LibroВхід

Розділ книги

2.5. Основні податки радянського періоду

Від фінансового краху, що настав незабаром після жовтневої революції 1917 р., молоду державу врятувала нова економічна політика (НЕП), запроваджена у 1921 році. Було знято заборону на приватну торгівлю, місцевий кустарний промисел. Розроблено систему податків, позик, кредитних операцій, вжито заходів для зміцнення грошової одиниці. Основними податками стають контрибуції на заможні верстви населення. На місцевому рівні, запроваджуються надзвичайні податки у вигляді революційного податку (якщо зарплата або пенсія перевищували 1500-3000 рублів), застосовувалася фіскальна монополія. У період НЕПу (1921 - 1924 рр.) податки стають не тільки засобом тиску на заможні верстви суспільства, а й основним джерелом фінансування радянської системи. Замість контрибуцій та надзвичайних податків вводяться: акцизи на вина, сірники, спирт, тютюнові вироби, сіль, цукор, горілчані вироби та інші товари підвищеного попиту; промисловий податок, який сплачували підприємства всіх форм власності; прибутково-майновий податок з городян ( з доходом, що перевищував 75 крб. на місяць) та єдиний сільськогосподарський податок з селян.

Фінансова система НЕПу відштовхувалась від податкової системи дореволюційної Росії, але прагнення держави поставити все під свій контроль робило ідею «державного капіталізму» утопічною.

Унікальна в своєму роді фінансова система Радянської держави розвивалася зовсім в іншому руслі. На зміну податкам прийшли адміністративні методи вилучення прибутку підприємств і перерозподілу фінансових ресурсів через бюджет країни. Відрахування державі від прибутку підприємств становили від 66 до 93 %. Більшість громадян сплачувала належні 13 % прибуткового податку, які бухгалтерії автоматично вираховували з їхньої зарплати.

У перші дні після жовтневого перевороту 1917 року внаслідок багатьох об´єктивних причин надходження податків та інших доходів припинилося. Але вже 7 грудня 1917 р. Раднарком прийняв декрет, яким диктувалося обов´язкове стягнення таких прямих податків: прибуткового (за окладами, встановленими законом від 12 червня 1917 р.), одноразового і податку на приріст прибутків. Причому прибутковий податок і податок на приріст прибутків підлягали сплаті вже до 15 грудня 1917 р., а одноразовий — рівними частками в три етапи: до 15 грудня 1917 р., 1 лютого і 1 квітня 1918 р.

З огляду на неналагодженість роботи податкового апарату, декрет зобов´язував осіб, що не одержали окладних листів, вносити податки із сум, зазначених у деклараціях про доходи. За порушення встановлених строків сплати, крім заходів, передбачених законами про відповідні податки, застосовувалися грошові стягнення та конфіскація всього майна, а тих, хто зумисне затримував сплату, ув´ язнювали на строк до п´ яти років. Нагляд за справлянням податків відповідно до декрету покладено не лише на податковий апарат, а й на ради, їм же давалося право визначати міри стягнень.

Однак, незважаючи на вжиті заходи, надходження податків були незначними, причому зібрані суми не переводилися до центру, а затримувалися на місцях.

Через нестачу коштів у центрі, насамперед, задовольнялися потреби Петрограда, бо всі розуміли, що коли революція в Петрограді виживе, вона виживе й у провінції. Але провінціям теж потрібно було за щось жити, тому Раднарком дав вказівку посилити фіскальну функцію, шляхом запровадження контрибуцій з місцевої буржуазії. Це право було надано місцевим раддепам. Для цього в провінцію були відряджені червоні комісари та агітатори. Виступаючи перед ними в лютому 1918 р., В. Ленін наголошував: «Доходы Советов равняются 8 миллиардам, а расходы — 28 миллиардам. Конечно, при таком положении вещей мы с вами провалимся, если не сумеем вытащить эту государственную телегу. Мы скоро проведем в ЦИК закон о новом налоге на имущих, но вы это должны сами провести на местах, чтобы к каждой сотне, набитой во время войны, была бы приложена рука трудящегося».

У 57 губерніях до листопада 1918 р. місцеві ради зібрали контрибуцій на суму 816,5 млн руб. Найбільші суми було зібрано в Таврійській губернії 105 млн. руб., Саратовській 52 млн руб., Бакинській 49 млн руб.

Незважаючи на широкі права рад у сфері оподаткування, воно не задовольняло навіть найбільш невідкладних фінансових потреб на місцях.

