2.1. Соціальна структура суспільства, її елементи

Соціологія — наука про соціальне. У соціологічній літературі поняття соціальне вживається у широкому й вузькому значеннях слова. У широкому значенні соціальне тотожне суспільному і служить для якісної характеристики суспільства, на відміну від живої природи. Ми кажемо "соціальні процеси, явища", маючи на увазі процеси і явища, притаманні суспільству. Соціальне у вузькому значенні слова служить для характеристики суб´єктів соціальної дії, видів соціальних зв´язків всередині суспільства (особистості і суспільства, спільнот одна з одною, особистості, спільноти і соціального цілого). Ми кажемо, наприклад, "соціальний стан, походження", маючи на увазі зв´язки особистості з спільнотою і суспільством.

Соціальні групи як елемент соціальної структури

Висхідним у розумінні соціального, соціальної структури суспільства, у вузькому значенні слова є поняття соціальної групи, спільноти.

Соціальні групи — це відносно сталі спільноти людей, що склалися історично, які різняться роллю і місцем у системі соціальних зв´язків історично визначеного суспільства. Слід відрізняти соціальні групи від випадкових, нестійких об´єднань людей, наприклад, пасажирів автобуса, груп за інтересами (філателісти, книголюби і т.д.). Соціальні групи виникають на ґрунті об´єктивних умов існування, певного рівня розвитку суспільства. Так, свого часу на певному етапі розвитку виникли рід і плем´я, з розподілом праці з´явилися професійні групи, з появою приватної власності — класи. У зв´язку з виникненням потреби в одержанні і передачі знань, формуванням певних рис особистості і розвитком інноваційного характеру діяльності складається соціальна група вчителів, учених і т. д.

Таким чином, соціальні групи формуються на основі певних об´єктивних обставин, а належність до групи пов´язана з об´єктивним становищем людей у системі соціальних зв´язків, виконанням певних соціальних ролей.

До найважливіших висхідних соціальних спільнот належать соціально-етнічні утворення, які виникають на грунті спільності історико-географічного походження, культури, і демографічні, пов´язані з соціально-біологічною природою людини. З розвитком суспільства з´являються спільноти, пов´язані з диференціацією трудової діяльності, зі специфікою соціально-економічного стану, розвитком поселенських утворень та ін. У зв´язку з цим можна говорити про соціальні зрізи, або соціальні підструктури суспільства: національно-етнічну, соціально-демографічну, соціально-професійну, соціально-класову, поселенську та інші.

Для соціолога найцікавіше і найважливіше — аналіз взаємовпливу різних елементів соціальної структури. Так, у сучасних умовах поселенська структура суттєво впливає на класову. За рівнем освіченості, загальної культури, робітничий клас великого промислового міста випереджає інтелігенцію непромислових районів. Демографічні процеси впливають на решту соціальних процесів. Дослідження кінця 80-х років продемонстрували, що організована міграція населення середньоазіатських регіонів до центру Росії (м. Ярославль, м. Владимир) створила напругу у сфері національних відносин, чого там ніколи раніше не було. Привілеї мігрантів у будівництві житла, влаштуванні на роботу стали розглядатися як обмеження прав корінного населення. Дослідження, проведені тоді ж у нових містах, виявили вплив вікової структури міста на міцність сім´ї. Відсутність старшого покоління — носіїв родинних традицій — призвела до зростання числа розлучень.

Становлення соціальної групи — це тривалий і складний процес її соціального визрівання, пов´язаний з усвідомленням свою стану, спільності інтересів, цінностей, формуванням групової свідомості і норм поведінки. Група стає соціальне зрілою, коли вона усвідомлює свої інтереси, цінності, формулює норми, цілі і завдання діяльності. Р. Дарендорф у цьому зв´язку вирізняє приховані і відкриті групові інтереси. К. Маркс говорить про трансформацію "класу у собі" в "клас для себе". Саме усвідомлення інтересів перетворює групу людей у самостійний суб´єкт соціальної дії.

