Шляхи вдосконалення адміністративно-деліктного законодавства щодо протидії проявам насильства за ознакою статі (гендерно-обумовленого насильства)

Проблема диференціації соціальних відмінностей, зумовлених біологічною статтю, - одна з дискусійних та складних у системі наукових знань про людину. Складність цієї проблеми полягає у необхідності застосування комплексного підходу, використання даних не тільки різних галузей юридичної науки, а також психології, медицини, фізіології, соціології, культурології тощо. При цьому питання відмінностей у поведінці та особливо злочинних насильницьких дій, що обумовлені статтю, вимагають свого власного обґрунтування.

Ґендерне насильство (насильство за ознакою статі) - глобальна проблема сучасного нестабільного світу. Ця проблема, на жаль, не має меж, не залежить від віку, класу, соціального стану, етнічної приналежності, країни проживання тощо.

Нечутливість суспільства до проблеми ґендерного насильства пов’язана з тим, що, по-перше, сучасна культура розглядає ґендерне насильство лише як психологічну проблему, ігноруючи ґендерну проблематику; по-друге, державна соціальна політика практично не займається розв’язанням цієї проблеми. У контексті соціальних відносин гендерне насильство найчастіше розглядається як застосування чоловіками примусового впливу, жорстокого поводження щодо осіб жіночої статі. Внаслідок цього гендерне насильство необхідно розглядати як феномен соціокультурного простору, що функціонує у сучасній культурі.

Означений вид насильства є соціальним феноменом, складним, багатоаспектним у своїй структурі, що сформувався задовго до цивілізованого суспільства. У масовій свідомості «гендерне насильство» частіше зводиться до стереотипу як чисто фізичної наруги чоловіка над жінкою, але це вузький, односторонній підхід. Насправді «гендерне насильство» в будь-якому суспільстві та за будь-якого державного ладу - категорія соціокультурна, насамперед за своїми спонукальними мотивами та наслідками. Маючи універсальний характер, воно існує у різноманітних формах практично у всіх сферах життя: політичній, економічній, духовній та сімейно-побутовій.

Поняття «гендерне насильство» у міждисциплінарних дослідженнях слід відмежувати від інших аналогічних понять: «домашнє насильство», «побутове насильство», «сімейне насильство», «подружнє насильство», «насильство щодо жінок» та ін.

Найближчим до визначення поняття «гендерне насильство» є визначення «насильства щодо жінок», яке міститься в Декларації про викорінення насильства щодо жінок, прийнятій ООН у 1993 році. Декларація визначає «насильство щодо жінок» як дії, що включають «будь-який акт насильства, вчинений на підставі статевої ознаки, яка завдає або може завдати фізичної, статевої чи психологічної шкоди чи страждання жінкам, а також загрози вчинення таких актів, примус чи довільне позбавлення волі, чи то у суспільному чи особистому житті» [1].

Поняття «подружнє насильство» виражає прояв насильства по відношенню до осіб протилежної статі, які безпосередньо перебувають у шлюбі, тоді як у даному випадку не оцінюється насильство по відношенню до осіб, які проживають в одній сім’ї. Наприклад, дітям, батькам, сестрам та іншим членам сім’ї. Також при визначенні даного поняття не враховуються факти насильства стосовно осіб протилежної статі, які не перебувають у сімейних відносинах [2].

Необхідність забезпечення попередження насильства за ознакою статі визнається, насамперед, міжнародними документами, які чинні і в Україні: Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року № 217 А (ІІІ); Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, 1979 року, ратифікована

Президіумом Верховної Ради СРСР 19 грудня 1980 року; Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, ратифікований Законом України від 5 червня 2003 року № 946-ІУ; Конвенція про права дитини 1989 року, ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ; Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами 1949 року, приєднання Української РСР із застереженнями до статті 22 від 15 листопада 1954 року; Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності, ратифікований Законом України від 4 лютого 2004 року № 1433- IV; Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії, ратифікований Законом України від 3 квітня 2003 року № 716-^; Декларація про викорінення насильства проти жінок, проголошена резолюцією Г енеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 року № 48/104; Декларація про захист жінок та дітей в надзвичайних ситуаціях та в період збройних конфліктів, проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3318.

Згідно зі статтею 24 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» та статтею 29 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» особи, винні в порушенні вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, а так само кривдник, який порушив вимоги спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, несуть цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність згідно із законом [3].

