Вступ.

Співвідношення адміністративного процесу та адміністративного провадження.

Загальна характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Задачі провадження.

Стадії провадження.

Порушення справи про адміністративне правопорушення.

Розгляд справи.

Оскарження постанови.

Виконання постанови.

Список використаної літератури.

Вступ

На сьогодні адміністративні провадження є одними з найпоширеніших. Вони пронизують практично всі сфери життя суспільства, функціонування установ, підприємств, організацій та, передусім, держави. Попри таку широку розповсюдженість, адміністративні провадження та адміністративний процес досі залишаються недостатньо дослідженими. Значний обсяг адміністративно-правового матеріалу та його складна систематизація лише ускладнюють процес вивчення цієї сфери.

Питання співвідношення понять «адміністративний процес» та «адміністративне провадження» залишається дискусійним і досі не має остаточного вирішення. Існує чимало наукових позицій щодо цього. Саме аналізу поглядів різних вчених присвячено розділ «Співвідношення адміністративного процесу та адміністративного провадження».

У цій роботі також значна увага приділяється провадженню у справах про адміністративні правопорушення. Це зумовлено тим, що такий вид провадження найтісніше пов'язаний із діяльністю органів внутрішніх справ. У розділах «Загальна характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення» та «Задачі провадження» висвітлюються загальні риси цього провадження, його принципи та стадії.

На мою думку, дослідження питань провадження у справах про адміністративні правопорушення є надзвичайно актуальним, оскільки воно набуває дедалі більшого поширення та потребує глибшого аналізу проблем і прогалин, що виникають під час діяльності державних органів при вирішенні таких справ.

Співвідношення адміністративного процесу та адміністративного провадження

Адміністративний процес та провадження у справах про адміністративні правопорушення є органічно взаємопов'язаними процесуальними явищами. Вони відображають конкретні форми організації та розмежування адміністративно-процесуального законодавства, яке забезпечує застосування певної системи матеріально-правових норм.

У вітчизняній юридичній науці та законодавстві ці явища традиційно розглядаються як загальне та часткове, між якими існують тісні взаємозумовлюючі та системоутворюючі зв'язки: «…процес і провадження співвідносяться як загальне і особливе. Провадження – частина процесу; процес є сукупністю проваджень».[i]

О.М. Якуба визначає адміністративне провадження як «...врегульований законом послідовний процес підготовки, розгляду, вирішення і реалізації справ про адміністративні правопорушення органами державного управління».[ii]

Інші дослідники висловлюють протилежну думку, вважаючи адміністративний процес складовою ширшого поняття – адміністративного провадження.

Н.Г. Салищева свого часу зазначала, що «…варто розрізняти адміністративне провадження як процес застосування адміністративно-правових норм, як процес діяльності виконавчих і розпорядчих органів і адміністративний процес як діяльність із вирішення спорів, що виникають між сторонами адміністративних відносин, а також по застосуванню заходів адміністративного примусу».[iii] У цьому контексті поняття провадження охоплює весь процес управлінської діяльності, а адміністративний процес є лише його частиною.

Існують також аргументовані докази того, що провадження у справах про адміністративні правопорушення та адміністративний процес входять до загальної системи процесуальних відносин, що опосередковують реалізацію всього матеріального права.[iv] Водночас питання про обсяг і зміст цих понять, їх співвідношення та субординацію залишається відкритим. Це створює значні труднощі не лише для визначення сутності провадження у справах про адміністративні правопорушення, але й для змістовної характеристики адміністративно-процесуального режиму правового регулювання.

Виділення цього режиму та єдиної адміністративно-процесуальної форми ускладнюється насамперед неоднорідністю адміністративно-правового масиву, що належить до адміністративного права, практичною неможливістю відокремити процесуальні норми, які тяжіють до певної групи матеріальних норм,[v] а також взаємодією адміністративно-процесуальних норм із «нормами багатьох галузей матеріального права».[vi] Ці труднощі зростають при спробах виділити адміністративно-процесуальне право як самостійну галузь та визначити коло матеріально-правових норм, що реалізуються в межах адміністративного процесу. Спроби обмежити адміністративний процес лише регламентованою законом діяльністю з вирішення спорів між сторонами адміністративних правовідносин, які не перебувають у службовому підпорядкуванні, а також діяльністю із застосування заходів адміністративного примусу,[vii] створювали явну прогалину у правовому регулюванні управлінських відносин. Вони логічно вели до побудови адміністративного процесу за зразком «усталених процесуальних систем – кримінального і цивільного процесів»[viii] без урахування того, що адміністративний процес тісно пов'язаний із державним управлінням.[ix]

Г.І. Петров, аналізуючи питання застосування норм адміністративного права, дійшов висновку, що «дії по застосуванню норм адміністративного права за характером їхніх конкретних цілей можна розділити на дві групи». До першої групи він відніс дії, спрямовані на задоволення потреб суспільства (справи економічного, культурного, оборонного та організаційного характеру) або особи (вирішення індивідуальних питань на підставі норм адміністративного права, як-от видання міністром наказу про призначення директора державного підприємства, прийняття виконкомом рішення про призначення утримання багатодітній матері, видача громадянину ордера на житло, паспорта, диплома про закінчення навчального закладу, тобто забезпечення суб'єктивних прав громадянина); до другої – дії з притягнення порушників норм адміністративного права до відповідальності, тобто провадження у справах про адміністративні правопорушення.[x]

Управлінські процедури поширюються не лише на відносини, що регулюються різними галузями права, але й реалізуються через державно-виконавчу діяльність. Ця особливість адміністративно-процесуальної діяльності пояснює численність адміністративних проваджень, оскільки адміністративний процес обслуговує галузі права, які не мають власних процесуальних форм.

Виділяють такі провадження:

1. з обробки та прийняття нормативних актів;
2. з прийняття індивідуальних актів управління;
3. із застосування адміністративно-процесуальних та запобіжних заходів;
4. у справах про адміністративні правопорушення;
5. із застосування дисциплінарних стягнень;
6. реєстраційно-дозвільне;
7. наглядово-контрольне;
8. за заявами громадян, у тому числі як особливий вид провадження за скаргами;
9. діловодство;
10. у земельних, пенсійних, податкових, бюджетно-фінансових справах;
11. у справах про відшкодування матеріальних збитків та ін.

Незалежно від виду провадження, основним документом адміністративної справи є письмова заява (скарга, протокол, запис звернення). До адміністративної справи також долучаються інші документи, що подаються сторонами адміністративно-правових відносин і сприяють вирішенню справи (свідчення очевидців, потерпілих, експертні висновки, інші документи, що стосуються справи). Орган, який здійснює провадження, може вимагати або за власною ініціативою отримувати необхідні документи. Кожне провадження здійснюється відповідно до визначених стадій із дотриманням принципів адміністративного процесу.

