III. КУЛЬТУРА

Велику роль у формуванні цілісності суспільства, його якісної визначеності відіграє культура.

Поняття культури

Слово "культура" — латинського походження і спершу означало обробку землі, її культивування. У подальшому цим терміном стали позначати все створене людиною, а під культурою розуміти все, що відрізняє людину, суспільство від природи. В цьому значенні розвиток людства означає розвиток його культури. Вона пов´язана з тим, що відрізняє людину від тварини, від Природних інстинктів, з тим, що зростила людина в собі, в суспільстві, а не взяте в готовому вигляді у природи. Це знаряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, зразки, норми, соціальне регулювання поведінки, соціальний контроль і т. п. Та коли це все, що, на перший погляд, і складає суспільство, то для чого тоді ще одне поняття? Насправді, суспільство й культура — це різні поняття, тут відсутнє дублювання, бо вони співвідносяться як характеристики цілого та його якості.

Поняття культури якісно характеризує суспільство, виражає міру його прогресу, рівень та міру досягнутого в плані панування над силами природи та своїми власними соціальними зв´язками й відносинами.

У загальному значенні цього слова культура — це системна інтегративна властивість суспільства, що виражає рівень досягнутого в його розвитку. Це має відношення до всіх типів, видів культури, її проявів. Під культурою завжди розуміють явища, процеси, відносини, котрі якісно відрізняють суспільство, людину від природи, є результатом соціальної взаємодії.

Культура — поняття складне, багатогранне. Її можна розглядати різнопланово. Звідси різноманітність соціологічних визначень культури. У широкому значенні слова культура — це соціальний механізм взаємодії (методи, способи, зразки, засоби взаємодії) особистості, спільноти з життєвим середовищем (природним та соціальним), який забезпечує передачу досвіду і розвиток реформаторської діяльності.

У вузькому значенні слова — це цінності, переконання, зразки, норми поведінки, властиві певній соціальній групі, певному суспільству [7, с. 41]. Навряд чи можна протиставляти одне одному поняття культури у вузькому та широкому значеннях цього слова, бо культурою є не самі по собі цінності, норми, а цінності, норми як засоби, котрі забезпечують підтримку діяльності та її розвиток.

У залежності від рівня, масштабів, форм соціальної взаємодії розрізняють типи, види та форми культури. Так, кожне конкретне суспільство створює протягом своєї історії власну суперкультуру, яка передається з покоління в покоління. Соціальні спільноти виробляють свою культуру. Кожний вид діяльності також пов´язаний з формуванням відповідного виду культури і т. п.

Тому поряд із загальнолюдською культурою та домінуючою суперкультурою виділяються субкультури — моделі переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, характерних для тієї чи іншої соціальної спільноти. Наприклад, професійна, національна, конфесійна (християнська, мусульманська та ін.) субкультури. Моделі, що сприймаються суспільством як дивні, визивні, конфронтаційні щодо домінуючої культури, субкультур, визначаються як контркультури. До них належать, приміром, молодіжна контркультура, яка сформувалася на основі руху "хіпі" у 60-х роках, расистські моделі ку-клукс-клана, моделі расистського напрямку у розвинутому цивілізованому суспільстві і т. п. Соціолог вивчає співвідношення різних субкультур, контркультур, протиріччя між ними та домінуючою субкультурою суспільства, виявляє, як оцінюють їх різні соціальні групи. При цьому є поширеною тенденція оцінки інших культур за стандартами власної культури. Ця тенденція дістала назву етноцецтризму. На практиці вона часто виявляється у нав´язуванні своєї системи цінностей, свого способу життя. Альтернативою етноцецтризму є культурний релятивізм, який вимагає оцінки будь-якої культури лише за її власними стандартами. Насправді, оцінка різновидів культури немислима без порівняльного аналізу, зокрема, без урахування загальних тенденцій розвитку суперкультури та загальнолюдської культури.

Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна) та народна (фольклорна). Елітарна включала в себе перш за все класичну музику, живопис, літературу, які створювали професіонали високого рівня. Народна культура включала фольклор, пісні, танці, казки, міфи, які створювали люди у повсякденному житті. Як правило, елітарна культура створювалася та задовольняла потреби небагатьох, народна ж була пов´язана з життям широких народних

мас.

У сучасному суспільстві в зв´язку з розвитком засобів масової інформації виникає що одна форма — масова культура, котра апелює до всіх і розрахована на масове споживання.

Для масової культури характерне зведення дійсно високої культури до посереднього, поверхневого, вихолощеного змісту, потурання нерозвиненим смакам. Масова культура пов´язана з уніфікацією, стандартизацією духовного в особистості, у суспільстві. Це не виключає високого рівня окремих проявів масової культури.

Багатогранність культур не виключає загальних елементів чи культурних універсалій. Американський соціолог та етнограф Джордж Мердок виділяє 60 культурних універсаліи. Р. Мертон, вивчивши сотні культур, називає десятки спільних рис, властивостей різних культур. Це виготовлення знарядь праці, спільна праця, звичай дарувати дарунки, похоронні ритуали, засудження вбивств, розкрадань, образ і т. п. Культурні універсалі!´ дозволяють говорити про загальнолюдську культуру та основні соціокультурні тенденції, які ведуть до розвитку суперсистем типу, приміром, Захід і Схід та ін.

Які ж основні елементи культури?

За всіма розбіжностями конкретних тлумачень, послідовності викладу у соціологічній літературі, як правило, розглядаються такі елементи:

1. Мова як система знаків, наділених певним значенням, котрі використовуються для збереження, перетворення та передачі інформації.

2. Цінності, що включають смисложиттєві цінності (уявлення про щастя, про мету, про сенс життя), вітальні , цінності громадського покликання, міжособового спілкування, демократичних свобод, сім´ї. Вірування, переконання.

3. Норми, що висловлюють вимоги до поведінки. Це волевиявлення, яке дає змогу здійснювати соціальний контроль і демонструє зразки поведінки.

4. Складні зразки поведінки: звичаї, традиції, обряди. Звичай являє собою звичну соціальну регуляцію, яку взято з минулого. Традиції — елементи спадщини, що передаються від покоління до покоління і утворюють спадковий зв´язок у історії людства. Обряди — стереотипи символічних колективних дій, які виражають почуття.

Усі ці елементи є засобом не лише зберігання і передавання досвіду, а й засобом перетворювальної діяльності.

Культура — це не свідомість взагалі, не просто ряд духовних елементів (уявлення, знання, переконання, цінності, норми та ін.), а спосіб, метод ціннісного опанування дійсності. Це вміння і навички застосування знань, норм тощо. Це те, що втілюється в практичну діяльність, в стійкі повторювані зразки і моделі дійсності.

Функції культури

Культура виконує цілий ряд функцій. Перш за все вона виступає як засіб зберігання і розповсюдження людського досвіду, тобто виконує функцію соціальної пам´яті. Разом з тим вона не зводиться до цього. Культура поєднує духовні багатства, нагромаджені людством у минулому, і духовні цінності сучасного суспільства. Саме тому культура виконує освітню і виховну, комунікативну і регулятивну функції. Індивід стає особистістю у міру соціалізації, опановування культури: знань, мови, цінностей, норм, звичаїв, традицій своєї соціальної групи, свого суспільства. Саме культура робить людину людиною. Вона ж здійснює соціальний контроль, стимулює і регулює його поведінку. У цьому розумінні культура — це людський зріз історії. Будучи способом, засобом соціального впливу, культура забезпечує освоєння і перетворення світу, тобто виконує функції інтеграції і диференціації суспільства. Опанування культури формує у людей відчуття належності до певної групи, народу, нації, релігії і т. ін. Культура в цьому плані забезпечує цілісність спільнот суспільства. Разом з тим, згуртовуючи одних, вона протиставляє їх іншим і є джерелом дезінтеграції.

Методологічні підходи до аналізу культури

Існують різні методологічні підходи до соціологічного аналізу культури.

