1.2. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор’я

Вiдкриття та поширення залiза започаткували нову еру в iсторiї людства — залiзну. Цiкаво, що першi залiзнi вироби мали космiчне походження i були виготовленi з уламкiв метеоритiв ще в III—II тис. до н. е. у Єгиптi та Месопотамiї (зокрема, у гробницi Тутанхамона знайдено кiлька залiзних предметiв, оправлених у золото). На територiї України першi знахiдки залiзних виробiв датуються ХI—IХ ст. до н. е. Гострота та мiцнiсть залiзних знарядь працi та зброї кардинально вплинули на суспiльний розвиток. Паралельно з пiдвищенням продуктивностi працi та появою значної кiлькостi додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутностi. Тому за доби залiза зброя стала знаряддям працi, а вiйна — ремеслом, що надало динамiки та драматизму розвитковi iсторичних подiй.
Перехiд до ранньозалiзного вiку на територiї України та в сусiднiх регiонах значною мiрою зумовлений дiєю низки чинникiв: рiзка змiна клiмату (наприкiнцi II тис. до н. е. вiн став надзвичайно посушливим) — екологiчна криза — мiграцiя населення — розрив старих економiчних зв’язкiв — дефiцит привозних мiдної руди та бронзових виробiв — розвиток мiсцевого залiзорудного виробництва. Завдяки появi залiза перед людством вiдкриваються новi перспективи, вiдбуваються докорiннi змiни в суспiльствi — завершується розклад первiснообщинного ладу, активiзується процес класоутворення. Характерними ознаками суспiльного розвитку цiєї доби були значнi мiграцiї населення; посилення торговельних зв’язкiв; становлення приватної власностi; поступова майнова диференцiацiя суспiльства; перетворення сiм’ї на господарську одиницю; витiснення родової общини територiальною; виокремлення iєрархiчно структурованої вiйськової елiти; утворення органiзованих воєнно-полiтичних об’єднань та союзiв; зародження державностi.


Кiммерiйцi

Першим етнiчним утворенням на територiї України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кiммерiйцi (IХ — перша половина VII ст. до н. е.). Про «уславлених кобилодойцiв» (так цей народ дуже часто називали в давнину) повiдомляє не тiльки Гомер в «Одiссеї», а й такi вiдомi античнi автори, як Геродот, Каллiмах, Страбон. Ассирiйськi клинописнi джерела згадують про цей
народ пiд iменем «гамiрра». Кiммерiйцi займали значну територiю мiж Днiстром i Доном, а також Кримський i Таманський пiвострови. У добу проникнення грекiв у Пiвнiчне Причорномор’я Керченську протоку називали Боспором Кiммерiйським. Хоча питання про етнiчне походження кiммерiйцiв залишається вiдкритим, бiльшiсть вчених схиляється до висновку, що вони є гiлкою давньоiранського кочового народу, генетично близького до скiфiв. Кiммерiйцi були першими на територiї України, хто перейшов вiд осiлого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залiзо. Перспективна за нових клiматичних умов кочова форма господарювання та досконалiша за бронзову залiзна зброя дали змогу кiммерiйцям залишити свiй слiд в iсторiї.
Для кочового народу, що постiйно перебуває в русi, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землi та заволодiння багатствами сусiдiв. Войовничiсть скотарських племен логiчно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужi. Кiммерiйцi не були винятком. Вони здiйснювали широкомасштабнi походи в Малу Азiю, де успiшно воювали з Урарту, Ассирiєю, Лiдiєю. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кiммерiйському суспiльствi. Однак, хоча кiммерiйцi i мали своїх царiв, утворити повноцiнну державу їм так i не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скiфських племен витiснила кiммерiйцiв з Причорномор’я, внаслiдок чого Кiммерiя розпалася. Частина кiммерiйцiв або поселилася у Пiвденному Причорномор’ї, або мiгрувала на Близький Схiд, або ж була асимiльована скiфами.