Загальна характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення

Провадження у справах про адміністративні правопорушення є особливим різновидом адміністративного процесу, значною мірою врегульованим нормами, що містяться в розділах IV та V Кодексу України про адміністративні правопорушення (глави 18-33).

Застосування заходів державного примусу під час такого провадження зумовлює високий ступінь формалізації процесу. Тут чітко визначені завдання провадження (ст. 245); обставини, що виключають провадження (ст. 247); такі принципи, як рівність перед законом (ст. 249), законність, змагальність тощо; види доказів (ст. 251); вимоги до найважливіших процесуальних документів, зокрема до протоколу (статті 254-257), постанови у справі (статті 283-286) тощо; заходи забезпечення провадження (ст. 260: адміністративне затримання, особистий огляд, вилучення речей та документів); права учасників провадження (статті 268-275); строки та порядок розгляду справ (статті 277-279); оскарження та опротестування постанов (статті 287-297); виконання постанов (глави 25-33, статті 298-330).

Усе це певною мірою наближує провадження у справах про адміністративні правопорушення до кримінального процесу.

Разом із тим, адміністративному провадженню не властива складна процедура розслідування, спрощено порядок порушення, а нерідко й розгляду справи. Можливі випадки, коли протокол про адміністративне правопорушення не складається (наприклад, ст. 258 – порушення правил користування річковими і маломірними судами).

Строки розгляду справ про адміністративні правопорушення є короткими: 15, 7, 5, 3, 1 доба (ст. 277). Це пояснюється тим, що адміністративні правопорушення здебільшого легко встановлюються і, як правило, не потребують тривалого розслідування та розгляду порівняно з кримінальними справами.

Аналіз законодавства України дозволяє виділити два види провадження у справах про адміністративні правопорушення: звичайне та спрощене.

Звичайне провадження здійснюється у більшості справ і детально регламентоване чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу, визначає його зміст, запобіжні заходи та порядок їх застосування, права й обов'язки учасників провадження, порядок розгляду справ, факти та обставини, що є доказами.

Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості правопорушень, прямо передбачених ст. 258 КпАП. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. Протокол про правопорушення не складається, посадова особа, яка виявила правопорушення, приймає та виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попередження).

У разі стягнення штрафу порушнику видається квитанція про його сплату.

Оформлення попередження здійснюється шляхом вручення письмового попередження за встановленою формою або усного попередження.

До адміністративних правопорушень, провадження за якими здійснюється у спрощеній формі, належать:

• порушення правил пожежної безпеки у лісах (ст. 77) у випадках накладення штрафу інженерами відділів охорони і захисту лісу, льотчиками-спостерігачами баз авіаційного захисту лісу, лісничими та іншими особами, переліченими в п. 3 ст. 241;
• порушення правил карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних правил (ст. 107) у випадках накладення штрафу державною ветеринарною інспекцією;
• викидання сміття та інших предметів з вікон і дверей вагонів, прохід по залізничних коліях у невстановлених місцях (ч. 3 ст. 109);
• пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, скла в пасажирських поїздах, куріння у вагонах приміських поїздів, куріння в невстановлених місцях у поїздах місцевого та далекого сполучення, а також у метрополітені (ст. 110);
• пошкодження внутрішнього обладнання морських суден і куріння в невстановлених місцях цих суден (ст. 115);
• керування річковим або маломірним судном, не зареєстрованим в установленому порядку або таким, що не пройшло технічного огляду; перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених місцях, недодержання вимог навігаційних знаків, порушення правил маневрування, подачі звукових сигналів, несення бортових вогнів і знаків (ч. 1, 3, 5 ст. 116);
• викидання за борт річкового або маломірного судна сміття чи інших предметів (ст. 116);
• порушення правил безпеки під час висадки і посадки пасажирів на річкових і маломірних суднах, куріння в невстановлених місцях на річкових суднах (ч. 1, 3 ст. 117).

Слід зазначити, що у разі, коли порушник перелічених норм заперечує накладене на нього стягнення, складається протокол про адміністративне правопорушення і провадження здійснюється у звичайному порядку.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення часто визначають як інститут адміністративного права, що містить норми, які регулюють діяльність уповноважених органів і осіб із застосування адміністративних стягнень, а також сукупність відносин, що виникають при цьому та врегульовані нормами адміністративного права.

При цьому враховується, що провадження може закінчитися виправданням невинного, може бути закрите у зв'язку із закінченням строку давності та за інших підстав (ст. 247 КпАП). Таким чином, цей вид провадження не завжди є діяльністю з накладення та виконання адміністративних стягнень.

Чіткі орієнтири для вирішення цього питання містить ст. 245 КпАП. Вона визначає, що завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин кожної справи; вирішення її в точній відповідності із законодавством; забезпечення виконання винесеної постанови; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів.

Звідси випливає, що вирішуються два комплексні взаємопов'язані завдання. По-перше, юрисдикційне (своєчасне, всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин кожної справи; вирішення її відповідно до законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови). По-друге, профілактичне – виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів.

Отже, провадження у справах про адміністративні правопорушення – це правовий інститут, у рамках якого регулюються процесуальні адміністративно-деліктні відносини, забезпечується вирішення адміністративних справ, а також попередження адміністративних правопорушень.

У запропонованому визначенні немає згадки про норми – основний елемент механізму правового регулювання, однак поняття правового інституту та регулювання адміністративно-деліктних відносин передбачає регулюючу функцію норм.

Адміністративно-процесуальні норми, що входять до інституту провадження у справах про адміністративні правопорушення, регулюють порядок реалізації відповідних матеріальних норм, процедури їх застосування, процес здійснення примусового впливу на винних за допомогою адміністративних стягнень. Іншими словами, вони регламентують комплекс адміністративно-деліктних відносин.

Основна частина адміністративно-процесуальних норм, тобто правил провадження у справах про адміністративні правопорушення, міститься в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Проте процесуальні адміністративно-деліктні відносини регулюються також значною кількістю норм, які до КпАП не включені.

По-перше, це встановлені законами України специфічні правила розгляду окремих категорій справ, які вносять зміни до загального порядку провадження. До них, наприклад, належать норми, що регулюють провадження у справах про порушення митних правил, які містяться в Митному кодексі України (глава 2). Зокрема, ст. 121 цього кодексу встановлює, що провадження у справах про порушення митних правил здійснюється відповідно до Митного кодексу, а в частині, яка ним не врегульована, – відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення.