Під час соціологічного виміру цього процесу важливою ознакою реальної групи є також самоідентифікація з певною спільнотою і сприйняття фупи як якісно визначеної цілісності іншими.

Особливо важливі ознаки полягають у спільному відстоюванні інтересів, створенні самостійних організаційних структур.

У суспільстві завжди існує велика кількість соціальних груп, які об´єктивно різняться за своїм становищем у системі соціальних зв´язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Тому утопічними є ідеї та плани побудови суспільства повної соціальної рівності. Проте рівні і форми соціальної нерівності можуть бути різними.

Центральним поняттям при аналізі соціального для соціолога є поняття соціальної стратифікації. Термін "стратифікація" походить від латинською слова — верства, стратифікація, нашарування, напластування груп, що мають різний доступ до соціальних благ залежно від свого місця у соціальній ієрархії.

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації. Існують два її різновиди: закрита, жорстка, і відкрита стратифікації. Закрита стратифікація передбачає досить жорсткі межі страт, заборони переходу з однієї страти в іншу. Прикладом такої стратифікації є кастовий лад в Індії, касти в країнах Африки. Кастовий лад не типовий для сучасного суспільства. Відкрита класова стратифікація не знає формальних обмежень переходу з однієї страти в іншу, заборони змішаних шлюбів, заборони на заняття тією чи іншою професією і т. ін.

З розвитком сучасного суспільства зростає соціальна мобільність, тобто активізується перехід із одних страт в інші.

Методологічні підходи до аналізу соціальної стратифікації

Які ж причини соціальної нерівності? Що є основою для виділення соціальних страт суспільства?

У соціологи існують різні методологічні підходи до вирішення питань про суть, витоки і перспективи розвитку соціальної стратифікації. (Див. табл. № 1).

Функціональний підхід (представники Т. Парсонс, К. Девіс, У. Мур) розглядає стратифікацію як необхідне, неминуче та універсальне явище, пов´язане з природною різноманітністю функцій, соціальних ролей. Суспільству необхідні лікарі, юристи, інженери, управлінці та дрібні службовці, водії міського транспорту й двірники тощо. Ієрархія функцій визначає ієрархію соціальних груп. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю, тому є справедливою. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.

Таблиця 1. Методологічні підходи до аналізу соціальної стратификації.

ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД	КОНФЛІКТНИЙ ПІДХІД	ЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПІДХІД
1. Стратифікація природна, необхідна, неминуча, бо пов´язана з багатоманітністю потреб, функцій і соціальних ролей.	1. Стратифікація не необхідна, але й не неминуча. Вона виникає з Конфлікту груп.	1, Стратифікація не завжди є необхідною і корисною. Вона з´являється не лише в силу природних потреб, але й на основі конфлікту, що виникає у результаті розподілу додаткового продукту.
2. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю і тому справедлива.	2. Стратифікація несправедлива. ЇЇ визначають Інтереси можновладців.	2. Винагорода може бути справедливою і несправедливою.
3. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.	3. Стратифікація утруднює нормальне функціонування суспільства.	3. Стратифікація може сприяти, а може утруднювати розвиток.

Проте функціональний підхід не може пояснити дисфункції, коли окремі ролі винагороджуються аж ніяк не пропорційно їхній питомій вазі, значущості для суспільства. Наприклад, винагорода осіб, що обслуговують еліту. Критики функціоналізму підкреслюють, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам про сутички, конфлікти між стратами, які призводили до складних ситуацій, вибухів і часом відкидали суспільство назад.

Другим напрямком аналізу соціальної стратифікації можна назвати конфліктний підхід, бо він аналізує її з позицій теорії конфлікту. Згідно з цією концепцією соціальна стратифікація не є необхідною і неминучою, вона виникає з боротьби груп, їхнього конфлікту. Її визначають інтереси тих, хто при владі, тому стратифікація несправедлива й утруднює нормальне функціонування суспільства.

