Аграрне право як галузь юридичної науки

Аграрне право як галузь юридичної науки

Аграрно-правова наука виступає однією зі спеціалізованих гілок юридичної науки. Об'єктом її дослідження є концепції, погляди та ідеї, що відображають аграрне право як об'єктивне явище, сформоване на основі поєднання взаємопов'язаних норм, які утворюють комплексну правову галузь. Юридична наука розглядає норми аграрного права як цілісну органічну систему, що пронизана єдиним внутрішнім правовим змістом, для якої властивий поділ на правові інститути та інші структурні елементи.

Окрім цього, наука аналізує практичне застосування аграрного законодавства органами державної влади, місцевого самоврядування, сільськогосподарськими підприємствами та їх об'єднаннями, а також органами юстиції, судовою системою та прокуратурою.

Аграрно-правова наука пройшла шлях осмислення ключових проблем, пов'язаних із визначенням сутності та базових засад правового регулювання аграрних відносин. Завдяки численним дискусіям щодо фундаментальних теоретичних питань становлення аграрного (сільськогосподарського) права вдалося сформулювати основні категорії цієї нової галузі, точніше окреслити її предмет і систему, визначити системоутворюючі чинники, джерела, принципи та ключові інститути. Було переконливо доведено, що ефективне правове регулювання аграрних відносин можливе лише за умови всебічного врахування особливостей сільського господарства, передусім багатоукладності організаційно-правових форм виробництва, що спирається на різноманіття форм власності.

Методологія аграрно-правових досліджень зазнала суттєвих змін. Активніше застосовуються методи порівняльного правознавства та конкретні соціологічні дослідження. Результати роботи юристів-аграрників дедалі частіше вивчаються та узагальнюються економістами, філософами, соціологами. Практикується спільне обговорення теоретичних питань розвитку сільського господарства та АПК, а також спільна підготовка проєктів нормативних актів у цій сфері.

Аграрне право — це галузь права, що регулює правовідносини у сфері виробництва продуктів харчування, продовольчих товарів і сировини рослинного та тваринного походження, їх переробки й реалізації суб'єктами підприємницької діяльності.

Предметом аграрного права виступають загальні (зокрема виробничі та підприємницькі) відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і статутною діяльністю суб'єктів аграрних підприємств усіх форм власності та легальних організаційно-правових форм господарювання.

Методи правового регулювання в аграрному праві, як і в інших галузях, є встановленими або санкціонованими державою способами та засобами правового впливу, через які визначається правоздатність учасників аграрних відносин. Це інструменти з'ясування та визначення характеру виникнення, зміни чи припинення відносин між суб'єктами АПК. Юридичним інструментом впливу держави на аграрних підприємців, способами регулювання внутрішніх і зовнішніх правовідносин виступають як загальні, так і специфічні методи.

До загальних основних методів регулювання належать: дозволення; імперативна вказівка; заборона.

Специфічними методами є: нормативно-явочний; дозвільно-ліцензійний; економічного стимулювання; дотримання технологій, дисципліни та законодавства; локально-правового регулювання; організаційно-управлінський тощо.

У загальній теорії права принципи розуміються як основоположні засади, ідеї та наукові положення, що визначають загальну спрямованість і найсуттєвіші риси правового регулювання. Вони окреслюють характер права загалом або окремих груп норм, інститутів і галузей.

Основними принципами права, закріпленими в чинному законодавстві, є: примат права власності, захист прав власника, рівноправність, нерозривний зв'язок прав та обов'язків, захист соціально незахищених верств населення, законність, винна відповідальність тощо.

Система (структура) аграрного права — це науково обґрунтоване, логічно послідовне розміщення аграрно-правових інститутів, нормами яких регулюються аграрні відносини суб'єктів аграрного підприємництва всіх форм власності та господарювання, а також їхніх представницьких органів управління.

До системи аграрного права, окрім інституту права власності на землю, входять: інститут права членства, інститут права самоврядування, інститут права колективної власності, інститут правового регулювання виробничо-господарської діяльності та інші інститути й норми.

Аграрне право регулює відносини, об'єднані за змістом, сутністю, цілями та діяльністю, що виникають у процесі підприємницької діяльності сільськогосподарських підприємств, заснованих на різних формах власності та господарювання. Ці відносини спрямовані на виробництво, транспортування, збереження та реалізацію сільськогосподарської продукції й сировини, зокрема переробленої, з метою отримання прибутку. Аграрне право є сукупністю правових норм, покликаних визначати правове становище аграрних підприємств кооперативного та корпоративного типів, державних і спільних товаровиробничих підприємств-підприємців, а також регулювати майнові, земельні, організаційно-управлінські та трудові відносини, що складаються на цих підприємствах у їхній виробничій, підприємницькій та іншій діяльності.