Уряд вживав рішучих заходів щодо скорочення державних витрат. У лютому 1918 р. при Вищій раді народного господарства (ВРНГ) було організовано Особливий комітет з питань скорочення державних витрат. До речі, серед перших заходів цього комітету було зменшення заробітної плати вищим службовцям і чиновникам, які одержували високі оклади. Казначейство припинило виплату пенсій, які перевищували 300 руб. на місяць.

Неорганізований характер місцевого оподаткування, що провадилося в основному у формі контрибуцій із буржуазії та всіляких зборів із націоналізованих фабрик і заводів, у свою чергу, несприятливо позначався на фінансовому стані та всій роботі промислових підприємств.

Так, у бюлетені Центрального текстилю від 16 серпня 1918 р. повідомлялося: «Фабрики целых промышленных районов облагаются единовременными сборами, носящими или характер контрибуций, или характер земских и городских налогов, причем в отдельных случаях ставки сборов так высоки, что для уплаты их необходимо приступить к продаже машин или сырья; сырье и готовые изделия текстильной промышленности облагаются в разных местах разными совдепами совершенно произвольно и различными по размерам налогами, устанавливаются сборы за вывоз изделий из фабрик на железную дорогу, за выпуск изделий с железной дороги на фабрику, за выпуск шерсти с мойки, реквизируются ткани и т. д.»

У цей час керівництво країни дедалі більше починає обговорювати питання про перехід від контрибуцій до регулярних податків.

У зв´ язку з цим великий інтерес викликають матеріали фінансової комісії, обраної Всеросійським з´ їздом представників фінансових відділів рад у травні 1918 р.

Виступаючи 12 липня 1918 р. на засіданні цієї комісії, заступник наркома фінансів Д. Боголєпов виклав точку зору На-ркомфіну, згідно з якою необхідно було здійснити повну централізацію доходів, поєднуючи її із системою дотацій органам місцевої влади в економічно слабких районах. Місцеві контрибуції, на думку Наркомфіну, слід було заборонити, оскільки вони не дають регулярного доходу і докорінно в основі підривають як самі джерела оподаткування, так і можливість справляння загальнодержавних податків. У доповіді говорилося про обкладання окремих, більш багатих верств населення лише одноразовим податком, щоб збалансувати кошториси на майбутнє півріччя, а застосування контрибуцій як карального заходу відхилялося зовсім.

Члени комісії, навпаки, підкреслювали саме каральне значення контрибуцій, заперечуючи проти їх справляння лише для задоволення суто господарських потреб. До контрибуцій вони підходили з чисто політичної точки зору, розглядаючи їх як засіб експропріації. Під час обговорення питання про контрибуції було прийнято рішення про заміну терміна «контрибуція» терміном «одноразовий революційний податок».

У цей час було прийнято декрет про запровадження 5-відсоткового збору з обороту торговельних підприємств, які забезпечували населення предметами особистого споживання і домашнього побуту. Тоді ж, у серпні 1918 р., було запроваджено одноразовий збір із приватних торговельно-промислових підприємств до фонду забезпечення сімей червоноармійців.

Сплата цього збору передбачалась до 5 вересня 1918 р. в розмірі місячного заробітку працівників цих підприємств. За порушення правил його сплати стягувався штраф, у подвійному розмірі.

До прямих податків цього періоду належав податок із публічних видовищ і розваг (запроваджено в січні 1918 р., скасовано в серпні 1919 р.). Цей податок мав цільове призначення, оскільки спрямовувався на соціальні потреби. Розмір ставки цього податку складав від 5 коп. (при ціні квитка нижчій за 50 коп.) до 33 коп. (при ціні вищій за 10 руб.).

У містах з вересня 1918 р. Раднарком запропонував місцевим радам утворити «фонд дитячого харчування» шляхом оподаткування населення. Декретом Раднаркому було встановлено такі розміри збору до цього фонду: з осіб найманої праці — половина денного заробітку; з осіб, що не перебувають на службі, але мають інші джерела прибутку — сума дводенної квартирної плати; із приватних торговельних підприємств, театрів і кінематографів — 50 відсотків валового денного виторгу.

Єдиною категорією податків, що відносно регулярно надходила й давала найбільш значні надходження до скарбниці, були непрямі податки. Наприкінці 1918 р. акцизи було замінено прямими нарахуваннями на користь держави, що розглядалися як основна форма оподаткування. Проте з розвитком системи прямого натурального постачання підприємств і установ та забезпечення перевезень без усякої сплати сума нарахувань непрямих податків дедалі зменшувалася. За другу половину 1918 р. замість передбачуваних 1503,5 млн. руб. було отримано лише 54,6 млн. руб.

