10.2.2. Методи управління ризиками

10.2.2.1. Методи управління ризиком ліквідності       

Ризиком ліквідності називається проблема недостатності на­явних і залучених коштів для того, щоб забезпечити повернення депозитів, видачу кредитів і т.ін. Банк, що зіткнувся з ризиком ліквідності, може бути змушений залучати кошти за поточною ставкою ринку, що може виявитися вище ставки пасива, який пра­цював до того в банку, що призведе до зниження прибутку банку. Недолік ліквідності частіше обумовлюється несподіваним і знач­ним відтоком депозитів, що змушує банк запозичати кошти за вищою відсотковою ставкою, ніж ставки, за якими роблять подібні запозичення інші банки, що також негативно впливає на при­буток.

Одержання прибутку як правило пов´язане з тимчасовою втра­тою деякої ліквідності. Проблеми з ліквідністю виникають у банку, якщо вони виникають у клієнтів; свої проблеми з ліквідністю клієнти перекладають на банк, що зобов´язаний їх вирішувати, тому що за це банку вже сплачено самим фактом розміщення клієнтом своїх грошей на банківських рахунках.

Одним із показників рівня ризику ліквідності є співвідношен­ня запозичених коштів і сукупних активів. Зростання обсягу за­позичених коштів збільшує ймовірність настання кризи ліквід­ності у разі підвищення відтоку депозитів або погіршення якості кредитів. Іншими показниками рівня ризику ліквідності є:

1) відношення нетто-кредитів до сукупних активів;

2) відношення наявних коштів і міжбанківських кредитів з терміном погашення, який минає, до сукупних активів;

3) відношення активів (у наявній формі) й урядових цінних паперів до сукупних активів.

Активи включають готівку в сховищі банку, кошти на рахун­ках у Держбанку, депозити в інших банках, готівку в процесі інкаса­ції. Стандартні способи зниження рівня ризику ліквідності вклю­чають збільшення частки коштів банку, що направляються в ліквідні активи та активи, що легко реалізуються на ринку (уря­дові цінні папери), чи використання більш довгострокових пасивів для фінансування операцій банку.

Завдання з управління ліквідністю полягає в тому, щоб наявні кошти були в розпорядженні банку тоді і там, коли і де вони потрібні йому найбільше. Ліквідність необхідна банкам для того, щоб бути готовими до вилучення депозитів і задовольняти попит на кредити. Банки можуть або накопичувати ліквідність у своїх балансах, або здобувати її на грошових ринках, або використовува­ти обидва способи. На додаток до цього банки займаються прода­жем ліквідності.

Здатність банку забезпечити ліквідність вимагає наявності високоліквідних і легкопереміщуваних активів. Ліквідність і пере­міщування — два ключових поняття. Вимога ліквідності озна­чає, що фінансові активи мають бути доступні в найкоротший тер­мін (протягом дня) за номіналом. Вимога переміщуваності озна­чає, що права на володіння фінансовими активами мають бути пере­даними за номіналом іншому економічному суб´єкту у формі, прийнятній для нього. Фінансові інструменти називаються ліквід­ними, якщо їх можна швидко продати на наявному ринку при невеликому ризику збитків для продавця.

Накопичена ліквідність є внутрішнім джерелом, якщо вона складена у формі певних активів у балансі банку. Цей процес, ві­домий за назвою «перетворення активів», може здійснюватися або шляхом розсуду, або природним шляхом при погашенні кредитів і цінних паперів. Планування очікуваного потоку готівки від пози­чальників отримало назву теорії очікуваного доходу.

Банк повинен надавати будь-які вигідні для себе позики, ставля­чи перед керуючим ліквідністю банку завдання знайти достатню кількість коштів для забезпечення видачі вигідного кредиту.

Банк є ліквідним, коли він має можливість дістати ліквідні кош­ти за прийнятними цінами в необхідній кількості й у необхідний момент. Управління ліквідністю припускає наявність достатніх коштів у легко- і швидкореалізованих активах, а також можли­вість здійснювати позики (за помірною ціною) з метою задоволен­ня потреб саме тоді, коли вони виникають. Оскільки час є вирі­шальним фактором в управлінні ліквідністю, банк повинен точно знати як, коли і звідки можуть бути отримані необхідні ліквідні кошти.

