Особливості радянсько-американських відносин після Карибсь­кої кризи

Як не парадоксально, а наявність зброї масового знищення в обох існуючих світових блоках була і стримуючою силою в розвитку міжнародних відносин, примушувала обидві сторони поважати ту «рівновагу сил», яка склалася на початку 70-х років.

Зовнішня політика обох супердержав, безперечно, мала враховувати ті, досить помітні, зміни, які відбулись в обох блоках за післявоєнний період. Чимало написано про зміни у зовнішній політиці СРСР у зв’язку зі змінами вищого партійно-державного керівництва — Сталін, Хрущов, Брежнєв. Зміни, звичайно, були. Проте керівництво зовнішньою політикою залишалось в руках тих самих осіб, зокрема міністра закордонних справ СРСР Андрія Громика. І це накладало на неї помітний відбиток. Тому — кілька слів про Громика і його політичні переконання.

Людина з самих «низів», з білоруського села, яка піднялась на світовий щабель завдяки радянській владі, Громико був безмежно відданий цій владі. Політичний досвід зробив його політиком дуже обережним^[1], але в той же час дуже «принциповим» у відстоюванні зовнішньополітичних інтересів СРСР. Пік підйому Громика припав на період Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу, коли він в період грандіозних перемог радянських збройних сил був надзвичайним і повноважним послом СРСР в США (1943—1946 рр.) і відчув величезну повагу до своєї Батьківщини не лише з боку США, а й усього світу. У нього назавжди залишилось почуття того, що СРСР — головна країна світу. З ним він знаходився на найвищих дипломатичних посадах і тривалий час керував радянською зовнішньою політикою. І Громико вважав необхідним ні в чому не принизити велич СРСР, не поступитись бодай хоч трохи опонентам: краще ні до чого не домовитись, ніж поступитися. Містер «Ноу» — так назвали Громика на Заході — влучно відбивало це^[2]. А установка на «мирне співіснування двох систем», яка намітилась ще в останні роки правління Сталіна і набула характер основи зовнішньої політики СРСР за Хрущова, а потім і Брежнєва, нічого твердо не визначала і давала Громику можливість діяти «за обставин», але завжди «твердо».

Американські державні секретарі не відчували таких почуттів і керувались зовнішньополітичними «доктринами»: «стримування» (Трумена), «відкидання» або «масованої відплати» (Ейзенхауера), «гнучкого реагування» або «дозованого використання сили» Дж. Кеннеді), «наведення мостів» (Л. Джонсона), «реалістичного стримування» (Р. Ніксона) і т. ін. В радянсько-американських відносинах після смерті Рузвельта не було періоду, коли б їх можна було назвати дружніми.

Проте обидві сторони розуміли необхідність «мирно співіснувати», бо альтернативи цьому не було. Йшлося тільки про те, що мали на увазі сторони під цим гаслом. В СРСР під «мирним співіснуванням» мались на увазі «нормальні» (тобто не ворожі) відносини по державній лінії і при цьому — ніякого замирення по лінії ідеології — комунізм з капіталізмом замиритись не можуть! Тобто, комунізм буде всіляко сприяти тому, щоб в світі перемогла «найбільш прогресивна» комуністична система.

Захід, який вже мав історичний досвід, на таке «мирне співіснування» не погоджувався: він проводив жорстку «блокову політику» проти «комуністичної загрози». Комуністична ж пропаганда називала «блокову політику» Заходу підготовкою до третьої світової війни, а її авторів — підпалювачами війни. Знайти «середину» між цими двома розумінням «мирного співіснування» було важко. Проте необхідно, бо мирно співіснувати в ядерний вік двом протилежним системам треба було, альтернативу цьому знайти було неможливо.

Радянсько-американські відносини, що були барометром стану світових міжнародних відносин і разом з тим істотно впливали на них, після карибського потрясіння могли істотно погіршитись. Намагання СРСР непомітно й підступно, як вважали в США, просунути свої наступальні збройні сили впритул до життєво важливих центрів США розглядалось як радянська ворожа військова акція. І хоч її наслідки розцінювались в Америці як провал цих радянських спроб і як перемога США, зокрема Кеннеді над Хрущовим, вплив «яструбів» в США посилився, а кількість «голубів» поменшала.

Незадоволення зовнішньополітичними діями СРСР посилювалось і завдяки зростанню на початку 60-х років «інтересу» СРСР до Африки, де розгортався активний визвольний рух і створювались нові незалежні країни «третього світу». До них президент Кеннеді збирався проявляти особливу увагу. Зіткнення там ідеологічного протиборства — СРСР активно і небезуспішно розповсюджував в країнах Африки «все- перемагаючі ідеї соціалізму», а США — політику глобального стримування комунізму — заважало втіленню в життя передбаченого самим Кеннеді принципу «збереження стратегічного і політичного статус- кво» у відносинах між Заходом і Сходом.