Скiфи

Проникнення скiфiв на узбережжя Чорного моря вiдбувалося кiлькома хвилями. Спочатку вони не тiльки мирно уживалися з кiммерiйцями, а й нерiдко ставали їхнiми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусiднiх кочових племен — массагетiв — примусив скiфiв дедалi активнiше просуватися на захiд у глиб кiммерiйських земель. У VII ст. до н. е., витiснивши мiсцевий етнос з Поднiпров’я, скiфи не зупиняються, а, переслiдуючи кiммерiйцiв, вдираються до Передньої Азiї. Скiфська навала
докотилася аж до Сирiї (дiйшло до того, що єгипетський фараон Псамметiх I змушений був вiдкупитися вiд загарбникiв щедрими дарами). Скiфи, захопивши Мiдiю, утворили там державу Iшкуза, яка проiснувала 28 рокiв. Лише пiсля того, як мiдiйський цар Кiаксар запросив на банкет скiфських царiв i, напоївши їх, перебив, скiфськi формування, що залишилися без своїх лiдерiв, вимушенi були мiгрувати в Пiвнiчне Причорномор’я.
Повернувшись із Передньої Азiї в причорноморськi степи, скiфи пiдкорили собi бiльшiсть мiсцевих жителiв i у другiй половинi VII ст. до н. е. утворили полiтично консолiдоване об’єднання племен — Велику Скiфiю, що проiснувала до III ст. до н. е. За Геродотом, територiя цього
державного утворення була досить великою i мала форму рiвностороннього чотирикутника, який, прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межирiччі Дунаю та Дону. Все населення Скiфiї подiлялося на двi великi групи: мiгруючi племена (скiфи-кочiвники, якi населяли степовi райони на схiд вiд Днiпра, та царськi скiфи, якi кочували узбережжям Азовського моря i степовим Кримом) та осiлi племена (еллiно-скiфи-каллiпiди, якi
жили поблизу давньогрецького мiста Ольвiї; скiфи-землероби, зосередженi на Лiвобережжi; скiфи-орачi, якi розташовувалися на захiд вiд Днiпра). Характерною ознакою скiфського суспiльства була його неоднорiднiсть. На думку деяких вчених, мiгруючi племена мали iранське походження, а осiлi, з їхньою традицiйною хлiборобською культурою, мали праслов’янське коріння (Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. — К., 1996. — С. 62.). Рiзними були i напрями дiяльностi скiфських племен: якщо для скiфiв-кочiвникiв та царських скiфiв основним заняттям були кочове скотарство i грабiжницькi воєннi походи, то для скiфiв-орачiв — зернове землеробство. Та найбiльше неоднорiднiсть скiфського суспiльства виявлялася в соцiально-полiтичнiй сферi: панiвне становище у країнi належало царським скiфам, якi вважали решту населення своїми рабами.
Суспiльнi вiдносини в Скiфiї еволюцiонували вiд патрiархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кiнець V ст. до н. е. Саме в цей час вiдбулася якiсна змiна: пiд впливом торгово-економiчних, вiйськових та полiтичних вiдносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу i патрiархально-родовий скiфський племiнний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основi системи управлiння скiфським суспiльством лежала не «схiдна деспотiя», а «варварська демократiя». Влада царя не була абсолютною i обмежувалася радою скiфських племен та народними зборами усiх воїнiв.
Ще на початку VI ст. до н. е. Скiфiя стала об’єктом агресiї з боку перського царя Дарiя. Протиставивши численному перському вiйську воєнну хитрiсть, виучку та хоробрiсть, скiфи не тiльки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скiфами закрiпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; i нiхто не зможе їх наздогнати, якщо тiльки самi вони не допустять цього». Скiфське вiйсько було одним з найсильнiших. Цьому сприяли майже iдеально пристосована для вiйни структура суспiльства (роди i племена пiд час воєнних походiв ставали вiйськовими пiдроздiлами) та найдосконалiше для тiєї доби озброєння (бiльша частина арсеналу їхньої зброї — мечi, кинджали, бойовi сокири тощо були виготовленi iз залiза, а скiфський лук за далекобiйнiстю, прицiльнiстю i вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченнi високої боєздатностi скiфського вiйська та вихованнi у воїнiв ненавистi до ворога вiдiгравали жорстокi варварськi традицiї: скiфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знiмав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву боговi вiйни; того, хто на полi бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.
Найбiльшого розквiту Скiфiя досягла в IV ст. до н. е., пiд час правлiння царя Атея. Держава стала централiзованою, було започатковано карбування скiфської монети. Вдало розпочалося скiфське завоювання Балкан. Спираючись на союз із батьком Александра Македонського, Фiлiппом II, Атей розгромив Фракiю й поширив свiй вплив на задунайськi землi. Та союз Скiфiї з Македонiєю виявився недовгочасним, i в 339 р. до н. е. мiж цими державами спалахнула вiйна, у якiй загинув Атей, а скiфи зазнали поразки. Пiк воєнної могутностi Скiфiї залишився в минулому.
III ст. до н. е. — перiод занепаду скiфської держави. Пiд потужними ударами сусiднiх сарматських племен володiння скiфiв значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Поднiпров’я та Степовий Крим. Саме тут i була утворена нова держава — Мала Скiфiя, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сiмферополя). Та навiть iзольованi вузькими межами Кримського пiвострова, скiфи виявляють воєнну активнiсть i не сходять з iсторичної арени. У II ст. до н. е. спостерігався перiод пiднесення, коли Мала Скiфiя взяла пiд контроль Ольвiю i вела успiшну боротьбу з грецькими мiстами-державами за вплив на всю територiю Тавриди. Як етнiчне та полiтичне утворення, Мала Скiфiя припиняє своє iснування лише на початку III ст. н. е.