Загальноприйнято три підходи рішення проблем ліквідності банку:

1) забезпечення ліквідності за рахунок активів (управління активами);

2) забезпечення ліквідності за рахунок позикових ліквідних
коштів (управління пасивами);

3) збалансоване управління ліквідністю (активами і пасивами). Менеджери з управління ліквідністю повинні:

1. У співробітництві з вищим керівництвом банку бути впев­неними, що пріоритети і цілі управління ліквідністю очевидні.

2. Контролювати діяльність усіх відділів банку, що відповіда­ють за використання і залучення коштів, а також координувати свою діяльність з роботою цих відділів (відповідно відділи, що впливають на ліквідність банку, повинні інформувати менедже­ра з управління ліквідністю про майбутні зміни попиту та пропо­зиції на ліквідні кошти).

3. Передбачати (наскільки це можливо), коли найбільші вклад­ники і користувачі кредитів банку планують зняти кошти з ра­хунка чи збільшити внески.

Розрахунок ліквідності в класичному вигляді полягає в не­отриманні від´ємного коррахунка по банку на кінець дня:

Кір завтра = к/с сьогодні + (надходження - списання) +/- SD, де SD — стандартне відхилення різниці надходжень і списань: ***

Банку необхідно мати на рахунку суму, що покриває різницю між надходженнями і списаннями із заданою імовірністю. Засо­бом ризику є стандартне відхилення різниці надходжень і спи­сань, а величиною ризику ліквідності — ймовірність невиконан­ня банком своїх зобов´язань. Оскільки надходження і списання не можуть бути менше нуля, необхідно використовувати логіку нормального розподілу. Таким чином, задача зводиться до визна­чення:

1. SDнадходжень, списань і к/р у цілому.

2. Прийнятної ймовірності виконання банком своїх зобов´я­зань.

Другий підхід полягає в тому, що обсяг ліквідних коштів банку повинен покривати волантильність його пасивів: К/р + каса = SD(пасивів).

В обох випадках задача починається з визначення банком прий­нятної для себе ймовірності невиконання зобов´язань. Для нор­мального розподілу використовуємо дані таблиці 24.

Таблиця 24. Визначення величини ризику ліквідності

Кількість стандартних відхилень	Ймовірність виконання	Ймовірність невиконання	Ймовірна КІЛЬКІСТЬ затримок, днів у році	Примітки
1 SD	84,135 %	15,865 %	39,98
1,96 SD	95,0 %	5,0 %	12,6
2 SD	97,725 %	2,275 %	5,73
2,576 SD	99,0 %	1,0 %	2,52
SSD	99,865 %	0,135 %	0,34	1 раз на три роки
3,291 SD	99,9 %	0,1 %	0,252	1 раз на чотири роки
3,774 SD	99,992 %	0,008 %	0,02	1 раз на п´ятдесят років
4S.D	99,994 %	0,003 %	0,00756	1 раз на 132 роки
5SD	99,999994 %	0,000003 %	0,00000756	7,56 раза на мільйон років

Крім того, відповідно до нерівності Чебишева, за будь-яким типом розподілу не менше 88 % його значень будуть у діапа­зоні ±3 SD.

Очевидно, що банк, який планує свою діяльність на термін біль­ше 3 років, прийме як максимальне значення ризику ліквідності величину не меншу 3, але і не більшу 4 SD. Виходячи з практики розрахунку природних форс-мажорних обставин (поняття «вели­кого шторму» раз на 50 років) логічно запропонувати ймовірність виконання зобов´язань 99,992 % , що еквівалентно 3,774 SD.

Існують різні методи управління ризиком ліквідності. При цьо­му деякі з них можна використовувати одночасно.

Організація ліквідності. На цьому етапі основним завданням є визначення і затвердження стратегії і політики управління ліквід­ністю: пріоритетний напрям — швидкість проведення власних та клієнтських платежів.

Безальтернативні пріоритети:

1. Невідкладне забезпечення потреб банку (його клієнтів) у ліквідних коштах.