Висхідні позиції конфліктного підходу були сформульовані К. Марксом, який пов´язує соціальну нерівність з різним станови щем груп людей в системі матеріального виробництва, із відношенням до власності. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія суспільства — не історія боротьби класів. За К. Марксом, з розвитком суспільства зростає соціальна напруга, багатства накопичуються в руках небагатьох, розвивається конфлікт, який завершується вибухом, ліквідацією експлуатації.

Критики марксистської концепції виступили проти абсолютизації критерію відношення до власності та спрощеного уявлення про соціальну структуру як взаємодію двох класів. Вони посилалися на різноманітність страт, на те, що історія дає приклад не лише загострення відносин між стратами, а й зближення, стирання протиріч.

Конфліктний підхід набуває розвитку у М. Вебера, який виділяє три компоненти соціальної нерівності:

1) майнова нерівність;

2) статутна;

3) влада.

В основі соціальної нерівності, за Вебером, лежать не лише володіння власністю й рівень доходів, хоча це дуже суттєво, а й нерівність статусів, які дають змогу виконувати ту чи іншу соціальну роль та забезпечують можливість досягнення певного становища, а також рівень володіння реальною владою, зокрема, належність до тих чи інших політичних сил.

Кожен з цих компонентів може забезпечити сходження соціальним ескалатором. В середні віки особливу роль у формуванні ієрархічної структури відігравала належність до певних статутних груп. У новітні часи в ряді країн найважливішим фактором, що забезпечує входження до найвищих верств, ставала партійна належність. Зокрема, у тоталітарному радянському суспільстві саме вона визначала близькість до владних структур й давала можливість досягти вищих щаблів.

Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П. Сорокіна, який виділяє три основні форми стратифікації і, відповідно, три види критеріїв: економічні, політичні та професійні. Всі вони тісно пов´язані між собою. Люди, які належать до вищих верств у якомусь одному відношенні, як правило, належать до тих самих верств і за іншими параметрами. Представники вищих економічних верств належать одночасно й до вищих політичних і т. ін. Проте існує й багато винятків з цього правила, форми не співпадають [12, с. 302].

Напевне, складність і розмаїття сучасних соціальних утворень дійсно потребують при визначенні ієрархічної структури використання різних критеріїв.

У 70 — 80-х роках набула розповсюдження тенденція синтезу функціонального та конфліктного підходів. Найбільш повного виразу вона дістала в роботах американських вчених Герхарда і Джін Ленскі, які сформулювали еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони розробили модель соціально-культурної еволюції суспільства й показали, що стратифікація не завжди була необхідною та корисною. На ранніх етапах розвитку ієрархія практично відсутня. У подальшому вона з´явилася внаслідок природних потреб, частково грунтуючись на конфлікті, який виникає в результаті розподілу додаткового продукту. В індустріальному суспільстві вона базується в основному на консенсусі цінностей можновладців і рядових членів суспільства. У зв´язку з цим винагорода буває і справедливою, і несправедливою, а стратифікація може сприяти або утруднювати розвиток, залежно від конкретно-історичних умов і ситуацій.

Більшість сучасних соціологів підкреслює, що соціальна диференціація носить ієрархічний характер і являє собою складну, багатопланову соціальну стратифікацію.

Соціальна стратифікація та соціальна мобільність

Звичайно соціологи говорять про вищий, середній та нижчий класи, або страти, які мають, у свою чергу, внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л. Уорнер, наприклад, наводить п´ять ознак класу (рід занять, джерело та розмір доходу, район проживання, тип житла) і відповідно виділяє шість класів — від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищої та нижчої верств середнього класу, і до вищої та нижчої верств робітників. До вищої верстви вищого класу зараховують найбільш високопоставлених за народженням та багатством, до нижчих — тих, хто недавно розбагатів. До вищої верстви середнього класу зараховують дрібних бізнесменів, торговців, учителів, офіцерів поліції, середній управлінський персонал. Нижчий клас також складається з двох груп. У його верхній групі — робітничий клас, обслуговуючий персонал, ремісники. До нижчої належать безпритульні, безробітні, збіднілі старики, алкоголіки та ін.

