Це призвело до виділення всередині общини особливої групи посадових осіб, які виконували функції общинних адміністраторів, скарбників, контролерів тощо. Отримуючи зі свого становища ряд вигод і переваг, общинні адміністратори виявлялися зацікавленими в закріпленні за собою цього статусу, прагнули зробити свої посади спадковими. У тій мірі, у якій їм це вдавалося, общинне «чиновництво» поступово перетворювалося на привілейований замкнутий соціальний прошарок — найважливіший елемент апарату державної влади, що формувався.[4] Отже, однією з головних передумов як правоутворення, так і утворення класів за східним типом було використання панівними верствами та групами сформованого апарату управління, контролю над економічними, політичними та військовими функціями.

Поступово здійснюючи ці функції, родоплемінна знать перетворилася на відособлену соціальну групу (клас, стан, касту), яка, дедалі більше відокремлюючись від інших членів суспільства, набула власних інтересів.

Економіка ґрунтувалася на державній і суспільній формах власності. Існувала там і приватна власність. Верхівка державного апарату мала палаци, коштовності, рабів, однак приватна власність не справляла істотного впливу на економіку: вирішальний внесок у суспільне виробництво вносився працею «вільних» общинників. Крім того, «приватний» характер цієї власності був дуже умовним, оскільки свою посаду чиновник втрачав зазвичай разом з майном, а нерідко і разом з головою.

Поступово, у міру зростання масштабів кооперації колективної трудової діяльності, зародки державної влади, що виникли ще в родоплемінних колективах, перетворюються на органи управління та панування над сумами общин, які залежно від широти економічних цілей складаються в мікро- і макродержави, поєднувані силою централізованої влади. У цих регіонах вона набула деспотичного характеру. Її авторитет був досить високим у силу ряду причин: досягнення в господарській діяльності порозуміння, прагнення та вміння діяти в загальносоціальних цілях; примус також ідеологічно забарвлювався: «влада від Бога», правитель є носієм і виразником «Божої благодаті», посередником між Богом і людьми.[5]

У результаті виникає структура, подібна до піраміди: нагорі (замість вождя) — необмежений монарх, деспот; нижче (замість ради старійшин і вождів) — його найближчі радники, візири; далі — чиновники нижчого рангу тощо, а в основі піраміди — сільськогосподарські общини, які поступово втрачали родовий характер. Основний засіб виробництва — земля — формально перебуває у власності общин. Общинники вважаються вільними, однак фактично все стало державною власністю, включаючи особистість і життя всіх підданих, які опинилися в безроздільній владі держави, уособленої в бюрократично-чиновницькому апараті на чолі з абсолютним монархом.

Східні держави в деяких своїх рисах істотно відрізнялися одна від одної. Так, у Китаї рабство мало домашній, сімейний характер. В Єгипті було багато рабів, які поряд з общинниками вносили значний внесок в економіку. Однак, на відміну від європейського, античного рабства, заснованого на приватній власності, в Єгипті більшість рабів були власністю держави (фараона) чи храмів.

Східні держави мали багато спільного. Усі вони були абсолютними монархіями, деспотіями; володіли могутнім чиновницьким апаратом; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засоби виробництва (влада-власність), а приватна власність мала другорядне значення.

Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства в державу.

Основними причинами появи держави тут були:

• потреба у здійсненні масштабних зрошувальних робіт у зв'язку з розвитком поливного землеробства;
• необхідність об'єднання з цією метою значних мас людей і великих територій;
• необхідність єдиного, централізованого керівництва цими масами.

Державний апарат виник з апарату управління родоплемінними об'єднаннями. Виділяючись із суспільства, державний апарат став багато в чому протилежним йому за своїми інтересами, поступово відокремився від решти суспільства, перетворився на панівний клас, що експлуатує працю общинників.

Варто вказати й на те, що східне суспільство було стагнаційним: протягом століть, а іноді й тисячоліть воно практично не розвивалося. Так, держава в Китаї виникла на кілька століть раніше, ніж у Європі (Греція, Рим). Хоча там мали місце істотні соціальні потрясіння (іноземні завоювання, селянські повстання, у тому числі й переможні, тощо), вони призводили лише до зміни царюючих династій, саме ж суспільство аж до початку XX ст. залишалося в основному незмінним.

Західний (європейський) шлях виникнення держави.