2. Більша частина ресурсів банку призначається для задово­лення клієнтського попиту на ліквідні кошти, менша частина — для досягнення бажаної прибутковості банку.

В процесі організації ліквідності необхідно зламати існуюче від­ношення керуючих до проведення клієнтських платежів. Провів­ши відповідне дослідження (за напрямком й обсягами фінансо­вих потоків, сезонністю квартальної і місячної виплат заробітної плати й авансових платежів) структури клієнтури банку, подат­кового календаря, середнього щоденного обсягу платежів за останні два тижні, графіків видачі комунальними службами рахунків на оплату комунальних платежів, оплати банком витрат із залучен­ня та на інші операції (відсоткові і невідсоткові витрати власне банку, пред´явлення до оплати великих депозитних сертифікатів і т.ін.), призначити незнижуваний норматив для кожного ОБУ (приблизно не менше 2—2,5 % від залишку «гарячих» грошей) і зовсім однозначно, під особисту відповідальність керуючих, ви­магати дотримання ними цього нормативу. Спочатку провести кам­панію щодо збору інформації від клієнтів за затримками платежів, жорстко розбираючись з кожним випадком. Кожен клієнт ОБУ у договорі на відкриття рахунка в обов´язковому порядку пови­нен одержувати повний набір реквізитів усіх іногородніх рахунків, що маються в банку (тобто повинен мати чітке уявлення, як йому зручніше дістати кошти з іншого регіону) «Заслані козачки».

Метод управління фондами. Управління ліквідністю можна здійснювати порівнянням ступеня ліквідності активів і сталості пасивів. Зазначений метод полягає у зіставленні загальної потре­би в ліквідності і всіх наявних у банку джерел її покриття. Для цього застосовуються показники ліквідності балансу. Суть дано­го методу полягає в тому, що всі банківські кошти, отримані з різних джерел, розглядаються як єдиний пул коштів, що маються в банку. Завдання полягає в тому, щоб створити первинні і вторинні резерви для забезпечення ліквідності. Первинні резерви склада­ються з абсолютно ліквідних активів — каси і залишків на ко­респондентських рахунках, тобто тих коштів, що можуть бути не­гайно використані для виплати внесків, що вилучаються, чи задо­волення заявок на кредити.

До складу вторинних резервів входять високо ліквідні активи, які можна швидко реалізувати і які мають велику оборотність. За необхідності вони можуть бути використані для збільшення резервів. До них можна віднести короткострокові державні цінні папери, міжбанківські кредити, видані на незначні терміни, і пев­ною мірою високоліквідні позики з невеликими термінами пога­шення. Величина резервів залежить від діапазону коливань об­сягів зобов´язань банку і попиту на кредит — чим вони вищі, тим більші за величиною вимагаються активи. В умовах, коли пози­ченій валютній позиції забезпечується прибуток протягом три­валого періоду, додаткові резерви високоліквідних видів інозем­ної валюти можуть розглядатися як вторинні резерви.

Третій етап розміщення коштів за методом загального фонду — формування портфеля кредитів. Надання кредитів приносить найбільший прибуток банку, але одночасно є й найбільш ризико­ваним видом банківської діяльності.

І нарешті в останню групу активів входять активи з відносно тривалими термінами погашення. Призначення інвестицій — приносити банку певний постійний прибуток і в міру наближен­ня терміну погашення боргових зобов´язань — виступати як до­повнення резерву другої черги.

Вимірювання ліквідності полягає у відстеженні динаміки зміни обсягу потреби в ліквідності і джерел її задоволення. У зв´язку з цим існує необхідність підготовки прогнозу потреби в ліквідності, що містить у собі, з одного боку, оцінну потребу в ліквідності на найближчі тижні чи місяці, а з іншого боку — джерела її покрит­тя за ті ж періоди часу.