По-друге, це норми підзаконних актів, які уточнюють і конкретизують норми КпАП. Так, у ст. 266 КпАП зазначено, що особи, які керують транспортними засобами і щодо яких є достатні підстави вважати, що вони перебувають у стані сп'яніння, підлягають відстороненню від керування та огляду на стан сп'яніння в порядку, визначеному Міністерством внутрішніх справ, Міністерством охорони здоров'я та Міністерством юстиції.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення тісно пов'язане з цивільним судочинством. Особливо чітко цей зв'язок виявляється на стадії перегляду постанов у зв'язку з оскарженням у суді дій органів і посадових осіб щодо накладення адміністративних стягнень.

Так, якщо громадянин подає до суду скаргу на постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності, вона розглядається згідно з нормами статей 236, 237, 244-248 Цивільного процесуального кодексу. Зрозуміло, що це вже не адміністративний, а цивільний процес (провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин). Якщо суд відмовляє у задоволенні скарги або знижує розмір штрафу, справа знову повертається до адміністративного процесу, і подальша діяльність провадиться на підставі норм адміністративного права.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення досить тісно пов'язане з кримінальним процесом і може стати продовженням кримінально-процесуальної діяльності. Це відбувається у випадках, коли згідно із законом (ст. 7 КПК) кримінальна справа припиняється, а правопорушник притягується до адміністративної відповідальності.

Викладене вище свідчить про тісний зв'язок основних процесуальних галузей – адміністративного, цивільного та кримінального процесів.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення є різновидом виконавчо-розпорядчої діяльності, тому в ньому діють загальні принципи управління, такі як законність, демократизм, гласність, широка участь громадськості тощо. Водночас тут діють і специфічні принципи, зумовлені завданнями цієї діяльності. Передусім це принцип об'єктивної істини та принцип забезпечення права на захист.

З'ясування об'єктивної істини у справах – основне завдання адміністративного провадження. Цей принцип зобов'язує посадових осіб, які розслідують та розглядають справи, досліджувати всі обставини та їх взаємозв'язки в тому вигляді, в якому вони існували насправді, і на цій підставі виключити однобічний підхід до вибору рішення.

Право на захист реалізується шляхом надання особі, яка притягається до відповідальності, необхідних правових можливостей для доведення своєї невинуватості або наведення обставин, що пом'якшують її вину. Ця особа користується широкими правами на всіх стадіях провадження. Згідно зі ст. 268 КпАП, особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, може знайомитися з усіма матеріалами справи, давати пояснення, надавати докази, заявляти клопотання, оскаржувати постанови, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката тощо.

Коли йдеться про право на захист, передусім мається на увазі особа, яка притягається до відповідальності, проте в процесі може брати участь й інший громадянин, безпосередньо заінтересований у справедливому вирішенні справи, – потерпілий. Згідно зі ст. 269 КпАП, потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Якщо в протоколі про адміністративне правопорушення зазначено потерпілого, то з моменту складання протоколу ця особа набуває процесуальних прав, передбачених цією статтею. Як і особа, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, заявляти клопотання про витребування доказів, призначення експертизи, а також подавати скаргу.

Оскарження дій органів і посадових осіб щодо притягнення до адміністративної відповідальності є важливим інститутом реалізації права на захист. Воно регламентоване цілим рядом статей КпАП (7, 267, 268, 281, 283, 287-289, 291-293 та ін.).

Право на оскарження будь-яких дій і рішень у справі про адміністративне правопорушення – одна з найважливіших гарантій захисту прав особи, як тієї, що притягається до адміністративної відповідальності, так і потерпілого. Це дієвий засіб забезпечення законності та підстава для перевірки обґрунтованості прийнятих у справі рішень і, нарешті, постанови. Оскарження реально сприяє найшвидшому виправленню допущених помилок, виявленню недоліків у роботі органів, які розглядають справи про адміністративні правопорушення.

КпАП не встановлює жодних вимог щодо форми скарг. Закон України «Про звернення громадян» від 12 жовтня 1996 р. також не містить норм, що регламентують цей вид скарг. Ця обставина є однією з гарантій свободи оскарження рішень і дій у справі про адміністративне правопорушення.

Суб'єктами оскарження є: а) особа, що притягається до адміністративної відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні представники; г) адвокат.

Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція добропорядності громадянина та її юридичний варіант – презумпція невинуватості. Вона полягає в тому, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, вважається невинною доти, поки інше не буде доведено та зафіксовано в установленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов'язок доказування покладено на обвинувача.

Притягнутий до відповідальності не зобов'язаний доводити свою невинуватість, хоча й має на це право. З презумпції невинуватості випливає й таке важливе положення: будь-який сумнів тлумачиться на користь особи, що притягається до відповідальності. Воно стосується випадків, коли сумніви не були усунені під час вирішення справи. Ця обставина є однією з підстав винесення виправдувальних постанов.

Звідси випливає, що вирішення завдань адміністративного провадження здійснюється за допомогою доказування, яке включає виявлення, процесуальне оформлення та дослідження доказів.

Доказами у справі про адміністративне правопорушення (ст. 251 КпАП) є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, протоколом про вилучення речей та документів, а також іншими документами.

Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані в установленому законом порядку, інакше вони не матимуть доказової сили. Йдеться про передбачений КпАП порядок провадження у справі про адміністративне правопорушення. Наприклад, протокол, яким фіксується вчинення правопорушення, повинен бути складений за певною формою уповноваженою на те посадовою особою або представником громадськості (ст. 255 КпАП).

Правом надавати докази користуються особи, що беруть участь у провадженні у справі (особа, що притягається до відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, що розглядає справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою.

Встановлений законом порядок збирання та одержання доказів є надійною гарантією їх істинності та достовірності. Порушення або недодержання цього процесу може викликати сумніви в достовірності доказів та обґрунтованості зроблених з їх допомогою висновків.

Від доказів як фактичних даних слід відрізняти їх джерела, що є засобами збереження та передачі інформації, засобами, за допомогою яких вона залучається до сфери провадження у справах про адміністративні правопорушення. Водночас слід зазначити, що в правовій науці та на практиці докази нерідко розцінюють і як саму інформацію, і як джерело відомостей.

Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов: по-перше, якщо вона містить дані про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винність особи в його вчиненні та інших обставинах, що мають значення для правильного вирішення справи; по-друге, якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.

