6.1. Пізнавальний процес, його сутність і зміст

Наукова філософія визначає пізнання як процес відображення і відтворення у свідомості людей дійсності, одержання, опрацювання, збереження і використання ними інформації про світ і про себе; набуття нового знання. Учасниками цього процесу є суб´єкти й об´єкти пізнання, а кінцевим результатом — знання.

Суб´єкти пізнання — це всі ті, хто його реалізує, тобто творчі особистості та їх об´єднання, соціальні групи і верстви населення, їх організації та установи, які здобувають нове знання. Особливо важливою є роль вчених і колективів вчених, що роблять наукові відкриття в інтересах суспільного прогресу.

Суттєвою характеристикою суб´єктів пізнання є їх здібності швидко, глибоко, міцно і оптимальними способами оволодівати знаннями. Серед них актуальні спеціальні здібності; музичні, сценічні, літературні, науково-дослідницькі, агрономічні, ветеринарні та ін. Якісний рівень розвитку спеціальних здібностей визначається поняттями таланту і геніальності. Сукупність спеціальних здібностей талановитого суб´єкта дає йому можливість одержувати такі продукти своєї діяльності, які вирізняються новизною, досконалістю і суспільною значущістю. Геніальність є вищим ступенем розвитку таланту в принципово важливих галузях творчості суб´єкта. У цілому суб´єкти пізнання — це завжди люди з їхніми потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями і соціальними установками, характером, темпераментом, волею, а в підсумку— зі своїм світоглядом. Від світогляду залежать спрямованість пізнавальної діяльності, її мета, вибір методів і засобів пізнання, практична реалізація одержаних знань.

Об´єкти пізнання — конкретні речі, предмети, явища і процеси матеріального і духовного світу, на які спрямована пізнавальна діяльність людей. Наприклад, об´єктом пізнання фундаментальних наук є закони взаємодії базисних систем природи, суспільства і мислення; прикладних наук — способи застосування результатів фундаментальних наук для вирішення пізнавальних і соціально-практичних проблем; природничих наук — природа; суспільних — людина, суспільство, особистість; технічних — авангардні технології (мікроелектронні, робототехнічні, інформативні та ін.). Чим вищий рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше коло об´єктів пізнання.

Знання філософія визначає як перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у свідомості суб´єкта, основу для побудови моделей і розроблення програм управління об´єктом відповідно до потреб, інтересів і мети суб´єкта. Знання завжди ідеальні, тому для свого буття вони об´єктивуються продуктами праці, технологій, предметами культури за допомогою знаково-символічних засобів природних і штучних мов. У зв´язку з цим актуальними з розвитком комп´ютерної техніки і електронних систем комунікацій стають такі способи фіксації знань, як банки інформації та експертні системи.

Процес пізнання має діалектичний характер. Для діалектики його компонентів суттєва, по-перше, взаємодія суб´єктів і об´єктів пізнання, її наслідком є перетворення змісту об´єкта, що зовнішній для суб´єкта, па надбання розуму, який пізнає. По-друге, взаємодія суб´єкта пізнання і знання завершується оволодінням суб´єктом масивом знання і оцінкою ступеня його достатності для ефективного вирішення теоретичних і практичних завдань. По-третє, взаємодія знання і об´єкта пізнання виражається у визначенні ступеня істинності знання, його відповідності об´єкту. Висновки про таку відповідність особливо проблематичні в соціальному пізнанні, тобто у пізнанні особи і суспільства, у якому суб´єкти пізнання є одночасно об´єктами пізнання: люди вивчають себе і результати своєї діяльності. У соціальному пізнанні завжди наявні інтереси суб´єкта, який пізнає, тому таке пізнання завжди певною мірою суб´єктивне, одні об´єкти в його процесі сприймаються різними суб´єктами неоднозначно. Ця обставина зумовлює необхідність критичного підходу до оцінки результатів соціального пізнання, їх обов´язкового зіставлення з вимогами об´єктивних законів розвитку людини і суспільства.