План ліквідності. Комітет з управління пасивами й активами повинен організувати розробку формального плану ліквідності. Необхідно підготувати два плани ліквідності: один — для підтрим­ки операційної ліквідності, а інший — на випадок виникнення кризи ліквідності, причому пріоритет повинна мати робота з роз­робки другого плану. У дані плани ліквідності варто включити:

• оцінку вартості підтримки ліквідності, як у плані активної, так і пасивної частини банківського балансу;

• реалістичний графік конвертації в кошти активів, що врахо­вує реальні терміни надходження в обіг грошей від нових вклад­ників та інших кредиторів, ключові коефіцієнти ліквідності і їх нормативних значень (мова йде про внутрішньобанківські нор­мативи, розроблені самим банком).

Ліквідність, придбана на ринку. Як альтернативу ліквідності, що нагромаджується в балансі, банк може спробувати створити ліквідність, використовуючи свої пасиви. Ідея полягає в тому, щоб здобувати кошти для їх рентабельного використання, особливо для задоволення попиту на кредити. Стиль управління, що виявляється у виборі між ризиком і прибутком, буде визначати агресивність управління пасивами й обсяг нагромадження ліквідності.

Суть управління пасивами:

1. Мінімізація відсоткових витрат.                                              

2. Визнання важливості відносин з клієнтами.

3. Відхід від регулярних обмежень.

Метод конверсії фондів. Різні джерела залучення коштів від­різняються характеристикою коштів, оборотністю, резервними ви­могами.

Суть методу полягає в тому, що кошти, мобілізовані з різних джерел, використовуються по-різному. Кошти погоджуються за джерелами й напрямами використання.

Пріоритетність розподілу окремих видів ресурсів визначаєть­ся з обліком таких принципів.

1. Власний капітал є основою формування довгострокових вкла­день.

2. Стабільні ресурси використовуються, в першу чергу, для по­криття низьколіквідних активів і формування вторинних резервів.

3. Летючі ресурси розподіляються насамперед за ліквідними активами.

При застосуванні методу конверсії фондів необхідно:

• розподілити всі кошти за джерелами формування залежно від обороту за рахунками і резервними вимогами;

• розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відпо­відних активів.

Таким чином, дилема «ризик — прибутковість» зважується окремо для кожного джерела коштів.

Метод управління резервною позицією. Метод полягає в та­кому: визначити резервну позицію не формуючи заздалегідь ре­зерви, а лише прогнозуючи кількість фондів, які можна купити на грошовому ринку і тим самим профінансувати можливий витік грошових коштів. У першу чергу мова йде про придбання коштів на міжбанківському ринку.

Переваги цього методу очевидні:

• скорочується частка низькоприбуткових і неприбуткових активів;

• у разі вилучення депозитів валюта балансу банку не зменшуєть­ся взагалі або зменшується в меншу сторону, тому що вторинні ре­зерви не ліквідуються, а напроти, банк залучає додаткові кошти.

Але при використанні даного методу ризик ліквідності замі­щається іншими видами ризику:

• ризиком зміни відсоткових ставок;

• ризиком приступності фондів (який визначається ємністю міжбанківського ринку).

Метод управління кредитною позицією. Метод полягає у ви­значенні особливої кредитної позиції — того обсягу коштів, що банк одержить за короткостроковий період, якщо не буде віднов­ляти короткострокові кредити. При цьому підході до управління ліквідністю також присутній фактор ризику приступності фондів, і його актуальність буде зростати в міру розвитку ринку.

Метод активного управління портфелем (сек´юритизація). При сек´юритизації активів (обертанні банківських активів у цінні папери) розміщення кредитних ресурсів здійснюється не тільки за допомогою висновку кредитної угоди, а й шляхом використання векселів облігацій. Сек´юритизація в широкому ро­зумінні означає не тільки перетворення кредитів у цінні папери, а й будь-яке переведення у таку форму, коли їх можна реалізува­ти третім особам на ринку.

Розподіл ресурсів за активними операціями за принципом узгодження термінів. В якості основного методу управління ак­тивами й пасивами використовується розподіл ресурсів з актив­них операцій за принципом узгодження ступеня ліквідності пер­ших та вимогливості других.

Розподіл ресурсів з активних операцій за термінами і визна­чення маржі за видами активно-пасивних операцій визначають­ся в розрізі основних валют, з якими працює банк. Основними етапами розподілу ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення і визначення маржі за видами активно-па­сивних операцій є:

1. Визначення стабільної і летючої частини ресурсів до запи­тання і кредиторської заборгованості.

