Історико-правові та релігійні чинники військового конфлікту на Близькому Сході в добу Середньовіччя

Для фундаментального розуміння сутності військового конфлікту на Близькому Сході в добу Середньовіччя та чинників, котрі його формували, слід оцінити, перш за все, загальний ступінь загрози, яку представляв для християнського Заходу іслам в XI столітті. У цей період практично немає свідчень того, що релігії цих двох світів вели неминучу і постійну боротьбу. Варто зауважити, що навіть, не дивлячись на першу хвилю ісламської експансії, взаємодія між сусідніми християнськими і мусульманськими державами була цілком звичною: періоди гострих конфліктів змінювались періодами мирного співіснування.

У той же час, у певному сенсі мусульмани тиснули на межі Європи. На сході Мала Азія століттями залишалася полем битви між мусульманами і Візантійською імперією; і мусульманські армії неодноразово намагалися захопити найвеличніший східний християнський центр - Константинополь. І тому загальній наростаючій картині незадоволення від мусульманської експансії сприяло в тому числі і становище в Візантії, навіть не дивлячись на релігійний розкол, що стався 1054 року між Західною та Східною церквами. Саме візантійський імператор Олексій Комнін звернувся по допомогу до Папи і великих західноєвропейських феодалів і, фактично, створив привід для здійснення головної мети - організації військової кампанії на Схід. Сам Папа виступив головним ідеологом цього процесу, в основі якого лежали не тільки духовні, але й політичні цілі.

Без сумніву, головним ідеологом Хрестоносного руху була Католицька церква. Вона допомагала світським феодалам об’єднати зусилля і дала Хрестовим походам ідеологічне обґрунтування, проголосивши їх благочестивою справою. Папство сповна використало військову силу середньовічного лицарства для встановлення свого панування над усім християнським світом і для створення на Сході нових володінь, підконтрольних апостольському престолу.

У той же час, приблизно у середині XI століття стався досить відчутний перелом в європейській колективній свідомості, перелом, який не міг не вплинути на колективне буття усього середньовічного суспільства. Тоді в Європі завершувався процес утворення держав, створювалася якась подоба консолідованого захисту від зовнішніх, неєвропейських ворогів; формувалося поняття європейської спільності.

Формувалася і система європейських цінностей, в якій не останнє місце займала ідеологія лицарського стану, покликаного стати моральним стрижнем суспільства, еталоном духовності, носієм саме тих якостей, які характеризують людину.

У міру того як західні європейці починали дивитися за межі горизонтів раннього Середньовіччя, торгівля і військова діяльність привели їх в контакт з багатьма народами, а також з великими цивілізаціями Середземномор’я: потужною східно-римською Візантійською імперією і швидко набираючим оберти арабо-ісламським світом. Ці давно існуючі «супердержави» були історичними центрами багатства, культури та військової могутності.

Папська роль ідейного натхненника Хрестоносного руху дійсно допомогла об’єднати і зміцнити римську церковну владу в таких регіонах, як Франція, і, до певної міри, практично в усіх куточках християнського світу.

Така тенденція стала домінуючою у середньовічному соціумі і сформувала стійке ставлення до Хрестоносного руху на усі наступні століття.

Ще одним важливим релігійним чинником Хрестоносного руху було паломництво і, беручи до уваги багаточисельні подорожі простих селян та крупних феодалів в Єрусалим, дана форма «акту спасіння» вважалась найефективнішою. Латинські паломники часто подорожували в менш віддалені регіони, такі як Рим і Сантьяго-де-Компостела (північний схід Іспанії), і навіть до місцевих святинь. Але «Святе місто» вважався найбільш високошанованим. Адже по святості Єрусалим не мав собі рівних, і в середні віки це місто, зазвичай поміщали в самий центр карт світу. Все це безпосередньо вплинуло на захоплену реакцію народу на заклик до хрестового походу, адже священна війна представлялася формою збройного паломництва, що має своєю кінцевою метою звільнення Гробу Господнього в Єрусалимі [1, р. 35; 2, р. 549]. Щодо самої ідеї паломництва, то вона була головним підґрунтям на початковій стадії організації Хрестових походів у Святу Землю.