Першочерговим завданням аграрного права є забезпечення юридичними засобами реалізації державної аграрної політики, закріплення оптимального правового становища всіх учасників аграрних правовідносин, ретельне правове регулювання суспільних відносин, що становлять предмет цієї галузі, та ефективне застосування властивих їй методів і принципів.

Джерелами аграрного права України є уніфіковані та диференційовані акти правотворчості державних органів, Президента, а також акти суб'єктів аграрного підприємництва (зі статусом юридичних осіб) кооперативних і корпоративних типів. Вони є формою вираження та закріплення бажаної моделі поведінки й моделі аграрних відносин, що визначаються багатоукладністю економіки, рівністю всіх форм власності та організаційно-правових форм аграрного підприємництва й обраних методів господарювання ринкової орієнтації.

Джерелами аграрного права є правові акти, що містять норми аграрного права як галузі, а також норми, які містяться в актах інших галузей національного та міжнародного законодавства, у тій частині, де вони регулюють аграрні відносини, визначають правовий статус і правосуб'єктність усіх легальних суб'єктів аграрного підприємництва, якість і безпечність продовольства, продуктів харчування та сировини рослинного й тваринного походження, їх переробку та реалізацію.

Джерела аграрного права поділяються на уніфіковані (регулюють аграрні правовідносини незалежно від статусу суб'єктів) та диференційовані (враховують розбіжності правового статусу суб'єктів аграрних правовідносин).

Аграрне право складається із законів, нормативних актів і внутрішньогосподарських нормативних актів.

Правове регулювання найбільш істотних суспільних аграрних відносин нормами законів (а не підзаконних актів) є принципом, вимогою та ознакою гарантії того, що норма відображає інтереси та волю народу через законодавчий акт, прийнятий найвищим органом державної влади. Норми, що містяться в законах, за своїм призначенням характеризуються як такі, що мають загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) характер.

Підзаконні нормативно-правові акти відіграють важливу роль у регулюванні суспільних відносин в аграрному секторі. Такими джерелами є укази Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів, накази, інструкції, що приймаються Міністерством сільського господарства і продовольства, Міністерством охорони здоров'я та іншими відомствами з питань аграрного підприємництва.

Правосуб'єктність колективних сільськогосподарських підприємств та інших приватних юридичних осіб кооперативного й корпоративного типу відповідно до чинного законодавства втілюється в самостійному вирішенні правових питань виробничо-господарської, фінансової та іншої діяльності. Поряд з організаційно-управлінськими засобами не правового характеру важливу роль відіграє правова регламентація, що здійснюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів. Останні залежно від порядку набуття юридичної сили поділяються на дві групи.

До першої групи належать внутрішньогосподарські нормативно-правові акти, що набувають юридичної сили з моменту реєстрації підприємства у відповідних державних органах (Статут і Установчий договір). До другої — акти, що набувають юридичної сили з моменту прийняття їх вищими органами самоврядування господарств.

Суб'єктами аграрного права в Україні є аграрні підприємці всіх форм власності та легальних організаційно-правових форм господарювання.

Суб'єкти аграрного права залежно від сфери, основної мети та предмета діяльності, а також від функцій і відносин власності поділяються на три взаємопов'язані групи.

Першу, основну групу складають засновані на приватній (у всіляких її різновидах), державній і муніципальній формах власності аграрні підприємці, основним завданням і предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного й тваринного походження.

Другу групу формують підприємці, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, а правосуб'єктність і статутна діяльність націлені на забезпечення нормальної виробничо-технічної діяльності аграрних товаровиробників (агрохіміки, меліоратори тощо).

Третю групу складають установи та підприємці, головним чином корпоративного типу, правосуб'єктність і статутна діяльність яких спрямована на надання фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності аграрних товаровиробників.

Порядок розгляду суперечок з приводу оплати праці

Трудові спори розглядаються:

1. комісіями по трудових спорах;
2. районними (міськими) судами.

Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору.

Установлений порядок не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали.

Комісія по трудових спорах обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з числом працюючих не менш як 15 осіб.

Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу. При цьому кількість робітників у складі комісії повинна бути не менше половини її складу.