2. Визначення пріоритетів у розподілі ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення.

3. Визначення черги розміщення ресурсів з активних опера­цій.

4. Розрахунок середньозваженої вартості ресурсів, використа­них для окремих термінів погашення.

5. Визначення розміру відсоткової маржі за кожним термі­ном погашення.

6. Підготовка вихідних форм, одержаних на основі розподілу ресурсів за активними операціями.

Управління ризиком ліквідності з використанням GAP. GAP — розрив між балансовою вартістю активів і балансовою варті­стю пасивів. Критерієм для класифікації конкретної вимоги чи зобов´язання на даному тимчасовому інтервалі служать:

• термін погашення;

• фінансові інструменти, що не мають визначеної дати пога­шення, можуть бути класифіковані на основі статистичних даних (стабільна і летюча частини, оборотність, очікуваний термін пога­шення).

Для розрахунку розриву за активами і пасивами банку і ре­структуризації статей балансу з метою управління ризиком лік­відності використовується такий механізм:

1. Всі активи і пасиви банку розбиваються за термінами.

2. Розраховується комплект відкритих довгих і коротких по­зицій.

3. Визначається розрив (gap) (позитивний — вимоги більші за зобов´язання, негативний -  зобов´язання більші за вимоги).

4. Розраховується накопичувальний gap — стан кореспондент­ського рахунка за термінами.

10.2.2.2. Методи управління відсотковим ризиком

Необхідність створення внутрішньобанківської системи конт­ролю відсоткового ризику обумовлюють дві основні причини:

1) можливий позитивний економічний ефект від поліпшення якості керування;

2) нормативні вимоги.

Процес побудови системи управління відсотковим ризиком для банку починається з вироблення стратегії щодо відношення відсот­кового ризику і прийомів її реалізації. Кожна з цих стратегій може бути віднесена до одного з двох типів.

1. Мінімізація відсоткового ризику. Дана стратегія реалізується такими прийомами:

• запобігання ризику;

• повна передача ризику.

2. Максимізація прибутку при обмеженні відсоткового ризи­ку. Прийоми реалізації цієї стратегії:

• передача зайвого ризику;

• обмеження ризику.

Оскільки ризик — невід´ємна частина будь-якого бізнесу і його повне усунення викликає, як мінімум, значне зниження конку­рентоспроможності банку, то в даний час серед фінансистів пере­важають прихильники другого підходу.

Основою системи аналізу і контролю (САК) відсоткового ризи­ку є методи аналізу, методи контролю й організаційні процедури. Серед методів аналізу і контролю відсоткового ризику можна умовно виділити комплексні методи, тобто такі методи, у рамках яких можуть бути реалізовані внутрішньобанківські системи аналізу й контролю ризику відсоткової ставки, а також власне методи аналізу й методи контролю. Методи аналізу дозволяють оцінити відсотковий ризик банку для заданої стратегії в заданих умовах. Методи контролю (за винятком хеджування) в остаточ­ному підсумку пропонують критерії вибору лімітів і/чи цільових значень позицій банку:        

Найбільш відомі комплексні методи.                   

1. Аналіз і контроль gap.

2. Аналіз і контроль дюрацій.

Основний метод аналізу — моделювання. Основними метода­ми контролю є:      

1. Нейтралізація вимог і зобов´язань.

2. Хеджування відсоткового ризику.

3. Метод ефективної границі.

4. Оптимізація структури портфеля методами математичного програмування.

Перелічені методи дозволяють реалізувати різні прийоми стра­тегій. Прийом запобігання ризику реалізується методами нейтра­лізації. Повна і часткова передача ризику реалізується хеджуванням. Прийом обмеження ризику може бути реалізований ме­тодами gap, дюрацій, ефективної границі й оптимізації структу­ри портфеля.

Аналіз і контроль gap. Найбільш простий і розповсюджений метод аналізу ризику відсоткової ставки заснований на виділенні чутливих (до відсоткових ставок) вимог і зобов´язань банку (вклю­чаючи забалансові позиції):

1. Активи, чутливі до відсоткових ставок. 2. Пасиви, чутливі до відсоткових ставок.

