8.3. Цінності та їх функції в життєдіяльності суспільства і людини

Які цінності суспільства визнає, таким воно є і такою є особистість. Невипадково проблема цінностей завжди висувається на перше місце в переломні, перехідні періоди суспільного розпитку. Саме такий час переживає сьогодні суспільство України ї його нестабільністю, різкими соціальними зрушеннями, деінформацією, дезоорієнтацією і деидентифікацією особистості. Все це визначається у процесі переоцінки цінностей. При цьому слід мати на увалі, що за певним запереченням старих цінностей приховується підмова піл старих форм життя суспільства ти якостей особистості.

Ціннісний підхід до наукових досліджень і суспільної практики не є абсолютно новим або таким, що не був відомий раніше. Ще в античні, а потім у середньовічні часи цінності ототожнювалися з самим буттям, а ціннісні характеристики включалися в його поняття. Цінності не виокремлювалися від буття, а розглядалися як такі, що містяться в ньому самому. Що таке благо? Що таке справедливість? Ці питання були основними у філософії ще за часів Сократа і Платона, а також головними критеріями істинного буття. Невипадково Платон в основу вчення про ідеальну державу поклав принцип справедливості.

Уже її античній філософії спостерігаються різні підходи до питання про абсолютний і відновній характер цінностей. Якщо, на думку Платона, вищі цінності мають абсолютний характер, то, на думку софістів, усі цінності індивідуальні і відносні. Це випливало з її основної тези "Людина є мірою всіх речей". Спроба диференційованого підходу до цінностей міститься у філософії Арістотеля, який, з одного боку, визнавав самодостатні цінності, чи "самоцінності", до яких, зокрема, він відносив людину, щастя, справедливість тощо, а з іншого - стверджував і відносний характер більшості цінностей, тому що різні речі сприймаються не однаково цінними дітьми і дорослими, добрими , злими людьми. Аристотель доводив, що мудрість полягає саме в "осягненні розумом речей за природою найдавніших".

У різні історичні епохи і в різних філософських системах розуміння цінностей різне. В епоху Середньовіччя вони пов´язувалися з божественною сутністю, набували релігійного характеру. Епоха Відродження висунула на перший план цінності гуманізму. У Новий час розвиток науки і суспільних відносин багато в чому визначив і нові підходи до розгляду предметів і явищ як цінностей.

І.Кант став першим використовувати поняття цінностей у спеціальному, вузькому значенні — він запропонував людям "категоричний імператив" як ціннісний всезагальний моральний закон. Йому належить і перше їх визначення: цінності — це вимоги до волі; мета, що стоїть перед людиною; значущість тих чи інших факторів для особистості. Г. Гегель особливу увагу приділяв розмежуванню цінностей на економічні (утилітарні) та духовні: перші постають як товар і характеризуються за їх кількісною визначеністю; другі пов´язуються зі свободою духу: все "...що мас цінність і значущість, — духовне за своєю природою".

У середині XIX ст. проблему цінностей плідно розробляв німецький філософ Рудольф Герман Лотце (1817—1881). Він вважав, що цінності існують тільки в їхній значущості для суб´єкта, але не є предметом його свавілля; цінності об´єктивні як загальнозначущі форми волі і поведінки людини. Розвиваючи ідеї Р. Лотце, його співвітчизник В. Віндельбанд визнавав цінностями істину, добро, красу, мистецтво, науку, релігію. У XX ст. теорію цінностей розробляли представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальних дій, марксистської філософії, багатьох природничих, технічних і гуманітарних наук. У результаті сформувалося філософське вчення про природу, походження і розвиток цінностей, що отримало назву "аксіологія" (грец. цінність та вчення).

Людська діяльність будь-якого роду включає три підсистеми: задум, реалізацію і результат. Задум у свою чергу містить у собі мету, цінності і план. Мста відповідає па запитання, що необхідно зробити, план — як це зробити. Здавалося б, до чого тут ще цінності? Річ у тім, що реалізація однієї і тієї самої мети та планів може мати зовсім різний життєвий сенс, значення. Наприклад, будинок можна побудувати, виходячи з необхідності мати житло або для реалізації принципу "мій дім — моя фортеця", з престижних міркувань, для здавання житла в оренду тощо; зовсім різні життєві моменти можуть стояти за мстою отримати диплом про вищу освіту.