На думку більшості соціологів, середній клас має найбільш складну структуру, оскільки об´єднує і бізнесменів, і людей найманої праці (більшість інтелігенції, управлінський персонал середньої та нижчої ланки). Доходи осіб, які працюють за наймом, звичайно не нижчі за доходи середньої та дрібної буржуазії. За критеріями доходу та розміру власності до середнього класу часто включають три чверті всього населення. Зростання середнього класу найбільш пов´язують з розвитком освіти. Причому традиційно зростання середнього класу розглядається як джерело стабільності та розквіту суспільства. Збільшення середнього класу максимально символізує його соціальну мобільність. Проте особливе місце середнього класу, перспективи його розвитку не виключають поляризації суспільства. Про поляризацію сучасного суспільства свідчить той факт, що, як і досі, багатство зосереджується у руках небагатьох. Відомий англійський соціолог Е. Гідденс наводить статистичні дані про поляризацію англійського суспільства: 5% вищого класу володіють 90% акцій приватних корпорацій, 5% вищого класу отримують 16% загального прибутку, у той час як 50% представників нижчих верств отримують лише 5% прибутку [3, с.121].

У суспільстві відбувається постійне горизонтальне та вертикальне переміщення індивідів та соціальних груп. У період якісного оновлення суспільства, докорінної зміни соціально-економічних та політичних відносин соціальні переміщення особливо інтенсивні. Практично в такі періоди відбувається заміна правлячих соціальних верств, з´являються нові соціальні групи — носії нових відносин. Кризовий стан суспільства, загострення соціальних конфліктів призводять до погіршення становища і зубожіння основної маси населення. Нині всі ці процеси можна спостерігати в нашій країні. З´явились нові соціальні групи, відмінні від інших за місцем у системі соціально-економічних відносин. Це підприємці, банкіри, кооператори, орендарі, фермери та інші. У міру усвідомлення власних інтересів, розвиваються домагання цих груп на місця у вищих владних структурах. Відбувається заміна старої політичної еліти шляхом її витіснення або трансформації.

У перехідні періоди в зв´язку із зростанням соціальної мобільності особливої гостроти набуває проблема маргінальності.

Мал 4. Соціальна структура суспільства

Маргінальність — це стан особистості або спільності, що існує на межі різних культур. Це стан тих, хто відійшов від своєї страти, але ще не адаптувався до нової, не прийняв її цінностей, норм. Типовим прикладом є стан тих, хто переїздить із села до міста, міняє професію, входить до управлінської структури. Вони вже існують у нових умовах, зазнають впливу інших факторів, нової професії, міського способу життя, та не одразу стають городянами, професіоналами, управлінцями. Труднощі адаптації до нового соціокультурного осередку породжують внутрішню напругу, стресові стани. У зв´язку з цим поведінка маргінала відзначається мінливістю, крайніми проявами. Маргінальним може бути також все суспільство, якщо перехід до нових соціальних умов здійснюється швидко, руйнуються його підвалини, та все ще продовжують діяти старі стереотипи, цінності свідомості, старі норми поведінки.

Соціальні інститути у системі соціальних зв´язків

На розвиток, рух соціальних груп суттєвий вплив справляють соціальні інститути, які вже склалися.

Рівень розвитку інституціональних форм суспільства, їхній конкретний стан відбиваються на різних соціальних процесах. Соціологи КамАЗу, наприклад, виявили, що на етапі, коли завершилося будівництво, були подолані основні матеріальні та побутові труднощі, кількість молодих жінок почала зменшуватися. Виявилося, що це було пов´язано з відсутністю філій вищих і незначним числом середніх учбових закладів. Як тільки були створені учбові заклади, масовий від´їзд припинився.