Набрання чинності законодавства щодо протидії домашньому насильству доповнило відповідну статистику окремими показниками, що дало можливість відстежувати динаміку вказаних фактів для оцінки ефективності попереджувальної діяльності та внесення необхідних коректив, підтвердженням тому є й Указ Президента України № 398/2020 від 21 вересня 2020 року «Про невідкладні заходи із запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі, захисту прав осіб, які постраждали від такого насильства» [4].

Разом з тим, чинне законодавство передбачає дефініцію терміну «насильство за ознакою статі», що характеризується вчиненням діяння, котрі спрямовані проти осіб через її стать, або поширення в суспільстві звичаїв чи традицій (стереотипних уявлень щодо соціальних функцій (становища та обов’язків тощо) жінок й чоловіків), або діяння, які стосуються переважно осіб певної статі чи зачіпають їх непропорційно, які завдають фізичної, сексуальної, психологічної або економічної шкоди чи страждань, включаючи погрози таких дій, у публічному або приватному житті [3].

Важливість виокремлення насильства за ознакою статі підтверджується й статистичними даними. Зокрема, у 2018 році з 1440 осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, пов’язані з домашнім насильством тільки 148 (10%) були жінками. При цьому, частка жінок, які вчинили правопорушення, пов’язані з домашнім насильством з року в рік зменшується зі значним ростом самої кількості таких правопорушень. Так, у 2019 році менше 8% осіб, які вчинили правопорушення, пов’язані з домашнім насильством були жінками, а у 2020 та за 10 місяців 2021 року їх кількість складала менше 6% [5].

Відтак, ознаки домашнього насильства та насильства за ознакою статі мають певні спільні риси: спроба прояву переваги над іншою особою, до якої застосовується насильство; намір нашкодити, тобто кривдник навмисно завдає емоційного або фізичного болю потерпілому; погроза подальшої агресії, тобто кривдник і жертва розуміють, що це не перший і не останній випадок знущання. Водночас, відокремлення вчинення насильства за ознакою статі в окремий склад адміністративного правопорушення узгоджується з напрямом реалізації державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, яка спрямована на утвердження ґендерної рівності, недопущення дискримінації за ознакою статі, застосування позитивних дій, запобігання та протидію насильству за ознакою статі, у тому числі всім проявам насильства стосовно жінок, забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень, забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов’язків, підтримку сім’ї, формування відповідального материнства і батьківства, виховання і пропаганду серед населення України культури ґендерної рівності, поширення просвітницької діяльності у цій сфері, захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі.

У той же час, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства тобто стосуються приватного життя громадян.

Підсумовуючи викладене, можливо зробити висновок, що домашнє насильство і насильство за ознакою статі це різні поняття та різні склади правопорушень, що зумовлює необхідність внесення до Кодексу України про адміністративні правопорушення окремої статті, яка б передбачала настання юридичної відповідальності за насильницькі дії проти особи за ознакою статі. У зв’язку з цим, пропонуємо доповнити КУпАП статтею наступного змісту:

«Стаття 173-5. Насильство за ознакою статі

Вчинення насильства за ознакою статі тобто умисне вчинення будь-яких діянь, що спрямовані проти осіб через їхню стать, або поширені в суспільстві звичаї чи традиції (стереотипні уявлення про соціальні функції (становище, обов ’язки тощо) жінок і чоловіків), або діяння, що стосуються переважно осіб певної статі чи зачіпають їх непропорційно, які завдають фізичної, психологічної або економічної шкоди чи страждань, включаючи погрози таких дій, у публічному або приватному житті, - тягнуть за собою громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин або адміністративний арешт на строк від п ’яти до п ’ятнадцяти діб».

Проведений аналіз чинного законодавства та практики його реалізації щодо особливостей провадження у справах про адміністративні правопорушення, вчинені за ознакою статі в Україні, засвідчив, що це питання потребує серйозної процесуальної модернізації, заповнення наявних прогалин, приведення процесуальних механізмів у відповідність до вимог практики, а також у подальшому створенні певних рекомендацій щодо подальшого запобігання та адміністративно-правової протидії виникненням випадків домашнього насильства взагалі та насильства за ознакою статі в Україні зокрема.

Список використаних джерел:

1. Декларация об искоренении насилия в отношении женщин. Провозглашена резолюцией 48/104 Генеральной Ассамблеи от 20 декабря 1993 года URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_506#Text

2. Дудоров О. О., Хавронюк М. І. Відповідальність за домашнє насильство і насильство за ознакою статі (науково-практичний коментар новел Кримінального кодексу України) / за ред. М. І. Хавронюка. К.: Ваіте, 2019. 288 с.