Комісія обирає зі свого складу голову, його заступників і секретаря.

За рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу можуть бути створені комісії по трудових спорах у цехах та інших аналогічних підрозділах. Ці комісії обираються колективами підрозділів і діють на тих самих підставах, що й комісії підприємств, установ, організацій.

У комісіях підрозділів можуть розглядатися трудові спори в межах повноважень цих підрозділів.

Організаційно-технічне забезпечення комісії (надання обладнаного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ, підготовка та видача копій рішень тощо) здійснюється власником або уповноваженим ним органом.

Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 Кодексу законів про працю.

Трудовий спір підлягає розглядові в комісії, якщо працівник самостійно або з участю профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом.

Працівник може звернутися до комісії в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

У разі пропуску з поважних причин установленого строку комісія може його поновити.

Заява працівника, що надійшла до комісії, підлягає обов'язковій реєстрації.

Комісія зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. Спори повинні розглядатися у присутності працівника, який подав заяву, та представників власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або інша особа, в тому числі адвокат.

У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання комісії розгляд заяви відкладається до наступного засідання. При повторному нез'явленні без поважних причин комісія може винести рішення про зняття заяви з розгляду, що не позбавляє працівника права подати заяву знову в межах тримісячного строку.

Комісія має право викликати на засідання свідків, доручати спеціалістам проведення технічних, бухгалтерських та інших перевірок, вимагати від власника або уповноваженого ним органу необхідні розрахунки та документи.

Засідання комісії вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів.

Працівник і власник або уповноважений ним орган мають право заявити мотивований відвід будь-якому члену комісії. Питання про відвід вирішується більшістю голосів членів комісії, присутніх на засіданні. Член комісії, якому заявлено відвід, не бере участі у вирішенні цього питання.

На засіданні комісії ведеться протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем.

Комісія приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні.

У рішенні зазначаються: повне найменування підприємства, установи, організації, прізвище, ім'я та по батькові працівника, який звернувся до комісії, або його представника, дата звернення і дата розгляду спору, суть спору, прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого ним органу, результати голосування і мотивоване рішення комісії.

Копії рішення комісії в триденний строк вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу.

У разі незгоди з рішенням комісії працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити його до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск строку не є підставою відмови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поновити строк і розглянути спір по суті. Якщо строк не буде поновлено, заява не розглядається, і рішення комісії залишається в силі.

Рішення комісії підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження (стаття 228), за винятком випадків, передбачених частиною п'ятою статті 235 Кодексу законів про працю.

У разі невиконання рішення комісії у встановлений строк (стаття 229 КЗпП) працівникові видається посвідчення, що має силу виконавчого листа.

У посвідченні вказуються: найменування органу, який виніс рішення, дати його прийняття і видачі посвідчення, прізвище, ім'я та по батькові працівника, рішення по суті спору. Посвідчення засвідчується підписом голови або заступника голови комісії та печаткою комісії.

Посвідчення не видається, якщо працівник чи власник або уповноважений ним орган звернувся у встановлений статтею 228 строк із заявою про вирішення трудового спору до районного (міського) суду.

На підставі посвідчення, пред'явленого не пізніше тримісячного строку до районного (міського) суду, судовий виконавець виконує рішення комісії у примусовому порядку.

У разі пропуску працівником установленого тримісячного строку з поважних причин комісія, що видала посвідчення, може поновити цей строк.

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню, орган одночасно приймає рішення про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Відповідно до п.47 Примірного статуту колгоспу і пунктів 9, 18, 26 Положення про порядок розгляду трудових спорів колгоспників, затвердженого 2 квітня 1981 р., трудові спори членів колгоспу незалежно від займаної посади (крім віднесених Статутом до виключної компетенції загальних зборів членів колгоспу) приймаються до судового розгляду, якщо вони попередньо вирішувались комісією по трудових спорах і в ній не було досягнуто згоди сторін або колгоспник не погодився з її рішенням чи рішення не виконується правлінням колгоспу.

При додержанні зазначених вимог судовому розгляду підлягають спори з питань: виплати належного колгоспникові заробітку (основної, додаткової або натуральної оплати, премій), передбаченого Положенням про оплату праці в колгоспі; переведення на іншу роботу й оплати праці при переведенні; звільнення із займаної посади (роботи); виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу; надання відпустки, її оплати і виплати грошової компенсації при припиненні трудових відносин; повернення грошових сум, відрахованих із заробітку на покриття шкоди, заподіяної колгоспові; застосування затверджених у колгоспі норм виробітку і відрядних розцінок, а також умов праці, що забезпечують виконання норм виробітку; накладення дисциплінарних стягнень; видачі та використання спецодягу, спецвзуття і захисних засобів; виконання інших передбачених у колгоспі заходів по охороні праці; з інших питань застосування установлених умов праці колгоспників.