Можна стверджувати, що в цьому випадку йдеться про більш глибоку мету, її ієрархію, але це не так. Тут ідеться про цінності, які відрізняються від мсти та інших станів свідомості, що керують діяльністю функціонально, тобто за своєю роллю в управлінні діями людьми. Специфіку цінностей можна пояснити за допомогою старої притчі. Перехожий запитує в трьох робітників, які везуть тачки з цеглою, що вони роблять. Один з них відповідає: "Цеглу везу", другий – "На хліб заробляю..", третій - Собор будую". Отже, дії однакові, а ціннісні орієнтації різні.

Відомо, що в кожної людини - свої потреби, інтереси та емоційні переживання. Проте життя дуже часто ставить людей у ситуацію вибору з множини альтернативних потреб, інтересів і шляхів та засобів їх реалізації: чому падати перевагу, від чого слід відмовитися, як встановити черговість переваг та вчинків. Іншими словами, виникає необхідність порівнювати різні мотиви можливих дій та вибирати щось одне, погоджуючись із певною внутрішньою шкалою, системою еталонів. Саме роль орієнтира і виконують узагальнені, найтиповіші для конкретного суб´єкта потреби, інтереси і переживання, які сформувалися в єдину домінанту. Так виникають цінності.

Цінності (життєвий сенс) — підстава для вибору людиною мети, засобів, результатів та умов діяльності, яка відповідає на запитання: заради чого здійснюється ця діяльність? Процедура вибору на основі цінностей називається оцінкою. Результат вибору є благом для конкретного суб´єкта. Спрямованість суб´єкта в його діяльності па певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

У сучасній аксіологічній літературі цінності трактуються неоднозначно. Деякі автори вважають, що цінностями є речі та їхні властивості, необхідні (значущі, корисні, приємні) людям певної соціальної групи або окремій особистості як засоби задоволення їх потреб та інтересів. Інші стверджують, що цінність визначається значущістю об´єктів соціального і природного характеру для суб´єкта соціальної практики (індивіда, соціальної групи, суспільства). Треті доводять, що цінність — це ідеальний предмет, відчуття або ідеал. Четверті розглядають цінність як значущість чогось взагалі для людини. Однак для всіх визначень цінностей характерна загальна суттєва смислоутворююча ознака — "значущість". Отже, цінностями є об´єктивні явища або їхні властивості, ознаки, значущі для людей. При цьому значущість розуміється не взагалі, а по-перше, як соціальна значущість, коли об´єктивно зачіпаються потреби та інтереси великих груп людей і навіть всього людства, і, по-друге, як позитивна значущість: річ, предмет, явище, процес є для суб´єкта цінністю тільки з позитивного боку. Не можуть належати до цінностей, наприклад шкода або зло, але благо і добро — безумовно є цінностями. Цінності можуть входити до складу більш широких духовних утворень, трансформуватися та конкретизуватися через певні етапи свідомості, за допомогою якої відбувається їх реалізація у процесі діяльності. Основна форма, що вбирає в себе цінності, — ідеал: ціннісна характеристика певного явища як належного, що виконує роль стратегічного орієнтира на шляху до мети. Його не можна ототожнювати з мстою, планом і нормою, оскільки він є аксіологічним втіленням, а ті лише технологічними вказівками. Так, ідеал людини або суспільства означає їх опис з позицій прийнятої системи цінностей (припустимо, людина має гармонійно поєднувати ціннісні орієнтації як корисну діяльність і внутрішню духовність; суспільство має бути зорієнтованим не па владу над особистістю, а па співтворчість з нею). Виразити ідеал у конкретній системі цифр, показників - типова технологічна утопія (наприклад, гармонійна людина повинна знати те-то, вміти те-то і т. ін.). Життя різноманітне, динамічне і ймовірне, а тому ідеал у формі інструкції — безглуздя. Отримавши інформацію про конкретні умови руху до ідеалу, ми повинні (вже в системі показників) поставити мету, "розгорнути" її в план і так конкретизувати ідеал у норму, тобто перейти від стратегічного образу належного (відповідно до прийнятих цінностей) до конкретного проекту того, що, не заперечуючи ідеал, реально може стати сущим за певних умов.