До кінця 1918 р. було створено передумови для реформування податкової системи. На початку 1919 р. колегія Нарком-фіну визначила основні шляхи податкової реформи:

а) заміна великої кількості податків по можливості єдиним прибутково-майновим податком;

б) посилення фундируваних прибутків;

в) оподаткування не лише прибутків, а й майна;

г) перетворення прямого оподаткування в істотне джерело бюджетних ресурсів;

д) справляння податків не лише грішми, а й натурою тощо.

При цьому в усій системі податкових заходів чітко просте -жувалися класові ознаки. Різко посилювалося оподаткування заможних верств міста і села. Сільська біднота цілком звільнялася від податків. Декретом від 24 грудня 1918 р. від сплати податків звільнялися також червоноармійці та члени їхніх родин.

Важливе значення для поповнення грошових ресурсів країни мав одноразовий надзвичайний десятимільярдний революційний податок, запроваджений 30 жовтня 1918 р. Цим податком обкладалися лише імущі групи міського і сільського населення. Для кожної губернії установлювалася визначена сума (для Москви і Московської губернії — 3 млрд. руб., Петрограда і Петроградської губернії — 2 млрд. руб., для інших губерній — від 15 до 200 млн. руб.). Сума податку розподілялася губвиконкомами між містами й повітами, потім між волостями і населеними пунктами.

Від податку було звільнено всіх працюючих, заробітна плата або пенсія яких не перевищувала 1500 руб. на місяць, і вся сільська біднота. Запровадження цього податку особливо чітко виявило класовий підхід більшовиків у питанні про оподаткування громадян, утвердження диктатури пролетаріату.

Міські, сільські й волосні ради разом із комітетами бідноти складали списки платників і робили розкладку податку між ними.

В експозиції Музею історії податкової служби України ДПА є цікавий документ — листівка від «Центральной Раскладочной Комиссии по Чрезвычайному налогу при Киевском Губфинот-деле». У ній зазначено: «В виду истечения срока внесения взносов согласно опубликованному в 70 номера «Известий» постановлению Губревкома от 16 марта о чрезвычайном налоге с нетрудовых элементов Киева Центральной Раскладочной Комиссией составлены списки лиц, уклонившихся от внесения налога на предмет их ареста. Центральная Комиссия напоминает, что к уклонившимся будет применена высшая мера наказания и во избежание суровых репрессий предлагает лицам, уклонившимся от внесения налогов по внешним признакам, озаботиться о своевременном внесении такого, т. к. списки уже переданы надлежащим властям на предмет ареста виновных. Для удобства платильщиков Касса Нарбанка на Институтской, филиала Нарбанка на Подоле и касса Казначейства открыты до 4 час. дня для приема взносов».

Жорсткий класовий підхід при запровадженні надзвичайного революційного податку мав значні негативні наслідки для радянської влади. Неграмотна податкова політика спричинила погіршення загальної соціально-економічної ситуації і в результаті привела до переходу селян Росії, включаючи навіть бідноту, на бік контрреволюції. А в Пермі через класові перекручення в запровадженні надзвичайного революційного податку ради було розігнано, а влада перейшла до рук білогвардійців.

З огляду на загальнополітичні ситуації, VIII з´їзд партії різко засудив недоліки у справлянні надзвичайного податку. У квітні 1919 р. було припинено справляння податку з окладів до 3000 руб. Це звільняло значну частину населення, особливо в селах, від сплати податку, хоча істотно зменшило загальну суму і сповільнило його надходження.

Надзвичайні революційні податки — найбільш характерний податковий захід у розглянутий період. Вони ґрунтувалися на класовому принципі, зміцнюючи диктатуру пролетаріату, містили в собі елемент контрибуції із заможних верств населення і були гострою зброєю класової боротьби.

Починаючи з 1920 і по 1929 роки Радянська влада провела ряд перетворень з метою реорганізації функції податкової системи із знаряддя диктатури пролетаріату проти заможних верств суспільства до ролі основного джерела фінансування Радянської держави. Податкові органи у вигляді фінансових інспекторів формувалися двома методами:

  • повернення старих кадрів;
  • висунення та підготовка нових кадрів із найбільш вірних комуністів.