Скiфи на основi синтезу власних здобуткiв i досягнень народiв, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравiшими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та iн.) i «скiфська трiада» — скiфський тип зброї, «звiриний стиль» в образотворчому мистецтвi та специфiчна збруя верхових коней. Цi та iншi елементи скiфської культури вплинули на формування передслов’янської культури. Деякi з них дожили до нашого часу, зокрема, коренi окремих скiфських слiв й досi зберiгаються в мовах схiдних слов’ян: «спако» (собака), «голос», «топор».


Сармати

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових iраномовних племен — сарматiв, який спустошливим ураганом пронiсся Приазов’ям та Пiвнiчним Причорномор’ям, витiснив скiфiв на Кримський пiвострiв. Хоча сарматам i не вдалося подолати родоплемiнну вiдособленiсть, консолiдуватися в єдиний етнос i створити, подiбно скiфам, власну повноцiнну державу, вони активно дiяли на iсторичнiй аренi протягом шести сторiч, залишивши слiди своєї дiяльностi на величезнiй територiї: в Захiдному Казахстанi, Приураллi, Поволжi, Подоннi, Калмикiї, на Пiвнiчному Кавказi, в Прикубаннi, в степах України, в Криму, Румунiї та Угорщинi.
Назва «сармати», або «савромати», походить вiд iранського слова «саоромант» і означає пiдперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термiн, запроваджений античними авторами. Одне з найперших достовiрних iсторичних свiдчень про сарматiв знаходимо в «Iсторiї» Полiбiя (205—123 до н. е.). Плiнiй повiдомляє, що вони «складали одне плем’я, але подiлене на декiлька народiв з рiзними назвами». Войовничi та агресивнi сарматськi племена просувалися в захiдному напрямку кiлькома хвилями. Їх очолювали у рiзний час рiзнi племеннi об’єднання. Царськi сармати та язиги були лiдерами першої хвилi, що прокотилася межирiччям Днiпра i Днiстра в II ст. до н. е. i дiйшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Плiнiй, «iм’я скiфiв всюди витiсняється iменами сарматiв та германцiв». Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племiнного об’єднання, на чолi якого стали роксолани, пiдготувала нову хвилю сарматської експансiї. Закрiпившись у степах Лiвобережжя, роксолани спочатку здiйснюють походи на Таврiйський пiвострiв. У I ст. н. е. сарматськi мечi дiставали здобич уже в римськiй провiнцiї Мезiї. Третя хвиля сарматської активностi пов’язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е. Для аланiв характерними були широкомасштабнi воєннi дiї. За свiдченням Тацита і Йосифа Флавiя, вони здiйснювали успiшнi напади на Мiдiю, Малу Азiю, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбитi гуннами, що призвело до втрати сарматами панiвного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народiв алани не тiльки проникають на Британськi острови, у Галлiю та Iспанiю, а й переправляються морем у Пiвнiчну Африку. Решта цього сарматського племiнного союзу в VI—IХ ст. вiдходить у передгiр’я Кавказу i згодом вливається до Хозарського каганату.
Сарматське суспiльство перебувало на перехiдному етапi вiд родоплемiнних вiдносин до ранньокласових, але завершити цей перехiд створенням власної держави сарматам так i не вдалося. Особливiстю сарматського суспiльного ладу було iснування пережиткiв матрiархату. Античнi автори досить часто називають сарматiв «гюнайкократуменами» (керовані жiнками). У давнiх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та iн. Загалом жiнки цього народу вiдрiзнялися войовничим характером, їздили верхи, володiли зброєю, нарiвнi з чоловiками ходили в походи, не вступали в шлюб, доки не вб’ють першого ворога, тобто своєю поведiнкою нагадували мiфiчних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме вiд амазонок i скiфiв.
Сарматська культура генетично була близькою до скiфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у вiйськовiй справi сармати суттєво випередили не тiльки скiфiв, а й iншi народи. Удар сарматської кiнноти (катафрактарiїв), вдягнутої у залiзнi панцирi, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зiмкнутим клином, за свiдченням Тацита, не могло витримати жодне вiйсько. З часом сарматська модель важкоозброєної кiнноти внаслiдок Великого переселення народiв потрапила у Європу i суттєво вплинула на формування середньовiчного лицарства.