У другій половині XI століття латинське християнство справді підійшло ще ближче до схвалення ідеї священної війни. На ранніх стадіях реформ папство почало усвідомлювати необхідність військової «руки», якою можна було б підкріпити свої плани і продемонструвати волю. І Папи почали експериментувати зі спонсорством військових дій, закликаючи християн захищати церкву в обмін на певні преференції у вигляді духовних винагород. Так, зокрема, Папа Григорій VII істотно просунув доктрину застосування священного насильства. Бажаючи набрати папську армію, яка була вірна Риму, він почав по-новому інтерпретувати християнські традиції. Століттями теологи характеризували внутрішню духовну боротьбу, яку віддані християни вели проти гріха, як «війну Христа», і ченців іноді називали «воїнами Христа». Григорій переінакшив цю ідею, так щоб вона краще відповідала його цілям, заявивши, що все мирське співтовариство має один головний обов’язок - захищати латинську церкву, ставши «воїнами Христа» у цій війні.

Дійсно, Хрестові походи були одним з проявів широкої кампанії по омолодженню і розповсюдженню західного християнства, що проводилися Римом з середини XI століття в так званому «реформаторському русі». З точки зору папства будь-які невдачі в церкві були симптомами глибшого захворювання: порочного впливу світського світу, що зберігається завдяки зв’язкам між священнослужителями і мирськими правителями. І єдиний спосіб позбутися від імператорів і королів, які «тримали церкву за горло мертвою хваткою», - реалізація Папою даного йому Господом права на верховну владу. Самим красномовним і активним виразником таких поглядів був Папа Г ригорій VII. Григорій ревно вірив, що був посланий на землю для реформації християнства, і з цією метою повинен взяти абсолютний контроль над латинськими церковними справами. Для досягнення цієї мети він був готовий використовувати будь-які засоби, навіть насильницькі дії, котрі чинять папські адепти, яких він назвав «воїнами Христа». Його сміливі кроки зробили багато для просування справи реформ і збільшення папських повноважень, створивши платформу, з якої один з його наступників (і колишній радник) Папа Урбан II (1088-1099) зумів організувати Перший Хрестовий похід [3, р. 373-387].

Геній Урбана ІІ дозволив йому створити ідею Хрестових походів в рамках не тільки існуючої релігійної практики, але й у правовому полі таким чином, щоб, принаймні, кажучи мовою XI століття, зв’язок, встановлений ним між війною і порятунком, мав зрозумілий і раціональний сенс.

Поділивши між собою нові володіння, хрестоносці встановили в них феодальні порядки, багато в чому схожі з тими, які існували на їх батьківщині. Зокрема, слід відзначити «Єрусалимські Асізи», які являли собою свого роду кодекс звичаєвого права XIII століття, котрий діяв в створених хрестоносцями державах: Єрусалимському королівстві, Кіпрському королівстві та ін. «Асізами» називали як судові засідання, так і прийняті на них постанови. Хоча від XII століття - періоду розквіту Єрусалимського королівства - ніякі письмові юридичні тексти не збереглися, цілком очевидно, що і в цей час на латинському Сході існувала досить розвинена правова система.

Хрестові походи вплинули і на подальший суспільно-політичний та державно-правовий розвиток Західної Європи, оскільки вони прискорили ті процеси в житті феодального суспільства, які розпочалися ще до них. Зокрема, паломництво на Схід найвойовничіших елементів лицарства, а також найбільш войовничих сеньйорів, які претендували на політичну самостійність у себе на батьківщині, сприяв посиленню централізації в тих країнах Європи, де ця тенденція намітилася.

Список використаних джерел

1. Hill J. H. and L.L. Contemporary accounts and the later reputation of Adhdmar, bishop of Le Puy. Mediaevalia et humanistica. Vol. 9. 1955. рр. 30-38/

2. Mayer H.E. Zur Beurteilung Adhemars von Le Puy. Deutsches Archiv fur Erforschung des Mittelalterp. Vol. 16. 1960. рр. 547-552

3. Hamilton B. Knowing the enemy: Western understanding of Islam at the time of the crusade. Journal of the Royal Asiatic Society. 1997. 3rd series. Vol. 7. 1997. рр. 373-387.