В податковій системі переважали непрямі податки у вигляді:

  • акцизів, які надходили до держбюджету в міру випуску підакцизної продукції. У 1920-1922 роках діяли акцизи на виноградні, плодово-ягідні та ізюмні вина, сірники, воскові та озокеритові свічки, сіль, цукор, пресовані дріжджі, мед, квас, пиво, спирт, вітчизняні коньяки і горілчані вироби, фруктові і штучні мінеральні води, чай, каву, цикорій, тютюнові вироби, гільзи і цигарковий папір, нафтопродукти. У 1923 році на доповнення існуючого переліку підакцизних товарів додали ще текстильні вироби і гумові галоші;
  • державного мита, яке було узаконене із запровадженням у лютому 1922 року статуту про державний гербовий збір і канцелярський збір;
  • мита, яке набуло широкого застосування із розвитком зовнішньої торгівлі і узаконенням із розробкою і прийняттям у 1924 році митного статуту СРСР та впровадженням нового митного тарифу.

Таким чином, у роки НЕПу роль непрямих податків у джерелах надходжень держбюджету зросла у 5,8 разів і становила у 1925 році 992,1 млн. крб. проти 170,2 млн. крб. у 1922 році.

Прямі податки запроваджувалися поетапно:

I етап — липень 1921 року — промисловий податок, перший прямий податок з населення, крім сільськогосподарських товаровиробників. Від сплати цього податку звільнялися кооперативні та громадські підприємства, а також приватні промисли без використання найманої праці. Цей податок вміщував два збори:

  • патентний основний — патент обирався кожним підприємством на кожне півріччя за умови безперебійного виробничого процесу, на три місяці або на місяць за умови сезонного виробництва. Ставки збору були твердими і залежали від місцезнаходження підприємства (п´ять поясів) та розряду підприємства (промислові підприємства поділялися на 12, торгівельні — на 5, а приватні промисли — на 3 розряди). При цьому до уваги брали лише розміри підприємства (кількість працівників, площа виробничих приміщень, характер торгівлі, асортимент товарів та інше), а не прибуток;
  • зрівняльний збір, який служив перепусткою для сплати та зарахування основного патентного збору. Базою нарахування збору був оборот підприємства. Ставки при цьому були відносними і визначалися дільничними податковими комісіями, з огляду на задекларовані суми обороту (валової виручки);

II етап — 16 листопада 1922 року із запровадженням прибутково-майнового податку, що поширювався на приватних осіб, які проживали в містах. Звільнялися від сплати податку державні та кооперативні підприємства і селянські господарства. Базою оподаткування був сукупний прибуток, задекларований платником, при цьому заробітна плата робітників та службовців оподатковувалась за окремими ставками, а інші доходи окремо. Ставки варіювали від 0,83 до 15 % залежно від розміру доходу (14 розрядів). Окремо оподатковувалися основні та оборотні засоби виробництва, крім предметів домашнього побуту, за ставками від 0,33 до 1,5 % залежно від вартості виробничих засобів;

III етап — листопад 1923 року відзначився основним класичним прибутково-майновим податком і додатковим (прогресивним) прибутково-майновим податком. Перший справлявся на підставі зовнішніх ознак. Так, за розміром та характером прибутків платники поділялися на три категорії:

  • категорія А — робітники та службовці із заробітною платою 75 і більше рублів на місяць: при доході 75 - 100 руб. на місяць — 3 руб. 60 коп., при доході 100 - 150 руб. на місяць — 7 руб. 20 коп., при доході понад 150 руб. — 15 руб.;
  • категорія Б — особи, які отримували доходи від власної праці не за наймом: сім окладів — розмір податку від 3 руб. 60 коп. до 18 руб.;
  • категорія В — особи, які мали нетрудові доходи: десять окладів — розмір податку від 3 руб. 60 коп. до 72 руб. оподаткування за основним податком здійснювалось за складеними домоуправліннями або волосними виконкомами списками, а не за деклараціями платників.

Додатковим податком оподатковувалися особи, доходи яких перевищували 300 - 500 руб. за півріччя, та робітники і службовці з доходами за півріччя більше 900 руб. Ставки варіювали залежно від розряду доходу і досягали 25 %, і оподаткування проводилось згідно з задекларованими доходами.