Соціальна структура — це не лише система соціальних груп, спільнот, а й інституціональні організаційні форми, що забезпечують їхній розвиток та переміщення, додають стабільності та визначеності соціальним зв´язкам (Див. мал. № 4).

Організованість припускає систему соціальних статусів, ролей, цінностей, які додають взаємодії цілеспрямований, регулярний, стійкий характер [9, с. 73 —75].

Нормативність виражається у тому, що соціальні норми є обов´язковим компонентом соціального інституту. Вони функціонують у вигляді звичаїв, традицій, законів та ін., забезпечують узгодження дій, стандартів.

Соціальний інститут передбачає застосування соціального контролю, бо норма не лише проголошується, а й забезпечується системою санкцій.

Інституціоналізація означає нормативне та організаційне зміцнення, упорядкування соціальних зв´язків. Її ознаками можна вважати виникнення нової соціальної спільноти, що займається спеціалізованою діяльністю, появу соціальних норм, що регулюють цю діяльність, установ, організацій, що забезпечують захист певних інтересів. Так освіта стає соціальним інститутом, коли виникає особлива соціальна спільнота, зайнята професійною діяльністю з навчання й виховання, набувають розвитку масова школа, спеціальні норми, що регулюють процеси передачі соціального досвіду. В сучасних умовах у нашому суспільстві Інституціоналізація нових форм господарської діяльності пов´язана з появою норм, законів, що сприяють її розвитку, спеціальних установ, організацій, зайнятих підготовкою та оформленням цих нових форм, наприклад, шляхом приватизації, які захищають інтереси нових власників. Нині ці процеси відбуваються повільно і не задовольняють потреб суспільства. Відсутні необхідні норми, іноді робляться спроби вирішувати питання приватизації за допомогою старих структур, у старих формах, що приречене на невдачу.

Надаючи сталості і визначеності діяльності соціальних груп, спільнот, соціальні інститути інтегрують їх, надають їхній взаємодії цілісного характеру. Це дасть змогу розглядати соціальні інститути як різновид особливих соціальних зв´язків, тобто таких, що забезпечують цілісність. Соціальні інститути діють від імені суспільства як цілого. Поряд з позитивним характером процесів інституціоналізації слід відзначити й негативні моменти, прояви. Інституціональні форми дуже консервативні і можуть служити перешкодою для розвитку інноваційних процесів. Вступаючи у життя, нове покоління наслідує інституціональні форми, що вже цілком склалися. Воно зазнає впливу усталених форм господарської діяльності, політичних інститутів, стандартів, стереотипів поведінки. Перехід до нового потребує подолання цього впливу. Якісне оновлення суспільства в нашій країні зажадало подолання впливу старих політичних структур тоталітарного суспільства, старих зразків поведінки, що є нелегкою справою.

Негативним є певне знеособлення, деіндивідуалізація, формалізація, стандартизація зв´язків у результаті інституціоналізації. Соціальні інститути розвиваються через подолання цих протиріч між потребами подальшого розвитку та старими організаційними формами. Е. Дюркгейм твердив, що призначення соціальних інститутів полягає у налагодженні відповідності між іцституціональними формами та новими потребами суспільства.

Які функції виконують соціальні інститути?

Перш за все необхідно назвати:

1) функція закріплення і відтворення суспільних відносин у певній галузі;

2) функція інтеграції та згуртування суспільства;

3) регулювання і соціального контролю;

4) залучення людей до діяльності, або комунікативна функція.

Кожна з цих функцій віднаходить конкретний вияв і своєрідність у різноманітних інститутах.

Критерієм класифікації соціальних інститутів можуть бути сфери, види діяльності, функції, рівень і характер організації. Г. Спенсер свого часу виділив три типи соціальних інститутів (ті, що продовжують рід, розподільчі та регулюючі). Ян Щспаньський говорить про п´ять видів [4, с. 99 — 100]:

]} економічні, котрі займаються виробництвом, обміном і розподілом матеріальних благ і послуг;

2) політичні, пов´язані з встановленням, підтриманням і виконанням влади;

3) виховні і культурні, які створені для зміцнення культури, соціалізації молодою покоління;

4) соціальні, що регулюють взаємодію спільнот;

5) релігійні.