У науковій літературі прийнято поділяти докази на первинні та похідні, прямі та непрямі, позитивні та негативні, обвинувальні та виправдувальні. Проте для вирішення завдань адміністративного провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела відповідних відомостей.

По-перше, це дані, що одержуються від різних осіб, здебільшого учасників провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто інформація, що передається людьми, які безпосередньо брали участь у досліджуваному діянні, були його очевидцями або мають будь-які відомості про нього. Не завжди показання протоколюються чи фіксуються у вигляді пояснень, вони можуть сприйматися та відтворюватися в усній формі.

Другим різновидом даних, що одержуються від людей у формі слів, цифр, графіків та інших прийнятих у суспільстві способів інформаційного впливу, є висновки експертів, думки спеціалістів. Рішення про проведення експертизи приймається суб'єктом, що вирішує адміністративну справу. Проте питання призначення та проведення експертизи законом не регулюються. Тому на практиці рішення про проведення експертизи оформляється у вигляді направлень, клопотань тощо. Висновки експертів, свідчення спеціалістів широко використовуються, наприклад, для визначення стану сп'яніння, належності речовини до наркотичних, розміру шкоди, встановлення вартості товарів та їх якості, характеру забруднень природного середовища.

По-друге, це речові докази та документи, які є матеріальними носіями інформації. Основні способи знаходження та залучення джерел матеріальних доказів – огляд, вилучення, надання заінтересованими особами. Формами, якими вони представлені в процесі доказування, є протокол про адміністративне правопорушення, протокол про вилучення речей, довідка про вартість речі тощо.

Речові докази – це предмети матеріального світу, на яких є сліди правопорушення (пом'ятини на автомобілі, зіпсований паспорт) або які своєю формою, змістом свідчать про правопорушення (наркотичні речовини, зброя, нестандартна продукція, відеофільми тощо). Речові докази містять інформацію в чистому вигляді. До матеріальних носіїв інформації можна віднести й показання технічних засобів. Вони досить широко застосовуються, наприклад, у роботі ДАІ для визначення швидкості руху автомобілів, вмісту забруднюючих речовин у викидах, стану сп'яніння водія.

У документах інформація міститься в перетвореному вигляді, вона передається словами, цифрами, кресленнями, схемами місць подій тощо.

По-третє, це безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати адміністративні проступки. Наприклад, інспектор ДАІ, побачивши порушення правил дорожнього руху, фіксує його і всі результати своїх спостережень використовує як докази в розслідуванні, яке сам і проводить.

У кримінальному процесі такий вид доказів не допускається: якщо особа була очевидцем злочину, вона стає свідком.

В адміністративному юрисдикційному процесі використання таких доказів забезпечує його оперативність. Без них працівникам ДАІ, держмисливнагляду та ряду інших інспекцій було б набагато складніше виконувати свої правоохоронні функції та своєчасно впливати на винних.

Спостереження уповноваженої особи, за винятком випадків спрощеного провадження, фіксується безпосередньо в протоколі про адміністративне правопорушення.

Уповноважений орган (посадова особа) оцінює зібрані докази за власним переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному дослідженні обставин справи в їх сукупності. При цьому він керується законом і правосвідомістю.

Під оцінкою доказів слід розуміти висновок органу або посадової особи, що розглядає справу, про достовірність або недостовірність одержаних фактичних даних щодо обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів вони приймають відповідне рішення.

Оцінка повинна бути дана не лише кожному окремому доказу, але й усім зібраним доказам у їх сукупності. Для цього необхідно вирішити питання про те, чи дозволяє сукупність зібраних доказів зробити достовірний висновок про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, про винуватість або невинуватість особи та про інші обставини, що мають значення для вирішення справи. Тільки оцінка доказів у їх сукупності дає підстави дійти достовірних, таких, що не викликають сумнівів, висновків із цих питань.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає передусім неприпустимість некритичного ставлення до окремих доказів, відсутність будь-яких переваг доказів одного виду над іншими або заздалегідь установленої сили певної кількості доказів. Орган або посадова особа під час оцінки доказів підкоряється тільки закону. Крім того, внутрішнє переконання – це і результат доказування, оцінки доказів, що виражає переконаність у відповідності або невідповідності дійсності тих чи інших обставин, важливих для вирішення справи.

Оцінка доказів нерозривно пов'язана із з'ясуванням питання про додержання вимог закону, що встановлюють порядок збирання доказів (складання протоколу про правопорушення, проведення особистого огляду, огляду речей тощо).

Докази оцінюють також особи, що беруть участь у провадженні у справі (особа, що притягається до відповідальності, потерпілий та ін.). Це знаходить вияв у їх клопотаннях, поясненнях тощо. Висловлені ними думки допомагають органу або посадовій особі, що розглядає справу, всебічно, повно та об'єктивно дати оцінку доказам.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення складається з дій ряду органів та осіб, які беруть участь у провадженні.

Важливу роль у цій діяльності відіграють державні та громадські органи, їх посадові особи, які уповноважені вживати передбачених законом заходів щодо виявлення та попередження адміністративних проступків, застосування та виконання стягнень. У провадженні діють й інші учасники: одні захищають свої інтереси, інші залучаються лише при проведенні окремих процесуальних дій або сприяють провадженню.

Роль і призначення, зміст і обсяг повноважень, форми та методи участі органів (посадових осіб) і громадян у справі різні. Їх можна поділити на кілька груп:

1. Компетентні органи та посадові особи, наділені правом приймати владні акти, складати правові документи, що визначають рух і долю справи.
2. Суб'єкти, що мають особистий інтерес у справі: особа, яка притягається до відповідальності, потерпілий та їх законні представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники, адвокати). На відміну від суб'єктів першої групи, ніхто з представників цієї групи не користується владними повноваженнями.
3. Особи та органи, що сприяють здійсненню провадження: свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті. Одні з них (свідки, експерти) повідомляють дані повноважному органу або посадовій особі. Інші (перекладачі, поняті) потрібні для закріплення доказів або забезпечення необхідних умов адміністративного провадження.