IV етап — 1923 рік. Введено загальногромадський податок,
який сплачували всі працездатні особи: жінки віком від 17 до
55 років, чоловіки віком від 17 до 60 років: робітники та службовці, що отримували заробітну плату до IX розряду, сплачували 50 коп., з інших робітників, службовців та селян — 1 крб.,
інші особи — 1 крб. 50 коп. у золотому обчисленні. Цей податок сплачувався на фінансування загальнодержавних витрат та
витрат, пов´язаних з непередбачуваними ситуаціями;

V етап — 1925 рік. Запроваджено податок для будівництва житла робітникам — цільовий квартирний податок, що вводився місцевими Радами та сплачувався до місцевого бюджету, та військовий податок з громадян, що зараховувалися до тилового складу (замість дійсної строкової служби);

VI етап — на селі у 1921 році замість продрозверстки запровадили продподаток, який справлявся за довільним графіком та ставками із 18 видів сільськогосподарської продукції
примусово-репресивними методами;

VII етап — 23 грудня 1930 року ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови про обкладення куркульських господарств єдиним сільськогосподарським податком в індивідуальному порядку.

Докорінні зміни у податковій системі СРСР відбулися в 1930 році, коли було здійснено податкову реформу. В результаті реформи 86 податкових зборів та платежів замінили податком з обігу, який був універсальним акцизом, що входив у остаточну роздрібну ціну і сплачувався кінцевим споживачем підакцизної продукції, та податком з чистого прибутку. Податок з чистого прибутку до 1966 року називався відрахуванням від прибутків і з 1931 року накладався щорічно в індивідуальному порядку на кожне державне підприємство в розмірі 10 — 99 відсотків від обсягу прибутку. Цей податок відображався у виробничому плані як обов´ язковий до виконання показник. До прямих податків відносився також прибутковий податок з населення за диференційованими ставками. З 1934 року ставки збільшувались у некерованих розмірах. Обов´язковим також до сплати був збір на потреби житлового та культурно-побутового будівництва, який в середньому становив 7 % від заробітної плати. Стосовно сільського населення, то з 1931 і до 1940 року воно перебувало на жорсткому контролі уряду СРСР та обкладалося двома основними прямими податками — прибутковим податком з колгоспів, який становив 12 % від чистого прибутку, та сільськогосподарським податком з колгоспників, який становив 8 % від суми оплати праці колгоспників. Колгоспи з рентабельністю меншою за 15 % і оплатою праці колгоспників меншою, ніж 60 крб. на місяць від сплати цих податків звільнялися. Крім цих податків з сільського населення утримувалися натуральні повинності у вигляді державних обов´язкових позик та подвірного обов´язкового страхового збору на всі види майна. З 1933 року і по 1940 рік мала місце безоплатна і низькооплачувана праця, що стала однією з причин голодоморів 1933 та 1947 років.

У роки війни було запроваджено обов´язковий військовий податок та державні позики на фінансування військових витрат. Поряд з податками СРСР на окупованих територіях діяли податки, введені Рейхом — Аграрний закон 1942 року, за яким вся земля і засоби виробництва були оголошені власністю окупантів. Трудовий мінімум за цих умов становив 22 робочі дні на місяць, та 25 видів грошових податків: прибутковий податок, податок з обороту, податок зі спадщини; місцеві податки — податок на будівництво, транспортні засоби, приватні промисли, худобу, собак, кішок, димарі тощо. Ці грошові податки сплачувалися окупаційними марками, які випускали в обіг окупаційні органи.

Після закінчення Другої світової війни були надані податкові пільги для населення, що перебувало на окупованих територіях. Проте докорінні зміни у податковій політиці були проведені лише у 1953 році. В першу чергу це стосувалося оподаткування сільського населення, шляхом переходу до оподаткування за твердими ставками кожної сотки присадибної ділянки.

В подальшому наша країна еволюціонувала в напрямку, протилежному загальносвітовому розвитку. Від податків вона перейшла до адміністративних методів мобілізації прибутку підприємств та перерозподілу фінансових ресурсів через бюджет країни. Повна централізація грошових засобів та відсутність будь-якої самостійності підприємств у прийнятті рішень фінансових питань, господарських суб´єктів було позбавлено будь-якої ініціативи, що поступово призвело країну до фінансової кризи 80-90-х років.

Початок 90-х років — це період становлення і формування податкових систем країн, що входили до складу колишнього СРСР. Податки замінили наявну систему планового розподілу прибутку підприємств. Держава стала впливати на розвиток процесів у суспільстві за допомогою оподаткування.

Для країн, що розвивалися і були у складі колишнього СРСР, характерний розвиток власних податкових систем, який здебільшого відрізнявся від світового напрямку розвитку податкової системи та господарювання, в основі якого встановлення адміністративного режиму оподаткування.

Проте централізація коштів і відсутність будь-якої самостійності позбавляли підприємства ініціативи і поступово втягували країну у фінансову кризу, яка вибухнула в країні на рубежі 80-90-х років ХХ ст. і закінчилась майже вимушеним переходом до ринкової економіки.