На відміну від східного шляху, який мав універсальний характер, західний шлях був явищем свого роду унікальним. Однак треба мати на увазі, що саме західне суспільство стало «локомотивом історії», саме європейські держави за короткий історичний термін значно випередили раніше виниклі східні та вирішальною мірою визначили весь хід людського прогресу.

Провідним державотворчим фактором на території Європи був класовий поділ суспільства. Тут на стадії протодержави, формою якої була «військова демократія», відбувалося інтенсивне формування приватної власності на землю, а також на інші засоби виробництва — худобу, рабів.

Ф. Енгельс відзначав, що в найбільш «чистому» вигляді це можна спостерігати на прикладі Стародавніх Афін, де держава розвивалася, частково перетворюючи органи родового ладу, частково витісняючи їх шляхом упровадження нових органів, поступово замінюючи їх дійсними органами влади. Місце «збройного народу» займає збройна «публічна влада», яка вже не збігається із суспільством, відчужена від нього і готова виступити проти народу.[6]

Уже на ранньому етапі розкладу общинного ладу спостерігається економічна нерівність: в аристократів (героїв, базилевсів) земельних наділів, рабів, худоби, знарядь праці більше, ніж у рядових общинників. Поряд з рабством, яке мало переважно патріархальний характер, коли раби використовувалися як домашня прислуга і не були основною продуктивною силою, з'являється наймана праця, батрацтво безземельних общинників. У міру розвитку приватної власності зростає вплив економічно сильної групи, яка прагне послабити роль народних зборів, базилевса (який виступав воєначальником, верховним жерцем, верховним суддею) і передати владу своїм представникам.

Тертя між спадковою аристократією та масами, які з часом набували дуже гострих форм, обтяжувалися боротьбою за владу іншої групи власників приватної власності, нажитої морським грабежем і торгівлею. Зрештою, найбільш багаті власники почали займати відповідальні державні посади — панування родової знаті було ліквідовано.

Отже, для генезису Афінської держави характерно те, що вона виникла безпосередньо і, насамперед, із класових антагонізмів. Поступово сформована приватна власність стала базою, фундаментом для утвердження економічного панування заможних класів. Своєю чергою, це дозволило опанувати інститутами публічної влади та використовувати їх для захисту своїх інтересів. У літературі Афіни нерідко називаються класичною формою виникнення державності.²

У Стародавній Спарті особливості виникнення держави були зумовлені наступними обставинами: спартанська община завоювала сусідні території, населення яких перетворилося на общинних, а не особистих рабів-ілотів, чисельність яких багаторазово перевищувала чисельність спартанців. Необхідність управляти ними та тримати в покорі зажадала створення нових органів влади, нового апарату. Разом з тим прагнення не допустити майнової нерівності, а отже, і соціальної напруженості серед «корінних» спартанців — недопущення в цих умовах приватної власності на рабів і на землю, яка, залишаючись у державній власності, поділялася на рівні ділянки за кількістю повноправних жителів. Постійна загроза повстання ілотів та інші обставини призвели до того, що Спарта стала аристократичною республікою з дуже жорсткими, навіть терористичними методами управління та збереженими значними пережитками первіснообщинного ладу. Жорстокість режиму, який проводив лінію на зрівняльність, сприяла консервації існуючих порядків, не давала виникнути тій соціальній силі, яка могла б прискорити ліквідацію залишків родоплемінної організації.

У Римі процес формування класів і держави в силу ряду причин гальмувався, і перехідний до держави період розтягувався на століття. У боротьбі, що тривала 200 років між двома групами вільних членів римського родоплемінного суспільства, плебеї виривали в патриціїв одну поступку за іншою. У результаті цих перемог суспільна організація Рима стала значно демократичнішою. Наприклад, утвердилася рівноправність усіх вільних громадян, закріпився принцип, згідно з яким кожен громадянин був одночасно хліборобом і воїном, установилося і вагоме соціально-політичне значення общинної землі. Усе це сповільнювало розвиток майнової та соціальної нерівності серед вільних громадян і формування приватної власності як важливого фактора класоутворення.

