Закріплення права на свободу та особисту недоторканість у міжнародних нормативно-правових актах

На законодавчому рівні чітко визначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України) [1]. Спрямованість діяльності держави визначається саме колом прав і свобод людини, системою гарантій їх забезпечення. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Усвідомлюючи це, органи державної влади повинні вживати заходів щодо створення належних умов для забезпечення прав і свобод громадян, недопущення їх порушення та відновлення порушених прав.

У 1997 році Україна зробила важливий крок для всебічного утвердження прав і свобод людини і громадянина, ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до преамбули якої уряди знову підтвердили «свою глибоку віру в ті основоположні свободи, які становлять підвалини справедливості та миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки спільному розумінню і додержанню прав людини, від яких вони залежать»[2].

Як у випадку ведення традиційної війни, так і за гібридних або нерегулярних конфліктів, населення, що перебуває у зоні збройного конфлікту, потерпає від порушення їх основоположних прав людини і громадянина. У таких випадках існує не лише постійна загроза життю, здоров’ю і майну цих осіб. Порушується нормальний порядок життя таких людей, у них виникає низка додаткових проблем і непритаманних мирному часу обов’язків.

Від початку збройного конфлікту на сході України, розпочатого та підтримуваного РФ, конституційний лад на цій території Україні фактично припинив своє існування. Як зазначається у доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини, цивільне населення України заплатило найвищу ціну внаслідок значних порушень та зловживань у сфері прав людини, відсутності безпеки та колапсу верховенства права.

Зокрема, збройний конфлікт суттєво позначається на безпеці жінок, дітей, літніх людей і людей з обмеженими фізичними можливостями. Світовий досвід доводить, що гендерна дискримінація і насилля можуть використовуватися як засіб ведення війни, як це було, зокрема, під час конфлікту у Боснії і Герцеговині у 1990-х роках. [3].

Сутність права на свободу та особисту недоторканність визначено як неприпустимість впливу на особистість проти її волі за умови дотримання людиною інтересів інших осіб, суспільства і держави. Юридична форма цього права передбачає, що межі допустимості впливу на особистість визначаються, а також гарантуються державою.

Право на свободу і право на особисту недоторканність є окремими правами, проте вони тісно пов’язані між собою.

Закріплення права на свободу та особисту недоторканність було здійснено в таких нормативно-правових актах, як: Велика Хартія Вольностей; Петиція про права ; Декларація прав людини і громадянина. На міжнародному рівні право на свободу та особисту недоторканість уперше було закріплено в Загальній декларації прав людини, а згодом і в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права,Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, у Віденській декларації, які стали підґрунтям для подальшого розвитку цього права та закріплення в законодавствах більшості країн світу, у тому числі й України.

Зазначено, що у Європі провідною організацією у галузі прав і свобод є Рада Європи. Основними джерелами європейської системи загальновизнаних прав людини в рамках Ради Європи є: Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод; Європейська Конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню; Європейська соціальна хартія; Рамочна Конвенція про захист національних меншин [4, с. 43].

У ст. 3 Загальної декларації прав людини встановлено, що «кожна людина має право на життя, на свободу та особисту недоторканність». Наступні статті декларації уточнюють положення, закріплюючи, що: ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; рабство або работоргівля забороняються в усіх їх видах; ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження чи покарання; ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання; кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання у межах кожної держави, а також право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повертатися у свою країну; кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії, а також на свободу переконань.

Держави, що приєдналися до вказаних нормативних актів, зобов’язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством.

Міжнародно-правові документи визначили той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства [5, с. 383].