Проте в цілому відносини між США і СРСР після карибської кризи налагодились досить швидко і розвивались у «звичному режимі». Заслуга в цьому належала президенту Кеннеді, який не прагнув загострення, і радянському послу у Вашингтоні Анатолію Добриніну. Той зумів встановити дружні відносини з рядом американських високих осіб, зокрема з братом президента Робертом Кеннеді^[3], і через нього мав прямий контакт з президентом^[4]. Конкретним результатом цього було підписання 5 серпня 1963 р. в Москві міністрами закордонних справ СРСР, США та Великобританії дуже важливого Договору про заборону випробування ядерної зброї в трьох сферах: в атмосфері, космічному просторі та під водою.

І хоча відносини між двома супердержавами ніяк не можна було назвати сприятливими, убивство президента Кеннеді в Далласі (штат Техас) 22 листопада 1963 р. було для СРСР неприємною новиною.

Віце-президент Ліндон Джонсон, ставши президентом, декларував свою програму як продовження зовнішньополітичного курсу Кеннеді. Більше того, 23 травня 1964р. Джонсон проголосив політику «наведення мостів» з країнами Сходу. В Радянському Союзі це було сприйнято з великою насторогою, оскільки розцінювалось як намагання США просунути антикомуністичну ідеологію в соціалістичний табір. Проте це сприяло успішному укладенню між СРСР і США ряду взаємно корисних угод: про риболовлю в північно-східній частині Тихого океану, консульської конвенції, а також домовленості про скорочення виробництва у військових цілях матеріалів, що розщеплюються. В 1964 р. домовились також про «заморожування» військових бюджетів обох держав на два роки.

Того ж 1964 року, 14 жовтня, відбулась зміна вищого керівництва СРСР: в наслідок змови в верхах був знятий «на законних підставах» з усіх посад М. Хрущов. Першим секретарем ЦК КПРС став Леонід Брежнєв, головою радянського уряду — Олексій Косигін. Обидва були «вірними соратниками» Хрущова і чекати від них істотних змін в політиці було марно.

Початок американської війни у В’єтнамі^[5]став серйозним гальмом на шляху вирішення нагальних потреб в радянсько-американських відносинах. Ворожа до США кампанія в радянських засобах масової інформації гальмувала в 1965—1966 рр. переговори про скорочення стратегічних озброєнь, затягувала ратифікацію укладених угод, сковувала торговельні відносини між Сходом і Заходом, в яких радянська сторона була зацікавлена більше, ніж Захід. Хоча обидві сторони, розуміючи важливість взаємного діалогу, не дозволяли собі доводити відносини до стадії небезпечного конфлікту.

На початку 1967 р. завершились важливі переговори стосовно співробітництва в космосі. 27січня 1967р. уряди США, СРСР і Великобританії підписали одночасно в Вашингтоні, Москві і Лондоні Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла.

Ізраїльський удар проти Єгипту, Сирії та Йорданії в червні 1967 р.^[6]ще більше ускладнив радянсько-американські відносини. Проте, не зважаючи на взаємну ворожу риторику, сторони і тепер розуміли необхідність спільної домовленості по життєво важливим для обох сторін питанням. Так, під час надзвичайної сесії Генеральної Асамблеї ООН, скликаної у зв’язку з ізраїльською агресією, голова радянського уряду О. Косигін і президент Л. Джонсон скористались можливістю і 23 і 25 жовтня 1967р. зустрілись в Гласборо для обговорення найважливіших питань. І хоч під час зустрічі конкретно вирішено нічого не було (на це ніхто й не розраховував), обмін думками дав поштовх для переговорів про обмеження стратегічних наступальних озброєнь і системи ПРО, договори про що були укладені між СРСР і США в 1972 р.^[7][8]

Дуже важливий Договір між США, СРСР і Великобританією про нерозповсюдження ядерної зброї, що підписаний 12 червня 1968р. в Москві, Вашингтоні та Лондоні³, був затриманий, з ратифікацією Сполученими Штатами, у зв’язку з агресією країнами Варшавського пакту проти Чехословаччини, що розпочалась 20 серпня того ж року^[9].

В цілому ж, не дивлячись на напружені відносини між СРСР і США у зв’язку з названими міжнародними ускладненнями, за період президентства Джонсона (1963-1969) між СРСР і США було укладено різних угод більше, ніж за 30 років з моменту встановлення між ними дипломатичних відносин (1933 р.). Об’єктивно це можна було назвати чималим досягненням.