Цінності постають як системоутворююче ядро програми, задуму, діяльності та внутрішнього духовного життя особистості. Для того щоб зрозуміти суть конкретної людини або культури, необхідно вжитися у відповідні системи цінностей, які надають сенс їх існуванню.

Цінності є у будь-якій галузі людської діяльності. Вони різноманітні. Розрізняють предметні цінності і цінності свідомості; цінності індивіда і суспільства; економічні, політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні, філософські цінності і т. ін. Основою методології класифікації цінностей є діалектика загального, особливого і одиничного, згідно з якою всі цінності можна об´єднати в три великі групи: загальнолюдські цінності (загальне), цінності соціальних груп (особливе) та особистості (одиничне). Тоді взаємозв´язок і субординація ієрархії цінностей матимуть такий вигляд: загальнолюдські цінності формуються на основі цінностей соціальних груп та цінностей особистості і є для них керівним началом, цінності соціальних груп містять у собі компоненти загальнолюдських цінностей і цінностей особистості, а цінності особистості — компоненти загальнолюдських цінностей і цінностей соціальних груп. Ідеалом суспільного розвитку є збіг усіх трьох груп цінностей у своїй основі: особистість засвоює цінності соціальної групи і загальнолюдські, як свої власні, і тим самим не відокремлює себе від інтересів суспільства, а суспільство не відокремлює свої інтереси від потреб та інтересів соціальних груп і особистості.

Філософія вивчає переважно загальнолюдські цінності, оскільки вони є базовими, ключовими. Вони виражають сутність людини і визначають ядро її світогляду, характеризують її ставлення до світу. Розуміння їх змісту в різні епохи різними соціальними групами та особистостями може відрізнятися і навіть бути протилежним. Разом з тим цінності — атрибути людини в її ставленні до світу. Наприклад, істина по-різному трактується матеріалістами і суб´єктивними ідеалістами, проте немає людського буття без пізнання і пізнання без орієнтації на істину. Такий різний зміст вміщується різними людьми і в уявлення про красу, однак немає спільнот і особистостей, для яких естетичне уявлення взагалі не мало б місця.

Так, підвищуючи продуктивність праці, людина досягає все більшої незалежності віл навколишнього середовища. Однак якщо вона розглядає світ тільки як джерело ресурсів для задоволення своїх потреб, то цс призводить до екологічних катастроф. Саме тому корисний ефект сучасного виробництва слід оцінювати не лише па підставі техніко-економічних критеріїв, а й з урахуванням можливих соціально-економічних наслідків. В основі такого підходу має бути, як підкреслював відомий гуманіст Альберт Швейцер (1875 1965), "шанобливість перед життям", ціннісна причетність людини до світу. Те ж можна продемонструвати відносно інших цінностей.

Людина будує свої відносини зі світом та іншими людьми за нею ж розробленими програмами. Для цього вона повинна навчитися пізнавати об´єктивну реальність, бути націленою на досягнення істини, прагнути до розуміння інтересів (суб´єктивної реальності) інших людей, орієнтуватися на цінність правди. Відмінність між розумі пням і пізнанням полягає в тому, що останнє спричиняє знання про об´єкт, а перше припускає співпереживання, проникнення думками, цінностями іншого суб´єкта.

Істина, що відображає об´єктивну реальність, — одна але її розуміння, що відображає життєве кредо суб´єкта, може бути різним (істина об´єктивна, розуміння суб´єктивне). І далеко не завжди можна однозначно відповісти на запитання, яке ставлення до світу "вище", "краще", "гірше", без розумніші чого немає культури діалогу.

Однак людина — особлива істота, яка живе па межі скінченного і нескінченного, скороминущого і вічного. Забезпечити цілісність своєї діяльності у ситуації суперечливості всього сущого вона може лише тоді, коли її праця, спілкування, пізнання і творчість пронизуються та об´єднуються цілісним світоглядом, який орієнтується па цінність мудрості. Мудрість відрізняється від знання саме тим, що має безпосередній доступ до нескінченності. Такий зв´язок з нескінченністю здійснюється шляхом естетичного освоєння світу, зорієнтованого па цінність простоти і релігійне переживання, що піднімається до істинності святого.