Крім соціального, система пізнання включає інші його види. Залежно від глибини проникнення у сутність і зміст об´єктів, рівня професіоналізму розрізняють буденне (повсякденне), художнє і наукове пізнання; від способу відображення — історичне, економічне, політичне, правове, моральне, естетичне, філософське та релігійне пізнання; від предмета вивчення — фізичне, математичне, біологічне і та ін. Усі види пізнання, утворюючи діалектичну єдність, розрізняються за механізмами (чуттєве і логічне пізнання), підходами (емпіричне і раціональне пізнання), методами, що використовуються.

Процес пізнання може бути результативним за умови реалізації в ньому вимог принципів об´єктивності, пізнаванності, відображення, творчої активності.

Принцип об´єктивності пізнання вимагає вивчати об´єкт таким, яким він є насправді. Суб´єкти пізнавальної діяльності повинні не вносити в результати пізнання нічого від своєї суб´єктивності (бажань, прагнень, ідейних позицій, переконань, ідеалів, орієнтацій), а керуватися тільки об´єктивними законами розвитку в їх застосуванні для конкретних об´єктів, явищ, ситуацій. Інакше неминучий суб´єктивізм, тобто необгрунтовані претензії окремих осіб на безгрішність, всезнайство, нав´язування ними своїх поглядів, думок, позицій іншим людям, як правило, помилкових і навіть фальшивих.

За принципом пізнаванності, пізнати об´єкт можна таким, яким він є насправді. Суб´єктивне мислення і об´єктивний світ розвиваються за одними законами. Людина здатна адекватно пізнавати матеріальні і духовні об´єкти. Принципових перешкод на шляху руху суб´єктів пізнання від незнання до знання не існує, а агностицизм науково не обґрунтований. Усі спроби агностицизму довести непізнаванність світу посиланнями на його кількісну і якісну нескінченність, безмежну складність, на суб´єктивність людських уявлень про нього безпідставні. В агностицизмі немає аргументів, які б не можна було спростувати теорією пізнання наукової філософії. Разом з тим агностицизм — не антифілософія і не заперечення факту існування пізнання, як іноді стверджується у філософській літературі.

Агностику І. Канту належить пріоритет постановки гносеології у центр філософського дослідження. Оголосивши непізнаванність "речей у собі" (сутності речей), на відміну від пізнаванності "речей для нас" (речей на рівні явищ), І. Кант засвідчив надзвичайну складність пізнавального процесу і величезні труднощі, які йому доводиться долати на своєму шляху, зокрема: проблема невичерпності пізнання та його меж, відповідність знань реальній дійсності, неможливість повного пізнання буття через його вічні зміни, обмеженість пізнавальних можливостей органів чуття людей, суб´єктивність дослідників тощо. Багато цих та інших проблем і досі невирішені.

Проте у світі людського буття не існує принципово непізнаванних об´єктів (речей, предметів, явищ, процесів). Найефективніше спростовує агностицизм практика, матеріально-перетворювальна діяльність людей. Хімічні речовини, що утворюються в живих організмах, наприклад, залишалися непізнаними "речами в собі" доти, доки органічна хімія не знайшла шляхи їх штучного виготовлення в потрібній кількості: "річ у собі" перетворилася на "річ для нас".

Згідно з принципом відображення, всезагальною формою пізнання є образ. Люди думають, сприймають дійсність за допомогою образів. Образи об´єктивні за джерелом — відображуваними об´єктами та ідеальні за способом існування. Ідеальний образ вторинний, похідний від об´єкта, тому образ об´єкта — не сам об´єкт, а його "копія", причому така, яка лише приблизно збігається з об´єктом, але відповідає йому і включає всі знання та практичний досвід суб´єкта пізнання. Отже, ідеальний образ — не дзеркальна копія і не знак, це не те саме, що й об´єкт або — в об´єкті, а відповідність об´єкту. Якби об´єкт і його ідеальний образ повністю збігалися, то в людей не було б потреби в науковому пізнанні. Покликання науки полягає в тому, щоб кожного разу така розбіжність усувалася.

Принцип творчої активності у пізнанні передбачає вибір суб´єктом об´єктів для вивчення, здібностей і вмінь мислити перспективно, використовувати оптимальні методи і методики, керувати пізнавальним процесом.