Становище змінилося лише до кінця II ст. до н.е. з початком масового обезземелення селян. З іншого боку, в результаті завоювань, що не припинялися, у містах і сільських місцевостях накопичується така маса рабів, що римська сім'я, яка традиційно виконувала децентралізовану функцію придушення, утримання та покори невільних, виявилася не в змозі її здійснювати. (Між II ст. до н.е. і II ст. н.е. з 60-70 млн населення всієї Римської імперії повноправних вільних громадян нараховувалося не більше 2 млн осіб.) Зрештою, необхідність зменшувати зіткнення різних соціальних груп неосяжної імперії та утримувати в покорі підвладні й залежні експлуатовані народи привела в II ст. до н.е. до створення могутньої державної машини.

У головному й основному процес правоутворення в Римі був таким же, як і в Афінах. Розклад родоплемінного ладу йшов тим же шляхом, що й у Греції. Так само, як і в Греції, економічно сильна група поступово захопила владу, формуючи вигідні їй органи. Однак у Римі в ці процеси рішуче втрутилася третя група населення — плебеї. Представники сторонніх племен, особисто вільні, не пов'язані з римським родом, вони мали торговельне та промислове багатство. Економічна могутність плебеїв зросла.

Дещо іншим шляхом йшло становлення Франкської держави. Німецькі племена довгий час служили постачальниками для могутнього сусіда — Рима. Якщо становище Греції та Рима сприяло прискореному скасуванню патріархального устрою, то ці ж природні умови в Німеччині до певного моменту створювали можливості для деякого розвитку продуктивних сил у рамках родового суспільства. Рабовласництво в тому вигляді, в якому воно існувало в Середземномор'ї, було економічно навіть невигідним. Общинники, що розорялися, потрапляли в залежність від багатих, а не в рабство, що сприяло тривалому збереженню колективної форми господарювання. Військові потреби, а також напівкочове землеробство сприяли збереженню колективної форми господарської організації, у якій рабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціація та соціальне розшарування поступово привели до формування протофеодального суспільства.¹

Завоювання франками значних територій Римської імперії, з одного боку, з усією очевидністю показало нездатність родоплемінного устрою забезпечити панування на них, а це сприяло утворенню держави ранньофеодального типу. З іншого боку, це завоювання зруйнувало рабовласницькі порядки та прискорило перехід до феодалізму на землях могутньої Римської імперії.

Цей приклад виникнення феодальної держави не є винятковим. Таким же шляхом йшов розвиток і багатьох інших держав на території Європи, таких як Ірландія, Давня Русь та інші. Розглядаючи процес виникнення держав у різних країнах і на різних континентах, можна помітити, що при всій різноманітності форм і шляхів існують деякі загальні закономірності, характерні для всіх суспільних формацій.

Основними причинами появи держав були наступні:

• Необхідність удосконалення управління суспільством. Це ускладнення, своєю чергою, було пов'язане з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, відокремленням соціальних структур, їхнім укрупненням, зростанням чисельності населення, що проживає на певній території, тощо. Старий апарат управління не міг забезпечити успішне керівництво цими процесами.
• Необхідність організації великих суспільних робіт, об'єднання з цією метою великих мас людей. Це особливо виявлялося в тих регіонах, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримки їх у робочому стані тощо.
• Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розкладі первісного суспільства, з неминучістю призводять до поділу суспільства, до появи багатих і бідних, до виникнення експлуатації меншістю більшості, а разом з тим і до появи соціальних антагонізмів та опору тієї частини суспільства, що піддається експлуатації.
• Необхідність підтримки в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, у тому числі й щодо зовнішнього впливу з боку сусідніх держав чи племен. Це забезпечується, зокрема, підтримкою правопорядку, застосуванням різних заходів, у тому числі й примусових, для того щоб усі члени суспільства дотримувалися норм права, що зароджується, у тому числі й тих, які сприймаються ними як такі, що не відповідають їхнім інтересам.
• Необхідність ведення воєн, як оборонних, так і загарбницьких. Накопичення суспільних багатств, що відбувається в цей період, призводить до того, що стає вигідним жити за рахунок грабежу сусідів, захоплюючи цінності, худобу, рабів, обкладаючи сусідів даниною, поневолюючи їх. У плані підготовки та ведення воєн держава має значно більші можливості, ніж первісне суспільство. Тому поява якої-небудь держави неминуче призводить до того, що її сусіди або поневолюються, або, своєю чергою, ведуть завойовницьку політику.