Отже, до основних загальнолюдських цінностей належать благо, користь, істина, розуміння, краса, творчість, мудрість, добро, правда, святе, а також свобода і причетність, природа яких об´єктивна.

Отже, природа і методологія класифікації цінностей — дуже складна наукова проблема, яка вимагає подальших глибоких досліджень. Однак наявні напрацювання дають можливість не лише визначити основні аспекти цінностей та їх функції, а й відокремлювати цінності від їхніх антиподів, аптицінностей.

Ціннісні орієнтації характерні для кожної свідомої людини в будь-якому віці і за виконанні будь-яких обов´язків па роботі, у побуті і родині. Через освоєння цінностей, формування і реалізації ціннісних орієнтацій людина соціалізується, набуває соціального досвіду, соціальної інформації, долучається до культури. Діючи у межах культури вона створює нові цінності або зберігає попередні, що забезпечує подальший розвиток культури. Ціннісна орієнтація становить "ядро" особистості забезпечує її активність.

Зміст ціннісних орієнтацій визначається становищем особистості в системі суспільних відносин і особливостями її індивідуального розвитку. У нерозвинутої особистості або соціальної групи, у свідомості яких переважає буденний рівень, загальнолюдські цінності не включаються до їх орієнтації, а якщо і включаються, то лигає переломившись крізь призму національних, регіональних, конфесійних інтересів. Крім того, у духовному житті такого суб´єкта, як правило, переважає орієнтація на антиподи цінностей — антицінності.

У різні епохи і в різних суб´єктів діяльності залежно від соціальних умов, традицій, що склалися, і власного вибору можна виокремити три основних типи ціннісних орієнтацій, які визначають сенс життя: на "потойбічний" світ; на самого себе; на суспільство.

Перший тип орієнтації виникає в умовах, коли людина відчуває себе, з одного боку, слабкою і незахищеною перед таємничими силами природи, незадоволеною своєю реальністю, "поцейбічним" життям, а з іншого — благоговіє перед величчю вічності та нескінченності, які їй відкриваються. Ці різновиди першого типу орієнтації суттєво відрізняються між собою, хоч і можуть і переплітатися у свідомості людей.

Орієнтація на надприродне характерна для тих епох і типів особистості, коли сили людини, суспільства були незрівнянно слабкими, порівняно з силами природи, а окрема людина ще не усвідомлювала себе особистістю. Така тенденція переважала в період розвитку людства від первісного суспільства до епохи Відродження.

Установка па святе як духовну сутність Всесвіту припускає виокремлення особистості із суспільства і наявність певного рівня рефлексії, тобто вміння піднятися над тим, що вона робить і як думає. Це характерно для ситуацій, коли реальне життя в цілому незадовільне, але є можливість відійти від нього, зануритися у внутрішній світ і відчути велич внутрішньої сутності світу в цілому, трактуючи її як Бога, абсолютну ідею тощо.

Відповідно до матеріалістичних позицій, орієнтація на потойбічний світ уявляється як орієнтація па святість, самоцінність єдності світу, на відчуття себе (людини) мікрокосмом, складовою світової (природної і культурної) єдності.

Другий тип — орієнтація на самого себе, занурення в особисте життя і зневіра до всього, що виходить за його межі, цей тип супроводжує епохи занепаду, коли черговий захід світового масштабу не виправдав сподівань. Наприклад, скептицизм і епікуреїзм після розпаду імперії Олександра Македонського; вульгарний гедонізм (філософія згідно з якою сенс життя і благо зводяться до насолоди) в епоху розпаду Римської імперії; поширення в пострадянських країнах "масової культури" після розпаду Радянського Союзу. В останній "викривлення" цінностей особливо велике: користь розуміється лише як безмежне споживання (тому, мабуть, значна частина молоді орієнтується на батьків і державу); творчість вироджується в імітацію, моду; свобода у свавілля, а термін "патріотизм" дехто навіть не вважає за потрібне вживати. Пріоритетною домінантою для багатьох молодих людей стало "вміння жити"; нерозбірливість у засобах, нажива, престижне споживання за принципом: "по гірше від інших" (мінімум), "на заздрість усім" (максимум). В ієрархії ціннісних орієнтацій різко впало значення однієї з найважливіших цінностей — праці, а на перші місця вийшли такі цінності, як "матеріальний добробут", "зв´язки з необхідними людьми", "гроші", "вміння пристосуватися" (конформізм) та "використання інших людей для досягнення своєї мсти". Все це свідчить про серйозні колізії в соціальних настроях людей, у тому числі молоді. Парадокс нашої реальності такий: люди виправдано прагнуть до добробуту, а головний засіб його досягнення — працю — вважають другорядною справою. Необхідна зміна акцентів у розміщенні цінностей. Суть її чітко висловив відомий американський філософ і соціальний психолог Е. Фромм: мстою людини мас бути всім, а не володіти всім.