Особлива група учасників провадження – громадські організації, товариські суди, трудові колективи, адміністрація за місцем роботи, навчання або проживання правопорушників. Вони співпрацюють із державними органами, допомагаючи їм у здійсненні виховної роботи. У ряді випадків такі учасники провадження мають бути поінформовані про заходи адміністративного впливу, вжиті до винних. Вони можуть подавати клопотання про скорочення строку позбавлення права. Особа, що вчинила правопорушення, може бути звільнена від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд товариського суду, громадської організації, трудового колективу.[xi]

Задачі провадження

Провадження у справах про адміністративні правопорушення визначається як ряд послідовних дій органів державного управління (посадових осіб), юрисдикційних органів, а в окремих випадках й інших суб'єктів, що відповідно до норм адміністративного законодавства здійснюють заходи, спрямовані на притягнення правопорушників до відповідальності та забезпечення виконання винесеної постанови. Завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення, відповідно до ст. 245 КпАП України, є: своєчасне, всебічне, повне й об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності до законодавства, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, попередження правопорушень, виховання громадян у дусі дотримання законів, зміцнення законності.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого дотримання принципу законності та принципу презумпції невинуватості, що означає: особа, притягнута до адміністративної відповідальності, вважається невинуватою до того моменту, доки зворотне не буде підтверджене та зафіксоване в установленому законом порядку.

Поряд із загальними принципами, що характерні для всього адміністративного процесу (законність, об'єктивна істина, рівноправність громадян перед законом, оперативність тощо), провадженню у справах про адміністративні правопорушення значною мірою більше, ніж іншим провадженням, властивий принцип економічності, оскільки таке провадження (порівняно, наприклад, із кримінальним або цивільним судочинством) обходиться державі значно дешевше. Проте це не означає, що справи повинні розглядатися поверхово.

Стадії провадження

При дослідженні самостійних стадій адміністративного процесу варто керуватися тим, що стадією може бути визнаний лише той його елемент, якому властива сукупність певних відмінних ознак, що характеризують якісну та кількісну сторони процесу і дають можливість відмежувати один етап процесу від іншого. До таких ознак можна віднести: кожна стадія характеризується власними, специфічними завданнями; їм притаманне різноманітне коло суб'єктів, що володіють відповідними повноваженнями; вони являють собою сукупність процесуальних дій і відносин, що здійснюються у визначених просторово-часових рамках і обов'язково завершуються прийняттям рішення, закріпленого у відповідному правовому акті, що дає можливість визначити подальший хід процесу. Крім того, питання про стадії адміністративного процесу необхідно розглядати з двох принципових позицій: по-перше, у плані логічної послідовності вчинення певної кількості дій при винесенні відповідного адміністративно-процесуального акта і, по-друге, у плані розкриття функціональної характеристики процесуальної діяльності.[xii]

Беручи за основу ці загальнотеоретичні положення, можна визначити, що провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється в таких стадіях:

Провадження у справах про адміністративні правопорушення складається з чотирьох стадій: порушення справи про адміністративне правопорушення; розгляд справи та винесення рішення у справі; виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. У тих випадках, коли особа, що притягається до адміністративної відповідальності (або потерпілий), не згодна з винесеною щодо неї постановою, може виникнути стадія оскарження постанови у справі. Постанову у справі може опротестувати й прокурор. Цю стадію нерідко виносять перед стадією виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.

Для правильного й об'єктивного вирішення справи важливе значення мають заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення. Вони використовуються для припинення адміністративних правопорушень, встановлення особи, складення протоколу про адміністративне правопорушення, забезпечення своєчасного розгляду справи та виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

У Кодексі України про адміністративні правопорушення (гл. 20, ст. 260-267) наведено перелік заходів процесуального забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення: адміністративне затримання, особистий огляд та огляд речей, вилучення речей і документів, відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими та маломірними судами й огляд на стан сп'яніння. Два заходи забезпечення провадження встановлені іншими главами КпАП: доставлення порушника (ст. 259) та його привід (ст. 268).[xiii]

Доставлення порушника здійснюється з метою, по-перше, припинення правопорушення, по-друге, складання протоколу про адміністративне правопорушення і, по-третє, встановлення особи порушника. Фактичне здійснення доставлення забезпечується використанням психічного або фізичного впливу.

Залежно від органу, що наділений правом на доставлення, його місця, підстави та мети можливі такі варіанти доставлення: а) працівники міліції та народні дружинники здійснюють доставлення порушника в міліцію або в штаб ДНД із метою складання протоколу у випадку неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення; б) уповноважені посадові особи, що здійснюють нагляд за дотриманням правил використання засобів транспорту (ст. 222-229, 236 КпАП), можуть доставляти порушника в міліцію у випадках порушення правил використання засобів транспорту, правил про охорону порядку та безпеки руху, правил, спрямованих на забезпечення цілісності вантажів на транспорті, правил пожежної безпеки, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил на транспорті з метою встановлення особи порушника (якщо в нього немає документів, що засвідчують особу, і немає свідків, що могли б засвідчити його особу); в) уповноваженими представниками органів природоохорони, працівниками міліції, народними дружинниками, громадськими природоохоронними інспекторами здійснюється доставлення порушника в міліцію або в приміщення сільських чи селищних органів самоврядування за вчинення лісопорубки, порушення правил полювання, рибальства й охорони рибних запасів та інші порушення законодавства про охорону і використання тваринного світу з метою встановлення його особи; г) працівники воєнізованої охорони можуть доставляти порушника в службове приміщення воєнізованої охорони або міліції за вчинення правопорушень, пов'язаних із зазіханнями на об'єкти, що охороняються, інше державне або громадське майно, для припинення правопорушення, встановлення особи порушника та складання протоколу про адміністративне правопорушення.

Доставлення порушника повинно бути здійснено в якомога найкоротший строк. Встановлено максимальний термін перебування порушника в штабі ДНД або приміщенні органів місцевого самоврядування – одна година.

Подібним до розглянутих заходів забезпечення провадження у справі є привід порушника у випадку ухилення від явки за викликом до органів внутрішніх справ або суду. Це також примусове доставлення особи до органів внутрішніх справ або суду. Різниця полягає в меті доставлення – привід здійснюється працівниками міліції для забезпечення присутності правопорушника при розгляді справи. Привід допускається лише у випадках, прямо передбачених законом (ч. 2 ст. 268 КпАП).

Адміністративне затримання – це примусове короткочасне обмеження свободи дій і пересування особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. Його мають право здійснювати тільки органи та посадові особи, уповноважені на це законодавчими актами (ст. 262 КпАП). Адміністративне затримання, як правило, не може перевищувати трьох годин. Більш тривалі строки можуть бути встановлені тільки законодавчими актами (ч. 1 ст. 263 КпАП). Так, на строк до трьох діб із письмовим повідомленням прокурора протягом 24 годин або з його санкції – до десяти діб можна затримувати особу, що порушила прикордонний режим або режим у пунктах пропуску через державний кордон, якщо ця особа не має документів, що посвідчують її особу. До розгляду справи можуть бути затримані особи, що вчинили дрібне хуліганство (розглядається протягом доби), порушили порядок організації та проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій, виявили неповагу до суду або торгували з рук у невстановлених місцях (протягом трьох діб) та ін.