Різницю між ними, іменовану gap, розглядають як оцінку відсот­кової позиції. За умови однакової чутливості ставок за активами і пасивами позитивний gap (перевищення чутливих активів над пасивами) викликає зміна відсоткового прибутку банку в один бік зі зміною відсоткових ставок. Негативний gap викликає зміну від­соткового прибутку в бік, протилежний напряму зміни ставок. У нормальних умовах вимоги банку більші від його зобов´язань на величину власного капіталу, тому загальний обсяг чутливих до відсоткових ставок активів, як правило, перевищує загальний обсяг пасивів і gap позитивний. Як абсолютну оцінку відсоткового ризику приймають можливу зміну чистого відсоткового прибут­ку банку в результаті відсоткового стрибка.

Критерієм для класифікації конкретної вимоги чи зобов´язан­ня як чутливого чи нечутливого до ставки на даному тимчасово­му інтервалі служить термін погашення (при фіксованій ставці) чи найближчий термін зміни ставки (при ставці, що плаває). Фінансові інструменти, що не мають певної дати зміни ставки, можуть бути класифіковані на основі статистичних даних за очі­куваного терміну зміни ставки. Як відносну оцінку відсоткової позиції доцільно застосовувати відношення gap до сумарних нетто-активів (відносний gap).

При аналізі gap можуть бути використані статичний і динаміч­ний підходи. Перший полягає в тому, що весь аналіз проводиться виходячи з поточного фактичного стану активів та пасивів і при­пущення про їх незмінність. Динамічний підхід полягає у використанні для розрахунків прогнозованих залишків за статтями балансу.

Керування gap (контроль gap) полягає в утриманні відношен­ня gap до загальних активів у заздалегідь заданих межах. Якщо банк у стані спрогнозувати з високим ступенем упевненості за­гальний напрям руху ставок (їх зростання або падіння), варто ви­брати межі одного знака. Якщо ж рух кривої прибутковості важ­ко передбачити, варто вибрати межі різного знака. Це пов´язано з тим, що банк із позитивним (негативним) gap одержить додат­ковий прибуток при зростанні (падінні) ставок та з однаковою ймовірністю одержить прибуток чи понесе збитки у випадку, коли рух ставок абсолютно не передбачено. Виходячи з лімітів на відносний gap можливе встановлення системи операційних лімітів окремо за видами інструментів. При встановленні цільового зна­чення й лімітів gap варто мати на увазі інерційність структури балансу банку. Оскільки різка зміна відносного gap представляєть­ся неможливою, не слід вибирати цільове значення gap дуже високим навіть в умовах абсолютної передбачуваності руху ста­вок на короткостроковий період.

Окремим випадком управління gap є нейтралізація зобов´я­зань і вимог щодо gap. Нейтралізація полягає в підтримці віднос­ного gap близьким до нуля. Такий варіант управління обирають банки, що застосовують стратегію мінімізації ризику.

При аналізі gap використовуються такі припущення:

• рівнобіжне зрушення кривої прибутковості (синхронна й односпрямована зміна ставок залучення і розміщення коштів);

• одночасна переоцінка (узгодження ставки відсотка) вимог і зобов´язань у межах одного тимчасового інтервалу;

• однаковий ступінь чутливості до руху ставок усіх чутливих активів і пасивів.

Незважаючи на простоту даного методу можна відзначити, що в нього є ряд недоліків, основний з яких — це неможливість адекват­ного аналізу складних фінансових інструментів. Крім того, недо­ліки цього методу полягають в:

• низькій точності аналізу (чим нижче, тим ширше тимчасові інтервали);

• ігноруванні базисного ризику;

• ігноруванні залежності невідсоткових прибутків від відсот­кових ставок;

• ігноруванні ефекту зміни економічної вартості банку. Аналіз і контроль дюрацій. Метод заснований на понятті й властивостях дюрацій. Існує три основні різновиди дюрацій.