У більшості випадків зазначені вище причини діяли сукупно, у різних поєднаннях. При цьому в різних умовах (історичних, соціальних, географічних, природних, демографічних та інших) головними, вирішальними могли ставати різні з зазначених причин. Так, для більшості східних держав найбільше значення мала необхідність удосконалення управління та організації великих суспільних робіт. Для виникнення Афінської та Римської держав значно більшу роль відіграли процеси класоутворення та необхідність у зв'язку з цим придушення експлуатованих класів.

Право формується одночасно та паралельно з державою (а в певному сенсі й раніше держави). Їхнє виникнення взаємозалежне та взаємозумовлене. Кожен новий крок у розвитку держави призводить до подальшого розвитку правової системи, і навпаки.

При аналізі своєрідності та динаміки процесів правоутворення в різних народів варто враховувати теоретико-методологічні положення, сформульовані Ф. Енгельсом у роботах «Походження сім'ї, приватної власності і держави», «Анти-Дюрінг» та ін. Енгельс зробив висновок, що «всяка політична влада ґрунтується спочатку на якій-небудь економічній, суспільній функції і зростає в міру того, як члени суспільства внаслідок розкладу первісних общин перетворюються на приватних виробників і, отже, ще більше збільшується відчуженість між ними і носіями загальних, суспільних функцій». В іншій роботі він знову повертається до цієї думки: «Первісне суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх загальних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них — державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися на його володарів»¹, причому виникнення апарату державної влади не є результатом зусиль тільки панівного класу, це продукт суспільства в цілому на певному ступені його розвитку.

в) Держава та публічна влада первісної общини: ознаки та відмінності

Перехід від первіснообщинного ладу до державно-організованого суспільства супроводжується утворенням територіальної общини та розвитком центрів племінного життя — укріплених міст. Склад територіальної общини визначався вже не родинними відносинами, а розселенням в одній місцевості, сусідством. З цього моменту територія стає важливим фактором у процесі формування державності.

Перехід від родоплемінного самоврядування до державного управління тривав століттями та проходив через ряд етапів. Однією з перехідних форм була військова демократія, у якій були вже зачатки військово-насильницького придушення. Ці та подібні їм форми являли собою політичну організацію суспільства. Традиційна родоплемінна організація була вже не в змозі ефективно врегулювати тертя та конфлікти, традиційні порядки дедалі більше дестабілізувалися. У результаті суспільна влада та система норм родоплемінного суспільства зазнали кризи та поступово руйнувалися. Об'єктивна реальність вимагала пошуку інших механізмів регуляції, якими стали право та держава.

Родоплемінна структура ускладнюється, поступово починає розвиватися поділ соціальних функцій. Разом з їхнім поділом змінюється характер влади.

Наприклад, у німецьких племен у часи Цезаря і Тацита всі їхні члени обробляють землю, пасуть худобу, беруть участь у військових походах, ходять на народні збори. Пізніше, до V-VI ст. н.е., коли завойовники-германці розселилися на великих територіях, становище змінилося. Війни велися тепер десь далеко, багато общинників не бажали брати участь у далеких походах. Це викликало чисельне зростання дружини, зайнятої насамперед війною. Збільшується кількість наближених короля, серед них виділяються служителі культу — духовенство. Таким чином, общинники, які раніше займалися всіма справами соціуму, силою обставин змушуються займатися чимось одним. Поєднання військових і господарських функцій стає дедалі менш можливим. У результаті подібної спеціалізації з'являється значна група людей, яка не бере участі у створенні матеріальних цінностей. Вони воюють, виконують судові та поліцейські функції, тобто все те, що притаманне державі як втіленню вже не суспільної, а державної влади.

Однак суспільний характер влади та управління, що існував у роді, зник не одразу. Поява майнової нерівності зі спадкуванням майна дітьми (на противагу роду)... усе приватне перетворення військовополонених на рабів тощо відноситься до того періоду історії, коли первісна демократія трансформувалася у військову демократію — особливу й останню форму давнього народовладдя. Ця форма містила в собі військового вождя, раду вождів і народні збори. І хоча роль народних зборів та інших суспільних інститутів у цей період була ще дуже значною, органи родового ладу почали поступово втрачати свої характерні риси. У цей період давньої історії держава, на відміну від соціальної організації первіснообщинного ладу, мала наступні ознаки:

1. Установа особливої публічної влади, яка вже не збігається безпосередньо з населенням.
2. Поділ населення держави за територіальними одиницями.
3. Стягування податків з населення та отримання від нього позик для утримання апарату державної влади.
4. Передова суспільна думка дійшла висновку, що держава, на відміну від родової організації влади, характеризується єдиною територією з населенням, що проживає на ній, і владою, яка поширюється на населення, що проживає на цій території.