З метою забезпечення законності при здійсненні адміністративного затримання про це складається протокол, у якому зазначаються дата та місце його складання, дані про особу затриманого, час і мотиви затримання. Затриманому надається право ознайомитися з протоколом і підписати його (або відмовитися від підпису), повідомити про місце свого перебування родичів або адміністрацію з місця роботи чи навчання. Про затримання неповнолітнього повідомлення його батьків або осіб, які їх замінюють, є обов'язковим. Особистий огляд та огляд речей здійснюються з метою виявлення та закріплення необхідних доказів правопорушення і забезпечення подальшого притягнення порушника до відповідальності. Правом на їх проведення наділені уповноважені на це посадові особи органів внутрішніх справ, воєнізованої охорони, цивільної авіації, митних органів і прикордонних військ, а на огляд речей – також посадові особи органів лісоохорони, рибоохорони та органів, що здійснюють нагляд за дотриманням правил полювання. Цей перелік може бути розширений тільки законодавчими актами (ст. 264 КпАП). Особистий огляд проводиться уповноваженою на це особою однієї статі з порушником у присутності двох понятих тієї ж статі. Огляд речей (багажу, спорядження для полювання та рибальства, добутої продукції, транспортних засобів та інших предметів) здійснюється в присутності їх власника. Якщо він відсутній, зазначені речі можуть підлягати огляду тільки в невідкладних випадках з обов'язковою участю двох понятих.

Проведення огляду оформляється спеціальним протоколом або про це робиться запис у протоколі про адміністративне правопорушення чи в протоколі про адміністративне затримання. Вилучення речей і документів, що є знаряддям або безпосереднім об'єктом правопорушення, здійснюється посадовими особами, які мають право проводити адміністративне затримання, особистий огляд та огляд речей, з метою збереження доказів, а також, залежно від результатів розгляду справи, забезпечення їх конфіскації, вилучення, знищення або повернення власникам.

Про вилучення речей і документів складається протокол або робиться запис у протоколі про адміністративне правопорушення, адміністративне затримання чи огляд речей.

Стаття 265 КпАП передбачає особливості вилучення окремих видів речей і документів у визначених осіб, а також процесуального оформлення вилучення деяких предметів. До особи, яка вчинила правопорушення під час виконання службових обов'язків, вилучення, особистий огляд та огляд речей застосовуються тільки в невідкладних випадках.

Водії, судноводії та інші особи, що керують транспортними засобами, річковими та маломірними судами, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони перебувають у стані сп'яніння, підлягають відстороненню від керування цими транспортними засобами або судами та огляду на стан сп'яніння (ст. 266 КпАП). Відсторонення, тобто примусове звільнення транспортного засобу від особи, що ним керує, здійснюється працівниками органів внутрішніх справ. З метою забезпечення законності проведення розглянутих заходів ст. 267 КпАП передбачає можливість їх оскарження заінтересованою особою до вищестоящого органу (вищестоящої посадової особи) або прокурора.

Порушення справи про адміністративне правопорушення

Стадія порушення справи про адміністративне правопорушення полягає у складанні протоколу уповноваженою на це посадовою особою або представником громадського формування (посадовою особою держадміністрацій, органів внутрішніх справ, органів транспорту, дружинниками, громадськими інспекторами охорони природи та ін.). Перелік осіб, що мають право складати протокол про адміністративне правопорушення, наведено в ст. 255 КпАП України.

Як уже зазначалося, наявність протоколу про адміністративне правопорушення свідчить про порушення справи, причому протокол повинен бути складений уповноваженою особою з дотриманням визначеної законом форми. У протилежному випадку справу про адміністративне правопорушення не може бути визнано порушеною. У протоколі повинні зазначатися дата та місце його складання, посада, прізвище, ім'я, по батькові особи, що склала протокол, відомості про особу порушника, місце, час і суть адміністративного правопорушення, нормативний акт, що передбачає відповідальність за дане правопорушення, прізвища та адреси свідків і потерпілих, якщо вони є, пояснення порушника та інші дані, необхідні для вирішення справи.

Протокол підписується особою, що його склала, та особою, що вчинила адміністративне правопорушення. За наявності свідків і потерпілого протокол може бути підписаний також і цими особами.

У випадку відмови особи, що вчинила правопорушення, від підписання протоколу в ньому робиться відповідний запис.

Особа, що вчинила правопорушення, має право давати пояснення та зауваження до тексту протоколу, що додаються до нього, а також викласти мотиви своєї відмови від його підписання. У деяких випадках, передбачених законом (ст. 258 КпАП), протокол про адміністративне правопорушення не складається, але якщо правопорушник оспорює накладене на нього стягнення, протокол складається.

Перша стадія провадження у справах про адміністративні правопорушення закінчується з моменту направлення протоколу органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справи про адміністративні правопорушення. До протоколу повинні додаватися й усі інші матеріали про правопорушення (пояснення свідків, протокол вилучення речей та ін.).

Розгляд справи

Другою є стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення та винесення постанови у справі. Ця стадія полягає в тому, що компетентний орган (посадова особа) здійснює остаточне дослідження обставин справи та дає правову оцінку діям особи, зазначеної в протоколі як правопорушник.

Отримавши матеріали справи, компетентний орган (посадова особа) готує їх до розгляду. При цьому він вирішує: чи належить до його компетенції розгляд даної справи, чи правильно складені протокол та інші матеріали справи, чи повідомлені особи, що беруть участь у розгляді справи, про час і місце розгляду, чи зібрані додаткові матеріали, чи підлягають задоволенню клопотання особи, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників та адвокатів, якщо такі заявлені.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито, як правило, за місцем його вчинення. Орган (посадова особа) при цьому встановлює: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, наявність обставин, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, чи заподіяна матеріальна шкода, чи є інші дані, що мають значення для правильного вирішення справи.