Соціально-класові утворення і поляризація суспільства в Україні та державах СНД

Наприкінці 80-х років у нашій країні активізувалися процеси соціальної диференціації та поляризації суспільства.

Суспільство й раніше було досить поляризованим. Верхівку вищого класу складали найвищі верстви партійної, державної та господарської бюрократії (номенклатури). В умовах загальної державної власності вони були розпорядниками більшої частини натонального надбання. Частка привласнюваного багатства визначалася не рівнем заробітної плати, а чималим переліком привласнюваних безплатно або за символічну платню матеріальних і соціальних вигод, недосяжних для інших груп [2, 5]. Їм і належала вся повнота політичної влади.

Вищому класу протистояв нижчий, який охоплював більшу частину населення (робітників, колгоспників, групи інтелігенції). Для всіх соціальних груп, що входили до цього класу, була характерною не лише відсутність власності, а й відстороненість від володіння матеріальними і соціальними благами й можливості розпоряджатися ними, обмеженість соціально-політичних прав. Нижчу верству цього класу складала люмпенізована частина населення.

Спільність становища всіх представників нижчого класу по відношенню до вищого не виключала його складної внутрішньої соціальної диференціації. Робітники аж ніяк не були однорідною масою у соціальному плані. Дослідники соціальних відмінностей виділяли п´ять груп робітників, різних за характером і умовами праці (наладчики, настроювачі автоматичних ліній, верстатники, ремонтники, робітники ручної кваліфікованої праці, некваліфікованої праці). Робітничий клас у цілому був достатньо кваліфікованим: 2/3 здобували спеціальну професійну підготовку, 3/4 мали різні рівні освіти, від неповної середньої до вищої. У той же час важкою некваліфікованою працею було зайнято 1/3 в промисловості і більше половини в будівництві. Найбільш масовою групою були верстатники, найбільш рухомою, освіченою, швидко зростаючою — наладчики, настроювачі. Особливе місце на промислових підприємствах посідали робітники ручної праці високої, унікальної кваліфікації (наприклад, інструментальники та ін.). Саме вони відрізнялися більшою соціальною зрілістю Соціальні відмінності були пов´язані також зі сферою діяльності. У 1989 р. в країнах колишнього Союзу РСР 61 % працюючих було в промисловості, 19% — у сільському господарстві, 20% — у невиробничій сфері. Промислові робітники посідали більш високе місце у суспільстві.

За досить багатьма параметрами: престижем, кваліфікацією, рівнем культури, освітою, соціальною активністю, соціальною захищеністю відрізнялися робітники, по-різному зв´язані з підприємствами (постійні й сезонні робітники), працюючі на різних за значенням підприємствах (крупні, дрібні), підприємствах різних галузей (ВПК, легка промисловість тощо), такі, що мешкають у різних регіонах.

Дослідження, що їх проводили в 70 — 80-і роки соціологи Харківського університету на машинобудівних підприємствах, свідчили, що соціальна диференціація поглиблюється, а разом з нею зростає і соціальна напруга в зв´язку зі зрівняльними тенденціями розподілу, а також тому, що досить значна кількість робітників використовувалася на некваліфікованих роботах, що не відповідали їхнім можливостям та інтересам. Соціальна напруга зростала й унаслідок усвідомлення неефективного характеру керування підприємствами й суспільством.

До нижчого класу належала й більша частина інтелігенції (верстви найбільш низькооплачувані і соціальне не захищені). Це інженерно-технічні працівники, рядові працівники НДІ, педагогічних, медичних закладів. Інтелігенція також мала досить складну структуру. Власне інтелігенція, разом з особами висококваліфікованої розумової праці, відрізнялася за всіма параметрами від групи осіб, зайнятих на обслуговуванні (канцелярські працівники, реєстратори і т. ін.). Суттєво відрізнялися одне від одного й професійні загони інтелігенції.