Але всім державам історії та сучасності притаманні загальні ознаки. Які ж це ознаки?

По-перше, держава являє собою єдину територіальну організацію політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах певної території. Територіальний поділ населення, на відміну від кровно-родинних зв'язків між членами суспільства, породжує новий соціальний інститут — громадянство чи підданство, а також статус іноземців та осіб без громадянства. Територіальна ознака зумовлює характер формування та діяльності апарату держави з урахуванням його просторового розподілу. Здійснення влади за територіальним принципом веде до встановлення його просторових меж — державного кордону. Територіальна ознака пов'язана з федеративним устроєм держави, у межах якого проживає населення, що належить до різних націй і народностей. Держава має територіальне верховенство в межах своїх кордонів. Це означає єдність і повноту законодавчої, виконавчої та судової влади держави над населенням. Територія не породжує держави. Вона створює простір, у межах якого держава поширює свою владу. І населення, і територія є необхідними матеріальними передумовами виникнення та існування держави. Немає держави ні без території, ні без населення.

По-друге, держава — це особлива організація політичної влади, що має спеціальний апарат управління суспільством для забезпечення його нормальної життєдіяльності. Механізм держави є матеріальним вираженням державної влади. Через систему своїх органів держава здійснює керівництво суспільством, закріплює та реалізує режим політичної влади, захищає свої кордони. До важливих державних органів, які були притаманні всім історичним типам і різновидам держави, належать законодавчі, виконавчі та судові. Особливе значення в механізмі держави займали органи, що здійснюють примусові, каральні функції.

По-третє, держава організовує суспільне життя на правових засадах. Правові форми організації життя суспільства притаманні саме державі. Без права, законодавства держава не в змозі керувати суспільством, забезпечувати реалізацію прийнятих нею рішень.

По-четверте, держава є суверенною організацією влади. Суверенітет держави — це властивість державної влади, що виражається у верховенстві та незалежності держави щодо іншої влади всередині країни, а також у сферах міждержавних відносин за умови суворого дотримання загальновизнаних норм міжнародного права.

Суверенітет — збірна ознака держави. Він концентрує в собі всі найбільш істотні риси державної організації суспільства. За певних умов суверенітет держави збігається із суверенітетом народу. Суверенітет народу означає верховенство народу, його право самому вирішувати свою долю, питання державного та суспільного розвитку, формувати напрямок політики своєї держави, склад її органів.

Поняття державного суверенітету пов'язане з поняттям національного суверенітету. Національний суверенітет означає право націй на самовизначення аж до відділення та утворення самостійної держави.

Такі найбільш загальні ознаки держави, що характеризують її як специфічну організацію суспільства. Самі по собі вони не дають повного уявлення про сутність і соціальне призначення держави в її історичному розвитку. Далі, з удосконаленням суспільного життя, самої людини, з її соціальною та політичною зрілістю змінювалася держава. Її загальні ознаки, залишаючись незмінними, наповнюються новим, більш раціональним змістом.

г) Походження права. Особливості права та соціальних норм первісної общини

Про появу ознак держави в будь-якій країні свідчить, насамперед, виділення із суспільства особливого прошарку людей, які не виробляють матеріальних чи духовних благ, а зайняті лише управлінськими справами. Про це ж свідчить наділення цього прошарку людей особливими правами та владними повноваженнями; запровадження різних податків і зборів, позик; поява на постійній основі особливих загонів збройних людей, дружин, які захищали територію та суспільство від нападу.

Про появу ознак державної організації суспільства та витіснення нею первіснообщинної організації свідчать й інші фактори. Крім усього іншого, вони вказують на те, що держава не нав'язується суспільству ззовні. Вона виникає на його основі природним шляхом. Разом з ним вона розвивається та вдосконалюється.

Аналогічні процеси відбуваються з державною (чи публічною) владою, що є ознакою держави. Будучи нерозривно пов'язаним з державою, право в силу тих же причин, що й держава, з'являється у світі та під впливом тих же економічних, соціальних і політичних процесів змінюється.