За загальним правилом, справи про адміністративні правопорушення розглядаються у п'ятнадцятиденний строк із дня одержання органом (посадовою особою), уповноваженим розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи. Існують також скорочені строки розгляду справи – одна доба, три, п'ять і сім діб. Протягом доби розглядаються справи про виготовлення, переробку або збут радіаційно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції, незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах, незаконні операції з іноземною валютою та платіжними документами (якщо вартість предмета незаконної операції не перевищує одного офіційно встановленого розміру заробітної плати), дрібне хуліганство та деякі інші. У триденний строк розглядаються справи про виготовлення та використання без відповідного дозволу радіопередавальних приладів, про дрібну спекуляцію, незаконний продаж товарів або інших предметів та ін. У п'ятиденний строк розглядаються справи щодо осіб, які вчинили дрібне розкрадання, займаються виготовленням і зберіганням самогону та апаратів для цього, порушують вимоги режиму радіаційної безпеки в місцевості, що зазнала радіаційного забруднення. У семиденний строк розглядаються справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з використанням газу, експлуатацією газового обладнання без урахування використаного газу, про непідготовленість до роботи резервного паливного господарства.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову у справі. Постанова місцевих органів держадміністрації у справах про адміністративні правопорушення приймається у формі рішення.

Ця постанова також має визначену форму та включає: найменування органу (посадової особи), що виніс постанову; дату розгляду справи; дані про особу, щодо якої розглядається справа; виклад обставин, встановлених при розгляді справи; зміст нормативного акта, що передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення адміністративними комісіями, райдержадміністраціями, районними, міськими судами (суддями) одночасно вирішується питання про відшкодування винним матеріального збитку, то в постанові у справі зазначаються розмір збитку, що підлягає стягненню, порядок і строк його відшкодування.

Постанова у справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі та документи (якщо таке вилучення здійснювалося), а також вказівку про порядок і строки її оскарження.

Постанова колегіального органу приймається простою більшістю голосів членів колегіального органу, присутніх на засіданні, та підписується головуючим на засіданні та секретарем цього органу.

При розгляді справи про адміністративне правопорушення посадові особи, крім КпАП та інших нормативних актів загального характеру, керуються також положеннями про органи, представниками яких вони є (наприклад, положеннями про адміністративні комісії та ін.). Своє рішення вони оформляють або шляхом винесення постанови, або роблять запис про міру стягнення на протоколі про адміністративне правопорушення. Таке право надане, наприклад, начальнику райвідділу міліції або його заступнику.

Після розгляду справи орган (посадова особа) виносить одну з таких постанов:

1. про накладення адміністративного стягнення;
2. про припинення справи;
3. про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24-1 КпАП України.

Постанова про припинення справи виноситься при оголошенні усного зауваження, передачі матеріалів на розгляд органів попереднього слідства або дізнання, а також за наявності обставин, передбачених ст. 247 КпАП України. До цих обставин належать: відсутність події та складу адміністративного правопорушення; недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку; неосудність особи, що вчинила протиправну дію або бездіяльність; вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони; видання акта амністії, якщо він усуває адміністративну відповідальність; скасування акта, що встановлює адміністративну відповідальність; закінчення на момент розгляду справи строків, передбачених ст. 38 КпАП України (двох місяців із дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – двох місяців із дня його виявлення); наявність за тим самим фактом щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення або нескасованої постанови про припинення справи про адміністративне правопорушення, а також порушення за даним фактом кримінальної справи; смерть особи, щодо якої було розпочато провадження у справі.

Якщо була винесена постанова про накладення адміністративного стягнення, вона оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається під розписку або надсилається особі, щодо якої її винесено. Копія постанови в той самий строк вручається або надсилається потерпілому за його проханням. Якщо вона надсилається поштою, про це робиться відмітка у справі.

Оголошенням постанови у справі про адміністративне правопорушення закінчується стадія розгляду справи.

Постанова про накладення адміністративного стягнення в ряді випадків, передбачених ст. 286 КпАП України, обов'язково доводиться до відома громадськості.

Оскарження постанови

Наступною стадією, що виникає не в кожному провадженні у справах про адміністративні правопорушення, є стадія оскарження (або опротестування) постанови у справі. Наявність цієї стадії є однією з найважливіших гарантій дотримання законності у провадженні. Постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим. Існує визначений порядок оскарження постанов.

За загальним правилом, скарга подається до органу (посадової особи), що виніс постанову у справі, а той протягом трьох діб надсилає її разом зі справою до органу (посадової особи), уповноваженого її розглядати.

Подання у встановлений строк скарги та винесення прокурором протесту зупиняють виконання постанови про накладення адміністративного стягнення до розгляду скарги або протесту. Виняток становлять випадки, коли виносяться постанови про застосування заходів стягнення у виді попередження або адміністративного арешту, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Орган (посадова особа), що одержав скаргу або протест на постанову у справі, перевіряє законність та обґрунтованість винесеної постанови, тобто встановлює, чи дійсно в діях особи, притягнутої до адміністративної відповідальності, є склад правопорушення, чи правильно оформлені документи у справі, чи не перевищив орган (посадова особа), що розглядав справу, свої повноваження та інше. Після цього орган (посадова особа), що розглянув скаргу (або протест), може прийняти одне з таких рішень: залишити постанову без змін, а скаргу або протест без задоволення; скасувати постанову та направити справу на новий розгляд; скасувати постанову та припинити справу; змінити міру стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим щоб стягнення не було збільшено. Якщо з'ясується, що постанову винесено органом (посадовою особою), неправомочним розглядати цю справу, така постанова скасовується, а справа направляється компетентному органу (посадовій особі). Прокурор, який виявив, що рішення у справі або протест на постанову є незаконними, може опротестувати їх.

Скасування постанови з одночасним припиненням справи про адміністративне правопорушення тягне за собою повернення особі, що притягалася до адміністративної відповідальності, стягнутих грошових сум, вилучених або конфіскованих предметів, а також скасування інших обмежень, пов'язаних із цією постановою. Якщо неможливо повернути предмет, повертається його вартість.

Виконання постанови

Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень – завершальна стадія провадження у справах про адміністративні правопорушення. Її суть полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного правопорушнику постановою.

У процесі виконання постанови особи, винні у вчиненні адміністративного проступку, зазнають відповідних позбавлень та обмежень особистого, морального або матеріального характеру. Від того, наскільки послідовно реалізована постанова про адміністративне стягнення, наскільки справа доведена до кінця, значною мірою залежить рівень ефективності боротьби з адміністративними правопорушеннями, їх попередження, результативність виховання громадян у дусі точного та неухильного дотримання законів.

Порядок виконання постанов про адміністративні стягнення врегульований у КпАП України, Митному кодексі України та інших законодавчих актах України.

Необхідною умовою виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є набрання нею законної сили. Це означає, що постанова набула юридичного значення та є обов'язковою до виконання.

Відповідно до ст. 289 КпАП України, постанова про накладення адміністративного стягнення є обов'язковою для виконання державними та громадськими органами, підприємствами, об'єднаннями, організаціями, посадовими особами та громадянами.