Методы государственного регулирования в сельском хозяйстве

Под государственным регулированием развития сельского хозяйства понимается целенаправленное воздействие государства на организацию хозяйственной деятельности коммерческих организаций в указанной сфере путем издания нормативных актов. Важнейшими инструментами такого регулирования являются закупочная, налоговая, ценовая, кредитная, страховая, внешнеэкономическая политика, т.е. преимущественно экономические методы.

Регулирование сельского хозяйства представляет собой сложную систему экономических, правовых, организационно-административных и социальных мероприятий.

Предметом государственного регулирования являются аграрные отношения в производственно-хозяйственной, социальной и иных сферах деятельности сельскохозяйственных коммерческих организаций.

Специфику регулирования рыночных аграрных отношений определяют:

• во-первых, разнообразие природно-климатических факторов, которые требуют формирования системы правовых мер, направленных на защиту сельскохозяйственных производителей от риска, вызываемого стихийными обстоятельствами, — страхование сельскохозяйственного производства;
• во-вторых, нестабильность цен на сельскохозяйственную продукцию, во многом зависящих от природных факторов, экономических условий сельскохозяйственного рынка, его конъюнктуры;
• в-третьих, относительно слабая привлекательность инвестиций в сельскохозяйственное производство в силу продолжительности цикла производства.

Необходимость государственного регулирования сельскохозяйственного производства обусловливается тем, что государство ответственно перед своими гражданами за создание им нормальных условий для жизни, обеспечение продовольствием и другими сельскохозяйственными товарами.

Острый дефицит материальных и финансовых ресурсов, низкий технический уровень, слабая мотивация труда, нарушение межотраслевых связей, социальная отсталость деревни обусловливают необходимость государственной поддержки отрасли, которая самостоятельно не в состоянии выйти из кризиса.

Цель государственного регулирования — преобразование сельского хозяйства в эффективную отрасль рыночной экономики; стабилизация агропромышленного производства; создание условий для нормального экономического функционирования производства, осуществления аграрной реформы и прежде всего земельных преобразований, приватизации и разгосударствления; формирование структуры новых рыночных отношений, развитие предпринимательства.

Государственное регулирование аграрных отношений обеспечивает и практикует сельскохозяйственным и агропромышленным коммерческим организациям выбор любой формы собственности и организации производства, свободу предпринимательской деятельности, самостоятельность хозяйствования и распоряжения сельскохозяйственной продукцией, а также полученными от ее реализации доходами. В условиях общего кризиса в стране, в том числе в сфере АПК, который может иметь тяжелые последствия не только для сельскохозяйственной отрасли, но для страны в целом, государственное регулирование аграрных отношений способствует глубоким преобразованиям экономического, правового и социального характера.

В правовом плане предпосылки для перехода к рыночным отношениям присущи не только аграрным отношениям, но во многом имеют общий характер.

Создание стабильных отношений в обществе, выработка четкой аграрной политики в АПК предполагают пересмотр всего законодательства, в том числе в сфере сельского хозяйства и АПК.

В законодательстве сложились направления, по которым государство обозначило приоритеты развития.

В числе первоочередных мер выделено осуществление земельной и аграрной реформ в целях реализации конституционных прав граждан на землю.

Программа предусматривает комплексное переустройство агропромышленного производства, многоукладность сельского хозяйства, многообразие форм собственности на землю и средства производства, государственный протекционизм и регулирование развития АПК, его технико-технологическое переоснащение, развитие кооперации и интеграции.

Основными направлениями реформирования становятся разработка и реализация мер по стабилизации агропромышленного производства, устранение диспаритета цен на сельскохозяйственную и промышленную продукцию, разработка системы продовольственного обеспечения населения, земельная реформа, введение в действие ценовых, налоговых, кредитных, бюджетных, таможенных и других регуляторов аграрной экономики, создание рыночной инфраструктуры, реорганизация системы и методов управления АПК, социальное преобразование села, подготовка кадров и др.

От непосредственного управления сельскохозяйственным производством государство перешло к созданию благоприятных условий для его функционирования, смягчению условий перехода от директивной экономики к рыночной. В широком плане меняются методы регулирования.