До появи майнового поділу населення та соціальної нерівності суспільство не потребувало права. Воно цілком могло обходитися й обходилося за допомогою звичаїв, що спиралися на авторитет рад старійшин, які й регулювали всі суспільні відносини. Однак становище докорінно змінилося, коли з'явилися групи, верстви та класи зі своїми власними, суперечливими один одному та протиборчими інтересами.

Колишні звичаї, розраховані на повну рівність членів суспільства та на добровільне дотримання правил, що містяться в них, у нових умовах виявилися неспроможними. З'явилася життєва необхідність у нових правилах — регуляторах суспільних відносин, які б ураховували докорінні зміни в суспільстві та забезпечувалися б не тільки силою суспільного впливу, але й державним примусом. Таким регулятором стало право.

Найважливішими ознаками, що свідчили про його появу, стали, на думку дослідників, наступні: соціальне та майнове розшарування в суспільстві; поява класів-антагоністів — бідних і багатих, пригноблених і гнобителів; поступове зосередження приватної власності та права на неї в одних руках і повна їхня відсутність в інших; поява, поряд з майновими, сімейно-шлюбних та інших правовідносин. Соціальне регулювання приходить у людське співтовариство від далеких предків, а його розвиток іде разом з розвитком людського суспільства. При первіснообщинному ладі основним регулятором суспільних відносин були звичаї. Вони закріплювали вироблені століттями найбільш раціональні, корисні для суспільства варіанти поведінки в певних ситуаціях, передавалися з покоління в покоління та відображали однаковою мірою інтереси всіх членів суспільства. Звичаї змінювалися дуже повільно, що цілком відповідало темпам зміни самого суспільства в той період.

У первісному суспільстві діяли певні правила поведінки — соціальні норми. Соціальні норми первісного суспільства, як і влада, що існувала там, були продуктом історичних умов, що не знали відносин панування та поневолення. Соціальні норми виражали волю всіх членів роду, в силу чого, як правило, виконувалися добровільно. Жодного розходження між правами та обов'язками не існувало: право сприймалося як обов'язок, а обов'язок, наприклад служба в ополченні чи участь у народних зборах, — як право. І правом, і обов'язком були також кровна помста чи колективна праця, полювання тощо. Якщо ж існуючі правила порушувалися окремими особами, то примусові заходи виходили від усього роду в цілому, як уже говорилося.

До соціальних норм належали головним чином звичаї — історично сформовані правила поведінки, що ввійшли в звичку в результаті багаторазового застосування протягом тривалого часу та стали природною потребою людей. Звичаї були природним породженням самого первіснообщинного ладу, результатом і необхідною умовою його життєдіяльності. Звичаї виникали у зв'язку із суспільною потребою охопити загальними правилами щодня повторювані акти виробництва, розподілу та обміну продуктів, створити такий порядок, при якому окрема людина була б підпорядкована загальним умовам виробництва. Слід зазначити той факт, що деякі, дуже важливі звичаї первісного суспільства не могли бути ні відкриті, ні винайдені, ні навіть породжені повторенням відомих процесів. Рівність усіх членів суспільства, включаючи жінок, випливала з наявних відносин первіснообщинного ладу як природно-історичний результат розвитку первісної форми колективу. Рівність існувала тому, що не було ґрунту для нерівності, і останнє не визнавалося як щось можливе, що не виключало авторитету та визнання особливих якостей. Те ж саме можна сказати про звичаї спільної земельної власності.

Спільна власність на землю та знаряддя праці, рівність членів суспільства та кровний зв'язок, що лежить в основі родів і племен, тобто всієї тієї суспільної структури, що прийшла на зміну орді, складають у сукупності дійсну підставу для всієї маси звичаїв, незважаючи на їхню різноманітність. Можливість закріплення звичаїв, правил, нав'язаних людині в силу взаємної залежності індивідів, між якими поділена праця, породили трудові процеси, сформувавши мову зі здатністю до спілкування абстракціями.

Багато звичаїв були одночасно нормами первісної моралі та релігії, були пов'язані з відправленням укорінених обрядів і ритуалів. Наприклад, природний поділ функцій у трудовому процесі та навіть найпростіше розмежування обов'язків між чоловіком і жінкою, дорослим і дитиною розглядається одночасно і як звичай, і як норма моралі, і як веління релігії.