Весь комплекс суттєвих зв´язків у пізнавальному процесі виражає принцип практики як основи пізнання. Пізнання розвивається разом із досконалістю практики, поза практикою пізнання неможливе, без практики — безглузде, а практика завжди пізнаванна. У практиці люди матеріалізують свої наміри, перетворюють свої суб´єктивні творчі здібності, замисли, ідеї на форму предметності, на об´єктивно існуючі речі, упредметнюють свої сутнісні сили. У практиці інтегруються зусилля і результати діяльності не тільки сучасників, а й досягнення попередніх поколінь.

Філософія визначає практику як цілеспрямовану предметно-чуттєву діяльність суб´єктів з перетворення матеріальних систем. Історично вона постійно розвивається, ускладнюється, диференціюється. Сучасні дослідники розрізняють практику суспільно-виробничу, соціально-політичну, науково-експериментальну, медичну, сімейно-побутову, повсякденно-господарську, спортивну, індивідуальну, мікрогрупову, макрогрупову, інші її форми і види. Отже, практика становить єдність протилежностей: матеріального та ідеального, об´єктивного і суб´єктивного. Об´єктивність у практиці спрямовується до суб´єктивності, а суб´єктивність стає максимально об´єктивною.

Практика є джерелом пізнання. Всі знання зумовлені її потребами. Тільки завдяки практиці та через практику суб´єкт пізнає закони природи та сутність об´єктів. Так, в епоху античності з потреб практики виникли агрономія, геометрія, медицина, астрономія, інші галузі знань, а енергетичні потреби сучасної епохи детермінували виникнення і зростання досліджень у галузі фізики атомного ядра, електроніці, кібернетиці, екології та багатьох інших науках.

Практика є також основою пізнання і його рушійною силою. Від практики виходять пізнавальні імпульси досягнення нового знання та загальний стратегічний рух суб´єкта пізнання від явища до сутності, від сутності одного порядку до глибшої сутності, а потім — від сутності до явища. Практика обумовлює і переходи форм пізнання від одних до інших. У біологічному пізнанні, наприклад, така зміна форм виражена послідовним переходом від спостереження до опису і систематизації фактів, потім — до порівняльного методу дослідження, до історичного методу, від них — до експерименту та моделювання. Практика зависли ставить перед пізнанням проблеми і вимагає їх вирішення.

Нарешті, практика є і вирішальним критерієм істини, виконує в пізнанні критеріальну функцію: дає можливість відокремлювати справжні знання від фальшивих, уникати різного роду помилок.

Отже, практика і пізнання — єдність протилежностей. Відношення між ними можуть бути гармонійними, дисгармонійними і навіть конфліктними. Одна з цих протилежностей може відставати від розвитку іншої, а у вирішенні суперечностей між ними вдосконалюються як пізнання, так і сама практика. Всі принципи пізнання є гносеологічною цілісністю, а пріоритетність, абсолютизація одного з них не має обґрунтувань. Людина, яка заперечує можливість пізнати світ або висловлює сумнів у такій можливості, — приречена на незнання. Тільки об´єктивне знання може бути однозначно істинним. Суб´єкт пізнання завжди соціально-історичний. Знання потрібні для практики. Всезагальні діалектичні закони розвитку матеріального світу є одночасно і законами пізнавальної діяльності людей. Теорія пізнання — це діалектика в її застосуванні до вивчення, дослідження дійсності.

Ще стародавні мислителі, особливо античні, багато розмірковували про співвідношення між знанням і думкою, істиною і помилкою; про ступінь розбіжності між знанням та його предметом; про діалектику як метод пізнання; про багато інших сутнісних і змістовних проблем пізнавального процесу. Геракліт, наприклад, розрізняв чуттєвий і раціональний види пізнання. Він наголошував на важливості органів чуття людини, особливо зору і слуху, але головним для пізнання вважав осягнення Логосу (об´єктивного закону буття, принципу порядку і міри у світі) як максимальної єдності Всесвіту і вищої мудрості. Всі люди від природи розумні, Логос належить усім, але досяжний лише для мудрих.