Стандартна дюрація (дюрація Маколлі) — середньозважений за сумою термін погашення фінансового інструмента. Як фінан­совий інструмент залежно від цілей дослідження можуть висту­пати: будь-яка вимога чи зобов´язання, портфель цінних паперів, сумарні активи, сумарні пасиви тощо.

Іноді (для зручності) застосовують модифікований показник дюрацій. Модифікована дюрація — відношення стандартної дюрації до величини 1 + г, де г — відсоткова ставка.

Для оцінки відсоткової чутливості складних фінансових інстру­ментів може застосовуватися ефективна дюрація — відношення відносної зміни ціни до зміни відсоткової ставки, визначена на основі відповідних статистичних даних про залежність між зміною ринкової ціни даного фінансового інструмента і зміною відсот­кової ставки.

Метод аналізу дюрацій заснований на її властивості відобра­жати чутливість поточної вартості фінансового інструмента до зміни відсоткових ставок: чим більше дюрація фінансового ін­струмента, тим більше чутлива його поточна вартість до зміни ставки (за інших однакових умов). Різниця між середньою дюрацією активів і пасивів на кожному тимчасовому інтервалі харак­теризує позицію, яку займає банк стосовно відсоткового ризику на цьому інтервалі. При оцінці отриманих результатів варто врахо­вувати, що активи і пасиви банку відрізняються за величиною у межах розміру власного капіталу. З цієї причини як відносний показник позиції доцільно використовувати дисбаланс дюрацій, нормалізований на величину власного капіталу банку — норма­лізований дисбаланс дюрацій (НДД).

Позитивний НДД викликає зміну економічної вартості банку в бік, протилежний зміні відсоткових ставок. Негативний НДД викликає зміну економічної вартості в один бік зі зміною ставок.

Як абсолютну оцінку відсоткового ризику приймають можли­ву зміну економічної вартості банку в результаті відсоткового стрибка.

Керування дюраціями (контроль дюрацій) аналогічне контро­лю gap й полягає у встановленні цільового значення і лімітів на нормалізований дисбаланс дюрацій чи на відношення дюрацій активів до дюрацій пасивів. При цьому також варто мати на увазі інерційність структури вимог і зобов´язань.

Окремим випадком такого управління є метод нейтралізації зобов´язань і вимог щодо дюрацій. У цьому варіанті методу банк, що уникає ризику, повинен підтримувати НДД на нульовій від­мітці.

Метод аналізу дюрацій використовує такі основні допущення:

• зміни відсоткової ставки невеликі за амплітудою;

• рівнобіжне зрушення кривої прибутковості (синхронна й односпрямована зміна ставок залучення і розміщення коштів). Перевага даного методу:

• відносно проста математична модель;

• облік ефекту зміни економічної вартості банку. Недоліки даного методу:

• низька точність аналізу при великих змінах ставки;

• ігнорування базисного ризику;

• ігнорування залежності невідсоткових прибутків від відсот­кових ставок.

Моделювання. Існує ціла група різноманітних методів, засно­ваних на детальному описі властивостей усіх або основних фінан­сових інструментів у портфелі банку, важливих з погляду відсот­кового ризику і породжуваного грошового потоку. Моделювання полягає в оцінці майбутніх грошових потоків, структурі балансу і забалансових вимог і зобов´язань, економічній вартості банку на основі опису властивостей фінансових інструментів і припущень про майбутню динаміку відсоткових ставок.

Розрізняють два види моделювання:

• статичне;                                                                                    

• динамічне.

Статичне моделювання виконується виходячи з наявної струк­тури балансових і забалансових вимог і зобов´язань у припущенні про припинення, починаючи з поточного моменту, операцій із за­лучення і розміщення коштів. Динамічне моделювання виконуєть­ся виходячи з наявної структури балансових і забалансових ви­мог і зобов´язань, передбачуваних у майбутньому операцій із за­лучення й розміщення коштів.

Основою методів моделювання служить опис усіх властивостей фінансових інструментів, що впливають на грошовий поток за цими інструментами. На основі такого опису з урахуванням передба­чуваного руху відсоткових ставок і (для динамічного моделювання) передбачуваної зміни залишків на рахунках балансового і забалансового обліку можливе проведення моделювання з використан­ням спеціального програмного забезпечення. У результаті прове­деного моделювання можливе одержання таких звітів за станом на зазначену дату (період) у майбутньому:

• баланс;                                                       

• звіт про прибутки і збитки;    

• графік gap;               

• графік дисбалансів дюрацій;

• графік середньозважених ставок залучення і розміщення.