Прийняття існуючих норм поведінки як «своїх», безумовна солідарність з ними була пов'язана і з тим, що первісна людина не відокремлювала себе від суспільства, не уявляла себе окремо від роду та племені. І оскільки всі норми розцінювалися як надзвичайно правильні, справедливі, то, природно, у багатьох народів за змістом цих норм, а нерідко і за самими нормами та їхньою сукупністю закріпилися такі найменування, як «право», «правда» тощо. У цьому сенсі право з'явилося раніше держави, і забезпечення його реалізації, дотримання всіма правових приписів було причиною виникнення держави.

Так чи інакше, у будь-якому державно-організованому суспільстві норми права зводяться в закон, який підтримується та забезпечується державою. Правове регулювання суспільних відносин стає найважливішим методом державного керівництва суспільством. Але в той же час виникає і протиріччя між правом і законом, оскільки останній перестає виражати загальну справедливість, відображає інтереси тільки частини, і, як правило, меншої частини, суспільства.

ВИСНОВКИ

В ідеалі держава повинна служити кожній людині, створювати всі необхідні умови для того, щоб вона могла максимально виявляти та розвивати свої здібності й дарування, адже людина — найвища з усіх світових цінностей. У дійсності відносини між людиною та державою більш складні та суперечливі. Століттями між людиною та державою складалися відносини відчуження та ворожнечі. Для раба та підданого рабовласницька та феодальна держава виступала як далека та ворожа сила. Вони не мали прав, а тільки несли обов'язки перед державою і тому не могли стати особистостями. З початком ери капіталізму відносини між людиною-громадянином і державою різко змінюються. Громадянин стає носієм прав та обов'язків, що надають йому автономний, незалежний від держави статус. На державу ж покладається обов'язок захищати та гарантувати ці права й обов'язки.

На розвиток цивільних прав та обов'язків великий вплив справила ліберально-демократична доктрина, яка акцентувала увагу на особистісному аспекті демократії, на непорушності невідчужуваних прав і свобод людини, на обмеженні втручання держави в особисте життя людини, на можливості людини звернутися зі скаргою на державні органи до незалежного суду. Щоправда, підстав ідеалізувати відносини між громадянином і капіталістичною державою не спостерігається. І тут виникали антидемократичні (фашистські та авторитарні) режими, що перетворювали людину на придаток державної машини; не завжди держава захищає людину від убогості, соціальної та національної дискримінації.

Конституція України закріпила такі взаємини людини та держави, які загалом відповідають сучасному розумінню демократії. У демократичній державі силові органи влади необхідні для того, щоб будь-яка людина була захищеною від сваволі та насильства, відчувала свою гідність і виступала як повноправний партнер держави. Іншими словами, уся міць держави повинна забезпечувати охорону та захист прав особистості.

У Конституції України підкреслюється, що загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. А тому державні органи та посадові особи зобов'язані будувати свою діяльність відповідно до них.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Байтин М.Г. Государство и политическая власть. – Изд. Саратовского Университета,1972
2. Гегель Г.В. Философия права. –Мысль.-1990
3. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства.-М.:1970
4. Основи держави і права: Навч. Посібник / Гусарєв С. Д., Калюжний Р. А., Колодій А.М. та ін.; За ред. Колодія А.М. та Олійника А.Ю. – К.: Либідь, 1997. – 208с.
5. Конституція України. – К:.1996
6. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. –М.:Юрист,2000.-500с.
7. Матузова Н. Теория государства и права. – М., 1997. Гл.2
8. История политических и правовых учений. Учебник под ред. Нерсисанца В.С. – М.: юрид. лит. 1996
9. Пиголкин А.С. Общая теория права. - 1995
10. Рабінович П.І. Основи загальної теорії права та держави. – М.,1994
11. Скакун О.Ф. Теория правового государства в дореволюционной России // Советское государство и право. №2,-1990
12. Шмоткін О. В. Право: єдність сутності і відмінності проявлення./ Правова система України. Теорія і прктика. – К.:1993
13. Бачило И.Л. Факторы, влияющие на государство // Государство и право. - 1993. - № 2
14. Гулиев В.Е. Российское государство. Состояние и тенденции // Политические проблемы теории государства. - М.: ИГПРАН 1993г.
15. Юридична термінологія: Довідник / В.В. Головченко, В.С. Ковалівський. – К.: Юріком – Інтер, 1998.-224с.
16. Словник юридичних термінів (російсько-український). – К: Юріком, 1994.-322с.