До середнього класу, який посідав проміжне місце між вищим і нижчим, належало багато різних верств. Привілейовану його верству складали представники середньої ланки бюрократії, зокрема, керівники середніх за розмірами й значенням підприємств, організацій, структурних ланок апарату. Цей управлінський персонал мав певний доступ до порядкування знаряддями і засобами виробництва, суспільного багатства, разом з тим він був повністю підпорядкований вищестоящим ланкам. До середніх верств належали:

офіцерський склад армії, ідеологічні працівники різних рангів і видів, особи "вільних професій", верхівка культурно-просвітницької, педагогічної інтелігенції, особлива привілейована верства персоналу, яка обслуговувала номенклатуру.

Рівень добробуту середніх верств був вищим, аніж представників нижчого класу, і залежав у кінцевому підсумку від вищої номенклатури. Ціннісні орієнтації представників середніх верств різні. Частина з них вірою і правдою служила ідеям, які розвивалися і захищалися представниками вищого класу, інші не сприймали їх і тому зазнавали критики і переслідувань. Це не виключало декларованої ціннісно-орієнтаційної єдності, характерної для тоталітарного суспільства на той час.

Соціальна структура відзначалася рухливістю, соціальною мобільністю. Дослідження, проведені ІСД АН СРСР у 1983 — 1985 рр., показали, то третина населення була залучена до міжкласових та половина до внутрішньокласових переміщень.

Каналами переміщення у вищий клас були перехід на роботу в партійний, державний апарат, у керівні органи партійних, комсомольських, профспілкових організацій, закінчення спеціальних партійних вищих навчальних закладів (Вищої партійної школи, Вищої комсомольської, профспілкової шкіл. Академії суспільних наук), елітарних вузів (наприклад, Інституту міжнародних відносин). Мобільність зменшувалася у міру підйому соціальними сходинками. Вища партійна еліта вирізнялася скоріше своєю застиглістю у жорстких межах.

В умовах корінних якісних змін суспільства з´явилися нові джерела переміщення, формування соціальних верств. Економічна криза призвела до того, що найрізноманітніші за своїм матеріальним станом та соціальною незахищеністю верстви перемістилися до нижчого класу. Зубожіння охопило більшу частину населення. За даними Міністерства соціального захисту, на початку 1992 р. 9/10 населення Росії опинилося за межею прожиткового мінімуму. В Україні в цей же період за межею бідності опинилося 80% населення [10|. Зростання цін у 1993 р.. невиплата зарплати, безробіття поставили практично всіх представників і нижчого, і середнього класів на межу виживання. Особливо різко погіршилося становище працівників висококваліфікованої розумової та фізичної праці. Різко знизилися статус та життєвий рівень офіцерського корпусу армії. З порівняно забезпеченої й престижної соціальної групи вона перетворилася на групу гостро нужденну, не забезпечену житлом та роботою.

Розгул ринкової стихії призвів до збільшення кількості люмпенів (волоцюг, жебраків, кримінальних елементів).

У зв´язку з розвитком різних форм власності з´являється багато нових середніх верств. Це вуличні торгівці, продавці комерційних магазинів, кіосків, кооператори, орендарі, фермери, маклери, брокери. Оскільки більшість з них ще не зміцнили як слід свого становища, їх виникнення не сприяло розвитку стабільності суспільства [6, 7, 15]. Інтелігенція, яка в розвинутих країнах Заходу складає значну частину середнього класу, також не в змозі сприяти сталості суспільства і реально виявилася відкинутою до нижчого класу. У зв´язку із зубожінням переважної частини населення й швидким збагаченням певних верств нижчий та вищий класи зростають швидше за середній, поглиблюючи поляризацію суспільства, його нестабільність.

Виникла крупна буржуазія: підприємці, комерсанти, банкіри, що поповнили вищий клас.