Два види пізнання розрізняв і Демокріт: темне (за його термінологією — незаконнонароджене), здобуте за допомогою органів чуття, та істинне (народжене в законі), здобуте за допомогою мислення. Пізнання істини — складний і важкий процес. Істина прихована в глибинах світу, а тому її суб´єктом може бути не будь-яка людина, а лише мудра. Мудрець є мірою всіх речей: за допомогою органів чуття він — міра речей, що сприймаються відчуттями, а за допомогою розуму — міра речей, які сприймаються розумом.

Першим, хто підніс знання па рівень поняття, був Сократ. Якщо немає поняття, то немає і знання; якщо немає знання, то немає і дії; тільки та людина мужня, яка знає що таке мужність. Людина яка знає, що добре, а що погане, нездатна до поганих вчинків. Зло — результат незнання. Вочевидь, філософ вірив у силу знання, проте його раціональний момент абсолютизував.

Якщо Сократ трактував знання як розуміння, що досягається індуктивним шляхом, тобто шляхом узагальнення інформації на підставі чуттєвих даних, то Платон — антисенсуаліст. Його гносеологія — перший в історії філософії варіант здобуття апріорного, позадосвідного знання. Не відчуття передують раціональному знанню, а навпаки, раціональне знания передує відчуттям. Знання е пригадуванням душею людини чогось такого, що вона колись знала, а потім забула. Його метод анамнезису (пригадування) — метод сходження до ідей, до загального, пе шляхом узагальнення часткового і одиничного знання, а шляхом пробудження в душі того знання, яке нею було забуте, знаходження його в ній. Таке пригадування стає можливим завжди, коли виявляється подібність ідей до реальних предметів, речей, явищ, процесів. Тому головпим у методі анамнезису є мистецтво логічного розмірковування, філософської бесіди, постановки питань і відповідей па них, тобто, згідно з Платоном, мистецтво діалектики.

Однобічність сенсуалізму і раціоналізму в античній філософії намагався подолати Арістотель. За його твердженням, будь-яке пізнання починається з чуттєвого сприймання, яке є найголовнішим знанням про індивідуальні речі. Істота, у якої немає відчуттів, ніколи нічого не навчиться і ніколи нічого не зрозуміє. Коли споглядають розумом, тоді споглядають і в уявленнях. Однак уявлення в Арістотеля не переробляються на поняття, а лише сприяють перетворенню закладених у розум форм буття з потенційного стану на стан здійсненності. Такий перехід можливий лише у розумі: пасивному (що сприймає), але найкраще — в активному (що творить). Отже, і Арістотель, врешті-решт, залишається на позиціях античного раціоналізму: знання існує незалежно від процесу пізнання.

Рішучий прорив у створенні та розвитку гносеології відбувся в Новий час, коли Ф. Бекон обґрунтував типологію помилковостей людського розуму і різні види досвідного пізнання, сформулював індуктивний метод дослідження законів природних явищ з метою їх плідного використання людьми в практичному житті. У той історичний час Р. Декарт протиставив індуктивній методології Ф. Бекона метод раціоналістичної дедукції і так утвердив визначальну роль розуму як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Досягнення філософії Нового часу в галузі теорії пізнання розвинула класична німецька філософія. І. Кант дослідив основні пізнавальні здібності людей: чуттєвість, розсудок (здоровий глузд) і розум, вказав на можливість апріорних синтетичних суджень, визначив категорії теоретичного природознавства, сформулював поняття про розум як джерело ідей, виявив великий комплекс гносеологічних проблем. У Г. Гегеля теорія пізнання стала одночасно логікою і діалектикою, тобто діалектичною логікою з комплексом принципів, законів, категорій та елементів, а Л. Фейербах у теорії пізнання на перший план висунув досвід як першоджерело знання і взаємозв´язок у процесі пізнання чуттєвого споглядання і мислення. Остаточно розрив між чуттєвим пізнанням і логічним мисленням подолала діалектико — матеріалістична філософія. Вона розглядає пізнавальний процес не лише в тій формі, в якій він реалізується в голові індивіда, а у формі соціально-історичного процесу розвитку знання. Логічні структури знання змінюються у процесі розвитку людського пізнання у напрямі досягнення об´єктивної істини — змісту знання, яке не залежить ні від людини, ні від людства.