Функціональний підхід розглядає цінності як основний елемент культури. За Т. Парсонсом, культура — організована певним чином система цінностей, яка відповідає потребам. Культуру вирізняє стабільність, стійкість. Різні культури мають багато спільного, тому природним розвитком є лише еволюція.

Конфліктний підхід аналізує культуру як динамічну, суперечливу систему, як арену конфліктів, породжених нерівністю людей. Цінності зазнають впливу інших факторів, зокрема, К. Маркс розглядає їх як похідну від економічних відносин. Існуючі культурні системи не здатні рівною мірою забезпечити всіх членів суспільства. Соціальна нерівність призводить до постійної соціальної напруги, до революційних катаклізмів. Домінуюча культура — це, як правило, результат нав´язування панівною групою власних норм, цінностей. Вона підкорює інші групи, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на цінності панівної фупи, стимулює конфлікти.

Обидва ці підходи мають і свої переваги, і свої недоліки. Функціональний підхід у силу своїх висхідних положень про стабільність культурних систем менше уваги приділяє культурним змінам та відхиленням. Конфліктний підхід розкриває протиріччя культури, аналізує джерела розвитку. Разом з тим, він надміру підкреслює відмінності культур, не бачить спільних рис.

Цілком очевидно, що для забезпечення більш повного аналізу необхідно сполучати елементи різних підходів.

Свого часу спробу поєднати конфліктну та функціональну теорії зробив Р. Мертон. Він ввів поняття напруженості, взявши його з теорії конфлікту і застосувавши до загального функціонального підходу. Продовжуючи цю тенденцію, Л. Козер підкреслює функціональність самого конфлікту.

У вітчизняній філософській та соціологічний літературі часом протиставлялися два підходи до характерне тики культури. Вона розглядалася або як творча діяльність, або як спосіб (технологія) діяльності [5]. На ділі ж ці підходи доповнюють один одний. Культура як спосіб освоєння світу забезпечує творчий, перебудовчий характер діяльності.

Зміни культури

Культура не є застиглою, раз назавжди даною. Вона змінюється в міру розвитку потреб суспільства. І ці зміни пов´язані зі взаємодією внутрішнього саморозвитку культури та зовнішніх факторів.

Зміни в культурі відбуваються і під впливом взаємодії розвитку різних культур. Цікаві у цьому плані матеріали Міжнародного проекту "Очікуючи на зміни в Європі", розробленого Міжнародним дослідницьким інститутом соціальних змін. Порівняння цінностей відповідних російських та європейських когорт свідчить, що відмінностей між ними стає менше, особливо в молодому віці. Нові покоління, що формуються у сучасних умовах, активно оволодівають рядом західних соціокультурних стандартів, приписів, норм поведінки Однак це не виключає своєрідності і навіть унікальності російської ментальності [3, с. 1Я, 19).

Соціальні зміни виявляються у виникненні або зникненні певних елементів культури, трансформації внутрішніх та зовнішніх зв´язків, котрі знаходять своє відображення у способі житія індивідів.

Соціальні зміни універсальні та разом з тим варіабельні. Рівні, швидкість соціальних змін зростають з розвитком суспільства. Вони можуть бути стихійними і запланованими, різнитися за тривалістю та соціальними наслідками, мати докорінний чи поверхневий характер, суперечливий та несуперечливий.

Розглянуті в динаміці соціальні зміни являють собою соціальний процес. Розрізняють соціальні процеси функціонування, котрі забезпечують відтворення якісного стану об´єкту, та соціальні процеси розвитку, котрі обумовлюють перехід до якісно нового стану.

Розвиток — це не що інше, як незворотні закономірні зміни (складу, структури), тобто такі, що носять характер докорінних, якісних. За направленістю розвиток може бути прогресивним та регресивним.

У соціологічній літературі розмежовуються два типи соціальних механізмів зміни, розвитку: еволюційний та революційний, та, відповідно, формулюються два методологічних підходи до аналізу змін.

При цьому еволюційні процеси трактуються як поступові, повільні, плавні кількісно-якісні перетворення, революційні — як відносно швидкі, докорінні якісні зміни. Ці підходи виходять з ідеї поступальною розвитку як переходу від простого до складного, від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого.