Джерелом нової буржуазії була перш за все номенклатура, яка почала переходити з управлінського апарату в бізнес, спираючись на матеріальну базу партії, держави, сформовані господарські зв´язки та колишні привілеї. Джерелом буржуазії також суб´єкти тіньової економіки та нинішні дрібні бізнесмени, посередники, що швидко збагачуються у сучасних умовах, інтелігенція, особливо технічна, працівники НДІ, що перейшли у сферу комерції. Інтереси більшості буржуазії зосереджені на торгівлі та посередницьких операціях.

Які ж ціннісні орієнтації буржуазії? Чи можна твердити про її внутрішню єдність? Очевидно, про внутрішню єдність ще говорити рано, зокрема, внаслідок поповнення з різних джерел та відмінність інтересів.

Соціологічне дослідження нового класу, проведене в 1992 році ВЦДГД, показало, що буржуазія має, як мінімум, три групи, які відрізняються одна від одної за способом життя, за стилем [8]. Перша охоплює в основному вихідців з номенклатури й технічної, наукової інтелігенції. Дослідники назвали їх "пуритани", оскільки представники цієї групи падають великого значення служінню суспільству, з повагою ставляться до своєї справи, дуже невибагливі в побуті, не вважають за можливе витрачати багато грошей на себе. Друга група — "західники" — налічує, головним чином, вихідців з вищих верств номенклатури. Вони дивляться на світ з оптимізмом, ототожнюють свої інтереси з інтересами Росії, беруть участь у міжнародному діловому житті, в побуті наслідують західних бізнесменів. Третя група — "купчики" — складається з вихідців із дрібних бізнесменів, що швидко розбагатіли, тіньовиків, які поводяться як "нувориші", та відрізняються егоцентричною орієнтацією.

Можна виділити групи буржуазії за зв´язками з іноземним капіталом. Частина буржуазії, без сумніву, прив´язана до іноземного капіталу, бере участь у розпродажу сировини та експлуатації дешевої робочої сили, що дозволяє віднести її до компрадорської буржуазії [10].

Критерієм соціальної диференціації є й спрямованість діяльності. Свої особливості мають групи промисловців, банкірів, посередників, власників страхових компаній, власники підприємств з обслуговування населення. Зростає соціальна зрілість цих груп, про що свідчить виникнення політичних організацій, які виражають їхні інтереси, та активна участь у виборчих кампаніях. Проте ще рано говорити про цілісність єдиного класу.

Вивчаючи різних представників дрібного та крупного бізнесу та намагаючись змалювати соціальний портрет підприємця, соціологи практично підтверджують цей висновок [4, 7].

Про розвиток процесу соціальної диференціації свідчить поява нового виду управлінського персоналу. Це керівники приватних, кооперативних та спільних підприємств. Дослідження, проведені соціологічною лабораторією Харківського університету в 1993 році, показали, що у цієї категорії управлінців великою мірою розвинені якості, вміння, здатні забезпечити виживання в умовах кризової ситуації в Україні. Зокрема, їх відзначає упевненість у собі, готовність до ризику, розуміння економічної ситуації.

Суттєві зміни відбуваються і з бюрократією (працівники держапарату). Вона поповнюється за рахунок нових соціальних груп вищого класу, зміцнюються її зв´язки з комерційними структурами, новими політичними силами. В суспільстві відбувається процес формування нової політичної еліти. Докладніше про це піде мова при характеризуванні політики як соціального Інституту.

Таким чином, сучасний етап розвитку нашого суспільства характеризується зростанням соціальної диференціації. Одночасно відбувається процес поляризації суспільства, адже на тлі загального погіршення матеріального становища поглиблюється розрив між бідними та багатими. Це призводить до підвищення соціальної напруги. Вона посилюється у зв´язку з вивільненням сотень тисяч робітників із сфери виробництва та управління.

Масові опитування населення напередодні виборів до Верховної Ради України у 1993 — 1994 роках свідчать про те, що більшість членів суспільства усвідомлює кризу, яку воно переживає.