Необхідною й обов´язковою умовою реалізації методу моделю­вання є наявність у банку автоматизованої інформаційної систе­ми з докладною, повною і точною інформацією з використаних фінансових інструментів.

Перевага даного методу:

• висока точність;

• можливість аналізу всіх складових відсоткового ризику;

• можливість аналізу всіх ефектів руху відсоткових ставок;

• корисні побічні результати (прогноз ліквідності, прогноз вико­нання банківських нормативів тощо). Недоліки:

• висока складність практичної реалізації;

• високі вимоги до автоматизованої інформаційної системи банку, повноти і точності використаної інформації;

• необхідність оцінки ймовірності отриманих результатів інши­ми методами.

Нейтралізація вимог і зобов´язань. Найпростішим способом контролю за ризиком є максимальне його виключення. Макси­мальне виключення ризику — основа методу нейтралізації ви­мог і зобов´язань. Даний метод припускає формування вимог і зо­бов´язань банку синхронно в тому самому розмірі, за тих самих умов, за винятком відсоткової ставки, яка за вимогами перевищує відсоткову ставку щодо зобов´язаннь на визначену фіксовану мар­жу, що покриває кредитний ризик банку і цільовий прибуток.

Важко уявити собі комерційний банк, що застосовує такий метод стосовно всіх своїх активів і пасивів. Широке використання тоталь­ної нейтралізації очевидно знизило б конкурентноспроможність банку до неприйнятного рівня. До того ж, така нейтралізація все одно не дає стовідсоткового захисту — банк залишиться під впли­вом економічної складової відсоткового ризику. Втім, сказане вище не виключає застосування цього методу стосовно окремих великих активів і пасивів.

Недоліками даного методу є неприйнятне зниження конкуренто­спроможності банку.

Таким чином, широкомасштабне застосування методу в уні­версальному комерційному банку не можливе, але можливе за­стосування на окремих позиціях.

Хеджування відсоткового ризику. Хеджування відсоткового ризику — це його передача іншій стороні шляхом купівлі і/чи продажу похідних фінансових інструментів. Передача ризику виконується, як правило, на організованих фінансових ринках (біржах, електронних системах торгівлі) або на двосторонній ос­нові. Безпосереднє відношення до захисту від відсоткового ризи­ку мають такі похідні фінансові інструменти, як відсоткові ф´ючерси, відсоткові опціони, відсоткові свопи, FRA, IRG. Але взагалі внаслідок взаємозв´язку ціни активу і відсоткової ставки за ним захист від відсоткового ризику може бути зроблений шляхом купівлі-продажу й інших похідних фінансових інструментів (ф´ю-черсів і опціонів на цінні папери і валюту, валютних свопів, ф´ючерсів на індекси ділової активності і т.ін.).

Хеджування умовно можна поділити на два види залежно від масштабів застосування:

1. Мікрохеджування — хеджування прибутку за окремими вимогами і зобов´язаннями або певної комбінації з них.

2. Макрохеджування — хеджування прибутку в цілому або чистому відсотковому прибутку.

Хеджування будь-якого виду (мікро- і макро-) може бути зробле­не з використанням тих самих похідних фінансових інструментів.

Мікрохеджування — зручний спосіб захисту прибутку банку за окремими великими позиціями і угодами.

Макрохеджування може бути використане як допоміжний метод для подолання інерційності методів управління структу­рою зобов´язань та вимог (метод gap, метод дюрацій та ін.).

Перевага хеджування як методу контролю відсоткового ризи­ку у низькій інерційності управління.

Недоліки:

• Макрохеджування (на відміну від Мікрохеджування), як ос­новний метод — принципово менш ефективний спосіб, ніж обме­ження ризику;

• привнесення додаткових істотних ризиків, що важко підда­ються оцінці і знаходяться поза сферою контролю бан