Найбільш повно еволюційний підхід представлений у Г. Спенсера, який розглядає історичний процес як частину глобальної еволюції світу. Критерієм прогресу Г. Спенсер вважав ускладнення соціальної організації суспільства.

Е. Дюркгейм, розвиваючи ці ідеї, обґрунтовує положення про те, що причиною та результатом зростаючого ускладнення суспільства є розподіл праці.

Представники еволюційного підходу розглядають розвиток суспільства як поступовий перехід від традиційного до сучасного суспільства. У ф. Тьонніса в книзі "Община та суспільство" критерієм прогресу названа зміна в системі зв´язків і типові регуляції поведінки. Якщо для традиційного суспільства, за Ф. Тьоннісом, характерні нерозвинена спеціалізація, особливе значення сім´ї та общини, общинних цінностей та релігії, то для сучасного суспільства характерне виникнення спеціалізованої професійної діяльності, крупних об´єднань людей, послаблення соціальної солідарності, орієнтація на особисту вигоду. Якщо регуляція поведінки в традиційному суспільстві здійснюється більше на основі звичаю, то в сучасному суспільстві переважає регуляція на основі формалізованих правових норм.

На основі порівняння традиційного та сучасного суспільств виникла й теорія індустріального суспільства, популярна у 60-тих роках. Американський економіст та соціолог У. Ростоу у книзі "Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест" говорить про п´ять стадій еволюції суспільства: 1) традиційне суспільство — від первісного суспільства до 1780 року (час створення парової машини); 2) стадія підготовки переходу до індустріального суспільства; 3) індустріальне суспільство; 4) стадія зрілості індустріального суспільства; 5) стадія масового споживання. Критерій прогресу за Ростоу — зміни в характері виробництва та споживання.

У 70-х роках набуває розвитку теорія "постіндустріального суспільства", згідно якої суспільство у своєму розвитку проходить три стадії: 1) доіндустріальну (аграрну); 2) індустріальну; 3) постіндустріальну. 3. Бжезінський називає третю стадію технотронною, а А. Тоффлер — надіндустріальною. Якщо для першої стадії характерне переважання сільського господарства, для другої — промисловості, то для третьої — сфери послуг. Кожна стадія має свою соціальну структуру, мету, специфічну організацію. У постіндустріальному суспільстві — це установи науки та освіти, вчені. Стадії розрізняються за первісним продуктом та фактором виробництва, за основними технологіями, за роллю людини. Для третьої стадії висхідним продуктом є послуги, знання та досвід людини, передові технології — організаційні, інформаційні. Людина виступає в ролі творця.

Сучасні теорії долають уявлення про однолінійний прогрес, підкреслюють його багатолінійність, різноплановість, особливо, коли йдеться про нинішній розвиток суспільства. Сучасний французький соціолог Ж. Гурвич говорить, наприклад, про десять типі в глобальних суспільств: 1) харизматичні теократії (тину давніх Єгипту, Вавілону); 2) патріархальні суспільства; 3) феодальні; 4) міста-держави; 5) суспільства становлення капіталізму (XVII — XVIII ст. у Європі); 6) суспільства конкуруючого капіталізму (XIX — поч. XX ст.); 7) суспільства розвинутого капіталізму; 8) фашистські суспільства на техніко-бюрократичній основі; 9) суспільства, що спираються на принципи колективного централізованого етатизму; 10) суспільства, що спираються на принципи множинного децентралізованого колективізму.

Марксизм пропонує концепцію революційного перетворення суспільства. Згідно марксизму, суспільство у своєму розвитку проходить п´ять основних стадій: первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Кожна з них являє собою цілісну суспільно-економічну формацію, у розвитку якої особливу роль відіграє матеріальне виробництво, економічні відносини. Перехід від однієї формації до іншої здійснюється через соціальну революцію. Економічною основою революції є протиріччя між продуктивними силами, які постійно розвиваються, та застарілими виробничими відносинами, що виражається у загостренні класової боротьби. Соціальні революції розв´язують соціальні протиріччя і прискорюють розвиток суспільства.