В большей мере учитываются воля и нынешнее положение сельскохозяйственных коммерческих организаций.

Основные сферы государственного регулирования направлены на осуществление следующих реформ: а) земельной; б) собственности; в) структуры сельскохозяйственных коммерческих организаций; г) отношений сельскохозяйственных производителей с государством; д) экономических взаимоотношений с другими отраслями народного хозяйства.

Решающая роль в государственном регулировании сельского хозяйства принадлежит прежде всего аграрному законодательству, которое только формируется. Значительное место принадлежит здесь законам и нормативным актам федеральных органов государственной власти.

Законодательные акты определяют основные формы и методы государственного регулирования, содержание осуществляемых в этой области мероприятий, программ развития сельского хозяйства.

В период перестройки разрушена прежняя система управления сельским хозяйством, а взамен ее не создана система регулирования аграрных отношений в условиях рынка.

Замена прежней системы управления сельским хозяйством происходит очень медленно, в том числе из-за отсутствия законодательной базы, нечеткости ряда нормативных актов в этой области, что позволяет избегать предусматриваемых ими направлений развития либо проводить изменения формально, фиктивно. Это дает возможность проводить акционирование без формирования реальных собственников-акционеров, создавать новые коммерческие организации без изменения сути существовавших в них правовых отношений собственности, управления и пр. Такие процессы, как приватизация, разгосударствление, подменяются фиктивной приватизацией и фиктивным разгосударствлением. Вместо создания оптимальных по размерам крестьянских хозяйств, способных использовать существующую сельскохозяйственную технику, идет процесс возвращения к ручному труду. Акционирование, не подкрепленное законодательством об эффективном использовании полученной земельной доли или земельного участка, ведет к их омертвлению, снижению эффективности использования земельных участков.

Формирование сельскохозяйственных предприятий нового типа, основанных на различных формах собственности, значительно усложнило их отношения с государственными органами управления сельским хозяйством. Начался поиск иных подходов и взаимоотношений между названными органами и сельскохозяйственными коммерческими организациями. К этому оказались неподготовленными ни органы исполнительной власти, ни законодательные органы.

Главный принцип государственной поддержки аграрного сектора — не удовлетворение любых финансовых запросов отрасли, а реальная реформа ее экономического механизма.

Аграрные отношения регулируются органами управления сельским хозяйством совместно с другими органами государственного управления, каждый из которых действует в пределах своей компетенции: органы общей компетенции, органы управления сельским хозяйством всех уровней, а также органы, наделенные специальной компетенцией в сфере своих полномочий.

Важнейшими направлениями регулирующей деятельности сельскохозяйственных органов являются: прогнозирование развития сельского хозяйства; осуществление структурной перестройки в отрасли; разработка и координация в ходе выполнения государственных программ развития АПК; содействие развитию всех форм собственности и самостоятельности хозяйствования сельскохозяйственных коммерческих организаций, формированию и деятельности рыночных структур в аграрном секторе; разработка мер по коммерциализации и демонополизации; организация освоения передовых технологий, методов хозяйствования, проведение научно-технической политики в отраслях сельскохозяйственного производства, АПК, капитального строительства на селе; разработка и внедрение государственных программ развития сельскохозяйственного производства, социального развития и инженерного обустройства сельских территорий.

В области экспортно-импортных отношений органы управления сельским хозяйством получили возможность осуществлять в установленном порядке квотирование поставок сельскохозяйственной продукции на экспорт, контролировать экспорт минеральных удобрений, привлекать иностранные инвестиции и валютные кредиты для развития АПК, способствовать привлечению частного капитала для развития агропромышленного комплекса. В области продовольственного импорта им предоставлено право выступать в роли государственного заказчика по закупке продовольствия, оборудования для АПК, продукции для продовольственных фондов.

Литература

1. Конституция (Основной Закон) Украины — Принятая Верховным Советом Украины 28.06.1996г.
2. Аграрное право. Учебник под ред. Г.Е.Быстрова, М.И.Козыря. — М.: Юрид. лит., 1996. — 640 с.
3. Кодекс законов о труде Украины / Утвержден Законом Украины от 10 декабря 1971 г. // Ведомости Верховной Рады Украины. — 1971. — N50. — Ст.375.
4. Постановление Пленума Верховного Суда Украины N 2 от 01.04.83 «О практике рассмотрения судами Украины трудовых споров колхозников».