Античнi мiста-держави Пiвнiчного Причорномор’я

VIII — кiнець VI ст. до н. е. — це перiод «Великої грецької колонiзацiї», одним з напрямiв якої було освоєння Пiвнiчного Причорномор’я. Деякi фахiвцi (Н. Кравченко, I. Черняков) вважають, що термiн «колонiзацiя» не зовсiм вдалий, оскiльки вiн не точно вiдображає суть i характер процесу проникнення еллiнiв на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцiльнiше називати це явище «переселенням», а «колонiї» — грецьким словом «опойкiй», що означає «переселене поселення» (Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К., 1992. — С. 214.).
«Велика грецька колонiзацiя» була грандiозною акцiєю, яка суттєво вплинула на свiтовий розвиток. Якщо в ХI—IХ ст. до н. е. мiграцiї грекiв вiдбувалися в межах Егейського моря, то в наступнi три сторiччя еллiни розселилися на гiгантськiй територiї, освоївши все Середземноморське узбережжя вiд Пiренейського пiвострова, аж до Єгипту та Сирiї, та побудувавши свої мiста на берегах Чорного моря.
Дошукуючись причин еллiнської мiграцiї, вченi сформулювали кілька теорiй, якi умовно можна подiлити на:
1) демографiчну — демографiчний вибух, що вiдбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковiй Грецiї, i тому надлишок населення змушений був мiгрувати;
2) аграрну — нестача землi в метрополiї штовхала до освоєння нових територiй;
3) торговельну — колонiзацiя є побiчним продуктом торгової експансiї;
4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти i джерела сировини, яких не вистачало в Грецiї: зерно, метали, будiвельний лiс тощо;
5) воєнну — до мiграцiї грекiв змушувала агресiя лiдiйцiв та персiв;
6) соцiальну — постійна соцiальна боротьба мiж окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мiгрувати;
7) етнiчну — етноплемiнний склад полiсiв материкової Грецiї не був однорiдним, мiжетнiчнi тертя штовхали багатьох до пошукiв нових земель.
Родоначальниками грецьких мiст-держав у Пiвнiчному Причорномор’ї були насамперед вихiдцi з Мiлета та Гераклеї Понтiйської, хоча певну роль вiдiграли й переселенцi з Ефеса, Колофона, Теоса та iнших мiст. У другiй половинi VII ст. до н. е. на островi Березань греки заснували мiсто Борисфенiду — перше еллiнське поселення в цьому регiонi. За ним з’явилися Ольвiя, Тiра, Пантiкапей, Херсонес, Феодосiя, Фанагорiя та iншi мiста, що дало пiдставу сучаснику «Великої грецької колонiзацiї» Платону стверджувати, що греки обсiли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивiлiзацiї в Причорномор’ї стали райони Днiпро-Бузького та Днiстровського лиманiв, Пiвденно-Захiдний Крим, Керченський i Таманський пiвострови.
Еллiни-колонiсти привезли з собою на новi землi традицiйну для Давньої Грецiї форму соцiально-економiчної та полiтичної органiзацiї суспiльства — полiс. Полiсна модель суспiльного устрою органiчно поєднувала мiсто (як центр полiтичного життя, ремесла, торгiвлi та культури) і хору (прилеглу сiльськогосподарську округу). Така структура давала змогу мiсту-державi бути самостiйною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькi полiси за своїм полiтичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республiками, якi мали свою законодавчу (народнi збори), виконавчу (колегiї та магiстрати) i судову владу. «Повноправнi громадяни» полiсiв, за винятком рабiв, iноземцiв та жiнок, мали широкі права. Залежно вiд