Крім еволюційного та революційного підходів, що базуються на ідеї прогресу суспільства, існують циклічні теорії розвитку суспільства, які розглядають окремі типи культур як історично замкнуті утворення та аналізують цикли їхнього розвитку. Видатні їхні представники — німецький вчений О. Шпенглер, англійський історик А. Тойнбі.

О. Шпенглер виділяв вісім культурно-історичних типів: єгипетський, індійський, вавілонський, китайський, греко-римський, візантійсько-аравійськпй, культури майя і російсько-сибірська культура, кожний з яких унікальний, своєрідний, підпорядкований внутрішнім законам, і разом з тим проходить одні й ті самі стадії народження, висхідного, а згодом низхідного розвитку та загибелі. Висхідний розвиток О. Шпенглер називає живою творчою історією-культурою, низхідний — цивілізацією, котра містить лише мертві продукти культури.

А. Тойнбі дає інше розуміння цивілізації. Він називає цивілізаціями всі типи культур. Розглядаючи цивілізацію, А. Тойнбі Виділяє шість основних типів: 1) первісні відособлені цивілізації (єгипетська, андська); 2) первісні невідособлені цивілізації (шумерська, мінойська, індська, шапська, майя); 3) вторинні цивілізації (вавілонська від шумерської, давньоіндійська від індської, давньокитайська від шапської і т. п.); 4) третинні, дочірні (православно-християнська, руська, західна, арабо-мусульманська, японська);

5) застиглі цивілізації (ескімоська, спартанська, османська, кочова); 6) цивілізації, що не розвинулися (далекосхідна християнська, далекозахідна християнська). Критерієм розвитку цивілізацій А. Тойнбі вважає найбільш повний розвиток внутрішнього самовизначення, закладеного в даній цивілізації [9, с. 250]. А. Тойнбі дає порівняльний аналіз цивілізацій, розглядаючи особливості їхнього розвитку.

Зі сказаного очевидно, що поняття "цивілізація" вживається у соціології в різних значеннях. Цивілізація ототожнюється з культурою (наприклад, А. Тойнбі). Поняття цивілізації вживається для характеристики більш пізніх, зрілих етапів у розвитку суспільства (наприклад, цивілізація на відміну від дикунства і варварства у Мор-гана). Цивілізація розглядається як особлива сфера, частина культури (наприклад, у О. Шпенглера цивілізація — це закостенілі, мертві предмети культури) [4]. Цивілізація розглядається як рівень культури суспільства. В теорії індустріального та пості індустріального суспільства виділяються такі види (рівні культури), як аграрна, індустріальна і постіндустріальна цивілізації.

У сучасну епоху все частіше поняття цивілізації вживається для характеристики розвитку суспільства в цілому. Широке розповсюдження засобів масової інформації, прогрес у галузях комп´ютерізації, інформаційних технологій перетворюють сучасне суспільство в інформаційне, для якого характерні набагато тісніші зв´язки та взаємодії. У зв´язку з цим людство все більше перетворюється на єдину соціокультурну цілісність, єдину цивілізацію з її глобальними проблемами. Це позначається і на загальному процесі модернізації суспільства — сукупності змін, які охоплюють все суспільство, всі його сторони та елементи.

Існують і інші позиції з питання розвитку цивілізацій. Відомий американський геополітик С. Хантінггон виступив з концепцією неминучого зіткнення цивілізацій [10]. Він визначає цивілізацію як культурну спільність найвищого рангу і прогнозує значні конфлікти вподовж лінії розлому між цивілізаціями: західною (європейською та північноамериканською), ісламською, конфуціанською, православно-слов´янською та ін. Чи можна погодитися з подібними прогнозами, що заперечують становлення єдиної цивілізації? Чи можна погодитися, що джерелом конфліктів у майбутньому будуть не економічні і політичні протиріччя, не протистояння ідей, а відмінність культур? Думається, що реальні пронеси не дають підстав для таких висновків. За загостренням національно-етнічних відносин, за протистоянням релігійних рухів, як правило, стоять певні економічні та політичні інтереси.