Третій тип — орієнтація на суспільство — виникає у випадках, коли віра в авторитет світового духу слабшає, а нестримний гедонізм демонструє всі "чари" руйнації. В античну епоху — це стоїцизм (людина повинна мужньо сприймати свою долю, якою б вона не була), у Новий час — категоричний імператив.

Марксизм, спираючись на специфіку суспільпої природи будь-яких цінностей, розглядає їх як предмет соціальної філософії і бачить вищу цінність у вільному саморозвитку людини. У більш широкому історичному плапі, цінпісна орієнтація у марксистському вченні мас вигляд суджень про зміст суспільного прогресу, його спрямованість, а також системи цінностей, що є в основі програм перебудови суспільства, передбачення його майбутнього.

Отже, наш час — час великих перетворень і випробовувань, невирішених економічних, політичних і соціальних проблем, падіння загальної культури і моральності, "викривлення" потреб. Цілі верстви населення, особливо молодь, залишають матеріальне і духовне виробництво, втрачають інтерес до науки і прагнуть лише до перерозподілу матеріальних благ. У цих умовах залучення особистості до духовних цінностей, накопичених людством, у тому числі українським народом, набуває першорядного значення.

Повне вирішення цієї проблеми можливе тільки в єдності з реалізацією соціально економічних завдань. Слід активізувати теоретичні дослідження проблем побудови могутньої, демократичної і суверенної держави, падати цілеспрямований і системний характер вихованню людей. Вже сьогодні наука констатує, що прогресивні тенденції, які намітились у розвитку України, мають базуватися на:

1) нових відносинах, які перетворюють самих трудящих у реальних господарів виробництва (відновлення зворотного зв´язку між інтересами та результатами праці, але, на відміну від класичного капіталізму, з орієнтацією на єдність приватного і колективного інтересу);

2) відновленні або створенні демократичних традицій;

3) розвитку позитивних культурних, моральних традицій, коренів історичної свідомості;

4) залученні до загальнолюдських цінностей.

Сьогодні у світі, з тим чи іншим ступенем загострення, ведеться боротьба між двома концепціями в аксіології: споживацько-екологічного і гуманістично-космічною. В основі першої знаходиться принцип Знання - сила , висунутий ще Ф. Беконом, який дає змогу маніпулювати всім сущим як об´єктом, предметом, товаром. Цей принцип орієнтує людей не па благо, а па владу. Друга концепція відрізняється тим що її лейтмотивом є цілісність, гармонія як у самому світі (людина, суспільство, природа), так і в системі ключових цінностей суспільної людини. У цій концепції свобода як вищий вияв гуманізму і творчої самореалізації індивідуальності, причетність як благоговіння перед життям у цілому і відповідальність стосовно Природи і Космосу зорієнтовані на єдність користі і добра, па гармонію інтересів людини і суспільства, па творчість, що спирається па спільність істинних знань про світ і діалог різних думок, і на красу, яка є поліфонією індивідуальностей в єдиній ноосфері, а не рекламою самодемонстрації.

Світогляд, згідно з другою концепцією, стверджує волю до гармонії, добра і любові, а не волю до влади, якою привабливою вона б по була. Адекватною формою організації соціуму, що сприймає таку аксіологію, с гуманістичне, демократичне суспільство. Зміщення акцентів па гуманістично-екологічний тип цінностей мас відбуватися одночасно з вирішенням усіх інших проблем суспільного розвитку, бути в центрі і визначати спрямованість зміни всієї духовної атмосфери суспільства. Необхідно створювати необхідну атмосферу в суспільстві, тільки тоді кількість зусиль перетвориться на нову якість.

Рух до загальнолюдських цінностей — магістральний шлях суспільства до прогресивного майбутнього.