домiнуючої полiтичної сили рабовласницькi республiки були до І ст. до н. е. аристократичними, як Ольвiя, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонiзацiйна хвиля принесла в Пiвнiчне Причорномор’я не тiльки республiканську форму правлiння. У 480 р. до н. е. на Керченському і Таманському пiвостровах пiд впливом монархiчних традицiй Персiї виникає Боспорське царство. Правляча династiя Археанактидiв об’єднала в одну велику античну рабовласницьку державу мiста Пантiкапей, Фанагорiю, Гермонассу та iн.
Майже тисячолiтню iсторiю осередкiв античної цивiлiзацiї в Пiвнiчному Причорномор’ї подiляють на два перiоди.
I. Грецький період (друга половина VII — середина I ст. до н. е.). Характерними ознаками цiєї доби були виникнення й становлення мiст-держав та Боспорського царства; тiснi зв’язки з материковою Грецiєю; переважання в життi колонiстiв еллiнiстичних традицiй та звичаїв; стабiльнiсть розвитку колонiй; активна урбанiзацiя (регулярне планування мiських кварталiв, побудова монументальних споруд, оборонних мурiв, посилення ролi мiст); започаткування карбування монет; перетворення колонiй на центри посередницької торгiвлi, що пов’язували Елладу з варварським свiтом; вiдносно мирне спiвiснування (особливо на початковiй стадiї цього перiоду) з населенням приморської зони.
II. Римський період (середина I ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Вiйни понтiйського царя Мiтрiдата VI Євпатора проти Риму (89—63 до н. е.) стали поворотним моментом у життi мiст-держав Пiвнiчного Причорномор’я. Розпочинається прогресуюча втрата полiсами полiтичної незалежностi. Основними тенденцiями та характерними ознаками цiєї доби були нестабiльнiсть воєнно-полiтичної ситуацiї; поступова переорiєнтацiя держав Пiвнiчного Причорномор’я на Римську iмперiю, входження Тiри, Ольвiї та Херсонесу до складу римської провiнцiї Нижньої Мезiї; варваризацiя населення полiсiв; натуралiзацiя господарства; безперервнi агресивнi вторгнення кочових племен; занепад мiст-держав. Варварська експансiя, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готiв у III ст. i гунiв у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полiсам. Бiльшiсть мiст-держав зiйшли з iсторичної арени, вцiлiли лише Пантiкапей та Херсонес, якi з часом потрапили пiд владу Вiзантiйської iмперiї.
Тисячолiтня iсторiя античної цивiлiзацiї в Пiвнiчному Причорномор’ї мала надзвичайно серйознi наслiдки. По-перше, у ходi колонiзацiї на мiсцевий ґрунт було перенесено демократичний полiсний устрiй, що сприяло становленню державотворчої традицiї на територiї сучасної України. По-друге, грецькi переселенцi не тiльки передали мiсцевому населенню прогресивнi технологiї землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових вiдносин. По-третє, виникнення античних мiст-держав зумовило розгортання процесу урбанiзацiї Причорномор’я. По-четверте, рiзнобiчнi контакти мiсцевих племен з колонiстами сприяли поширенню досвiду та здобуткiв найпередовiшої на той час античної культури. У своїй сукупностi всi цi процеси не тiльки помiтно прискорили темпи iсторичного розвитку населення Криму, Поднiстров’я, Побужжя та Поднiпров’я, а й на тривалий час визначили пiвденний вектор цивiлiзацiйної орiєнтацiї, що надалі сприяло тiсним контактам Київської Русi та спадкоємицi грецької культури, колишньої еллiнської колонiї — Вiзантiї.