Постанова охоплює не тільки діяльність уповноважених державних органів (посадових осіб), а й поведінку самого порушника. Наприклад, особа, притягнута до адміністративної відповідальності, зобов'язана виконувати ті чи інші обов'язки, покладені на неї постановою. Ухилення від добровільного виконання цієї постанови зумовлює необхідність застосування до правопорушника примусових заходів впливу.

Орган, уповноважений приймати постанови до виконання, зобов'язаний своєчасно та точно здійснювати цілий ряд дій, встановлених КпАП України та іншими нормативними актами, оформлювати необхідні документи, направляти їх за належністю.

Усі інші юридичні та фізичні особи, причетні до своєчасного та точного виконання постанови (адміністрація підприємств, об'єднань, організацій, банківських установ, торговельних підприємств та ін.), зобов'язані сприяти органам, що виконують постанову, у її реалізації. Орган (посадова особа), що виніс постанову про адміністративне стягнення, покликаний здійснювати контроль за правильною та своєчасною реалізацією цього акта, вирішувати питання, пов'язані з його виконанням. Відповідно до ст. 299 КпАП України, постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не передбачено чинним кодексом або іншими законодавчими актами України.

Постанова про накладення стягнення є актом органів управління та набирає чинності з моменту її прийняття. Це один із конкретних проявів оперативного характеру адміністративної відповідальності.

Якщо постанову про накладення адміністративного стягнення опротестовано прокурором або оскаржено особою, щодо якої її винесено, чи потерпілим, вона виконується після залишення протесту або скарги без задоволення. Виняток становлять постанови про застосування заходів стягнення у виді попередження, адміністративного арешту, а також коли штраф накладається на місці вчинення адміністративного проступку. Постанови виконують різні державні органи. При цьому вони здійснюють двояку за своїм характером діяльність: направлення постанов до виконання та безпосереднє їх виконання. І та, й інша діяльність складає єдину стадію виконання постанов, але є її різними етапами. Перший етап – направлення постанов до виконання, що здійснюють юрисдикційні органи (ті, що вирішують питання про відповідальність винних і виносять постанови про накладення адміністративних стягнень). Відповідальний орган насамперед повинен своєчасно направити винесену постанову органу-виконавцю.

До сфери діяльності юрисдикційного органу входить також здійснення контролю за своєчасним і точним виконанням постанов і вирішення всіх пов'язаних із ним питань (відстрочка, призупинення виконання постанови та ін.).

Другий етап – безпосереднє виконання постанови про накладення адміністративного стягнення; воно покладено на уповноважені на це органи (органи внутрішніх справ, судових виконавців, митні органи та ін.).

При веденні справ щодо деяких правопорушень юрисдикційний орган, що виніс постанову, уповноважений сам її виконати. Наприклад, за керування транспортним засобом у стані сп'яніння посадові особи державної автомобільної інспекції можуть накласти на водія адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортним засобом на певний строк. Вони ж виконують винесену постанову шляхом вилучення посвідчення на право керування транспортними засобами. Як зазначалося вище, за загальним правилом, постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту винесення. Якщо негайне виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту, виправних робіт або штрафу (за винятком стягнення штрафу на місці вчинення адміністративного правопорушення) є неможливим, орган (посадова особа), що винесла постанову, може відкласти її виконання на строк до одного місяця (ст. 301 КпАП України). На практиці виникають обставини, за яких провадження у справах про адміністративні правопорушення не повинне здійснюватися, а якщо постанову про накладення адміністративного стягнення все-таки було винесено, її виконання необхідно припинити. У КпАП (ст. 302) зазначено перелік обставин, що виключають можливість початку або подальшого провадження у справі та є підставою для припинення виконання постанови про адміністративне стягнення, якщо воно винесено. До них належать: 1) видання акта амністії за умови, що він усуває застосування адміністративного стягнення; 2) скасування акта, що встановлює адміністративну відповідальність за даний проступок; 3) смерть особи, що підлягає адміністративному стягненню. Стаття 303 КпАП України встановлює строки давності, після закінчення яких постанови про накладення адміністративних стягнень не підлягають виконанню. Загальний строк давності – три місяці з дня винесення. У цей строк не включається час, на який виконання постанови призупиняється у зв'язку з відстрочкою виконання відповідно до ст. 301 КпАП України, а також із винесенням протесту або поданням скарги. Із загального правила про тримісячний строк можливі винятки, що можуть встановлювати й інші, більш тривалі строки для виконання постанов у справах про окремі види адміністративних правопорушень. Відповідно до ст. 139 Митного кодексу України, конфіскація предметів, що є безпосереднім об'єктом порушення митних правил, і предметів із спеціально виготовленими схованками, використовуваних для переміщення через митний контроль із приховуванням таких предметів, проводиться незалежно від часу вчинення або виявлення порушення митних правил. Контроль за правильним і своєчасним виконанням постанов про накладення адміністративних стягнень здійснюється органом (посадовою особою), що виніс постанову.

Список використаної літератури

1. Кодекс України про адміністративні правопорушення / Затверджений Законом від 18.12.1984 р. // ВВС України. – Додаток до N 51. – ст. 1122.
2. Бенедик И.В., Погребной И.М. Основы законодательства Союза ССР и союзных республик про административные правонарушения и процесуальная форма. / Производство по делам об административных правонарушениях в органах внутренних дел: Сборник научных трудов – К., 1983, с. 13.
3. Битяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право України (Загальна частина). Навчальний посібник. – Х., 1999.
4. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 335-346.
5. Котюргин С.И. Про понятие административного процесса / Собрание статей адъюнктов и соискателей. – М., 1966. – С. 9-10.
6. Лазарєв Б.М., Лунев А.Е. Основы законодавства про адміністративні правопорушення. // Радянська держава і право, 1981, № 4. – С. 21.
7. Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. – М., 1968. – С. 16.
8. Самойленко А.В. Адміністративні штрафи міліції як засіб охорони радянського правопорядку. – К., 1971, с. 7.
9. Сорокин В.Д. Советское административно-процессуальное право. – Д., 1978. – С. 23.
10. Сорокін В.Д. Адміністративно-процесуальне право. – М., 1972. – С. 70-76.
11. Сорокін В.Д. Проблеми адміністративного процесу. – М., 1978. – С. 296.
12. Функції й зміст норм процесуального права по радянському законодавству. – У кн.: Проблеми правознавства. К., 1980. – С. 16-38.
13. Якуба О.М. Административная ответственность по советскому праву в свете дальнейшего усиления охраны прав личности, автореф. докт. дисс. – Харьков, 1964. – С. 25.